«Ми у цьому разом, допоки останній політв’язень не вийде на волю». Як зростала в окупації «Кримська солідарність» і що буде після її зникнення
Кримські татари моляться за визволення ув'язнених. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
21 липня 2026 року кримськотатарський громадський рух «Кримська солідарність» оголосив про припинення існування. Це відбулося за місяць після того, як Мін’юст РФ включив його у свій реєстр «іноземних агентів» — створений російською владою спеціальний список людей, організацій та медіа, яких вона вважає такими, що перебувають під іноземним впливом, і на яких накладає додаткові обмеження та обов’язки. А в разі порушення тих вимог може притягнути до адміністративної та/або кримінальної відповідальності саме через статус «іноагента».
Позбавлення голосу «Кримської солідарності» — без сумніву величезна втрата для правозахисного руху. Проте вона ще суттєвіша для українських громадян у Криму та на окупованих і прифронтових територіях, які в зоні ризику російського захоплення.
«Ґрати» розповідають про становлення «Кримської солідарності», діяльність руху в окупованому Криму протягом десяти років та наслідки її припинення.
«Де єдність, там сила»
Після початку окупації Криму у березні 2014-го російська репресивна машина запрацювала швидко і впевнено. Політичні вподобання, національність та релігійна приналежність — три основні чинники, за якими Центр «Е» та ФСБ визначали, чи є людина небезпечною для новоствореного режиму. Кримські татари — зокрема, правовірні — вирізнялися за усіма трьома.
Вони мали великий досвід організованого ненасильницького спротиву ще з часів боротьби за повернення на півострів після депортації 1944 року. Для російської влади кримські татари були особливо незручними: згуртована спільнота з власними представницькими структурами, яка відкрито не приймала окупацію. Навесні 2014-го в місцях компактного проживання кримські татари створювали молодіжні загони, що патрулювали села й намагалися запобігти провокаціям з боку проросійських сил. 26 лютого тисячі людей вийшли до кримського парламенту, протестуючи проти відокремлення півострова від України, а 3 травня тисячі вирушили до адмінкордону зустрічати Мустафу Джемілєва, якому Росія заборонила в’їзд до Криму.
Для окупантів це була не лише нелояльна, а й організована спільнота, здатна швидко мобілізувати людей і чинити колективний опір. Реакція влади розгорталася у двох напрямках. Перший — підтримка загонів так званої «Самооборони Криму», озброєних напіввійськових формувань, які виникли в Криму наприкінці лютого 2014-го та причетні до насильницьких зникнень, побиттів та катувань проукраїнських і кримськотатарських активістів. Одна з таких гучних справ — загибель Решата Аметова.
Другий — запуск репресивного механізму із використанням правоохоронних органів та судової системи. У 2014-му це були переважно штрафи, адміністративні арешти й заборони мирних акцій: лише після подій 3 травня щонайменше 140 кримських татар оштрафували за участь у протестах. Справи за «екстремістськими» й «терористичними» статтями тоді ще були поодинокими та фігурували у них переважно українці — до прикладу, справа «кримських терористів» Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва та Олексія Чирнія. Починаючи з 2015-го, такі справи силові структури штампували пачками, а прокуратура й суди без застережень давали їм зелене світло.
Вчорашні перебіжчики з СБУ та МВС потребували вислужитися, аби вижити, а новоприбулі російські силовики — продемонструвати, що їх не дарма відправили на півострів. Перші арешти за «терористичною» статтею 205.5 ФСБ провела у січні 2015-го під Севастополем, потім у лютому — в Ялті, далі ще кілька — у квітні, знову під Ялтою та Севастополем, і в травні — у Бахчисараї. З роками вона стала конвеєрною статтею російських репресій в Криму. Її зручність полягала в тому, що обвинувачення не мало доводити підготовку чи здійснення теракту — лише участь у діяльності організації, яку Росія назвала терористичною. При цьому доказова база у справах переважно складалася з прихованих аудіозаписів приватних розмов обвинувачених, показань засекречених свідків ФСБ та забороненої літератури, яку під час обшуків підозрюваним підкидали самі силовики. Йдеться у першу чергу про звинувачення у причетності до ісламської політичної партії Хізб ут-Тахрір, яка заборонена у РФ, але вільно діє в Україні та більшості країн світу.
Станом на зараз за цими справами засудили понад сто двадцять кримських мусульман. І якщо у 2015-му за участь у діяльності «терористичної» організації загрожувало 5–10 років, то з липня 2016-го — вже 10–20. Посилення покарання стало частиною так званого «пакета Ярової» — широкої антитерористичної реформи російського законодавства. Для справ Хізб ут-Тахрір це означало, що й без того політично мотивовані переслідування стали загрожувати людям понад десятиліттям ув’язнення. Згодом до таких справ автоматично почали додавати статтю про «насильницьке захоплення влади», що ще більше збільшувало строки.
Кримські татари помалу почали усвідомлювати, що це тепер і є нова реальність і, щоб вижити, потрібно гуртуватися. Цей урок засвоїли ще попередні покоління у депортації.
9 квітня 2016 року в Севастополі сім’ї політв’язнів уперше зібралися разом, щоб обговорити спільні проблеми й пошукати способи допомогти один одному. Зустріч організували дві правозахисні ініціативи, які на той час активно працювали в Криму — «Кримська контактна група з прав людини» та «Кримська польова місія з прав людини» . На ній, зокрема, були родичі й захисники обвинувачених у справах Хізб ут-Тахрір. Серед адвокатів, зокрема, Еміль Курбедінов, який представляв фігурантів першої севастопольської справи Хізб ут-Тахрір і пізніше назвав цей день початком «майданчика для спільних дій сімей заарештованих у Криму мусульман». Ідея зустрічі була простою — дати родинам зрозуміти, що вони не залишилися сам на сам із бідою, що тут можна обмінятися досвідом, підтримати один одного, розповісти про свої проблеми і разом шукати рішення.
Кримські татари читають дуа — молитву за долю політв’язнів. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
За місяць, у травні, родичі політв’язнів оголосили про створення «Кримської солідарності» — об’єднання, яке згодом розширилося за межі справ Хізб ут-Тахрір, охопивши сім’ї інших політв’язнів, викрадених і зниклих безвісти.
«Тільки в єдності, солідарності, увазі до всіх наших спільних проблем, турботі один про одного, взаємодопомозі, збереженні й дотриманні релігії, культури, ми зможемо вистояти перед злочинами, що вчиняються над кримськотатарським народом», — говорив у грудні 2016-го Ділявер Меметов, на той час один із координаторів «Кримської солідарності» та син політв’язня Ремзі Меметова.
«Кримська солідарність» утворилася з цієї ідеї спільності й була вірна їй протягом 10 років. «Де єдність, там сила», — незмінне гасло організації. Хоча більшість її учасників були кримськими татарами й мусульманами, рух не був ні релігійним, ні політичним: людей об’єднували спільний досвід переслідувань і взаємодопомога. Він був відкритим для родин усіх політв’язнів Криму — незалежно від національності чи конфесії.
Досить швидко й закономірно окреслилися основні напрями роботи руху: кожен, хто хотів допомогти людям, які опинилися під тиском репресивної системи, міг долучитися відповідно до своїх можливостей — юридично, фінансово, інформаційно чи просто бути поруч із родинами політв’язнів. У «Кримській солідарності» були різні способи участі, і для цього не обов’язково було бути адвокатом чи активістом.
«Для нашої родини “Кримська солідарність” — дуже важлива частина життя. Увесь свій вільний час мій чоловік присвячував сім’ям політв’язнів, і я була поруч із ним, допомагала, чим могла. А після його затримання, як би банально це не звучало, “Кримська солідарність” стала для мене родиною, — розповідає Гульзар, дружина Владлена Абдулкадирова. Її чоловік був активістом руху до березня 2019-го, коли ФСБ заарештувала його за обвинуваченнями у причетності до терористичної організації. Меншій із трьох доньок подружжя тоді було лише 17 днів. — І хоча ми з чоловіком раніше допомагали іншим сім’ям, коли я сама опинилася в подібній ситуації, зрозуміла сповна, наскільки важливо мати таку підтримку. Мені допомагали в усьому: морально підтримували, шукали адвоката, привозили продукти, памперси для дитини на перший час. Це давало сили триматися. Чесно, я навіть зараз згадую про це зі щемом, хоча відтоді минуло вже сім років».
З роками навколо організації сформувалося професійне коло адвокатів і юристів, які виїжджали на обшуки та захищали людей у численних сфабрикованих кримінальних та адміністративних справ. Хтось долучався до окремих справ, хтось поступово спеціалізувався на захисті кримчан у політично мотивованих справах, а дехто вже в процесі роботи ставав адвокатом. У міру того як російські силовики відкривали нові справи, зростало й коло людей, готових професійно захищати переслідуваних. Згодом «Кримська солідарність» створила Школу громадянського захисту, де навчала, як поводитися під час обшуків, затримань і судових процесів, документувати переслідування та допомагати адвокатам і правозахисникам.
Активісти й громадянські журналісти організації з роками стали найгучнішим голосом Криму, а після початку повномасштабного вторгнення РФ — найголовнішим джерелом достовірної інформації з півострова. Прямі включення з місць обшуків, текстові трансляції судових засідань у Криму й Ростові-на-Дону, фотовиставки й документальні фільми, міжнародна адвокація та виступи на міжнародних майданчиках типу ПАРЄ, ООН та ОБСЄ — «Кримська солідарність» стала одним із важливих чинників, завдяки яким світ продовжує бачити російську окупацію півострова як незаконну реальність, а не як щось усталене й належне.
Десятки активістів взяли на себе марудну системну роботу побутової підтримки політв’язнів і родин: формували за усіма правилами й вистоювали виснажливі черги для прийому передач у СІЗО і колонії, возили дружин і батьків обвинувачених на судові засідання, допомагали сім’ям із медичними питаннями, ремонтом та іншими хатніми справами.
У перші місяці існування «Кримської солідарності» окремим напрямом роботи стала підтримка дітей політв’язнів. Педагоги, вихователі й волонтери допомагали їм із навчанням, організовували дозвілля, свята та поїздки на відпочинок. Намагалися зробити так, щоб діти не залишалися сам на сам із наслідками обшуків і арештів батьків та не почувалися «інакшими».
Ділявер Меметов грає з дітьми Зеврі Абсеїтова та Рустема Абільтарова. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
Для Халіде Бекірової, дружини політв’язня і журналіста «Кримської солідарності» Ремзі Бекірова, ця робота була особливо близькою. Викладачка математики, вона долучилася до ініціативи ще до затримання чоловіка, а після його арешту в березні 2019-го продовжила цю роботу — тоді до дітей, якими вона опікувалася, додалися і троє їхніх із Ремзі.
«Я дуже люблю дітей — як і Ремзі — і хотіла бодай якось бути їм корисною: підтримувати, надихати, дарувати трохи радості тим, хто залишився без батька. Ця спільнота допомагала дітям не почуватися ізгоями, дітьми злочинців, терористів чи кимось подібним. Навпаки, показувала їм, що вони — діти героїв. Ми завжди говорили: “Ми разом зустрінемо ваших батьків”. Сама атмосфера дуже добре на них впливала, я нарешті бачила радість і натхнення в їхніх очах», — розповідає Халіде.
«Кримська солідарність» не ділила людей за національністю, мовою чи вірою. Водночас рух прямо заявляв про захист інтересів кримськотатарського народу, адже саме він став однією з головних мішеней російських репресій. Тому допомога політв’язням, їхнім родинам і захист права на свободу віросповідання та самоорганізацію були водночас і способом захисту кримськотатарської спільноти. Ті ж самі адвокати представляли й кримськотатарських «терористів», і українських «шпигунів» та «диверсантів», і навіть російських «екстремістів». Коли у листопаді 2018 року Росія обстріляла три українські військові судна й захопила у полон 24 українців, то саме кримські татари прийшли їм на допомогу першими. Дізналися, де утримуються моряки, зібрали передачі в СІЗО, а згодом і представляли частину з них під час слідства.
Перетворити солідарність на ризик
Тиснути на активістів «Кримської солідарності» силовики почали від початку існування руху. Спочатку сприймали їх радше як дрібну мороку: приходять на обшуки й суди, сидять на засіданнях, щось знімають на телефони, публікують в інтернеті — набридають, але серйозної загрози не становлять. Найбільш активних намагалися відлякати адміністративними справами, затриманнями та штрафами, виносили попередження про відповідальність за участь у масових акціях, забороняли фото- і відеозйомку судів, не пускали людей до залів засідань.
Активісти «Кримської солідарності», зі свого боку, теж не полегшували роботу силовикам: місце чергової зустрічі руху повідомляли учасникам напередодні, бо кілька разів заплановані збори зривалися після того, як правоохоронці тиснули на власників приміщень. А у січні 2018-го на щомісячне засідання у Судаку приїхали близько 60–70 представників російських силових структур — нібито через анонімний дзвінок про «зібрання зі зброєю». Озброєний і повністю споряджений ОМОН залишався надворі, тоді як усередину зайшли співробітники Центру «Е» та поліція. Вони знімали учасників на камери та переписували паспортні дані всіх присутніх. Зустріч фактично опинилася під їхнім контролем.
Але агресивний натиск давав протилежний результат: що більше було таких випадків, то більше уваги привертав рух — і то більше людей були готові приїжджати на обшуки, суди й допомагати родинам політв’язнів.
Поліція переписує особисті дані учасників засідання «Кримської солідарності». Січень 2018 року. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
«У людей у Криму був майданчик, куди в критичний момент можна було прийти й виплакатися, сказати: “Сьогодні заарештували мою близьку людину. Допоможіть мені: що робити, куди йти, як передати їй першу передачу?” Я просто переказую фрази людей, які приходили в перші дні після обшуку: “Де мені шукати близьку людину?” “Як зателефонувати на гарячу лінію?” У людей був цей форпост, на який вони могли спертися у критичний момент», — розповідає правозахисниця Лутфіє Зудієва.
Зрештою, у березні 2019 року ФСБ спільно з Росгвардією та поліцією провела наймасштабнішу серію обшуків від початку окупації півострова та затримала 25 кримських татар за обвинуваченнями у тероризмі. Більшість із них — впізнавані журналісти й активісти «Кримської солідарності». Це була перша серйозна спроба силовиків знищити саме рух: фізично прибрати частину активістів з Криму, залякати тих, хто залишився, послабити мережу взаємодопомоги і перетворити солідарність на ризик — мовляв, ось, яке майбутнє чекає на вас також.
«Бо коли люди втрачають такий форпост, їм складніше зберігати віру у те, що репресіям можна опиратися, що можна щось змінити, що свої права можна захищати законним шляхом. Важливо, щоб людина не залишалася сам на сам зі своєю бідою, щоб було з ким розділити цей біль. У цьому і є найлюдяніше в роботі нашого руху», — додає Зудієва.
Тоді організація таки зуміла вціліти, прийшли нові люди і підхопили справу тих, хто сів за ґрати.
Після початку повномасштабного вторгнення в Криму посилилися два паралельні процеси. По-перше, півострів став місцем переслідування не лише кримчан, а й одним із центрів репресій проти цивільних заручників із новоокупованих територій: їх викрадали, вивозили до Криму й фабрикували проти них кримінальні справи. Яскравим прикладом стала історія Ірини Горобцової, волонтерки з Херсона, яку російські силовики забрали з власного дому в травні 2022 року. Понад два роки вона перебувала на півострові фактично інкомунікадо: російські спецслужби не повідомляли ані родині, ні адвокату Емілеві Курбедінову, де саме її утримують. Зрештою Горобцову засудили до 10 років і шести місяців ув’язнення за сфабрикованою справою про «шпигунство».
Водночас старі репресивні механізми нікуди не зникли. Росія продовжила відкривати нові справи проти мусульман Криму за звинуваченнями у причетності до Хізб ут-Тахрір, переслідувати активістів «Кримської солідарності» та інших мешканців півострова. За даними Центру прав людини ZMINA, за час окупації Криму переслідувань у справах Хізб ут-Тахрір зазнали щонайменше 126 осіб, більшість із них — кримські татари. Новим етапом стала справа проти жінок: 15 жовтня 2025-го в Криму вперше за цією статтею затримали чотирьох кримських татарок.
Проте після початку повномасштабного вторгнення спектр переслідувань розширився: до звичних для окупаційної влади справ про «тероризм» та «екстремізм» додалися численні провадження за «дискредитацію» російської армії, а також зросла кількість справ про держзраду та шпигунство. Лише за статтею про «дискредитацію» армії станом на вересень 2026 року на півострові зафіксували 1774 випадки. Водночас серед усіх 316 людей, які перебувають під судовим переслідуванням, кримські татари становлять 169.
На тлі великої війни, тисяч нових полонених і цивільних заручників кримські політв’язні ризикували опинитися поза увагою. Для «Кримської солідарності» це означало ще більше роботи: фіксувати нові випадки переслідувань, відстежувати долю викрадених і шукати людей, про яких російська влада намагалася не залишити жодної інформації.
Після початку повномасштабного вторгнення рух фактично став одним із небагатьох незалежних джерел інформації з півострова і важливим каналом, через який родичі та правозахисники могли дізнаватися про переміщення цивільних заручників, яких Росія вивозила з новоокупованих територій.
Водночас будь-які сподівання на обмін кримських політв’язнів фактично зникли. Натомість почалися перші повернення тих, хто повністю відбув свій строк покарання. «Кримська солідарність» зустрічала їх усією спільнотою як героїв і бралася за роботу іншого характеру — допомагала людям, які роками провели в ізоляції, знову звикати до життя на волі.
Рішення на захист людей
Російські поліцейські зриваюсь засідання Кримської солідарності в Судаку, січень 2018 року. Фото: Альона Савчук
26 червня 2026 року Мін’юст РФ включив «Кримську солідарність» у реєстр «іноземних агентів». Російські чиновники заявили, що вона поширювала недостовірну інформацію про рішення та політику органів окупаційної влади, а також контактувала з учасниками міжнародних терористичних організацій та українськими державними органами.
«Ми сприймаємо це рішення як політичний акт тиску — ярлик, за допомогою якого намагаються ізолювати й дискредитувати нашу діяльність, а також посилити тиск на незалежний, по-справжньому народний громадський рух, — відповіла на це обвинувачення «Кримська солідарність» у своїй заяві про припинення роботи. — Протягом багатьох років він захищав людей у Криму, підтримував сім’ї політичних в’язнів і висвітлював те, що відбувається на півострові. Усі ці роки ми документували історії людей в Криму, які зазнали переслідувань, підтримували сім’ї затриманих і заарештованих, допомагали із юридичним захистом та поширювали інформацію, яка часто залишалася за межами офіційного порядку денного. Багато хто з нас, хто допомагає жертвам політичних репресій, самі неодноразово отримували штрафи, адміністративні арешти і кримінальні переслідування. Наші колеги та друзі — правозахисники, журналісти й волонтери — досі перебувають у місцях позбавлення волі».
Статус «іноагента» зобов’язав організацію маркувати свої матеріали й скрізь повідомляти про включення у реєстр, мати спецрахунок, вести окремий облік доходів і витрат, звітувати перед Мін’юстом РФ про роботу й фінанси і проходити передбачені законом перевірки. Водночас їй заборонено займатися окремими видами освітньої роботи, отримувати державну й муніципальну підтримку, брати участь у державних закупівлях, виборах і референдумах та й взагалі брати участь у досить широкому переліку державних і публічних процесів.
Частина цих вимог і заборон для «Кримської солідарності» — суто формальна: наприклад, рух не брав участі у виборах чи референдумах і ніколи не претендував на державні гранти. Натомість значно важливішими є вимоги, які безпосередньо стосуються його основної роботи — публічного поширення інформації про репресії та допомоги переслідуваним. Проте навіть одне порушення здатне відкрити двері для адміністративної або кримінальної справи проти «учасників організації — “іноземного агента”» — людей, яких Мін’юст РФ пов’язує з організацією та може внести до відповідного реєстру.
Крім того, статус учасника руху, визнаного «іноагентом», накладає на людину обов’язок маркувати спеціальною позначкою публічні матеріали й повідомлення, зокрема на своїх особистих сторінках у соцмережах. Відсутність такої позначки карається адмінштрафом, а за повторні або інші порушення передбачена додаткова відповідальність, у тому числі кримінальна.
Спочатку у списку «учасників» було 11 найбільш медійних представників «Кримської солідарності». Але вже після того, як у липні 2026 року рух оголосив про припинення діяльності, російські чиновники почали розширювати список. Станом на зараз у ньому 137 осіб. Це безпрецедентно велика кількість для всієї території РФ, яка не має жодного зрозумілого юридичного обґрунтування.
Серед «учасників», зокрема, дружини й матері політв’язнів, адвокати й журналісти, які давно виїхали з Криму і/або припинили роботу. Є люди, які взагалі не мають і ніколи не мали жодного стосунку до «Кримської солідарності». Показовим є випадок Ігоря Нікітенка, незрячого чоловіка з інвалідністю I групи з Джанкоя, який жодного разу не був на засіданнях організації та ніколи не давав коментарів її журналістам. А у список «учасників», на думку кримських юристів, потрапив тому, що в одному з судових процесів його адвокатом був Еміль Курбедінов.
«Зараз і сам рух, якого вже фактично не існує, і найбільш активних його учасників намагаються зробити токсичними в очах суспільства, щоб люди просто їх цуралися. Щоб будь-яка взаємодія з ними сприймалася як потенційна загроза також опинитися у цьому списку, — говорить Лутфіє Зудієва. — Таке фактично без розбору внесення людей до списку “учасників іноагента” якраз показує, що терпимість і толерантність силовиків до роботи руху майже дорівнюють нулю. За ці роки він настільки роздратував різні спеціальні структури, що ми дійшли до моменту, коли його не тільки знищують, але і стигматизують. Щоб люди не долучалися до руху не тому, що не поділяють його цінностей чи діяльності, а просто через страх. Бо для кожного це може означати певні особисті ризики, і людина замислиться: “Так, я хочу допомагати політв’язням, але в мене є ще й власне життя”».
Лутфіє Зудієва. Фото: Кримська солідарність
Поза тим, правозахисниця зауважує, що кримські татари історично жили на цій землі задовго до появи сучасних політичних кордонів. Для них Крим — рідна земля, з якою їхні родини пов’язані поколіннями. Тому їм досить складно зрозуміти це рішення навіть із погляду звичайної людської логіки. Рух створили в Криму самі кримські татари, щоб допомагати людям на півострові й захищати тих, хто зіткнувся із переслідуваннями. І тепер цей рух визнають «іноземним агентом», а понад сотню кримських татар називають «учасниками іноагента».
21 липня «Кримська солідарність» опублікувала заяву, у якій повідомила, що припиняє свою роботу, але планує оскаржити це рішення Мін’юсту РФ.
«Люди, їхні життя та безпека від самого початку були найбільшою цінністю руху. Власне, заради цього він і виник. І в умовах, коли рух почали перетворювати на інструмент репресій і використовувати проти багатьох людей, потрібно було ухвалити рішення, яке б їх захищало, а не збільшувало ризики, — пояснює колективну позицію “Кримської солідарності” Лутфіє Зудієва. — Коли людину особисто визнають “іноагентом” — це одна ситуація. Ти сам приймаєш рішення щодо власного життя, оцінюєш ризики й вирішуєш, чи готовий жертвувати заради своїх ідей і принципів. Але коли такі ризики поширюються більш ніж на 130 людей, це зовсім інший рівень відповідальності».
Правозахисниця говорить з власного досвіду. Російські посадовці занесли її у цей реєстр ще у травні 2025-го. Протягом року Зудієва намагалася оскаржити цей статус у російських судах усіх інстанцій. «Мені не потрібно перебувати ні під чиїм іноземним впливом для того, щоб бачити всі ці процеси (переслідування за національність і віру, незаконні обшуки, арешти й суди — Ґ) навколо мене, відчувати відповідальність і щонайменше — говорити про це», — аргументувала вона свою позицію, хоча й безрезультатно.
У кінці липня сайт і соцмережі «Кримської солідарності» зникли з пошуку, а архівні матеріали стали недоступними для читачів. Йдеться не лише про сторінки правозахисного руху, а й унікальну десятирічну хроніку переслідувань на півострові: обшуки, затримання, суди, вироки і свідчення родин політв’язнів.
Більшість сторінок «учасників» переведені у приватний режим. Ті, хто продовжує вести публічну роботу, роблять це, додаючи ознайомчу плашку про свій статус навіть на особисті пости — фото з дітьми, котами, собаками й краєвидами. Щоб не дати силовикам у Криму зайвого приводу для переслідування.
Для Муміне Салієвої, правозахисниці, активістки «Кримської солідарності» та дружини політв’язня Сейрана Салієва, ця вимога вже стала частиною повсякдення.
Правозахисниця Муміне Салієва (ліворуч), дружина політв’язня Сейрана Салієва. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
«Сьогодні радісний день для нашої родини — донька закінчила 9 клас, і педагогічний колектив вручив мені та Сейрану (знаючи, де він перебуває) подячну грамоту за її виховання. Звісно, я не думала, що до такої події, якою ділюся з вами, друзі, мені доведеться додавати плашку», — написала вона, публікуючи фотографію з випускного доньки у червні цього року.
Під фотографією — стандартний напис: «Цей матеріал (інформація) вироблений і (або) розповсюджений Салієвою Муміне Анварівною, яка є учасником громадського руху “Кримська солідарність”, включеного до реєстру іноземного агента». А під нею — сама Муміне пояснює, чому мовчати не могла:
«Я посміла говорити вголос правду, фіксувати порушення прав людини в Криму, стати на захист несправедливо звинувачених, опікуючись дітьми, позбавленими батька. Мої цінності та життєві принципи не дозволили мені залишатися осторонь — не лише від мого народу, а й від людей, яким потрібна допомога».
Інфраструктура взаємодопомоги
Кримськотатарський прапор зі скорботною стрічкою біля будинку Сервера Караметова, загиблого ветерана кримськотатарського національного руху, 24 червня 2018 року. Фото: Альона Савчук
Новина про те, що «Кримська солідарність» припинила роботу, багатьох застала зненацька й дещо вибила з колії.
«Ми говорили між собою: а як же тепер дізнаємося, коли “правопорушні” органи знову прийдуть до когось із обшуками? — переповідає розмови у спільноті Гульзар Абдулкадирова. — Напевно, це найстрашніше — залишитися на самоті, коли абсолютно немає до кого прийти та з ким порадитися. Але навіть зараз я знаю: якщо звернуся до будь-кого з кримських татар, мені ніхто не відмовить. Ми у цьому разом, допоки останній політв’язень не вийде на волю».
Для тих, хто роками жив у цій системі взаємодопомоги, припинення роботи руху означає передусім втрату звичного способу бути поруч одне з одним. Але наслідки цього рішення виходять далеко за межі самої спільноти «Кримської солідарності». За понад десять років рух став важливою частиною правозахисної інфраструктури Криму — і для тих, хто залишався на півострові, і для тих, хто стежив за репресіями з материкової України. Голоси зсередини Криму рідко чутно напряму — вони доходять назовні через організації, які роками працюють над їхнім посиленням. Одна з них — Центр прав людини ZMINA, що системно висвітлює репресії в Криму, підтримує адвокатів, громадянських журналістів та активістів на півострові й адвокатує справи політв’язнів на міжнародному рівні.
«Це дуже серйозна втрата. Росія намагається ліквідувати одну з останніх незалежних мереж усередині окупованого Криму, яка системно фіксувала наслідки репресивної політики та не дозволяла зробити політичні переслідування невидимими, — каже Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA. — Але важливо розуміти, що зникає не просто одна правозахисна організація. “Кримська солідарність” була фактично інфраструктурою взаємодопомоги, яка існувала всередині окупованої території протягом понад десяти років».
Правозахисниця зауважує, що спроба знищити «Кримську солідарність», показує, до якої моделі окупаційна влада прагне: максимально атомізувати суспільство, розірвати горизонтальні зв’язки, позбавити переслідуваних людей підтримки та перекрити незалежні канали інформації.
«Водночас я би не говорила, що зникає сама солідарність чи правозахисний рух у Криму. Люди, родини політв’язнів, адвокати та активісти залишаються. Як і потреба у допомозі. Але тепер така діяльність стає ще більш фрагментованою, менш публічною і значно небезпечнішою, — додає вона. — І саме тому для українських та міжнародних правозахисних організацій зараз особливо важливо не допустити інформаційної ізоляції Криму. Якщо Росія намагається зробити репресії невидимими, наше завдання — забезпечити протилежне: продовжувати документування, міжнародну адвокацію, підтримку політв’язнів та їхніх родин і зберігати безпечні канали зв’язку з людьми на окупованих територіях».
На припинення роботи «Кримської солідарності» відреагували й міжнародні правозахисні та журналістські організації. Amnesty International назвала це черговим етапом російських репресій у Криму, а Reporters Without Borders неодноразово наголошувала на ролі руху та його журналістів у збереженні незалежного голосу з окупованого півострова. Водночас публічна міжнародна реакція виявилася доволі обмеженою — особливо якщо зважати на те, що йдеться про низовий правозахисний рух, який понад десять років працював безпосередньо в умовах окупації.
Та значення «Кримської солідарності» не обмежується тим, скільки уваги до репресій на півострові вона привернула ззовні. Головний результат її роботи залишився у Криму. Лутфіє Зудієва каже, що за цей час рух передав людям досвід правозахисної роботи та своєрідний алгоритм дій у критичних ситуаціях: як документувати обшук чи затримання, як шукати адвоката, як відстоювати свої права у ненасильницький спосіб та юридично грамотно.
«Дуже важливо саме зараз залишатися поруч із людьми в Криму, розділяти з ними спільні ризики й тривоги, — наголошує правозахисниця. — Навіть якщо руху вже немає, люди у Криму навчилися і прекрасно розуміють, що їм потрібно робити у тій чи іншій ситуації. У головах людей уже сформувався цей алгоритм. І внесення “Кримської солідарності” до списку “іноагентів” цей алгоритм не зітре».
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
