«Питання типу “Чий Крим?” десять років я чув». Монолог звільненого політв’язня Андрія Коломійця про Майдан, російську тюрму і підвал на КПП «Даріалі»
Активіст Майдану Андрій Коломієць, що відбув десять років ув’язнення з політичних мотивів у Росії. Фото: Анастасія Москвичова, Ґрати
Андрій Коломієць — активіст Майдану, якого Росія затримала у 2015-му у Кабардино-Балкарії на Кавказі, коли той поїхав на зустріч зі своєю майбутньою дружиною, і засудила, звинувативши у нібито нападі на двох бійців спецпідрозділу міліції «Беркут» у Києві під час протестів. Судили його в окупованому Криму, справа була резонансна — обвинувачення представляла одіозна прокурорка Наталія Поклонська.
У січні 2025-го чоловік вийшов на волю після 10 років ув’язнення, але його одразу затримали знову і помістили в центр тимчасового тримання іноземних громадян.
Тільки через пів року Коломійця погодились репатріювати в Україну через Грузію, але він потрапив у підвал на КПП «Даріалі», де фактично безстроково утримувались ті депортовані українці, щодо осіб яких посольство проводило перевірку. А коли нарешті перетнув український кордон — його на сім годин затримали в ТЦК.
Андрій Коломієць розповів «Ґратам» про те, як російські силовики фабрикували його справу, про підступи адміністрації колонії і вербувальників ПВК «Вагнер», про інших політв’язнів, яких зустрів у неволі, а також про те, з чим він зіткнувся за кілька місяців після повернення додому.
Публікуємо його монолог.
«Я не знав, що мене будуть переслідувати»
Просто побачив [відео], що робиться на майдані Незалежності: «беркути» б’ють студентів, жінок. Просто взяв і приїхав. Ніхто мене не кликав, нічого.
Я то приїжджав, то від’їжджав. Довго не можна було там перебувати, бо то водою нас поливали — ми замерзали, всі речі мокрі були, то ще щось. Тим більше, що я за сто кілометрів від Києва живу — недалеко.
То гранатою мене підірвало, була така ситуація. Світлошумова граната, до якої були шурупи, гаєчки, шматки металу якісь прикручені скотчем, і це все при вибуху розліталось навколо. Мене поранило тоді в ногу. Не сильно прямо так, але ногу пошкодив. Це події на Грушевського, десь той період (січень-лютий 2014 року). Біля готелю «Дніпро». Є навіть десь в інтернеті відео, де я в синій куртці з написом «Мальборо» лежу, мене піднімають там…
Зіткнення між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євгеній Фельдман, Ґрати
Я не знав, що мене [в Росії] будуть переслідувати, що мене можуть закрити, посадити за те, що я — учасник Євромайдану. Так, я сам поїхав туди, тому що познайомився з Галиною, поїхав до неї. Звісно, сам винен, зараз мене багато хто хейтить за це. Але хто з нас не помиляється у житті, знаєте?
По-перше, нас там було, пам’ятаю, мабуть, два мільйони людей на Майдані — і всіх пересадити? Безглуздо. І якби ж то я там дійсно вбивав когось чи щось таке робив, але я нічого особливого там не робив. Тому й поїхав.
Майдан, січень 2014 року. Фото: Євгеній Фельдман, Ґрати
«У нас є інформація, що ти — “сплячий осередок”»
Вони [в Росії], взагалі, спочатку думали, що я — агент: приїхав робити переворот на Кавказі. Детектор брехні я проходив, ставили запитання, на яку розвідку я працюю, все таке.
Спочатку був дзвінок, щоб я з’явився у будинок ФСБ, який розташований на вокзалі. Я тільки приїхав якраз. Який ще будинок ФСБ? На вокзалі? Думав, якийсь прикол. Кажу: офіційно викличте мене — я прийду.
Але мене офіційно ніхто не викликав, а потім через два місяці приїхали «маски» (спецпризначенці) — і все. Зайшли, я відкрив їм двір. Вони поклали мене у дворі на землю і зайшли перевіряти будинок. У будинку Галини в сейфі її колишнього чоловіка знайшли дикорослу траву суху, там трохи. Я кажу: це не моє, я не знаю від сейфа цього код чи ключ там, не було в мене нічого такого.
І все — мене забирають на допит. Точніше, як вони сказали, на опитування на три години. Наділи наручники, посадили в машину. В машині одягли пакет на голову — і ми поїхали. Чорний пакет звичайний. Ну, щоб я не бачив, куди їду.
Не називалися, були без розпізнавальних знаків. «СОБР» на деяких спецпризначенцях було написано, а так… Потім я вже дізнався, що [то були] представники ФСБ, Центра «Е» з боротьби з екстремізмом, тероризмом.
Одразу стали допитувати. Що, чого, як, скільки вас приїхало? — Та я один приїхав. — Та не може бути. Кажу: та я до дівчини приїхав. Познайомились, і до неї приїхав. Ні, кажуть, ти приїхав переворот тут робити, у нас є інформація, що ти — «сплячий осередок», типу щось такого.
А я на той момент — молодий, зелений — сварився, обзивався, то вони ще більше злились. Почали ці детектори брехні проводити, у підвал тягали мене, електрострумом били і чого тільки не було.
Через добу десь мені кажуть, мовляв, я був у Донецькій чи Луганській області, вже не пам’ятаю, там я типу розстріляв сім’ю. Я говорю: та ніколи у житті. Я, по-перше, не військовий. А по-друге, я ніколи не був ні в Донецьку, ні в Луганську. Не буду нічого підписувати.
А вони хоч щось хотіли повісити, щоб мене закрити. Почали потім все-таки за участь у Майдані, за «беркутів», що я їх там начебто підпалював… Та не підпалював я нікого, кажу, де докази, свідчення, офіційні документи якісь? Коротше, я їм знову кажу: нічого не буду підписувати. Вони мене знову — в підвал, далі — електрикою, побої.
Потім я вже погоджуюсь на те, що я підписую просто пусті аркуші, чисті, і що вони перепишуть це, що так, я був на Майдані, але нікого не підпалював. У результаті вийшло те, що я відбув покарання за напад на «Беркут» на Грушевського, який я нібито намагався підпалити «коктейлями Молотова».
«Задовбало це шапіто»
На той момент адвоката у мене не було. Адвокат з’явився вже після цієї доби, коли вони вже офіційно почали формувати справу. Дали мені державну адвокатку. Я цій адвокатці розповідаю [що відбувалось зі мною], а вона каже: ти нічого не зробиш, це — система і таке інше. Слідчій — то була молода дівчина — я теж намагався щось розповісти, пояснити. Але на неї просто тиснули, вона нічого не могла зробити, навіть якби хотіла. ФСБ — сильніша структура.
Пізніше вже Кримська правозахисна група вийшла на мою сестру, моїх родичів — і мені знайшли адвоката у Москві. Він приїхав, коли суди вже тривали. Майже на закінчення приїхав. Він подав 208 чи 210 клопотань різних, з них вісім чи десять прийняли, а всі інші відхилили. Та й усе. Просто був спецуказ. І Поклонська прокурором у мене була.
Андрій Коломієць в російському суді. Фото: Меморіал
Мене просто хотіли закрити — і все. Мене судили в Криму, у Київському районному суді Сімферополя. Він виніс мені вирок, а потім у Севастополі у мене була апеляція.
На апеляції я був сказав, що частково мову не розумію. Суддя починає зі мною розмовляти українською мовою. Я відповідаю їй. А все пишеться російською мовою. Я кажу: ну, все ж має писатися так, як ми говоримо. Ну, коротше…
На останньому слові я вже кажу: задовбало це шапіто. Вони заворушились, стали погрожувати, що додадуть до вироку ще три місяці. Та додавайте, кажу, вже без різниці. Я розумів уже, що мене не випустять.
Вони мене взяли у Кабардино-Балкарії в Росії, там я три місяці просидів. Були в мене ситуації на початку покарання, коли я просто був у відчаї і не знав, що робити. А я сидів з мусульманами, я один був немусульманин, і я прийняв іслам. Зараз, правда, не сповідую, не молюсь, нічого. Але була така ситуація.
Потім мене літаком перевезли у Сімферополь. У СІЗО-1 Сімферополя я просидів із 13 серпня 2015 року до 16 листопада 2016-го, рік і три місяці.
СІЗО-1 у Сімферополі. Фото: Антон Наумлюк, Ґрати
І вже із Сімферополя, коли вже апеляція пройшла, то вони вирок затвердили і відправили мене у Краснодарський край, знову — в Росію.
«Побої — руками засуджених — сама адміністрація і робила»
У мене не було нікого в Росії, і в мене не було іншого виходу, як зайняти таку позицію: скаржитися на все. І дуже багато для мене зробили [українські] дипломати. Колишній генеральний консул Ростовської області до мене багато разів приїжджав. І ще приїжджали адвокати. І раптом що — я скаржився на це все. Колонія була «зразково-показова», і адміністрація не хотіла, щоб у них були якісь зауваження. І коли навіть були якісь там побої, були якісь насильницькі дії, вони намагалися це або приховати, або «замазати» якось: побаченнями, передачками там. Але побої — руками засуджених — сама адміністрація і робила. Були всякі різні ситуації.
Перші роки, звичайно, тяжко було. А потім уже, як хтось приїжджає, то мене начальник чи заступник начальника кличе: що сталося, вам чогось не вистачає? Якось так.
Моментами, якби не Галина , яка приїжджала туди, якби не консульство і адвокати, я не знаю, що б зі мною було.
Політвʼязень Андрій Коломієць. Фото з його сторінки у Фейсбуці
Офіційно мені дозволяли раз на пів року коротке і раз на пів року довге [побачення]. Довге — це на три доби, коротке — це три години. Це в «суворих умовах утримання» . А так — у звичайних умовах — раз на три місяці. Ну, й іноді, коли, як вони говорили, я гарно поводився, то щось додатково дозволяли. Але це було раз чи два за весь термін.
Листи надходили. Деякі, звісно, не доходили. Але на початку покарання листів напевно двісті було на тиждень. Мені дуже багато писали — фактично з усього світу: до повномасштабки мені навіть з України писали, а так — з Канади, Німеччини, усієї Європи. З Америки писали. Росіяни писали, правозахисні організації. І газети надсилали, і листівки. Я потім збирав листівки, конверти, марки, мав колекцію.
Намагався щоразу відповідати. По-перше, це цікаво було, а по-друге, люди доклали зусиль, як їм не відповісти. По-третє, я так себе відволікав різними думками. Це — один із небагатьох позитивних моментів. Окрім того бедламу, що ти бачив, листи — це щось таке позитивне, як коли тобі передачу передають чи коли Галина приїжджає.
Українці в колонії і вербування у ПВК «Вагнер»
У Краснодарському краї в колонії були українці, яких із Херсона вкрали: десь 250 людей було. Були кримчани, яких судили за «Хізб ут-Тахрір»: при Україні ніколи не було терористів у Криму, прийшла Росія — з’явились в Криму «терористи». Люди, які там [до того роками] жили при Україні. Їм підкидали заборонену літературу ісламську — і закривали.
Коли я сидів у Криму, то багато людей закривали саме за це. Правозахисників закривали. Багато кого я там зустрічав. На той момент Ахтем Чийгоз сидів у Сімферопольському СІЗО, Емір-Усеїн Куку.
Херсонських ув’язнених привезли [до колонії у Краснодарському краї], якщо я не помиляюсь, у листопаді 2022-го. Перед цим у вересні «Вагнер» більше двохсот людей забрав, і через пару місяців привезли наших, яких росіяни викрали невідомо чого.
Російські військові у Херсоні. Фото надане виданню “Ґрати” Олександром Геращенком
Пригожин особисто перший раз приїжджав, покликали всю зону в клуб, і він там з охороною розповідав, що забере [всіх], хто захоче. Тільки там ґвалтівників не буде брати, щось таке. І тоді вивезли понад 240 людей. За ніч. Приїхали КамАЗи, повантажили їх по пʼятдесят людей, потім — на літак у Ростовську область.
Вербувальники потім приїжджали ще, аж до останнього моменту. Але потім, наприкінці мого терміну, приїжджали представники російського міністерства оборони, бо Вагнера вже вбили.
«Пошили куртку в кольорах російського прапора, хотіли, щоб я в ній вийшов»
У колонії засуджені шили куртки для залізничників, спецодяг для рибалок і мисливців. А я, по-перше, не боюся працювати, а по-друге, я розумів, що якщо я буду працювати, я зможу підтримувати зв’язок з родичами — хоча б іноді дзвонити їм, тому що підприємство мало таку велику територію, що міліція, як почне її всю перевіряти, то замучиться. Її складніше перевіряти, ніж, наприклад, житлову секцію чи штрафний ізолятор, чи «суворі умови утримання» (СУС). Тому я погоджувався йти працювати, і десь два з половиною роки я пропрацював, а потім мене закрили у «суворі умови утримання»: через те, що я учасник Євромайдану, мене облікували як екстреміста, а екстремісти і терористи повинні сидіти у приміщеннях, що замикаються.
Це виглядає, як велика камера, розрахована на 50 людей. Дві камери: камера нічного перебування і камера денного перебування. Уночі там зверху — ліжка, а вдень там знизу — лавки, де ти можеш сидіти, дивитись телевізор. Удень не можна, наприклад, лягти спати, бо якщо так — то тебе закриють на 15 діб [у штрафний ізолятор].
Мене перевели у «суворі умови» у 2021-му. Вони вчепилися спочатку за те, що я спізнився. Я пояснив, чому я спізнився. А мені сказали: «А у вас шапка нерівно». Я поправив шапку. А вони сказали: «А ви нестрижений». Коротше, я зрозумів, що мене хочуть просто закатати, і нічого не можна змінити. Наступного дня мене повели на засідання [дисциплінарної комісії], і мені дали десять діб [штрафного ізолятора], потім — ще десять діб, а потім — п’ятнадцять з переводом у СУС. У цій комісії як суддя начальник колонії виступає, і присутня адміністрація колонії.
У СУС я вже був до кінця, до 15 січня цього року. У мене був адвокат Михайло Беньяш, він зараз — у Європі, тому що в Росії він — «іноагент», бо теж політичних всяких захищав. Виходить, останнього мене він там захищав, і він допоміг чотири місяці «відкусити» [від терміну покарання]. За рік чи півтора до звільнення він приїжджав, ми писали лист у Москву, Москва повернула справу у Краснодар, мовляв, розберіться. І от, коли вже мали ухвалити рішення, то у нього забрали адвокатську ліцензію. І він попросив друга, щоб той просто озвучив [у суді] написане ним. Врешті, мені зменшили покарання на чотири місяці: за однією статтею — на два місяці, і за другою — на два місяці.
А коли мене в СУС переводили, в мене не було адвоката. І я просто розумів, що я — без «бронежилета». Бо адвокат — це «бронежилет» у таких випадках. Якщо воювати з адміністрацією, то треба, щоб твій адвокат жив під тією колонією. А якщо ти без адвоката, без знайомих, то ти нічого не зробиш. Тебе там і вбити можуть — напишуть, що серцева недостатність.
Питання типу «Чий Крим?» десять років я чув. Спочатку я з ними гризся, відстоював свою позицію. Потім якось приїжджала Галина на побачення, каже: тобі просто зараз додадуть строк, будеш далі сидіти. Потім я просто мовчав.
Андрій Коломієць. Фото: Анастасія Москвичова, Ґрати
І коли приїхав Беньяш і сказав, що Україна відбила Херсон — нахилився і на вухо сказав — мені так приємно було. Я повернувся в СУС — а там нічого про це немає в новинах, у них там у новинах все по-іншому кажуть. І тільки через тиждень Росія сказала, що вони «відійшли на більш вигідну позицію».
Уже наприкінці покарання СУС зробили робочим, там можна було працювати. І всіх до цього стали змушувати: або йдеш в ПКТ , де ще гірші умови, або йдеш працювати. Я вмів шити на швейній машинці, я шив від початку покарання, тож я пішов.
І була можливість, коли хлопці звільнялися: можна було пошити собі куртку. Ну, я наче з ними домовився, не думав, що вони з мене познущаються. А вони пошили куртку в кольорах російського прапора, хотіли, щоб я в ній вийшов. Я не став. У светрі, звичайно, я захворів, але я просто не міг так. Це спеціально зробила адміністрація для того, щоб на камерах побачити, як я в ній йду, посміятись.
«Через міліцію купував телефон»
Галина, коли приїжджала, то розповідала новини. Ми намагалися вмикати музику, щоб нас не записували. А з адвокатом я так спілкувався: брав аркуш паперу, олівцем на ньому писав, потім стирав, потім зверху писав. Тому що оперативне прослуховування точно стояло, бо вони ж вважали мене агентом. По-друге, якби я щось не те сказав, могла бути якась відповідальність адвокату, бо адвокатів садили за те, що вони захищають таких, як я.
Якщо раз у три-чотири місяці виходило додому подзвонити, то я нічого не питав, розумів, що можуть бути проблеми.
Приїхати мої рідні до мене не могли, тому що в мене ж і сестра була на Майдані зі мною, і зять — військовий, у мене брат загинув в АТО.
Я й не сильно хотів, щоб вони туди їхали, це було б складно [психологічно]: я був дуже худий, я по-іншому виглядав, ніж зараз. Сліз матері я би просто не витримав. Це було моє рішення. Ну, і я не знав, що з ними буде, якщо вони приїдуть. Теж могли за щось закрити.
Дзвонити теж не дозволяли, але я через міліцію купував телефон. Давав гроші за те, що принесуть. Тиждень-два говориш, максимум — місяць, а тоді його у тебе забирають ті ж люди, що й принесли. Інших варіантів не було, а додому хотілося подзвонити. Навіть по відео іноді виходило поговорити.
Але довго телефон не приховаєш. Всі ж все одно чують, що ти розмовляєш, здають потім тебе.
Адміністрація все контролювала, не тільки телефони. Гроші за це їм платили. У мене не було таких грошей, щоб платити їм. Але правозахисники дуже допомагали, люди донатили. Якби не це, я б повернувся, напевно, без зубів і з іншим станом здоров’я.
Медична допомога там була: цитрамон ламали на дві частини, одну давали від шлунку, іншу — від голови. Або говорили: молись, все пройде.
«У “тисячу” я не потрапив»
Мене звільнили по закінченні терміну. Мене не обміняли, я просто вийшов, коли закінчилось моє ув’язнення. Мене привезли у депортцентр у селищі Новоукраїнка Краснодарського краю. Просто передали від однієї міліції до іншої міліції, хоча за документами мене начебто звільняли. І з 15 січня по 6 липня цього року я був у депортцентрі.
В принципі, там — так само, як і у в’язниці, може, трохи краще: там можна було мати і гроші готівкою, і телефон.
Там були різні люди: і ті, що звільнялися [після покарання], і ті, в кого були проблеми з документами, і такі, що їх ФСБ у чомусь підозрює, але з якихось причин не може відкрити на них справу, і просто там утримує — декого так тримали по два з половиною роки.
Спочатку там було таке, що в обмін військовополоненими включили цивільних, і відправили через Білорусь. У цю «тисячу» я не потрапив. Не знаю, чому, бо я писав всі документи, що я згоден їхати і все інше.
Тоді мені сказали, що 6 липня будуть везти на Грузію. Повезли до грузинського кордону. Там посадили нас в підвал. І чотири доби я там провів.
Депортовані у транзитній зоні прикордонного пункту “Даріалі”. Фото надане Андрієм Коломійцем
6 липня нас привезли, а 10-го я вже вилетів у Молдову. Думаю, тому що я — «політичний» переслідуваний, тому все так швидко і вийшло. Плюс я почав спілкуватися з медіа, розповідати, що 90-100 людей перебувають у таких умовах, почав відео знімати, показувати це все.
Мене одного звідти вивезли. В останній момент взяли ще одного чоловіка.
Із документів у мене був «білий паспорт». Це як такі брошурки, що розкриваються дуже багато разів — от такий паспорт. Він видається на місяць. Мені його зробили за дві години. Я скинув [посольству] фотографію — сам себе сфоткав там у підвалі [у Грузії], і мені його зробили. Я ще підписував документи, що зобов’язуюсь покинути і Грузію, і Молдову — що я збираюсь додому. Тому що були випадки, що люди тікали: боялися війни, намагались лишитись у Грузії чи в Молдові, вистрибували там. Поки я їхав, була можливість кудись вийти, але я розумів, що там багато хлопців залишається у підвалі, і якщо я втечу, то їх не заберуть звідти. Зроблю їм проблеми.
По Грузії нас везли під конвоєм з мигалками, ми просто пролетіли всю Грузію на машині, потім у Молдову летіли літаком. Там нас зустрів якийсь чоловік, провів на автобус — і ми поїхали в Одеську область.
Розшук ТЦК і обід в «Макдональдсі»
І там мене на сім годин затримали ТЦК. Виявилось, що я з 2024 року був у розшуку. Обухівський район мене подав у розшук. Для мене це дико було: я тільки повернувся додому, а тут мене одразу везуть. Ну, дайте мені хоч родичів побачити! Я просто був у шоці, я їм говорив, що не витримаю, що повішусь. Вони почали мене охороняти. Кажу: та ну, хлопці, я таке пройшов, що вам і не снилося, і якщо я захочу це зробити — ви нічим мені не завадите.
Тим більше я ж їм кажу: ось офіційна інформація, ось [про мою ситуацію] — в інтернеті, ви ж усе можете перевірити. Вони кажуть: ми все з’ясуємо. От сім годин з’ясовували.
Потім там один чоловік виходив, я дав йому номер сестри, він подзвонив сестрі, сестра подзвонила Галі, а Галя з батьками вже підняли галас. Включились правозахисні організації. Приїхав ще якийсь чоловік, покликав мене, запитав…
Потім доповідали з ОК «Південь», мовляв, вони мене запросили на дружню розмову, каву там (11 липня Оперативне командування «Південь» повідомило, що Андрій Коломієць був запрошений до ТЦК для оновлення даних — Ґ.).
Але потім мене дійсно вивезли. Бо я опинився у Білгород-Дністровському, а там Росія розлупила міст [через лиман], і не знаю, як зараз уже, а тоді виїхати звідти можна було тільки через Молдову. І якби вони мене просто випустили там, я б не зміг потрапити сюди, бо не міг би ніяк знову перейти [кордон].
І вони мене вивезли — теж в Одеську область, я вже не пам’ятаю, як населений пункт називається. Там я вже просив у людини подзвонити — подзвонив. Цьому ж чоловіку на картку поклали для мене гроші, я пішов, зняв, і я вже мав тоді гроші на дорогу. А то в мене не було ні грошей на дорогу, ні сім-карти, нічого. Вайфай ходив-шукав, де підключитись. А там таке маленьке містечко, ні кав’ярень, ні чогось такого. А російська сім-карта у мене була в роумінгу. А там — ажіотаж: правозахисники, волонтери дзвонили.
Перше, що позитивне сталося зі мною, це я коли приїхав уже в Одесу, мені перерахували 1700 гривень, і я кажу: мені без різниці — я іду в «Макдональдс». І знімаю відео на фейсбук, як я там їм. І мені потім родичі, знайомі пишуть, сміються: нічого собі, ти їм рекламу зробив.
Андрій Коломієць. Фото: Анастасія Москвичова, Ґрати
І потім я вже поїхав спокійно до Києва з Одеси. А в Київ уже приїхала мама і там мене зустріла.
«Єдине, що лишається, це — дух народу»
І все, я повернувся додому. Приїхав у Київ. А тут військові ходять туди-сюди. Я [спочатку] думав, що то все ТЦК, я — в один бік, вони — за мною. Капець, думаю. Потім зрозумів, що то мені здається, а спочатку думав, що дійсно за мною ходять. А вони просто їдуть собі кудись на автовокзалі.
Приїхав додому, і перші пару тижнів взагалі нікуди не виходив. Просто мені дико було, максимум — у дворі ходив. То потім уже — по лікарнях, всяких закладах, трохи реабілітацію пройти. В результаті, так ледь-ледь… Багато всього наобіцяли, але нормальної реабілітації я так і не пройшов.
Полетіло все: інтерв’ю, зустрічі. Нормальний паспорт мені зробили за три доби безкоштовно. Закордонний паспорт мені зробили за п’ять діб, теж безкоштовно.
На цей час мені були виділили сто тисяч [як підтримку після свавільного ув’язнення] і поки все. Я знайшов роботу. Працюю охоронцем у супермаркеті. Звичайно, не дуже хороша і не дуже престижна робота, але поки іншої немає, і немає в мене якоїсь освіти, щоб працювати десь інде. Я, звісно, був би радий далі займатись правозахистом, але в організаціях, з якими я вже говорив, немає вакансій, вони не шукають зараз людей. Але я буду тільки за, якщо мене хтось запросить.
Розгляну всі варіанти, всім відповім. Я навіть хейтерам відповідаю. Пишуть мені у коментарях до інтерв’ю, які я давав, мовляв, сам винний, сам поїхав, для чого ти поїхав у державу-агресор, ми ж 2014-го з ними воюємо. Але ми всі помиляємось, всі падаємо і всі піднімаємось.
З деким із хлопців, які були зі мною у Грузії, я досі підтримую зв’язок. [Їх теж одразу по поверненні в Україну повезли в ТЦК, і багатьох із них одразу мобілізували]. Вони проходять зараз «учебку». Незручно почуваюсь, бо я тоді всім телеканалам говорив: давайте повернемо хлопців. А в результаті їх повернули — і одразу відправили на війну. Хтось і свою сім’ю не побачив. При цьому десь половина із них була згодна долучитись до війська, але сподівалась, що їх відпустять хоча б на пару тижнів — побачити родичів.
Найбільше, що мене здивувало [після 10 років у російській в’язниці] — що у країні триває війна, а влада, як крала, так і краде. Після Майдану влада інакше ставилась до людей, можливо, більше боялась, бо там депутатів всяких зеленкою обливали і в сміттєві баки кидали, і що тільки не робили.
Єдине, що лишається, це — дух народу: люди донатять, підтримують військових, так, це — єдине, що лишається.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
