«Найприємніша річ, що трапилась зі мною за останні десять років». Монолог цивільного, якого передали Україні в рамках обміну «тисяча на тисячу»

Під час найбільшого наразі обміну полоненими «тисяча на тисячу», що тривав із 23 по 25 травня, в Україну разом із обміняними військовими повернулись 120 цивільних. Їхніх імен за одиничними винятками не оприлюднювали. За інформацією правозахисної організації «Захист в’язнів України», йдеться про щонайменше п’ять категорій людей. Це — звільнені засуджені, яких росіяни викрали з колоній в окупації (18 осіб); громадяни України, яких затримали на території Росії і які відбули там покарання за обвинуваченням у кримінальних злочинах (70 людей). Окрім того, правозахисники говорять, що серед звільнених цивільних були фігуранти так званих   справ наркокур’єрів у 2016 році МЗС повідомляло, що майже дві тисячі українців за два роки засуджені в Росії за звинуваченнями у збуті наркотиків. Значна частина фігурантів були заробітчанами, що влаштовувалися на вакансію «кур’єрів-експедиторів», оголошення про які можна було знайти, зокрема, в інтернеті або навіть у київському метро. Дехто з них зрештою був визнаний потерпілим у справах про торгівлю людьми в Україні , а також українці на окупованій території, що відмовились брати російські паспорти, або такі, що переїхали до Росії ще до 2014 року, але не набували там російського громадянства, і «зараз від них вирішили позбутись як від небажаних осіб». 

«Ґратам» вдалося поспілкуватись із Олексієм (прізвище називаємо на прохання співрозмовника), який після звільнення з російської в’язниці ще понад пів року утримувався у так званому депортаційному центрі та повернувся в Україну 23 травня. Публікуємо його монолог. 

«Ну, что, русский хлебушек кушаешь?»

В ув’язненні я опинився на 9 травня 2015 року в Ростові-на-Дону. Спочатку утримувався там у місцевому СІЗО — в СІЗО-1, потім в СІЗО-5 — поки йшло слідство і були суди. Потім мене відправили у виправну колонію №1 Ставропольського краю (південний захід Росії), де я відбував покарання і потім звільнився 8 листопада 2024 року. 

Зараз у Росії є така практика, що всіх українців після звільнення не випускають, не дозволяють самотужки покинути країну чи навіть заклад, а перевозять у так звані депортаційні центри, або Центри тимчасового утримання іноземних громадян (ЦТУІГ). Мене так само перевезли туди, і там я пробув трішки більше ніж пів року. У місті Георгієвськ (Ставропольський край). Мене при звільненні з колонії співробітники міграційної служби конвоювали туди. Це — така собі «євротюрма»: трохи кращі умови, ніж в колонії, але, в принципі, та сама в’язниця — ґрати, паркан та інші речі. 

«Дістали пістолет і сказали: ніякого адвоката не буде». Монолог Леніє Умерової про викрадення і незаконне ув’язнення в Росії

Коли я був в колонії, то звертався зі скаргою до Європейського суду з прав людини, і в мене є  рішення , де визнано умови у колонії, де я перебував, нелюдськими. Але рішення винесли у 2023 році, тож Росія його не визнає і компенсації нікому не  виплачує 16 вересня 2022 року Росія вийшла з Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. ЄСПЛ, однак, у тексті цього рішення зазначає, що події, щодо яких скаржаться заявники, сталися до цієї дати, тому Росія має їх виконувати. Але та ігнорує їх все одно .

У депортаційному центрі було легше, менше людей. Коли я був у ростовських СІЗО у 2015-1018 роках камери були переповнені. Могла бути кімната на 7-8 людей, а нас туди інколи закривали по 20 осіб. І їм байдуже: завели, зачинили, між собою розберетесь. І це не день чи два, це на роки. Я так два з половиною роки провів. 

Побутові умови [у Центрі тимчасового утримання іноземних громадян] — як дешевий хостел, мабуть. Ну, і це було містечко. Коли була можливість, хтось комусь міг привезти і передати якісь домашні харчі. Тому що в колонії можна було один раз на три місяці отримати передачу. І вона розташована десь в полі, та колонія, і це ще треба знайти, хто туди приїде, передасть тобі цю передачу. Інколи, якщо ти маєш конфлікти з адміністрацією, що траплялось у мене дуже часто, вони можуть навмисно закрити тебе в ШІЗО (штрафний ізолятор). І там взагалі тобі нічого не дозволено. 

Останній наш начальник колонії, Ганжа його  прізвище керівник ВК-1 у Ставропольському краї Євгеній Ганжа , то він прямо такий, не скажу, що [російський] патріот, просто нацист. Він же знає, хто звідки, бачить тебе і починає: «Ну, чей Крым? Чей Крым, скажи». Я просто відвертаюсь, нічого не кажу. Або підходить і такий: «Ну, что, русский хлебушек кушаешь? Кушаешь русский хлеб?». Чи ще якісь провокації, любить якось так словесно познущатись. А щось йому скажеш — в ШІЗО відправлять. 

Там ліжка — це така дошка, що зранку о п’ятій піднімається і пристібається до стіни, а десь о десятій вечора її опускають, і ти можеш на неї лягти. Ну, і все. Там є стіл ще, метр на метр, і дві лавки маленькі — метр на сантиметрів двадцять. Ну, щоб можна було сидіти і їсти. І все приміщення — чотири на п’ять метрів кімнатка, де туалет відгороджений такою метрової висоти стіночкою. Оце все разом. І нас там чоловік сім-вісім у цьому приміщенні. І роби, що хочеш, цілу добу. Єдине, може, на підлозі просто сидиш і читаєш книги, або між собою спілкуєтесь. І так на місяці мене закривали. За законом, у них дозволяється 15 діб, але вони їх автоматично продовжували, продовжували, продовжували. Можна хоч безстроково так тримати, кого вони захочуть. 

Безстроково полонені

У цих центрах депортаційних уже таких покарань не було.  

Якось туди до нас привезли багато хлопців з Волгограда. Це — ті хлопці, яких вивезли з Херсонщини, забрали усіх з колоній і, відступаючи з Херсона, вивезли в Росію. Там, до речі, багато хто й досі знаходиться — громадяни України, які були в колонії, потім були примусово вивезені у Волгоград. Термін відбування покарання у них скінчився, вони — ніби вільні люди, але їх тримають у таких центрах. Їх тримають там по пів року, рік і не випускають — виходить, такі безстроково полонені.

«Наче я новий строк там сидів». Після звільнення з тюрем викрадені громадяни України застрягають у депортаційних центрах РФ і на кордоні

Перебуваючи у Волгограді, вони хотіли бунтувати. Їх там було десь людей 80 у тому центрі. То начальник того закладу вирішив так, щоб їх розвезти по сусідніх закладах по п’ять, по десять чоловік, щоб не тримати їх разом. Але вони між собою спілкувались, тримали зв’язок. 

Після звільнення Херсона виявилось, що росіяни, відступаючи, забрали з собою засуджених із колоній, а заарештованих із СІЗО (на фото — будівля ізолятора) випустили.  Фото 14 листопада 2022 року. Авторка: Ніна Ляшонок, Ґрати

Раз на добу ми могли виходити на прогулянку. Нас виводили у такий великий «вольєр»  — десь метрів 10 на 20, оточений решіткою. І всім поверхом, чоловік 30, 40, 50 — по-різному, хто там був, ми туди виходили і в тому «вольєрі» гуляли разом. Там ми і познайомились. І вони мені розповіли свою історію, і що тримають зв’язок, хоч їх розвезли там: Астрахань, Саратов, Тольятті, Мордовія, інші регіони. Херсонці казали, що їх чоловік 50 були зібрали і вивезли у Смоленськ [наприкінці квітня], казали, наче на обмін, але їх у центр перевезли і досі утримують, не знаю, щось у них там трапилось, але вони досі сидять. 

Багато разів, куди тільки можна, я звертався, щоб тільки покинути це місце, але отримував відписки, мовляв, відносно вас є якийсь спецнаказ утримувати у подібних місцях, нікуди не випускати. До робочої групи ООН зі свавільних затримань звертались, ми скарги подавали. Але ніщо не могло вплинути на рішення російської влади, змусити їх просто відпустити чи дозволити покинути їхню територію. 

Виходить, в тебе починається новий термін ув’язнення фактично, і найстрашніше — те, що він безстроковий, ти не розумієш, коли він закінчиться. Наприклад, у п’ятницю мене туди привезли, а в понеділок повезли на суд — три місяці утримання. Вони посилаються на те, що я — небажана особа і підлягаю депортації. Та ж, кажу, давайте я депортуюсь. В Україну, в якусь третю країну. Ні, кажуть, у тебе має бути контрольована примусова депортація, сам ти покинути Росію не можеш, а ми не можемо тобі таку депортацію забезпечити, тож поки ми цього не зможемо, ти будеш утримуватись у цьому центрі. 

І таке формулювання було кожного разу. 

«Права — це для затриманих»

22 травня нас вивезли звідти мікроавтобусом, повезли на Москву у такий самий центр тимчасового утримання іноземців «Сахарово». Там я зустрів хлопців також із інших таких центрів, нас усіх зібрали, посадили в автобуси і вивезли в Білорусь. А в Білорусі відбувся сам обмін. Ми пересіли в українські автобуси і приїхали на Чернігівщину. 

За кілька днів до обміну нам сказали написати клопотання, дали зразок: я, прізвище та ім’я, бажаю покинути територію Російської Федерації, бажаю бути депортованим до України через третю країну, дата, підпис. У нас із центру було якраз п’ять осіб, хто написав. 

21-го пізно ввечері до нас прийшли, сказали, збирайтесь, всі. Пів години на збір. У нас забрали телефони, ми щось взяли з речей. Внизу нас чекав мікроавтобус і десять поліціянтів, конвой. Нас пристебнули наручниками, посадили. Нас було чотири хлопці і одна дівчина. Нас, хлопців, між собою наручниками скували, і ми так їхали із міста Георгіївськ Ставропольського краю в Москву. Ми дивились потім, це десь 1600 кілометрів. 

Посеред ночі ми виїхали, десь добу були в дорозі. Приїхали у Центр тимчасового утримування іноземців «Сахарово». Як взагалі виглядає той об’єкт: на вході там [охорона] з автоматами, в бронежилетах, так би мовити, в повному екіпіруванні. Сам цей центр поділений ґратами на сектори, скрізь — охорона. Як якийсь військовий табір, не знаю. 

Нас завели в наш сектор. Вивантажили, сказали, ось кімната. Ми просили дати нам можливість помитись, бо добу в дорозі, руки від кайданків понабрякали. Вони казали: у нас наказ із Москви тримати вас в наручниках і не давати зв’язок, ви тут ненадовго, максимум — на добу. 

Кажу: ознайомте нас з правами, я ж знаю, що вони мають це зробити. А вони кажуть: «Права — це для затриманих». А ми тоді хто? «Скоро дізнаєшся». І зачиняє двері. 

Я приліг, втомлений, три години у такій напівдрімоті провів. І тут почався шум. Ми чуємо якісь крики, щось відбувається. Питаю: що трапилось? Хлопці кажуть: нас зараз заберуть звідси.

Далі в нашу цю камеру постукали і сказали: збирайтеся, зараз виїжджаєте. Тоді відчиняються двері, залітають люди в масках і починають бити всіх без розбору. Кожен кричить щось різне: обличчям — в підлогу, обличчям — до стіни. І просто б’ють. 

Я став до стіни, і всі інші зробили те саме. Тут один із них підлетів, дав з ноги мені в спину. Далі витягнули мене на середину, і всі решта, хто заходив, кожен наступний мене бив. Я якось закрив обличчя. Думаю, щоб хоч по обличчю менше прилітало. Били всіх без розбору — старі, молоді. 

Я лежав на підлозі. Потім один із них мене потягнув: де твої речі? Кажу: он сумка. Каже: бери в одну руку. Я схопив сумку, мені заламали руки за спину і повели до автобуса. 

Нам не давали просто піднімати голову. Прив’язали тим паском і прикували наручниками до сидіння. Всі були в масках там, ніхто не знімав. Вкінці зайшов якийсь їхній старший групи. Він один був потім там без маски.  

Це було серед ночі, а в Білорусь привезли нас зранку. Вже день був. В Білорусі з нас зняли кайданки, дали якийсь пайок, якийсь пакет, «Привіт з Білорусі» — якось так називався. 

Потім прийшли українські представники, хлопці розмовляли українською мовою. Називали наші прізвища, ми виходили і переходили в українські автобуси. Це була найприємніша річ, що трапилась зі мною за останні десять років. Українські автобуси. Ми були дуже щасливі. Навіть не вірилось. 

Звільнених під час обміну “1000 на 1000” військових прийшли зустрічати їхні рідні, а також близькі тих, хто залишився в полоні, 24 травня 2025 року. Фото: Владислав Мусієнко, Ґрати

Далі ми на якийсь плац приїхали, там були журналісти, волонтери, посадовці, Умєров (міністр оборони України Рустем Умєров), здається, приїхав. Ми дзвонили рідним, робили групові селфі. Потім нас повезли у лікарню, там огляд провели. Медогляд більше для військових потрібен був. У всіх синці були. Кому більш серйозна допомога була потрібна, щось екстрене, то нам сказали, що можуть надати допомогу. А нас так оглянули, не знаю, у тих, хто був зі мною, побиття було різних ступенів. В принципі, не наскільки серйозно. 

Потім дали нам такі рюкзачки з гуманітарною допомогою і повезли нас до Києва, розмістили у двох лікарнях. Ми там перебували тиждень. Тоді я виписався і приїхав до батьків. 

«У мене немає жодного документа»

Що цікаво, що нам документів, по суті, ніяких не дали. Один документ, який в мене є, це довідка, що я був у цій лікарні тиждень. Все. 

У мене просто всі речі вкрали росіяни. Я навіть там писав щодо цього заяву, і мені підтвердили, що в мене зникли всі речі. І документи теж. Паспорт. У мене їх вилучили офіційно, і потім вони просто зникли. 

В Україні я звернувся, що от у мене немає жодного документа. У Координаційному штабі сказали, що все гаразд, всі документи вам зроблять, а потім нам роздали якісь папірці, сказали: самі заповните і самі все зробите. Я в результаті так і вчинив: звернувся у міграційну службу, тепер чекаю. 

Не знаю тепер, що буде, якщо на вулиці зустріну когось, не кажу вже про військових, поліцейських, наприклад. Коли виїжджав з Києва, зупинили нас на посту і кажуть: перевірка документів. Хлопці виходять, з телефона їм щось показують, а я підходжу і кажу, що в мене немає жодного документа. І вони дивляться здивовано. Теж можна їх зрозуміти. Це ж їхня робота, вони шпигунів ловлять чи когось, якихось ухилянтів. Як їм щось у цьому випадку перевірити? Я їм пояснив мою ситуацію, у моєму випадку у Координаційному штабі могли все підтвердити. Відпустили мене.