«Якщо обміняють, він і далі вбиватиме». Як російського військового засудили до довічного за розстріл полонених бійців ЗСУ на Вовчанському агрегатному заводі
Військовополонений росіянин Сергій Тужилов. Фото: Тетяна Федоркова, Ґрати
«Тримайтеся, дасть Бог, виживу», — сказав телефоном 47-річний Василь Мулько дружині перед першим бойовим виходом 14 червня 2024 року. Це було останнє, що Світлана Мулько чула від чоловіка.
Василь Мулько був одним з бійців Збройних сил України, які влітку 2024 року потрапили у полон на півночі Харківщини. Як встановило слідство, трьох обеззброєних бійців ЗСУ на території Вовчанського агрегатного заводу розстріляли російські військовослужбовці. Один із них, Сергій Тужилов, під час спецоперації української розвідки у вересні 2024-го сам потрапив у полон та на початку 2026-го отримав довічний вирок за участь у розстрілах українських захисників.
Як доводили причетність Тужилова до воєнного злочину, що говорив російський військовий у суді та як потерпілі сприйняли судовий процес й вирок — у матеріалі «Ґрат» з Харкова.
Зниклі безвісти
Світлана Мулько з села Соколівка Черкаської області є однією з шести потерпілих у справі про розстріл українських бійців на Вовчанському агрегатному заводі. Йдеться про 47-річного Василя Мулька, 33-річного Юрія Гирижука та 36-річного Максима Сідегова, військовослужбовців з Черкащини та Житомирщини, які зникли безвісти у Вовчанську влітку 2024-го.
«14 червня він [Василь] подзвонив — зв’язок поганий був, він подзвонив по месенджеру — буквально декілька слів, чотирнадцять хвилин по десятій, пізно ввечері. Він сказав: “Ми йдемо на позиції у Вовчанськ, я буду без зв’язку, телефон залишаю, коли зможу, я з тобою зв’яжусь. Ви там тримайтеся, дасть Бог, виживу”», — згадує їхню останню розмову його дружина Світлана Мулько.
Вона розповідає, що чоловік мобілізувався у березні 2024 року, пройшов базове навчання у Львівській області й отримав направлення у 57-му окрему мотопіхотну бригаду імені кошового отамана Костя Гордієнка, яка і досі тримає оборону на півночі Харківщини. 12 червня Мулько прибув у підрозділ, а 14 червня його відправили на позицію у Вовчанськ.
«З 15-го червня, буквально на другий день, він уже рахувався зниклим безвісти», — каже Світлана.
Офіційне сповіщення надійшло пʼять днів потому.
Про те, що чоловіка розстріляли у Вовчанську, Світлана дізналася через дев’ять місяців, у квітні 2025 року. Слідчий з Харкова повідомив, що Василя Мулька встановили як убитого в полоні російських окупантів на Вовчанському агрегатному заводі. Так Світлана та двоє її синів утратили останню надію.
Згодом родина дізналася імʼя одного із ймовірно причетних до вбивства Василя Мулька. Це був 36-річний молодший сержант Сергій Тужилов, позивний Алтай, уродженець міста Сердобськ Пензенської області РФ. У вересні 2024 року його взяли у полон, а за рік він постав перед судом у Харкові.
Зізнався майже одразу
Російська армія пішла у повторний наступ на півночі Харківщини 10 травня 2024 року. Агресору вдалося захопити прикордонні села та частину Вовчанська — знайомі російській армії місця, що перебували під її окупацією на початку повномасштабного вторгнення і до контрнаступу ЗСУ у вересні 2022 року.
Вовчанський агрегатний завод. Скріншот з відео спецпідрозділу «Стугна» Головного управління розвідки
Під обстрілами тривала масова евакуація цивільних. Сили оборони України, щоб стримати навалу, на північ Харківщини перекидали підкріплення. Українським захисникам, за даними ГУР, вдалося заблокувати групу з приблизно 80 російських військових на Вовчанському агрегатному заводі — місцевому підприємстві з підвалами та бункерами. Блокада тривала близько чотирьох місяців. Після того як українська армія перекрила російським штурмовикам шляхи постачання й виходу, серед них почалися суперечки.
«На території заводу серед російських військових були певні конфлікти через нестачу їжі, провізії. Вони конфліктували один з одним», — розказує прокурор у справі трьох загиблих українських оборонців Микита Дальока.
Про це свідчили й учасники операції із зачистки Вовчанського агрегатного заводу у вересні 2024 року — військовослужбовці підрозділів Головного управління розвідки Міноборони України.
«Командири заблокованих на Вовчанському агрегатному заводі росіян тримали дисципліну тотальним страхом, насиллям та вбивствами», — розповів виданню LIGA.net за два дні після операції командир підрозділу «Стугна» у складі «Спецпідрозділ Тимура» ГУР МО України на псевдо Лінукс.
За його словами, окупанти вбивали своїх, кілька поранених вчинили самогубство. Доставка дронами була єдиною можливістю отримати харчі та воду, що призвело до голоду і спраги.
За даними ГУР, у полон на Вовчанському агрегатному заводі взяли близько двадцяти російських військовослужбовців. Серед них був і командир гранатометного відділення мотострілецької роти 82-го мотострілецького полку 69-ї мотострілецької дивізії російської армії Сергій Тужилов.
Він професійний військовий, але був двічі судимим у РФ: у 2017 — за наркозлочин, у 2022 — за розбій. Перебуваючи за ґратами у 2022, він підписав контракт на службу в російській армії, за пів року участі у бойових діях в Україні був демобілізований та звільнений від покарання. А у 2024 знову уклав контракт і відправився на війну, одразу на Харківський напрямок.
Тужилов був серед 28 російських військових, які у середині червня спробували вчергове прорвати блокаду заводу. Група заїхала до Вовчанська на БМП, потрапила під обстріл, і її залишки дісталися на агрегатний, де вже місяць як тримала оборону інша група російських військових.
Про все це прокурорам Харківської обласної прокуратури стало відомо із допитів Тужилова та інших російських полонених. Саме тоді один з них розповів про розстріли українських військовослужбовців та вказав на причетність Тужилова до страт. Дізнавшись про це, 27 вересня 2024 року зареєстрували кримінальне провадження. Слідству вдалося підкріпити це даними радіоперехоплень. Як встановила Служба безпеки України, по раціях окупанти погоджували розстріли українських полонених з командуванням та доповідали про результат.
Тужилов зізнався майже одразу, говорить прокурор Микита Дальока: «Розуміючи, що ми володіємо певною інформацією, коли ми почали викладати цю інформацію і розказувати, що ми знаємо набагато більше, ніж він думає, фактично у перші 20 хвилин допиту він зрозумів, що казати щось інше нема потреби».
У червні 2025 року прокуратура опублікувала відео з допитом Тужилова.
«”Контроль” — це значить, постріл у голову. За задуманим планом, все так і відбулось. Ми прийшли, я доповів Красавчику: “Те, що ти мені сказав, ми все зробили”. Обидвом — постріли в голову. Я і Кот. У того, який був великий, стріляв Кот, у того, який менше, я стріляв. Автомат Калашникова, мій особистий», — говорив Тужилов на запису.
Він також показав, як це відбувалося, під час слідчого експерименту.
Слідчий експеримент із підозрюваним Сергієм Тужиловим. Фото: Харківська обласна прокуратура
Російському військовослужбовцю Сергію Тужилову інкримінували пособництво у жорстокому поводженні з військовополоненими, поєднаному з умисним вбивством, вчинене за попередньою змовою групою осіб , що порушує Женевську конвенцію (III) про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року .
«Найважчим було встановити, хто ж потерпілий»
Щоб встановити імена вбитих українських захисників, слідчі та прокурори вивчали списки зниклих безвісти на Вовчанському напрямку, дати та обставини зникнення.
«Найважчим було встановити, хто ж потерпілий. Тому що ми знали про фактор розстрілу, але не знали, хто були потерпілі. У нас не було можливості дістатись до тіл. Тобто вся ця справа збиралась по кожному зниклому безвісти», — коментує прокурор Микита Дальока.
Якими були втрати ЗСУ під час тих боїв, слідство не розкриває. Те, що вони були значними, можна зробити висновок з оприлюдненої інформації Державного бюро розслідувань про кримінальне провадження, яке стосується самого прориву російської армії.
Ця справа стала гучною торік: у січні 2025 року оголосили підозри двом українським генералам та полковнику «через недбалість яких ворог зміг захопити частину території Харківщини у травні 2024 року», заявили в ДБР. У пресрелізах відомства йдеться, що «лише за першу добу наступу ворога було поранено, вбито або пропало безвісти майже сотня наших військовослужбовців».
Прокурори аналізували дати й обставини зникнення безвісти бійців на Вовчанському напрямку.
«Методом відсіювання розуміли, хто міг бути тими захисниками, яких розстріляли окупанти. Звузивши перелік, ми дізналися від родичів, що волонтерка [у січні 2025 року] передала військовий квиток одному з родичів, квиток був знайдений на території Вовчанського агрегатного заводу, серед речей російських окупантів. Це стало підтвердженням нашої слідчої версії», — розповідає Дальока.
Так зі слів допитаної як свідка волонтерки це описано у матеріалах справи:
«До мілітарі-простору “Гальт” в січні 2025 року прийшли військові, які кожного дня приходять туди, та один з них віддав документи та мобільний телефон, сказавши, що знайшов їх на території Вовчанського агрегатного заводу десь пів року тому, точної дати не уточнив, і попросив знайти родичів, щоб передати їм документи. Військовий не представлявся. Також він повідомив, що при штурмі/визволенні території Вовчанського агрегатного заводу вони знайшли ці документи у прозорому зіп-пакеті, в якому він і віддав їх. Знайшли їх у речах російських військових. Серед речей був військовий квиток та телефон iPhone XR в дерев’яному чохлі».
Так доказова база поповнилася військовим квитком та телефоном українського військового Максима Сідегова. Це підтвердило, що слідчі — на вірному шляху, говорить прокурор.
«Вони [російські військовополонені] повідомили, що відбувалося на території агрегатного заводу, повідомили про причетність обвинуваченого до вказаного кримінального правопорушення. Надалі ми отримали записи радіоперехоплень, це нам підтвердило факт взяття в полон першого військовополоненого. Потім ми знайшли фотографії відповідних військовослужбовців і пред’явили їх для впізнання російським полоненим. І вони всі, незалежно один від одного, впізнали наших бійців», — розповів Дальока.
Розстріляли за наказом командира
З показів одного з російських військовополонених, свідка у справі про розстріли на Вовчанському агрегатному заводі, ім’я якого не розкривається через таємницю слідства, відомо, що український захисник Василь Мулько потрапив у полон росіян в середині червня 2024 року.
«На територію заводу прийшов беззбройний український військовослужбовець, який переплутав щось та здався у полон. Був одягнутий у військову форму та чорний бронежилет. Спілкувався українською мовою (…) Про що допитували військовополоненого, він не чув, але бачив цей процес. Після допиту військовополоненого повели до першого КПП та, наскільки відомо свідку, його там розстріляли», — йдеться у матеріалах справи.
Старший на території агрегатного заводу на позивний Красавчик повідомив підлеглим, що отримав наказ від командира батальйону з позивним Єнот, після чого Тужилов та ще один військовий із позивним Кот конвоювали Мулька на розстріл.
Тужилов розповідав у суді, як вони відвели українського військовослужбовця до будівлі КПП, наказали зайти усередину. З іншого боку до будівлі зайшов Кот і за кілька секунд Тужилов, який чекав назовні, почув звук пострілу з АК-47 з глушником. Після цього він спитав у Кота: «Ну що?». Той відповів: «Все нормально, пішли». Тіло вбитого залишилось у приміщенні КПП.
Вовчанський агрегатний завод. Скріншот з відео спецпідрозділу «Стугна» Головного управління розвідки
2 липня 2024 року четверо росіян висунулися за територію заводу у пошуках їжі. Блокада тривала вже півтора місяця, й харчів не вистачало. Російські військовослужбовці мародерили у будинках неподалік. У підвалі одного з таких будинків вони зіткнулись з пʼятьма українськими військовими. Почався бій, один з бійців ЗСУ зміг відступити, двоє загинули, а двох росіяни взяли у полон. Це були, як пізніше встановило слідство, бійці 1-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти військової частини А-4080 старший стрілець Максим Сідегов і та стрілець Юрій Гирижук. До заводу повернулись не всі росіяни — двох також було вбито.
Один з військовополонених росіян повідомив слідству, що бачив Сідегова та Гирижука, як вони сиділи у цеху між станками зі звʼязаними руками, коли їх допитували. Після допиту українських військових прив’язали до колон на ніч. Наступного дня зранку за наказом командира батальйону, який той надав по радіозвʼязку, їх розстріляли.
У своїх показах обвинувачений Тужилов пригадував, що після допиту полонених бійців ЗСУ нібито погодували і дали покурити. А наступного дня — розстріляли. Це сталося одночасно. Сідегова пострілом у потилицю вбив Тужилов.
«3 липня 2024 року, у денний час, точний час в ході судового розгляду не встановлено, Тужилов разом військовослужбовцями ЗС РФ з позивними Кот, Коба та Вуду, перебуваючи озброєними автоматичною зброєю системи АК (автомат Калашнікова), доставили Гирижука та Сідегова до господарського приміщення будівлі (водоносна станція) на території Вовчанського агрегатного заводу. Діючи відповідно до попередньо узгодженого плану та розподілу ролей, запропонованих Тужиловим, військовослужбовець Кот здійснив постріл у голову Гирижуку, а Тужилов — у голову Сідегову, заподіявши їм вогнепальні поранення, від яких ті померли на місці. В той час як Коба та Вуду забезпечували контроль за обстановкою та охорону периметра», — йдеться у матеріалах справи.
Під час допитів Тужилов також розповів, куди сховали тіла убитих українських бійців.
«Після того, як все сталося, ми прибрали їх. Там не суцільна підлога, вона металева. Підіймається. Внизу ще насоси. Тіла ми завантажили туди», — сказав обвинувачений.
За словами одного зі свідків, розстріли полонених українських військових росіяни між собою обговорювали та сприймали їх «переважно негативно», проте було і інше ставлення. Він запевняв, що робили це, тому що їм наказувало командування, а також через дефіцит провізії.
«У підрозділі чудово розуміли, що відбулись саме воєнні злочини», — свідчив росіянин.
Не випадковість, а система
Прокурор Микита Дальока (ліворуч) виступає у справі Сергія Тужилова у Холодногірському райсуді Харкова. Фото: Тетяна Федоркова, Ґрати
Справу до суду передали у серпні 2025 року. У процесі — шестеро потерпілих: дружини, матері, діти загиблих.
Світлана Мулько, дружина загиблого захисника, на зв’язок із Холодногірським районним судом Харкова, куди доставляли Тужилова, щоразу виходила дистанційно.
«Я на всіх засіданнях була. Вважаю, що такі злочини мають бути покарані. Це не звичайний злочин. Російський військовий розстріляв беззбройного, порушив усі можливі закони війни. Для мене це було дуже важливо», — розповіла Світлана.
Інтереси усіх потерпілих представляла адвокатка Харківської правозахисної групи Таміла Беспала.
Для медіа процес був відкритим частково — через обмеження даних, що стосувалася ЗСУ, дозволили відвідати підготовче засідання та фінальну стадію: дебати, останнє слово і вирок.
Перед дебатами 25 грудня 2025 року у спілкуванні з медіа Сергій Тужилов, посміхаючись, вимагав цигарки в обмін на коментар.
— Ви будете ще ставити умови? Ні, — відповіла одна з журналісток.
— Інших варіантів немає, — наполягав росіянин.
Прокурор просив максимального покарання для російського військового — довічного позбавлення волі.
«Трьох українських військовослужбовців, живих, беззбройних, повністю підконтрольних противнику, було позбавлено життя після того, як здалися в полон, — говорив у дебатах Микита Дальока. — Вони не загинули в бою, їх не вбила випадкова куля, вони були розстріляні після допитів, наказів, після усвідомлених рішень конкретних людей. Це не випадковість, це не перевищення, це система. Я знаю, якого покарання бажають втомлені війною та шоковані жорстокістю російських окупантів українці. Але такого покарання Кримінальний кодекс не містить. І саме цим ми відрізняємося від окупантів. Ми вірні європейським цінностям, серед яких основне місце займає право на життя. Проте суспільство не вибачить нам, якщо покарання буде менш тяжким, ніж передбачено максимальне покарання кримінальним законом».
Потерпілі заявили цивільні позови. Четверо з них, син, мати та дружина Василя Мулька, а також мати Юрія Гирижука, просили відшкодувати моральну шкоду сумою у 15 мільйонів гривень кожному. Ще двоє, мати та дружина Максима Сідегова, по 2 мільйони гривень грн моральної шкоди.
«Пан Тужилов в одному із засідань, коли ми обговорювали цивільні позови, запитав: “З чого ви виходили, зазначаючи суми? У когось однакові, у когось різні. І чому саме мені ви їх заявляєте?”. Я погоджуюся з паном прокурором: хіба можливо оцінити взагалі людське життя?… Ніколи вони не побачать рідну близьку людину. Пан Тужилов зазначав, що він не володіє нормами міжнародного гуманітарного права, взагалі нормами міжнародного права, але я думаю, що людина, яка все своє життя віддала війні, спеціальній, професійній, військовій справі, в стані усвідомлювати, що вбивати полонених — це злочин», — сказала у дебатах представниця потерпілих Таміла Беспала.
«Ми бачимо тут пана Тужилова, але насправді ми бачимо представника системи, це ті люди, які щодня — хтось стріляє, хтось запускає дрони, хтось ракети. Ми живемо в Харкові, ми щодня з цим стикаємося. Вбиті були позбавлені життя, вони йшли захищати свої родини, свою землю, свою. І нас з вами, всіх присутніх тут», — додала адвокатка.
У фінальній частині судового розгляду обвинувачений двічі заявив, що визнає провину, однак наполягав, що не міг не виконати наказу командира.
«Так, я знаю, що я скоїв, я в цьому каюся. Я в цьому зізнався. Я не відмовився від цього, я допомагав слідству, казав, що, як, було. Тому що інших доказів тут просто немає. Це факт. Я прошу вибачення за чоловіка, якого я вбив. Але я людина підневільна, я виконав наказ, яким би він сумним не був», — сказав Тужилов та попросив суд не призначати йому максимального покарання — довічного терміну.
Російський військовий в останньому слові наголосив, що хоче, щоб настав мир. Водночас він порівняв дії армії РФ з діями ЗСУ, зокрема, на Курщині.
«На територію Росії також зайшли українські війська і все те ж саме. Тому багатьом ми не відрізняємося. Ми зайшли першими, ви зайшли другими, також вбивають мирних жителів і з одного, і з іншого боку. Від того ніхто не виграє. Тому, я вважаю, що потрібен мир», — сказав Тужилов, який розповідав про себе, що брав участь в російських операціях у Південній Осетії, Сирії, Криму.
«Ми постійно стикаємося з такими формулюваннями, коли допитуємо російських військовополонених. Це стандартна їхня методичка», — пізніше прокоментував слова Тужилова про Курщину прокурор Микита Дальока.
Захисник російського військового просив суд урахувати співпрацю підзахисного зі слідством, а відтак — обмежитися покаранням у вигляді 15 років ув’язнення.
«Як захиснику випадково мені випало це доручення — захищати цю людину. З перших часів війни я знаходився в місті Харкові, допомагаю нашим військовослужбовцям. Але ми повинні, суспільство європейське, враховувати всі норми права для винесення таких тяжких, на мій погляд, дуже тяжких рішень, але ми це повинні робити», — сказав адвокат Роман Уманський.
13 січня колегія суддів Холодногірського райсуду Харківа під головуванням Олени Бородіної засудила Сергія Тужилова до довічного позбавлення волі та частково задовольнила позови потерпілих — по два мільйони гривень кожному.
Вирок ще не набрав сили. Захисник Тужилова Роман Уманський повідомив «Ґратам», що має намір подати апеляцію на вирок. Сторона обвинувачення наразі визначається.
«Це останнє, що ми можемо зробити для своїх»
Потерпілі згодні із вироком в частині покарання, але готують апеляційні скарги щодо цивільних позовів, розповіла «Ґратам» представниця потерпілих Таміла Беспала.
Військовополонений росіянин Сергій Тужилов. Фото: Тетяна Федоркова для Ґрат
Дружина загиблого полоненого Світлана Мулько наголошує: питання не в сумах. Вона і ще троє потерпілих оцінили моральну шкоду у 15 мільйонів гривень, відштовхуючись від суми одноразової грошової допомоги, яку виплачує Україна за смерть військовослужбовців. Те, що ці гроші взагалі коли-небудь стягнуть з обвинуваченого, дружина загиблого бійця сумнівається.
«Навіть цих двох мільйонів стягнення не буде, тому що немає можливості в нашої країни стягнути з Тужилова таку суму. Я не покладаю на це якихось сподівань», — каже Світлана Мулько.
Адвокатка Таміла Беспала наголошує, що ще одна вимога усіх потерпілих — не віддавати Тужилова на обмін. Після оголошення вироку він сам повідомив, що розраховує на повернення до Росії і запевняв, що не повернеться на війну.
«Я розумію, що наших полонених захисників потрібно витягати з російських катівень, — додає Світлана Мулько. — Ми всі розуміємо, в якому стані вони там, їх потрібно повертати будь-яким чином, але з іншого боку, якщо його обміняють, виходить, що він не понесе ніякого покарання. Тоді навіщо цей весь судовий процес був взагалі потрібен, якщо він знову повернеться до своїх дій злочинних, знову повернеться на війну і далі вбиватиме».
Вона не вважає визнання провини Тужиловим щирим.
«Зверхній, зухвалий, взагалі немає довіри, що він розкаюється і відчуває свою провину. У мене таких відчуттів не виникло. Він намагався довести усім присутнім, що ми такі самі злочинці, як і вони», — сказала Світлана Мулько.
Участь у судовому процесі була для неї емоційно складною, але жінка переконана, що вона мала бути присутньою.
«Це останнє, що ми можемо зробити для своїх. Ми не повернемо своїх рідних, загиблих, але останнє, що ми можемо зробити для них, це добитись покарання», — каже вона.
Рідні досі не можуть поховати загиблих захисників: їхні тіла не знайшли. Територія Вовчанського агрегатного заводу — знову під контролем російських окупантів.
На справі Тужилова розслідування страт на Вовчанському агрегатному заводі не завершується. Прокуратура з’ясувала, що українських військовополонених влітку 2024 року вбивали за наказами російських військових з позивними Красавчик та Єнот. «Отправьте к Бандере», — такими словами відправляв на розстріли своїх підлеглих Єнот. І саме йому прокуратура планує невдовзі оголосити підозру заочно. Як установило слідство зі слів одного з полонених росіян, Кот, ймовірний убивця Василя Мулька та Юрія Гирижука, загинув у Вовчанську під час мародерства «від дії або дрона, або кулемета». Красавчик, Коба та Вуду також були знищені у боях. А один з російських полонених, який вказав на Тужилова як на причетного до розстрілів на Вовчанському агрегатному заводі, перейшов на бік України та воює у складі Російського добровольчого корпусу.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
