«Версія Путіна історії України залишена на мені у вигляді шраму на плечі». Максим Буткевич про полон, судилище та звільнення

У жовтні офіцер Збройних сил України, командир взводу 210 Окремого спеціального батальйону «Берлінго» Максим Буткевич повернувся з російського полону. Правозахисник, який став до зброї напочатку повномасштабного вторгнення, потрапив у полон разом із частиною свого взводу у Мирній Долині на Луганщині у червні 2022 року. Російська пропаганда малювала з Буткевича його антипод — називали «пропагандистом», «нацистом» і «командиром взводу карального загону». А пізніше Слідчий комітет РФ обвинуватив його в обстрілі з гранатомета житлового будинку в Сіверськодонецьку, хоча його там зовсім не було — «Ґрати» знайшли докази цього. У 2023 році іменем Російської Федерації Буткевича засудили за сфабрикованими обвинуваченнями у воєнному злочині до 13 років позбавлення волі. Спочатку він обмовив себе під тиском, але під час касації заявив про це і відмовився від своїх зізнань. Два роки й чотири місяці Буткевич провів спочатку в застінках луганського СІЗО у нелюдських умовах, а потім у краснолуцькій колонії. Його піддавали жорстокому поводженню та допитам. Але все ж таки він повернувся додому. 

Наша розмова з Максимом Буткевичем відбувається через тиждень після його визволення, коли він ще проходить реабілітацію разом з іншими колишніми військовополоненими. У полоні він втратив понад 25 кілограмів ваги, в нього погіршився зір.

Буткевич детально розповів «Ґратам» про рішення піти воювати, як його взвод потрапив в оточення, про російську пропаганду, виживання у луганському СІЗО-1 та колонії Вахрушеве-2, зустріч у полоні із представником ООН, як і навіщо Слідчий комітет РФ фальсифікував кримінальні справи проти нього та інших бійців ЗСУ, як йому довелось обмовити себе та чому він вирішив про це заявити у суді. Й нарешті про те, як відбувався довгоочікуваний для всіх обмін.

 

Частина 1: Початок війни
Частина 2: Оточення і полон
Частина 3: Допити і пропаганда
Частина 4: Кримінальна справа
Частина 5: Судилище
Частина 6: Відмова від показань
Частина 7: СІЗО і колонія
Частина 8: Обмін

 

Частина 1: Початок війни

 

«Я зрозумів, що я не зможу бути правозахисником просто тому, що не буде правозахисту»

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що треба скупити всю питну воду, яка є в супермаркеті, і цигарками запастись. Вийшов — і мене схопили ТЦКшники. Жартую! Це все було зовсім не так. 

Насправді я проспав початок війни: пізно ліг і вранці пізно прокинувся, тому перші прильоти я пропустив. Відповідно, коли я оговтався і зрозумів, що відбувається, були термінові справи. На той момент у нас було кілька підопічних біженців, біженок з різних країн, які перебували в невизначеному юридичному статусі. Я розумів, що деяким з них варто, враховуючи обставини і швидке просування російських військ, якось виїхати в безпечні регіони. Тому, крім рідних, я зв’язався з ними. Ми намагалися зорієнтувати, куди їм виїхати. І ця діяльність тривала і в наступні дні. А надвечір, нарешті, я зібрався. В мене була тривожна валіза, тобто зібраний вже тривожний наплічник. Я там щось вийняв, щось поклав і поїхав до військкомату. У військкоматі, я розумію, що, напевно, — в тероборону, тому що я взагалі те, що називають в армії «піджак». Я закінчив військову кафедру Київського національного університету імені Шевченка, моя перша вища освіта — філософська, але це були 90-і роки. Тобто це було дуже давно. За військово-обліковою спеціальністю я, якщо коротко, то замполіт: тоді це називалося одне, зараз — це морально-психологічне забезпечення. Навіть за спеціальністю я вже майже нічного пам’ятаю з того, що викладали на військовій кафедрі. 

Я приїхав [до ТЦК] тільки з паспортом. І на питання, чи є в мене звання, я сказав, що так і так, я лейтенант, але нема документа. Він сказав: «Ні, тоді не тероборона, вам от в той кабінет, всі офіцери туди». Я кажу: «Чесно, я не офіцер. Який я офіцер по знаннях або навичках, або досвіду? У мене немає нічого з цього» — «Неважливо, все одно офіцерам туди». 

Я зайшов, там був дуже стомлений співробітник ТЦК, дуже ввічливий. Дуже стомлений і дуже ввічливий. Записав мої дані, сказав: «Ви збирайтеся, ми вам зателефонуємо». І я чекав тиждень вдома. Ну, як чекав. Я, власне, допомагав виїздити тим, хто від нас залежали якось в плані порад і консультацій, орієнтував їх, намагався допомогти вивезти ще низку людей, які потребували виїзду. 

Через тиждень буквально… Я спав у коридорі, як всі тоді. В коридорі облаштував собі робоче місце, спальник там, все — мобільний коридорний офіс. І лягаючи о шостій ранку і прокидаючись там десь пізніше, в черговий день я прокинувся від дзвінка. І просто за голосом, в який я вслухався, мені сказав: «Максиме Олександровичу?», я, ще не прокинувшись, сказав: «Так точно!». І це справді було «Так точно». Я зателефонував батькам, попросив прийти забирати кішку і черепаху годувати. Та й все. Ми попрощалися, я поїхав до військкомату. Звідти відправили в частину, яка, як потім виявилось, була в процесі формування лише. 

А стосовно того, чому взагалі я вирішив отак от 24-го зразу піти. Ясно, що це питання вирішувалося раніше мною внутрішньо, бо всі чекали на те, що це почнеться. Ніхто не вірив, і всі чекали одночасно. Жартували з цього приводу,  всі ці жарти «давайте вже після вторгнення зустрінемось», ще якось. 

Однією з найважливіших частин мого життя вже протягом багатьох-багатьох років є захист, намагання допомогти, захищати людей, захищати їхні права, захищати їхні свободи, громадянські свободи, права людини, як би це не звучало. І мені здається, що все-таки ми досить багато чого досягли за багато років, через всі дуже болісні іноді процеси. Порівняно з тим, чого хотілося досягти, — це небагато. Поле для діяльності на той момент і надалі було все ще величезне, і зараз залишається. Навіть більше стало. Але було певне просування. Якби прийшла Російська Федерація, я чудово розумів, що це означає. 

Я зрозумів, що я не зможу бути правозахисником просто тому, що не буде правозахисту. На тій території він не існує. А ті, хто все ще це роблять, а вони роблять, якщо вони справді це роблять — це зона такого надзвичайного ризику. І ці люди потрапляють постійно під удар, і їх поки терплять, тому що вони давно цим займаються або просто вважають недостатньо шкідливими. Найчастіше просто ще терплять це. Вони розуміють, що можливо це питання часу. А тут просто не буде змоги цим займатися, не буде прав людини. Просто не буде на цій території прав людини. Тобто не буде найважливішого для мене заняття, не буде частини мого життя, не буде свободи, навіть обмеженої. Відповідно, якщо я хочу захищати права людини в тій ситуації, яка була, це знову-таки піти й взяти калаш. Як це не дивно звучить, але воно так і відчувалося, воно так і було. 

І все, я поїхав до військкомату.

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 2: Оточення і полон

 

«Ми стоїмо як ростові мішені в тирі»

Провоював я, тобто пробув у війську, скажімо так, три з половиною місяці. Було сформовано, вже коли я був там, 210-й Окремий спеціальний батальйон «Берлінго». І спершу наше завдання було стримувати і протидіяти проривам бронетехніки ворога у місті. Потім ми брали участь у звільненні Київщини. Ми висувалися переважно на підкріплення тих чи інших підрозділів. Я зі своїм взводом був на Київщині, на Ірпінському напрямку. Це вже було за кілька днів до того, як вони почали відходити. Відповідно, ми були на нулі, потім на першій лінії. Отримали перший досвід свій там. На щастя, нікого не втратили, навіть трьохсотих не було. 

Майже весь підрозділ складався з людей, які самі прийшли. Вони були мобілізовані, як і я. Ми були мобілізовані, тому що ми самі прийшли і сказали: «Ми тут».

14 червня 2022 року ми отримали розпорядження висунутися на Схід. 

Все, ми висунулись, ми отримували інформацію, куди їхати далі нам по дорозі, і прибули в Дружківку, Донецької області. А вже перебуваючи в Дружківці якийсь час, ми отримали бойове розпорядження, і, відповідно до нього, висунулися на село Мирна Долина, Луганської області, це південніше Лисичанська. Лисичанськ тоді був ще під нашим контролем. Навіть Сєвєродонецьк Місто було перейменовано у Сіверськодонецьк у 2024 році, але Максим у розмові використовує ще стару назву : там йшли останні дні перед тим, як його остаточно окупували.

Я ще тоді подумав, пам’ятаю, що виїхати на нуль в село з назвою Мирна Долина на війну — це якась погана прикмета. Ну, не можна їхати в Мирну Долину на війну. 

Коли ми туди прибули, мова йде про нашу роту, мій взвод у складі роти прибув… Ясно, що ми пересувалися не всією ротою, але в процесі ми, на жаль, втратили багато техніки. На щастя, не втратили нікого з людей. І не лише техніки, а й обладнання, й частину озброєння внаслідок обстрілу. Ну, як воно все бувало і зараз, напевно, часто є, коли дуже багато всього, волонтери в тому числі набирають, віддають те, що треба, воно висувається наперед, потрапляє під прильот і згорає. Це такий Молох, мені здається, який зжирає все, що йому дають. І волонтери просто закидають у цю пащу. А як це ще робити, щоб він більше зжер те, що вони можуть зібрати, і менше зжер людей?

Ми отримали розпорядження, мій взвод, висунутися на спостережні пости, вести спостереження за можливим пересуванням противника. Скорочуючи історію, дійшли, тобто встигли висунутися.

Ми були під мінометним обстрілом в Мирній Долині, щільним дуже, який тривав всю ніч, потім була пауза на ранок, ми тоді якраз отримали розпорядження щодо висунення на СП спостережні пункти , потім обстріл відновився, і він тривав. Тобто це був такий тривалий концерт. І в цій ситуації зі мною вийшла половина взводу, а половину мали вивезти окремо, ще довести до нас. Цього так ніколи і не сталося, на щастя, напевно. 

Було дуже жарко. Нагадаю, це майже кінець червня. Воду і БК боєкомплект нам мали доправити, і нас мали якось за можливості краще забезпечити зв’язком. Тому що зі зв’язком у нас були проблеми, проте, якийсь зв’язок був. І ось ті, хто нас вивели, розвідники, пішли, мали повернутися — не повернулися. Зв’язок зник дуже швидко, взагалі повністю. Ми могли спостерігати, ми не могли доповідати. Вода закінчилась, і фізична форма [була поганою] після дороги, і після виходу туди — досить складний був рельєф. 

Наступного дня, по-перше, ми спостерігали, що зайшла в сусідню посадку техніка і люди у великій кількості. Через якийсь час тільки ми змогли зрозуміти, що це все-таки не наша техніка і не наші люди. Була ймовірність, що це можуть бути наші підрозділи на підкріплення. По-друге, з нами на зв’язок вийшов один з бійців сусіднього підрозділу, скажімо так, який повідомив, що ми в оточенні, але ще є можливість виходу. І якщо ми йтимемо по орієнтирах, які він нам вкаже, то ми вийдемо. 

Далі було тяжко, як ми виходили. Тому що води вже не було майже добу. Менше з тим, ми вийшли на точку, яку він вказав. Він нас вивів посеред поля на близьку відстань до посадки, до лісу. Після чого повідомив, що, власне кажучи, з попереднього дня він у полоні. І він перепрошує, але якщо ми зараз не складемо зброю, нас знищать. Водночас висунулися з посадки люди позначитися, так би мовити, що вони там є. Я зрозумів, що ми стоїмо як ростові мішені в тирі. Ми нічого не захищаємо, ми нічого не виконуємо, ніякого завдання на цей момент. І будь-яка спроба будь-чого просто — ну, я і ось мої восьмеро хлопців, це головне для мене було, — ми тут залишимось. Звісно, довелося скласти зброю. Так ми потрапили в полон. 

Справді, їх там було, і, справді, ми були оточені. Справді, цього хлопця, який з нами був на зв’язку, взяли в полон попереднього вечора. Ми з ним потім сиділи в камері на СІЗО. Не було якихось там тяжких… Ну, був легкий дискомфорт, але він, здається, його не відчував. І він сказав: «Як мені сказали, якщо ти їх викличеш і виведеш, то ти цим їм рятуєш життя, тому що інакше ми зараз все одно будемо крити всі ті квадрати, де наших нема». І, можливо, так і було — можливо ні. Я не знаю, я не суддя в цьому разі. Але от сталося воно отак.

Мене брали в полон росіяни, до речі. Російські підрозділи, не «ЛНРівські», а російські. 

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 3: Допити і пропаганда

 

«Якщо ти будеш говорити «війна», то для тебе будуть наслідки»

Багатьох речей я не знаю, звісно, дотепер. Я думаю, що на багато які речі можуть відповісти лише ті, хто їх робили, організовували і втілювали. Я маю на увазі і рішення про кримінальну справу, і оці пропагандистські кампанії. 

Перше відео, на якому мене ідентифікували, — відео великої групи бійців, яких нібито взяли в Гірському і Золотому. Це та сама траса, по якій Мирна Долина, це недалеко. Гірське недалеко звідти на Південь, а Золоте — ще південніше. Але це інші підрозділи, це інша бригада, не та, до якої ми були придані. Й нас не взяли [у полон] в Гірському, Золотому — нас взяли в Мирній Долині. 

Зроблено [відео] це було просто: вони вигребли з військовополонених, я так розумію, тих, які були справді в Гірському та Золотому взяті, і ще потім пройшли по камерах, набрали ще полонених, вигнали їх всіх, вишикували і пройшли з текстом, що ці всі взяті там. 

Вони знімали кілька відео в різних місцях. Одне знімали ще дорогою до Луганська. Тобто нас взяли в полон 21 червня 2022 року. На ніч нас влаштували на ночівлю, я не знаю де, — це був якийсь перевалочний пункт. Нас спершу везли на броні зі зв’язаними руками, але не закриваючи очей. А на іншому місці нас вже перевантажили у вантажівки криті. І ми вже не бачили, куди нас везуть. Ну, а потім вже наступний, останній етап — нам взагалі зв’язали очі. І от в цьому невідомому місці зі мною записали перше відео. 

На наступний день, 22 червня, приїхало двоє людей, які, вочевидь, робили це давно. Ну, не давно, в усякому разі, якось мали навички. Вони провели розмову, без насильства. Звісно, з погрозами. Вони дуже швидко пояснили. 

Почали вони з того, щоб я не використовував слово війна, тому що війни немає, є СВО спеціальна воєнна операція — так війну називає Кремль . 

— Ти, може, не розумієш, але війна — це що? Це об’явлення війни, це мобілізація, це перевід економіки на військові рейки. Оце війна. А те, що відбувається — це операція: для нас, для Росії, для всіх. Це все так, ми навіть не помічаємо, країна не помічає. Це таке. Ми вас розкатаємо, не помітивши. Але якщо ти будеш говорити «війна», то для тебе будуть наслідки. 

І друге, що вони пояснили: «Думаєш, що ти військовополонений? Ти не військовополонений. Військовополоненими ви будете, коли ви доїдете, коли вас зареєструють, і тоді почнуться Женевські конвенції. Ось це все. А зараз тебе просто немає. Ти зник там і ти ще ніде не з’явився. Ти можеш просто не з’явитися». 

Це їхні слова. 

«Якщо ти, в принципі, якось думаєш по-іншому, то ми можемо прогулятися на задній двір, там є яма. І ми можемо показати тих, хто, загалом якось думав інакше, які в цій ямі. Хочеш піти прогулятися?». 

Я прогулятися не хотів.

Вони не пояснювали нічого, однак зі мною порозмовляли. Один з них навіть з приводу історії церкви хотів зі мною посперечатися. Потім дуже швидко з’ясувалося, що, мабуть, не варто. Не тому, що я такий розумний, а тому, що він не розумів, чому, скажімо, з 1453 року це місто називається Стамбул, а патріарх, виявляється, досі Константинопольський. Для нього це було відкриття. 

Вони абсолютно, здається, щиро цікавилися ставленням до російської мови або кількістю російськомовного населення в Києві, ставленням до російськомовних питань на вулицях Києва, або ще щось.

Але так, вони провели політичний лікбез, це була політінформація. Запропонували записати відео, де змалювати обставини нашого полону. Як і від усіх, вони хотіли від мене, щоб я сказав, що нас кинули, власне, мене і моїх хлопців, що нас залишили без найнеобхіднішого, нас кинули на поталу ворогу, нас мали вбити там, але, на щастя, російські військові зберегли нам життя і полонили нас. 

«Скажи, що ваше командування, — я просто цитую, — Ваше командування вас наїбало і кинуло». 

Я відмовився це казати, але я не сперечався. Я розумів ситуацію, як мені здається. Я сказав, що просто я не можу говорити те, чого я не знаю. 

«Думаєш, вас не наїбали?» — «Я не знаю. Може бути, може не бути. Ті, хто давав наказ йти вперед, могли самі не знати ситуації. Вони могли не мати всієї інформації про ситуацію» — «Тобі треба буде якось це все одно сформулювати. Ти зможеш?»  

Я сказав, що інформація, яку нам надали, не відповідала дійсності, якщо я правильно пам’ятаю. Бо я ще не передивлявся — я поки не поспішаю передивлятись ті відео. Сказав, що озброєння, яке в нас було, не відповідало поставленому завданню. На жаль, це була правда. І та, і друга була правда. Я намагався говорити правду і їм, бо мені не було, чого приховувати, або чого соромитись, і на відео. 

Один з них іншому сказав: «Диви, він справді працював журналістом, наче і сказав те, що треба, і сказав те, що йому треба». Ну, типу, вивернувся. І вони погодилися, записали це, і потім сказали, що я можу звернутися до рідних, відповідно, до близьких, там якось заспокоїти їх. Я сказав [на відео], що ми побачимось, словом, щоб вони не переймалися, щоб берегли одне одного. 

Мене спитали, що я хочу сказати Зеленському? Вони дуже хотіли, щоб я щось сказав Зеленському. І іншим бійцям, щоб складали зброю. Я сказав, що не можу як офіцер закликати складати зброю. Вони поставилися до цього спокійно. А ще я сказав [на відео], що нас не б’ють. Насправді не били. 

Коли нас взяли в полон, нас напоїли водою на наше прохання першим чином, нам дали покурити. Звісно, забрали все цінне, що в нас було: в когось навушники, в когось годинник. Дещо забрали дорогою далі. Позабирали все потрошку, але не били. А Зеленському, я сказав, що мені немає чого сказати. Ну, власне, що казати? Він Верховний Головнокомандуючий, я офіцер ЗСУ. Все. Що я йому скажу? Мене взяли в полон, я щойно це сказав. Все було нормально.

«Зробили його антипод». Правозахисник та антифашист Максим Буткевич потрапив у полон. Тепер російська пропаганда намагається зобразити його «нацистом»

«Хтось запнувся — удар, хтось переплутав місцями два слова — два удари»

Побили мене через кілька годин на цій самій локації. Тільки інші люди вже. Це було єдине побиття. Я думаю, можу здогадуватися лише, але я думаю, для того, аби показати нам всім, хто там були полонені на той момент… Там був я, мої восьмеро хлопців, ще кілька хлопців, яких з нашої роти, не з нашого взводу, на проміжному пункті до нас приєднали, які теж потрапили в полон в інших локаціях у цьому районі. І ще пару людей. Десь у нас було людей, можливо, 13 в цілому. [Вони хотіли] показати всім, наскільки з нами можна робити що завгодно — от, власне, це було, я думаю, першою метою. Тобто залякати всіх, показати перспективи, якщо ми будемо не робити те, що нам кажуть, мовчки, швидко і не ставлячи питань. 

Друге, я думаю, що це була виховна робота такого політичного характеру, тому що привід був політико-ідеологічний. Третє — тому, що я був єдиний офіцер і командир. Четверте — я думаю, тому що я особисто не сподобався і дратував того, хто це робив. Він був в балаклаві. Це теж був офіцер збройних сил РФ, який намагався на нас показувати… Ну, він проводив цю роботу з нами, намагався на нас, в тому числі показувати свій повний контроль над ситуацією. А ще мені здається, що він отримував від цього задоволення. До речі, один з небагатьох серед тих, з ким я мав справу, стосовно якого в мене виникло відчуття, що йому це дає задоволення, сам процес.

Погроз від нього лунало досить багато з моменту, коли він з’явився там на локації. Ми були на бетонній підлозі, спали там саме відповідно, а перебування наше, коли він заходив, — ми стояли на колінах зі зв’язаними ззаду руками або просто закладеними за спину руками. І в якийсь момент він нас лякав, він нас принижував вербально. Він розповідав одруженим чоловікам, питав, де їхні дружини зараз (вони переважно були за кордоном) — він починав в таких дуже сексопатологічних тонах розписувати, що з ними зараз роблять, з дружинами, місцеві чоловіки в тих країнах, в деталях. Словом, в нього там були явно якісь проблеми. 

А тут він зайшов і спитав, хто знає історію України. Всі вже зрозумівши в принципі, з ким вони мають справу, звісно, мовчали. І він сказав, що раз так, то ми будемо її вивчати. Дістав мобільний телефон, відкрив на ньому звернення Путіна до росіян, ту частину, яка стосується історії України, яка починається: «Україна вперше увійшла в склад Росії в складі трьох областей: Київської, Чернігівської і Житомирської», — і сказав, що він буде зачитувати уривки і показувати на того, хто буде повторювати дослівно. Якщо людина помиляється, плутає слова, робить затримки, то я отримаю піздюлей. Саме я, за будь-кого з них. Він взяв дрючок дерев’яний, і справді, щойно перша людина просто запнулась, я отримав удар по плечу, два удари, потім один удар. 

Хлопці, я бачив, дуже нервували, тому що, видно було, вони хотіли мене вберегти від цього. Я їм дуже вдячний за це. Ну але, звісно, хтось запнувся — удар, хтось переплутав місцями два слова — два удари. Скільки ударів було, я не знаю. Потім він вже просто почав мене бити. Він спершу щось почав безглузде питати, потім взагалі бив мене і з кожним ударом казав: «Не лучше? Не лучше?». Я сказав: «Не лучше!». Він сказав: «Ах, не лучше!». І продовжував [бити]. Я кажу: «Лучше!» — «Ах, тобі лучше?». Було видно тільки очі. Мені здалося, що він просто сам себе вже завів до певної точки. Я, відповідно, почав непритомніти, але не знепритомнів, на щастя, бо, думаю, що тоді він на когось іншого б переключився, я дуже боявся цього. 

От я думаю, що метою було залякування: і ідейне, і психологічне, і показати нам, що з нами можна зробити все, що завгодно, якщо ми будемо там чинити будь-який опір, навіть просто ментальний, що відповідало дійсності. З нами справді можна було зробити все, що завгодно в цьому плані. Там потім ще на вулиці трошки продовжив, а потім вже нормально. 

Словом, версія Путіна історії України залишена на мені у вигляді шраму на плечі на все моє життя. Тепер пропагандистська версія історії України від російських окупантів у мене записана на шкірі. Що, я думаю, досить красива метафора, хоча не дуже приємна процедура. М’яко кажучи. 

Це було дорогою до Луганська. Якраз після цього, зразу після цього, ще коли закінчувалась ця процедура, нас підняли з колін, поставили обличчям до стіни, зв’язали руки ззаду, вже дуже професійно зав’язали очі, завантажили в машину і ми поїхали в Луганськ. 

 

«Потім стало зрозуміло, що Женевські конвенції є, але їх нема» 

Нас довезли до Луганська. 

Ми не знали, куди ми їдемо, ми не бачили нічого. Відповідно, коли нас нарешті закинули в якесь приміщення із цементною підлогою, знову якимись такими стінами і зняли одному пов’язку, розрізали мотузку на руках, дозволили зняти пов’язку з очей і сказали зробити те саме з іншими, ми зрозуміли, що ми в якійсь камері. Ми не розуміли, де ми. І вже потім, коли після особистого огляду, тобто шмону, заповнення якихось карток, чи картки були потім, неважливо… Словом, коли нас закинули вже в камеру з нарами двоярусними на 22 місця, ми все ще не знали, де ми. Потім нам принесли матраци, без нічого, просто матраци. І рушники вафельні. Там десь на деяких стояла печатка «Луганськ СІЗО-1». І от тоді ми зрозуміли, що ми в Луганську. 

У Луганську в цій камері я провів близько 3,5 тижнів разом з хлопцями. В цьому СІЗО я провів рік і два місяці в різних камерах до етапування на колонію вже. Це після засудження і після апеляційного суду. 

Забігаючи наперед, багатьох військовополонених вивозили з СІЗО на зони. Ми не знали взагалі про те, яка доля далі, що на нас чекає. Десь є табори військовополонених, де вони є, як вони виглядають — ми про все це не знали. Ми просто знали, що якісь табори, здається, є. Потім зрозуміли, що, мабуть, нема. А Женевські конвенції Міжнародні багатосторонні угоди в галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Підписані 12 серпня 1949 на Дипломатичній конференції ООН, що відбулася в Женеві … Ми і так знали, що Женевські конвенції якось не дуже популярні на цій війні особливо. Потім стало зрозуміло, що вони є, але їх нема. 

Камери в СІЗО, де утримуються військовополонені, інформаційно заморожені на відміну від звичайних камер, де утримуються звичайні звинувачені у кримінальних злочинах. Тому взагалі я потрошечку, коли був перекинутий в іншу камеру, а потім в іншу камеру, щоразу для себе відкривав дедалі більше вимірів цього світу в СІЗО. 

Багатьох вивезли на колонії, де утримувалися військовополонені. Потім ті з них, кого вирішили засудити, повертали. Я не знав цього всього, я залишався на СІЗО.

Нас всіх допитували перший тиждень або півтора. Це були офіційні допити під протокол, це були неофіційні допити невідомими людьми, це були допити в так званому МДБ — «Міністерстві державної безпеки» «ЛНР». Нас возили туди, декого висмикували знову, невідомі знов-таки бесідували. Мене, мабуть, смикали частіше за інших трошки. Я не знаю, скільки. 

В МДБ у мене був, правда, лише один допит. І досить спокійний порівняно з досвідом інших хлопців. Мене не били. В МДБ тим, кому не пощастило, які потрапили… Там є один сумновідомий слідчий. Його знали лише за прізвиськом, яке дали йому, — Боксер. Він не обходився без фізичного насильства. Мені в цьому плані пощастило. Мені погрожували. Так, безумовно, без цього не обходиться. Мені показували тапік, мені пояснювали, як він працює, хоча я знаю, як він працює. 

Я на той момент вже знав, що деяких хлопців забирали і привозили назад, щодо яких застосовували тапік. Тапік — це польовий телефон військовий. Там, де динамо-машина. Фактично, щоб зв’язатися, треба крутити ручку, і, відповідно, можна використовувати цю динамо-машину, приєднуючи до вух, до геніталій і так далі, і бити людину струмом.

Тапік, як потім стало зрозуміло, це, мабуть, був у всякому разі в «ЛНР», в деяких хоча б силових структурах, найпопулярніший інструмент розслідування будь-чого.

Потім на мій день народження, 16 липня, був черговий допит, там вже було двоє людей. Обох я бачив на попередніх допитах, з яких структур — невідомо. Цього разу вони грали в доброго-злого слідчого. І той, який злий за роллю, закінчив допит тим, що обов’язково мене посадять, бо я воєнний злочинець. Я сказав, що, власне, ніякі злочини не вчинив, я не знаю, про що йде мова. Він сказав, що це не проблема, тому що всі, хто воюють проти них, — всі воєнні злочинці. Ми всі. 

Це було одразу по тому, як я відмовився давати інтерв’ю про все, що їм треба: про нацистів в Україні в їхньому ключі, про діяльність деяких відомих міжнародних фондів, які розкладають зсередини традиційні цінності, які насправді — прикриття для шпигунства і «ползучего империализма». 

Питання було: «Чи хочеш ти дати інтерв’ю?». Просто інтерв’ю відомому міжнародному ЗМІ, дуже поважному, як Бі-бі-сі, тільки не Бі-бі-сі. Кажу, що цікаво, якому. «Чи хочеш?». Я кажу: «Чи хочеш, в розумінні, чи є в мене бажання? Бажання в мене немає. Чи хочеш, в плані, чи не погоджуюсь я? Ні». 

Я сказав, що звісно, вони можуть мене змусити це зробити, я це чудово розумію. І ще я буду розповідати тільки те, що я знаю. Це, мабуть, не те що їм треба. Вони озвучили адженду, що я маю сказати. Я сказав, що я не буду цього робити. Я розумію, що вони можуть мене змусити. І я розумію, що тоді я скажу те, що їм треба. Але вони так само розуміють, що буде видно, що це змушене все. 

І це якось розлютило його. Чи він зіграв цю роль, не знаю. Він сказав, що мене посадять, і так далі. Тоді було досить жорстко, мене не били, але можна ж по-іншому фізично впливати. Можна змушувати людину присідати, поки вона не почне падати, тримаючи щось в руках або на руках, відтягнути що-небудь, відтискатися від підлоги, стояти на півтора, тобто присісти, наче на стільчик, на повітря, тобто зробити всякі речі. Ти людини не торкаєшся, але вона в якийсь момент вже просто може непритомніти. Тим більше в спеці, а тоді було жарко. Це було спекотне літо 2022 року. 

Перекинули мене в іншу камеру. Наступного дня мене знову викликали. І там була дуже жорстка розмова з одним зі співробітників СІЗО, який мені популярно на словах пояснив, що зі мною можна зробити. Видно було, що він знавець своєї справи. Пізніше я про нього дізнався більше — він справді знавець своєї справи. 

І він практично мені сказав: «Знаєш, чому я тебе ще не пізжу? Тому що в неділю люди ще в церкві, а це гріх».

І здавалося, що він дуже серйозно це каже. Цю розмову він закінчив. Він дізнався, або удав, що дізнався, що в мене вчора був день народження, якось пом’якшав. Він взагалі побачив, що я не агресивний і спокійно поводжусь. Він сказав, що «незабаром приїдуть дуже важливі люди, і вони будуть ставити важливі питання, і ти на них будеш відповідати так, як треба, інакше ми повернемось до цієї розмови». 

Був окремий допит невідомою людиною в однострої, у формі без знаків, без шевронів. Виглядало так, що вона спеціально приїхала, щоби розпитати мене про моє ставлення до подій в Казахстані, участь в акції солідарності з тими, хто потерпілі під час подій в Казахстані, про Білорусь, про підтримку, допомогу біженцям з Білорусі, хто фінансував цю діяльність. Вони знали, тобто я не приховував, що я працював з біженцями, бо вони питали, ким я працював. Я не називав там країн або ще чогось. Але вони сказали одразу, що «ми про вас будемо шукати все». Ну і про мене вони шукали багато, вони знали про мене багато. 

Це, до речі, була одна з проблем: ти ніколи не знаєш, що саме про тебе знають. А головне, мабуть, яке витлумачення вони дають тому, що вони знають. Знову таки, приховувати мені не було чого, тому той окремий допит нічим не закінчився. Я розповів те, що було по факту, що це правозахисна діяльність, що вона публічна, що в ній немає нічого секретного, що всі організації донорські, міжнародні в тому числі які підтримували ті чи інші проєкти, зазвичай наполягають на тому, щоб їхня назва була на всіх матеріалах проєкту і було зазначено, що вони цей проєкт підтримують, тому тут немає ніякого секрету, будь ласка. 

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 4: Кримінальна справа

 

«Я сказав, що у цій справі не має бути трупів»

13 серпня мене викликали: вивели з камери, повели туди, де проводились допити, там був окремий, на одному з поверхів, такий коридорчик. І там мене затягли раптом, ну, все на те, щоб шокувати трохи людину, затягли в кабінет, зразу впечатали обличчям в стіл, руки за спиною, в стресову позицію, в якій я просидів приблизно наступні чотири години.

Було дуже жарко, не давали води. Було п’ятеро десь, мабуть, людей. Більшість були у балаклавах, хтось в бандані. Я це встиг побачити, коли мене затягували, відповідно потім я нічого не бачив, нікого.

Мене розпитували про все на світі, про те, що я робив там на Майдані, все, що  робив після Майдану. «От тобі годинник». От я лежу, обличчям [в стіл], переді мною так, щоб я бачив, було покладено годинник, умовно за сім хвилин друга, коли стрілка дійде сюди, тобто за п’ять: «Ти за цей час, поки вона йде, ти розповідаєш все, що ти робив, з Майдану починаючи, оцим шановним джентльменам. Якщо ти не розкажеш, то ти отримаєш знову піздюлей». 

Було зрозуміло, що це все для того, аби створити стрес, тому що я розповідав, звісно, що я робив після Майдану. Було зрозуміло, що вони мене не слухають. Але я чую, якщо я роблю паузу, я отримую потиличника або стусана, або ще щось. Потиличники — такі удари, не щоб поламати, але щоб відчулися, по голові переважно.

Один раз сказали підняти руки над головою, дали в руки кийок-електрошокер, як я потім зрозумів, рукоять. Словом, важкий предмет. І я побачив, що хтось надягає на руку тактичну рукавицю. Мене дуже сильно вдарили по печінці. Це був дуже сильний удар. Тому що ти піднімаєш руку, а в тебе піднімаються ребра, які затуляють… Надзвичайно боляче, виявляється. 

Ну, от я сиджу на стільці, ноги отак от, руки отак от. Отак чотири години, при тому, що жарко. Не давали води, нічого. Я просив води — не давали. Сказали: «Ми забули купити води дорогою». Я кажу: «А з-під крана? » — «Ні, у нас нема, нам не дали склянок, щоб налити. Як шкода. [Звертається до іншого охоронця] До речі, будеш пити?». — [Той відповідає] «Я буду». Буль-буль-буль-буль. Тобто це все була така гра садистського штибу. 

Там були коментарі, в тому числі після цього удару, теж збоченого характеру, на вухо. Якщо ти зараз заплачеш, там, словом, далі починалися такі тюремного штибу сексуальні фантазії. Пояснювалося при мені, хто кого вчора як зґвалтував анально електрошокером в цьому самому кабінеті. І не мені напряму, але між собою один іншому так, щоб я чув, пояснювали, у який момент це зроблять зі мною, якщо я буду себе так поводити. Словом, були прямі погрози, що зі мною зроблять. 

Була пропозиція нарешті це все припинити, забрати мене, де у дворику є зручний куточок. Він мені дасть покурити і зателефонувати рідним. І власне, можна вже йти з цього світу, що він мене задвухсотить прямо там. Чи не досить мені жити вже? 

«Ну, тобі скільки? 45? То може й досить тобі? Як ти хочеш ще пожити?» — «Та ще б хотілося» — «А чого? Нащо тобі? Мені здається, що тобі вже не варто жити. Ну, ходімо» — «Та ні. Нам, кажу, християнам, бажати собі смерті не комільфо» — «Ну, чому? Якраз у вас там вже ж відкривається рай». Я коли сказав, що християнин, він каже: «Ти християнин, а ми то — ні. Що нам твоє християнство?». Це було вже таке. 

Дехто з них відчував це як розвагу, дехто ні. Дехто, вочевидь, сприймав як роботу. Але серйозного побиття не було. Була стресова позиція, кілька сильних ударів, а решта була просто для того, щоб позначити перспективи.

В процесі, вже в другій частині цього всього, мені розклали мої перспективи, що в мене є три варіанти: я зізнаюся в тому, я підписую те, що вони мені дають, не читаючи, це зізнання у скоєнні злочину, — і все нормально. Мене далі не чіпають і потім мене міняють. Можливо, я посиджу трошечки, але, в принципі, засудять, щоб поміняти. 

Другий варіант: я не погоджуюсь. І він далі дає ще два варіанти: або мене вивозять на місце подій для слідчого експерименту і потім я гину при спробі втечі. Це вже не була пропозиція вивезти у двір і розстріляти, яка була очевидним блефом, але перевіряти мені це таки не хотілося, але звучало як блеф. А оцей от сценарій вже був більш вірогідний, що мене двухсотять. Або ж швидше навіть не будуть з цим возитися, а залишить мене сидіти, але я можу забути про обмін до кінця війни. Я буду сидіти в таких умовах, що я пошкодую, що я народився на світ. Мені буде так боляче в усіх розуміннях і так погано, що, словом, якби цілим я не вийду ні в якому розумінні звідси. Або я підписую. 

І чи я розумію, що взагалі знову-таки про те, де я, і як я, не знає ніхто з тих, кому я цікавий, що за мене ніхто не впишеться, що до мене ніхто не має доступу, крім них, тому вони зі мною можуть зробити, що завгодно. І от стосовно останнього, я знав, що це правда. 

Не те що мною ніхто не цікавиться, в це я не вірю. Я завжди знав, що за мене борються. З першого дня, як я потрапив в полон. Я розумів, що є певний зазор в кілька днів, поки дійде інформація. Я розумів, що можуть не знати, де я. Хоча, можливо, на той момент вже здогадувались, думав я собі. Але от те, що зі мною можна зробити все що завгодно, я не мав сумніву. Вони мені намагалися всією поведінкою своєю це продемонструвати. Це так і було. 

Відповідно, був поставлений такий вибір. Власне, отак я дізнався, що збираються відкрити кримінальну справу. 

Частина цієї групи поїхала, двоє залишилося. Вони роздрукували протокол, потім зрозуміли, що щось не так, тому що місце подій Сєвєродонецьк, а мене взяли в Мирній Долині. Кажуть типу: «А навіщо ти вистрілив у цей житловий будинок?» Я кажу: «Який житловий будинок?» — «В Сєвєродонецьку». Я кажу: «Нас не було в Сєвєродонецьку». — «А де тебе взяли? А це Мирне твоє… чи як там?» Вони не місцеві, вони не знали географії. «Ви стріляли, у вас там на озброєнні був цей німецький панцерфауст (Panzerfaust — ручний протитанковий гранатомет німецького виробництва). Так-так. Ти з нього вистрілив у Мирній Долині, зруйнував будинок в Сєвєродонецьку». Попри ситуацію, я майже засміявся. Тобто кажу, «Ви собі не уявляєте нічого: ні географії, ні ТТХ тактико-технічні характеристики , нічого».

Вони були росіянами. Між собою вони говорили в якийсь момент — можливо, це знову-таки гра була на мене, можливо, ні — що вони оформлені в якийсь момент стали як спецгрупа з розслідування воєнних злочинів слідчого комітету. І далі мене вже вів слідчий комітет, і це вже було відкрито. І далі я вже бачив слідчого свого. 

В результаті вони намагалися додзвонитися старшому — не змогли. Тож роздрукували два варіанти протоколу: один був «Мирна Долина», де я вистрілив, а інший «Сєвєродонецьк», де я теж вистрілив. Я мав підписати обидва. Прочитати я не зміг жодного. «Підпиши просто отут, підніми трошки голову, підніми і підпиши». Я підписав. 

Поки один ходив роздруковувати, інший залишався зі мною. Якось намагаючись згаяти час, вони вели зі мною розмови. Один з них цікавився українською мовою. 

«Чи знаєш ти українську?» Я сказав, що це моя рідна мова. «А російською чого так добре розмовляєш?». Я кажу: «Це теж моя рідна мова. Я білінгв. У мене дві рідні мови. Так буває». «А як от вітаються українською?». «Залежно від ситуації: привіт, добро дня, вітаю. «А коли кажуть «здоровенькі були»?. «Ніколи. Якщо хочуть приколотися переважно». «А так типу не кажуть? Та ладно!». Другий приходить з роздрукованим протоколом, перший йому каже: «Чуєш, він каже, що вони не кажуть «здоровенькі були». Той такий: «Да ладно, ніхера не знаємо взагалі». Чи якось так. «Дякую» ще йому було цікаво: «Як “спасібо” сказать?». 

Потім цей пішов роздруковувати другий варіант, бо щось з першим не склалося, а тепер вже той, хто лишився, почав зі мною розмови. Йому було цікаво навіть, навіщо я повернувся з Британії свого часу дуже давно до України. Він мені почав казати, що «все-таки, я думаю, ти не проста людина». 

«Ти не просто так, ти не проста людина, і опинився ти там, де опинився, не просто так. У тебе було якесь завдання, ти ж хтось там… Загалом, козачок засланий». Я так розумію, він натякав на те, що я шпигун який-небудь британський. Я сказав відповідно, що якби я справді був якоюсь важливою персоною, я б з ним зараз не розмовляв тут. Я б просто не опинився в такій ситуації. У людини моментально все спрацювало. Вона подумала буквально пів хвилини і сказала: «А ну, так, почекай, тебе спеціально туди закинули, щоб ми тебе задвухсотили, тому що ти занадто багато знаєш». Тобто я це наводжу не просто тому, що це смішно, а тому, що так дуже багато працювало розмов.

Найбільш кричущі суперечності в тому, що вони самі говорять, вони вирішували з допомогою нарощування суперечностей. Головне — просто якось вийти. Це було як орвеллівське двоємислення абсолютно.

Спершу була психіатрична судмедекспертиза. Треба було встановити, що я осудний. І от, власне, коли мене привели, це було через кілька днів потому, привели на судмедекспертизу, там вже сидів один, вочевидь, з тих, хто був під час першого допиту, сидів в бандані, прямо за так званим психіатром. Ну, той, мабуть, справді психіатр, хоча він виконував не функції психіатра. І той мені ставив питання щодо осудності, як завжди в таких експертизах, ставлення до алкоголю, вживання алкоголю, «як ви зрозумієте чи витлумачите те чи інше прислів’я, приказку, ідіому, розкажіть про себе, про ваших батьків, як ви схарактеризуєте себе». Це все було треба для кримінальної справи.

Вони дотримувались процедури, і це було дуже дивно, коли вже перед судом я розмовляв з одним зі слідчих, не зі своїм слідчим, який вів мою справу, а з іншим, який справляв враження розумнішої людини і спокійнішої. Я, чесно кажучи, їм просто кажу: «А навіщо це все? Ну, чесно, навіщо? Навіщо мене вести на суд? Мене повезуть?» Кажуть: «Звичайно!». «Навіщо? — кажу, — І так же всі все розуміють. Всі розуміють, чого варта ця справа. Всі розуміють, чого вартий цей суд. Чому просто не поштампувати рішення і все, і повести мене далі?». «Ні-ні, треба дотримуватися процедури». Кажу: «Навіщо?». Каже: «Тому що це процедура». 

І цей психіатр, власне, питав, чи знаю я, в чому в мене звинуватили за кримінальним кодексом РФ. А я не знав. Тому що мені не дали прочитати жодного з тих протоколів, які я підписав. 

Я знав, що в них є два варіанти щодо місця подій. Згадав розмову про житловий будинок. Сказав: «Да, здається, якщо я не помиляюсь, що я вистрілив з гранатомета по житловому будинку». «Правильно. А де це було?». Я на здогад сказав: «В Мирній Долині». Насправді це був Сєвєродонецьк. Психіатр хмикнув, подивився записи, ще раз хмикнув, сказав: «Ну ладно. А навіщо ви це зробили, якщо знали, що там мирні люди?». Про це взагалі не було мови. Тому я сказав, що там не було мирних людей. Там взагалі нікого не було. Словом, те, що я казав цьому психіатру, з його записами повністю розбігалося. Але що поробиш, у нього теж робота-служба, тому він на все це заплющував очі. У записи це не увійшло. Така от медицина. А людина в бандані, яка за ним сиділа в формі, робила мені відповідні знаки, показувала, що в разі неправильної відповіді я отримаю по голові. 

Коли все закінчилось, мене вивели в коридор, поставили, як завжди, обличчям до стіни, на розтяжку, потім нормально. Він вийшов і сказав: «Ну от, Максиме Олександровичу, можна ж спокійно, не так, як в минулий раз, якось інтелігентно домовитися. Все правильно зробили». І було зроблено пропозицію прямо там же. Це вже тепер було оформлено як пропозиція, що я погоджуюсь з тим, що якомога швидше буде оформлено ці документи по кримінальній справі. Я просто буду підписувати абсолютно все, не дивлячись. Ну, і тоді мене швидко засуджують і мене швидко будуть міняти. 

Потім виявилося, що я, вочевидь, один з перших, кого взагалі, щодо кого це було в «ЛНР». Оцей конвеєр саме зі сфабрикованих справ. 

Звісно, я кажу: «А що, у мене є вибір?» А він каже, що взагалі-то немає. «Якщо чесно, — взагалі немає. Оце, що ми говорили в минулий раз, оце все актуально». Я сказав, що я згоден, що я не в тій ситуації, аби ставити умови, на жаль, але в мене є дві умови все одно. І вони важливі. І перша умова, що я не свідчу ні проти кого іншого, крім себе. Я не отримував ні від кого ніяких злочинних наказів, у мене не було ніяких командирів, які там казали чинити якийсь геноцид. Я не знаю, в чому вони збираються мене звинуватити, але всі рішення про вчинення злочину я приймав сам. Все. Ніхто більше не залучений до цієї справи, і по ній проходжу лише я. Він сказав, що: «Піде, нормально. Яка друга?». Я сказав, що у цій справі не має бути трупів. 

Насправді є хлопці, яким пришили трупи. Але, я сказав, що для мене з релігійних міркувань це зовсім неприйнятно. І, знову-таки, вони можуть мене змусити, але так я буду просто опиратися до якоїсь межі, до якої я зможу опиратися. Далі, звісно, ні, але буду. Словом, швидко це не буде. На той момент, коли він вийшов і каже: «Так, а чого такий сумний взагалі? Все нормально, скоро додому поїдеш. Радіти треба, все йде добре і дуже швидко, ти скоро поїдеш додому. Чого ти сумний?» Я кажу: «Ну, тому що гріх — це погано». Він каже: «Який?» — «Лжесвідчення, взагалі-то — це гріх». Він каже: «А-а-а-а, ми з тобою цей гріх розділимо». Я подумав: «О, так». Це був мій слідчий.

Він сказав, що так, ми в принципі, знайшли тобі місце і ямку. В плані ямку від потрапляння твого гранатомета, і потерпілих. «Хороше місце, піде. Не буде ніяких трупів, усе буде спокійно». 

Все, 19 серпня — це дата офіційного початку моєї кримінальної справи. Тобто перший допит 13-го, його не було за документами. Хоча в природі він був. 

 

«Ви розумієте, що вони поїдуть, а ви залишитесь»

Десь між цим була зустріч (зустріч відбулась наприкінці серпня 2022 року — Ґ) з так званою уповноваженою з прав людини «ЛНР» [Вікторією Сердюковою]. Вона приїхала з представником місії ООН з прав людини [Діну Митку]. І я, чесно кажучи, не розумів: мені дотримуватися якої версії, якщо мене раптом будуть там питати… 

Нас все ще викликали паралельно інші слідчі СК слідчого комітету РФ для формального заповнення протоколів, де ми були. Нас багато разів перед цим допитували, де ми були, як ми пересувались, які населені пункти, де не було Сєвєродонецька, наприклад. Що мені казати далі? Ну, далі я казав те саме, що раніше. Відповідно, частина СК знала, що нас не було в Сєвєродонецьку. Ця група СК мені шила справу в Сєвєродонецьку. Вони між собою якось, вочевидь, не дуже взаємодіяли. 

Представник ООН був, власне, з цією уповноваженою з прав людини. Разом вони приїхали і зібрали військовополонених, як нам сказали, тих, чиї родичі зверталися до неї з приводу цих людей. От нас зібрали. Як виявилося, щодо мене зверталися — мій родич писав. Може тому, може ще чомусь, але мене туди притягли. І це був перший раз, коли я спробував якось передати звістку про те, де я перебуваю. Тому що в мене не було змоги зателефонувати. 

Там була камера, вони знімали пропагандистський сюжет — «Росія-24» чи «Росія-1»: боєць телефонує, в нього мала народитися дитина, і він дізнається, що вона народилася, їй вже кілька місяців на той момент. Вони це все знімають, розчулення, все прекрасно. Можна було насправді просити, щоб не знімали, і вони дозволяли, тому що був представник ООН. Ясно, що скарг не було в нас, нічого не було.

Він ставив питання. Перед цим нас проінструктували, що «ви розумієте, що вони поїдуть, а ви залишитесь, що ваші проблеми нікого не цікавлять, що якщо він буде пропонувати поговорити з ним наодинці, ми радимо відмовлятися. Тому що, навіть якщо ми дізнаємося, що хтось, ми не знаємо, хто, йому наскаржився — відповідатимуть всі». 

Принцип колективної відповідальності — це те, на чому взагалі будується ця система. Відповідатимуть всі, всім буде погано. 

З іншого боку, я, хоч недовго, але працював в структурах ООН. Я бачив, що ця людина вже теж з досвідом. Я бачив, що він все чудово розуміє. Тобто коли людина з покусаними повністю руками, а є ті, в кого видно, шкіра реагує так. На його питання: «У вас проблеми зі шкірою?» — «Мабуть, так. Знаєте, це комарі. Просто в мене алергія на комарів». Вони такі: «Ага. Ну, вас же лікують, антигістамінні якісь дають?» — «Ну, знаєте, я навіть не хочу, тому що вже сезон комарів закінчується». Якісь такі речі. В процесі ми бачимо, як в одного з тих, хто сидить в цьому прекрасному м’якому куточку, з-під штанини, я не жартую, вибігає клоп і забігає в цей диван. І ми ледь стримуємося від того, щоб не зареготати. 

І, відповідно, нас «чудово годують». Він питає, чи можемо ми попрати речі. А ми, звісно, можемо попрати речі. А ми справді можемо, тому що в нас є якби раковини з холодною водою в камерах. І навіть видали по шматку мила вже на той момент. Мила не видавали попервах. Туалетного паперу не було взагалі, так і не було ніколи. Ми якось зрозуміли, як люди без туалетного паперу обходяться. Звісно, ми навчилися обстригати нігті на руках різними способами, без усього, що може бути, або стирати об бетон просто. З ногами трішки складніше. Там і не обкусаєш особливо, якщо чесно. Ще там якісь речі. Сказали, що ми тут перемо. 

«Прямо в камері можна попрати?». Ой, ну, він же не знає, як там. «А там чи можна часто вмитися?» — «Так, звісно, ми вмиваємо щодня. Душ приймаємо. Там саме в камері ми приймаємо». Ну, і всі ці… Але мені було видно, що він розумів, в принципі, ціну цим відповідям чудово. 

Це от перші місяці. Далі умови утримання були інші, але перші місяці вони були такі. Тобто це було просто життя за рахунок того, що є при собі, і винахідливості, і мінімуму, який давали, бо просто мінімум їжі чи там такого. 

 

«Нам треба посадити вас»

Незабаром почали зустрічатися мені інші військовополонені, стосовно яких відкрили кримінальні справи. Так само сфабриковані, за тою самою схемою. Інші населені пункти, інші потерпілі. Можливо, відмінність в одній чи двох статтях, але у всіх профільна стаття КК РФ 356 «Заборонені методи ведення війни». Стаття 356 — це загальнокваліфікаційна, так би мовити, а далі вже конкретно, що ти зробив. У мене замах на вбивство навмисний з обтяжуючими обставинами, навмисне пошкодження майна. У когось вбивство, у когось ще щось. 

Я, словом, потім зрозумів все-таки наприкінці цього всього процесу, що кримінальні справи на цьому конвеєрі штампують просто навмання, якось не розрізняючи хто. Спершу була версія, що тільки офіцери. Виявилось, ні, коли першим мені трапився солдат. Тільки контрактник, але я ж мобілізований за документами, ну і взагалі я не контрактник. Тільки таким, але ні. 

Мене судили першого і, вочевидь, стосовно мене, одного з перших, а може першого, було рішення взагалі завести справу. Я думаю, що моя попередня діяльність цьому сприяла насправді. А щодо решти, вони далі вже намагалися набрати якомога більше людей.

І от там же, в процесі оформлення документів, розслідування кримінальної справи, тобто підписування мною, не читаючи, невідомо чого, тоді нам на слідчому експерименті, коли нас везли, під час однієї з зупинок, сказали… Там був один зі співробітників їхніх, які по-людськи ставилися в гарному розумінні до нас, тобто можна було пити воду, можна було якось там сон… Він сказав, що: «Хлопці все дуже просто. Ваші саджають наших військовослужбовців на великі терміни, щоб поміняти засуджених на засуджених. Нам треба посадити вас. Нічого особистого. Просто одних на інших. Задачі вас ушатати у нас немає. Тому чим швидше ми це зробимо, тим швидше буде обмін. Загалом, швидко осудимося, швидко поміняємося, будете вдома. Якщо будуть повертати на передок, вдруге краще не потрапляти. Якщо потрапите, не серчайте». 

Але це звучало як єдине раціональне пояснення, навіщо вони взагалі все це робили, тому що більше раціональних пояснень не було. Використання в пропаганді наших справ, що ми українські воєнні злочинці, звісно, було, але воно виглядало як побічне. Воно не виглядало як мета задля якої треба запускати конвеєри, штампувати. І вони намагалися, вочевидь, набрати певну кількість справ, якомога більше, за дуже короткий проміжок часу. 

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 5: Судилище 

 

«Чого ви нам опираєтесь?»  

Мене судили і засудили іменем Російської Федерації. Можливо, вони, до речі, поспішали все-таки мене засудити «ЛНРівським» судом, але не встигли. І потім була пауза на кілька місяців, поки вони переводили все діловодство на російські рейки. Мене засудив Верховний суд «ЛНР», але «ЛНР» вже був суб’єктом Російської Федерації формально. Вони просто інкорпорували це у РФ. 

У вересні [2022 року] вони закінчили оформлення кримінальної справи і передачу її в суд, як я дізнався під час чергового підписанням документів. 

Тоді ж мене звозили на цей слідчий експеримент. Мене справді привезли в Сєвєродонецьк, на якесь місце, показали адресу, сказали: «Запам’ятай». Привели до якогось місця, сказали: «Підніми руку, покажи на вікно. Не на те вікно, на те». Не пояснюючи чому, я ж не знав знову-таки, що в кримінальній справі. Просто мені казали: «Підніми руку, покажи туди, опусти руку. Сюди повернись обличчям». Там якась вибоїна, яма. «Покажи на яму». Показав. «Покажи на вікно». Показав. «Адресу запам’ятай». Запам’ятав. «Ходімо». Усе, в цьому полягав слідчий експеримент: фіксація подій, фіксація на місці. І вже потім виявилося, що я ж показував на вікно, з якого я стріляв, на вікно, яке я пошкодив. 

Там паралельно були якісь місцеві мешканці. Ці всі картини зруйнованих міст — я це бачив ще під Києвом: багаття у дворах, на яких чайники і все інше. І коли мене вели до машини, то мій слідчий, який мене вів, раптом зупинився, зупинив мене і каже: «Дивишся навколо? Бачиш? Що, тобі подобається?» — «Що ж тут подобається?» — «Бачиш, що ви зробили з містом і з людьми?». Я аж завмер, чесно кажучи. Ми зробили?! Тобто вони прийшли, вони зруйнували місто — «ми зробили». Вони намагалися у всякому разі нам пропхати таку логіку, що в усіх руйнуваннях і жертвах винні ми. Я маю на увазі країну Україну, спільноту, народ, ЗСУ конкретно, тому що ми насмілилися захищатися. 

Від дуже різних людей з різних структур, особливо в перші місяці, потім воно кудись зникло, до речі, я чув дуже дотепну приказку: «Не можеш срать, не мучай жопу». 

«Чого ви нам опираєтесь? Ви ж подивіться, скільки нас і які ми, а ви ж не зможете захищатись. Так, типу, ну досить. Типу, блін, ви задрали, ми ж вас розкатаємо, ми ж взагалі отак! Не можеш — не мучай». Потім вони припинили це використовувати, тому що, мабуть, виявили, що можемо. Не знаю чому. Але оце так: ви насмілились захищатись, тому ви це зруйнували, ви це зробили, мали здатися просто. 

Оце мене звозили туди. Після цього вони швидко дозаповнили папери. Я підписав їх, оці фіксації цих слідчих дій на місці. Сказали, що документи передаються в прокуратуру, вона передає в суд. 

Але це вже була десь перша половина вересня. Наприкінці вересня, як ми знаємо, відбулося «приєднання» 30 вересня 2022 року у Кремлі керівники адміністрацій окупованих українських територій Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей та Володимир Путін підписали документи про приєднання окупованих регіонів до РФ. Цьому передували незаконні голосування, які окупаційні адміністрації називали референдумами, про входження територій сходу та півдня України до складу РФ . І все. Довелося все перезаповнювати. 

Прокуратура, суд — все переходило на російське діловодство. Довелося в січні аж заново проходити судмедекспертизу. Було вже двоє психіатрів: старша жінка інтелігентного вигляду, молода дівчина інтелігентного вигляду, дуже ввічливі. Я в якийсь момент, чесно кажучи, почав трохи відтаювати. Мені здалося, що мені трапились, крім кількох моїх співкамерників, інтелігентні люди. Довелося якось себе висмикувати, приводити до тями, тому що вони виконували ту саму функцію, що і той попередній психіатр. 

І вже тоді мене засудили іменем Російської Федерації. Це вже був березень [2023 року].

 

«Однотипний сценарій для всіх цих справ» 

Мене привезли в суд [«Верховний суд» «ЛНР»]. Було два засідання. Було засідання в п’ятницю 3 березня і в понеділок 6 березня.

Я був в ізольованій частині зали. Я чекав, бо не знав, що думати, чи будуть [телевізійні] камери, чи ні. Питав слідчого, до речі, він казав чесно, що він не знає, але камер не було. Була російська військова поліція, яка мене конвоювала замість звичайного конвою, був супровідник-співробітник СК, який не називався. Я його бачив кілька разів. Була охорона, суддя, секретар суду і прокурор.

У мене навіть був адвокат. Це цікаво, тому що адвокат був спершу один по справі, я його ніколи не бачив, але бачив підписи всіх документів, він зі мною був на всіх допитах за документами. Потім він пішов зі справи, але з’явився інший, якого я теж ніколи не бачив. Вони всі отримали гроші з федерального бюджету Російської Федерації за свою роботу, не зробивши нічого, крім заповнення паперів і цих підписів. 

І до мене прийшов оцей чоловік, який з СК, який возив нас, і сказав, що треба написати заяву про відмову від адвоката, що це не пов’язано з матеріальним становищем і там ні з чим не пов’язано. Я кажу: «Так суд же незабаром. Ви принесли мені папір, коли в мене суд?». Каже: «Ми знайдемо, адвокат буде». Вони знайшли місцеву адвокатку якусь за день до суду. Вона прийшла, не бачивши справи, не бачивши мене. Попередні теж мене не бачили.

Вона зі мною попросила поговорити 20 хвилин. Сказала, що треба розкаюватись. А я кажу: «Слухайте, та яка різниця, що я буду казати?» —  «Ні-ні-ні, ви що?» Це ж, типу, суд, все буде тут встановлюватися по справедливості. У неї сяяв на латці значок «Єдиної Росії». Я зрозумів, що вона одна з активісток, значить, по приєднанню і всього такого. 

І виглядало так, що все вирішиться за одне засідання. Але оголосили перерву, прокурор з суддею в коридорі про щось поговорили, і вона взяла паузу до наступного засідання. Там по календарю подивилися, стало зрозуміло, що, щоб швидше це зробити, треба проводити в понеділок. Вони проводили в понеділок, і вже там був вирок одразу. 

Правозахисника Максима Буткевича засудили в «ЛНР» до 13 років за вистріл із гранатомета у мирних мешканців. «Ґрати» з’ясували, що його взагалі не було тоді на Донбасі

Я не знаю конкретно причини і чому. Можливо, тому що вирок фактично вони скопіювали з обвинувачувального висновку. Мені видали [текст вироку] в СІЗО і через два дні прийшли і забрали. Забрали і сказали, що на зберігання мені його повернуть (я знав, що ні, справді — його ніколи не повернули). Весь текст було скопійовано з обвинуваченого висновку, крім одного епізоду, який виправили. Я так підозрюю, що для цього і взяли паузу, тому що цей епізод прямо суперечив одному з сусідніх абзаців свідчень потерпілих. Коли я читав справу, я насправді, навіть, тішився, що я не бачив її раніше, настільки вона була бездарно зліплена.

І я так розумію, що з усіх матеріалів цієї справи найбільш такими достовірними виглядають свідчення потерпілих. Тобто це реальні живі люди, вони реально зазнали тих травм, пошкоджень та інших проблем, які там зафіксовані. І те саме в справах інших хлопців. Вочевидь, є такі люди, які отримали поранення або які загинули, — тільки не за цих обставин. 

Майже всюди — це мінометні обстріли. І навіть у свідченнях потерпілих в моїй справі, вони починаються, що там «о 17-й годині почався мінометний обстріл, і ми вийшли з квартири на сходовий майданчик». Я обрав начебто, за справою, саме мінометний обстріл у цей час, щоб, значить, ввести [у фабулу справи] гранатомет. Інший потерпілий каже: «Туди під вікно впала міна». А це не міна — це [має бути за логікою] моя граната. 

Так само люди гинули, тому що в їхні будинки потрапляли міни. При чому в переважній більшості, як в моїй справі, абсолютно очевидно, що мінометний обстріл проводили російські війська. Російські війська обстрілювали, від цього гинули або зазнавали поранень мирні люди. Потім, коли вони займали ці міста, вони обвинувачували в смерті або пораненнях цих людей українських військових, яким через це створювали кримінальні справи. І в мене одна з них. І це був абсолютно однотипний сценарій для всіх цих справ. 

Майже всі, хто сиділи зі мною в колоніях, у них справи були такого типу. Майже в усіх. Іноді абсурдно: одна людина кинула гранату на 350 метрів, інша людина вистрілила з «Града» на 60 метрів. Були абсолютно якісь абсурдні речі, але це нікого абсолютно не хвилювало, тому що, знову, постійно було відчуття, що абсолютно всі все розуміють, включно із суддями. 

Мені навіть було цікаво на початку судового процесу, може, суддя справді не знає, але дуже швидко ці сумніви розвіялися. Коли пішла мова про першу суперечність, як вона на це відреагувала. Звісно, вона розуміла чудово. 

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 6: Відмова від показань

 

«Ти дотепер тут, а не обміняний лише тому, що твій цей адвокат подав апеляційну скаргу»

Перед апеляційним засіданням я вперше побачив свого захисника — справжнього захисника (під час апеляції та касації Максима Буткевича захищав російський адвокат Леонід Соловйов), а не тих невідомих фіктивних людей, для мене фіктивних, яких мені призначали, яких я жодного разу не бачив, і не ту жіночку зі значком «Єдиної Росії», яка була присутня в суді для проформи. 

«Чекає обміну». Російський суд в апеляції залишив без змін вирок військовополоненому і правозахиснику Максиму Буткевичу

По відеозвʼязку перед засіданням у нас [з адвокатом] було трошки часу, щоб поговорити і обговорити це все. В тому числі коротко, чи я наполягатиму так само на першому пункті з двох пунктів його апеляційної скарги, а саме на тому, що ця справа побудована на самообмові, і що це звинувачення і зізнання, які з мене витиснені. Ну, й дійшли висновку, що власне так. Це була і моя в тому числі думка, але мені була важлива його думка, наскільки це може на щось вплинути. 

Чому? За деякий час до судового засідання апеляційного мене привезли до суду — за тиждень чи два, чи скільки — аби я ознайомився зі своєю справою. І це було вперше, коли я побачив свою справу, як вона має бути: два томи, з усіма експертизами і так далі. І туди, до цього суду, до клітки, в якій я знайомився зі справою, прийшов представник слідчого комітету Російської Федерації, який перед цим мене супроводжував на суд першої інстанції. Я так розумію, що раніше він був співробітником або органів прокуратури, або силових структур Росії, десь в Росії. І він провів зі мною виховну розмову стосовно того, що взагалі мені треба відмовитися від апеляції.

Спитав, навіщо мені ця апеляція, чи я розумію, що вона не має сенсу, що вона безглузда. Я сказав, що я її не писав, її написав мій адвокат. Він відповідно поцікавився, як адвокат без мого відома її написав. Я сказав, що відома бути не могло, тому що у мене не було звʼязку ні з адвокатом, ні з будь-ким іншим. А мені ж, звісно, звʼязку не давали. І він дуже радісно сказав: в такому разі я маю написати відмову від апеляційної скарги. І відмову від адвоката, і обовʼязково вказати, що він це зробив без погодження зі мною, що я проти, що він вчинив дії, які були проти волі його підзахисного. І вказати, що насправді я 4 червня 2022 року, перебуваючи в місті Сєвєродонецьк, справді зробив те, що мені інкримінують.

Мені дали папір, дали ручку, і він сказав, що, звісно, ніхто вибивати з мене цього не буде: це за моїм власним бажанням. Цитуючи його: «У нас же не гестапо как там у вас. У нас не заставляют». Що було навіть не смішно, насправді.

Я сказав, що я не збираюся це робити, у мене немає бажання підписувати чи писати таке. Чи збираються вони мене змушувати? Він сказав, що «Нет, у нас же вот не гестапо, у нас вообще все свободно, и это совершенно на мое усмотрение». Але якщо я не відмовлюся, то, звісно, будуть наслідки.

Наприклад, навіть якщо уявити собі, каже, що ваша апеляція спрацює, хоча, звісно, цього не буде. І навіть якщо уявити, що суд до неї дослухається, хоча, звісно, цього не буде. Що буде далі? Справа буде направлена на повторний розгляд до суду першої інстанції. Це єдине, що можна з юридичною системою зробити. А відповідно, якщо її буде спрямовано на додаткове розслідування, то будуть повторюватися допити. Чи памʼятає свій перший допит у справі? Спитав він мене. Звісно, я памʼятав перший допит у справі, хоча у справу він так і не увійшов, але перший допит у справі я памʼятав. Це був саме той стресовий допит. Чи хочу я його повторення? Якщо я наполягатиму на скарзі, то, власне це цілком реальна перспектива. Чи хочу я повернутися на той перший допит з усіма його деталями?. Я сказав, що звісно ні. 

«Ну, отже подумай, — сказав він мені, — Тим більше, що ти дотепер тут, а не обміняний лише тому, що твій цей адвокат подав апеляційну скаргу. Якби він не подав, ти б вже був поміняний». 

Я розумів, що їм вірити, це себе не поважати, як то кажуть. Але, в принципі, те, що це ймовірно, що справді це якось могло впливати на незавершеність судового процесу і засудження на подальші маніпуляції зі мною, ну, це цілком могло бути. Проте я відмовився писати відмову від апеляційної скарги. Він сказав: «Посидь, подумай». Я посидів, подумав, ознайомився зі своєю справою, і її забрали. Я залишив чи віддав назад, я вже не памʼятаю, ці чисті аркуші паперу секретарці суду, яка там сиділа. 

Поки він [представник СК] розмовляв, в залі суду були присутні охоронці, конвой, і секретарка суду. Вона поцікавилася, ви хто? Він просто сказав: «Я из Следственного комитета». Вона помовчала, сказала «ага». І от при ній, він, власне, все це розповідав. Вони дивилися в підлогу в цей час, намагалися удавати, що вони нічого не чують. Я віддав чисті аркуші, віддав ручку. Чи він, чи хтось з охоронців сказав: «Ага, значить таки не написал». Я: «Нет, не написал».  

Був момент, коли я міркував, писати чи не писати. Може справді відмовитись, і мене поміняють, але вірити їм це просто ганебна дурість. А головне, що я розумів, що подібна заява, особливо в тій частині, де мова йде про те, що начебто адвокат діяв проти моєї волі, те, що в нас з ним не було звʼязку, не означає, що він діяв проти моєї волі. Я абсолютно був згоден з тим, що він подав апеляцію і тішився з цього. Подібна заява могла б для нього бути, мати наслідки, тому що в теорії адвокатська колегія, до якої він входить, могла б взяти цю заяву до розгляду і могло б для нього закінчитися погано в професійному, щонайменше, плані. Я, звісно, цього не хотів. Ми не були ще з ним знайомі, але він робив те, що міг для мого звільнення. І я йому дуже вдячний, до речі. От так. 

Але коли ми після цієї історії радилися перед вже апеляційним засіданням, скажімо, виявилося, що вже наявні логи мобільного звʼязку мого на 4 червня. І вже відомо з цих логів, що я був у Києві, а зовсім не в Сєвєродонецьку. Але вони не були ще належним чином юридично завірені. Тобто це були просто копії, скани, умовно кажучи, документів. І він сказав, що суд їх просто може на цій формальній підставі не прийняти. У нас не було ілюзії з ним стосовно того, що апеляційний суд щось там змінить дуже радикально. Ми розуміли прекрасно, що вироки пишуть не в судах, оці вироки по цих справах. Але все-таки варто було хоча б спробувати. 

Ну, і плюс оці слова, що, мовляв, вони мене не міняють, поки є судова процедура і триває. Все-таки якесь зерно істини в цьому могло бути. І було зрозуміло, що справді, якби раптом суд дослухався, це був би перерозгляд справи, і він би тривав ще достатньо довго, невизначений час. Тому що повторний розгляд, а тим більше розслідування нове, те, що б вони так називали, могло просто полягати в тому, що мене б тримали в СІЗО, в принципі, майже невизначений проміжок часу. Я б просто сидів, не відбувалося б ніяких дій, мені б подовжували термін тримання — і все. 

І з огляду на це, я сказав, що, напевно, краще, щоб я не полягав на пункті про самообмову, а давши цим кілька місяців. Тобто я сказав, що якщо за кілька місяців по цьому судові, по вироку, апеляційному рішенню не буде ніяких змін, не буде обміну або натяків на це стосовно мене, тоді ми запускаємо касацію. Власе я про це його попросив. Ми з ним про це домовилися. І так воно і сталося. 

На касації уже, звісно, мова йтиме про те, про що було насправді. І так, не було ніяких дій, мене доправили на колонію, було зрозуміло, що я просто сиджу на колонії, так само як і інші наші військовополонені. Тим більше, що потім вже зʼясувалося, що мене взагалі загубили. Але стало зрозуміло, що не відбувається нічого. Відповідно на касації, як уже там кажуть на жаргоні, я «валился» по повній програмі, тобто оскаржував усе і власне розповідав все як було. 

«Злочини максимально суперечать цінностям, яких я дотримуюся». Промова українського правозахисника і військовополоненого Максима Буткевича в російському суді

[Апеляційне засідання] — це був шок, чесно кажучи. У мене були аркуші паперу, я написав просто ручкою зразу. Я, по-перше, побачив раптом, що туди [до зали суду] пускають людей, що там є мої знайомі, мої друзі, мої рідні, мої колеги. Вони туди прийшли! А, звісно, коли стало зрозуміло, що в перервах, а були перерви, можна поговорити… Тобто це був перший контакт з зовнішнім світом якийсь такий нормальний. 

Один раз дали зателефонувати батькам. Я мав надати копію свого паспорта. Так я дізнався, що мій паспорт, який в мене разом з посвідченням офіцера було вилучено під час полону, десь загубився у них, як майже у всіх. І від мене вимагали, щоб я вигадав, звідки взяти копію паспорта, через імейл або ще щось. Якщо я не вигадаю до післязавтра, то, знову-таки, рефрен, я отримую пізди. Причому серйозно. Якщо я вигадаю, то тоді тобі дають подзвонити. І я згадав, як я можу спробувати це зробити через треті руки. Мені дуже не хотілося, звісно, нікого вплутувати ні з колег, ні з друзів, ні з близьких у цю справу. Але все-таки вдалося. Єдиний номер телефону, який я запамʼятав — матері. Мені дали їй зателефонувати. Це було у вересні 2022-го на 20-30 секунд, але вона почула мене, я почув її.

Я дізнався тоді, що, виявляється, вже є якась група, чат, умовно кажучи, про мене. Тобто я і так знав, що про мене пам’ятають. Мені було головне почути, чи вони живі, чи вони здорові. У мене гора спала з плечей, чесно кажучи, тому що поки ти сидиш в ізоляції, в тебе різні думки в голові. Я не брав дурного в голову, але дурне в голові саме береться, а тут стало спокійніше. І я був абсолютно певен, що про мене знають, пам’ятають, але бути певним просто тому, що ти знаєш людей цих — це одне, а коли ти ще отримуєш підтвердження — це інше. Але це був єдиний виняток. До цього відеозв’язку [в апеляційному суді] у мене не було нічого. Я побачив людей, я міг з ними хоч якось поспілкуватись і щось їм показати.

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 7: СІЗО і колонія

 

«З “Вагнером” воював?»

Умови змінювалися на СІЗО дуже сильно. Найважче було перші кілька місяців до жовтня [2022 року]. Якийсь період часу був, коли відбувалися прокачки регулярно всіх військовополонених. Військовополонені сидять окремо, на окремому «продолі»: «заморожені хати» так звані, тобто заблоковані повністю інформаційно. Є відмінність у поводженні з цими камерами в СІЗО. 

І був період, коли був постійний тиск психологічний і фізичний, в тому числі щоденні або по двічі на день вигнання на продол, присідання, «спалах справа», «спалах зліва» — треба було падати на правильний бік, а якщо не на правильний, то ти ризикував отримувати відтискання від підлоги. Було багато різного такого. Хлопці з великих «хат», камер, де було 20 з гаком людей, були такі, що непритомніли. Було, що відливали водою, між ними були трьохсоті, в тому числі важкі, там всяке було. У нас був трійник. До нас поки доходили в кінці продолу, вони вже, вочевидь, втомлювалися. 

Теж бували різні ситуації, але, словом, було дуже погане харчування, ставлення було залежно від того, яка людина до тебе звертається, але всяке було. Потім це припинилося раптом. Просто припинилося, і до нас навіть не заходили. [Це сталося] у жовтні 2022-го, після приєднання «ЛНР» до РФ. 

Стало трошки спокійніше, але побутово було так само погано. Тим більше зима — ми перезимували. Частина шибки була вибита в камері, відповідно у нас там залітав сніг, намерзали бурульки. Було дуже холодно, але в принципі ми якось там блокували, вкривалися бушлатами. Ми не так, щоб супер мерзли. Був період досить голодний, був період досить холодний. Були такі періоди. 

Потім все почало потрошку ставати краще, а після вироку мене перевели вже до звичайних злочинців, так би мовити, не до військовополонених. 

Я був першим, кого перевели в луганське СІЗО. Ну, не першим насправді, там був ще якийсь один [український військовополонений], десь в іншій камері. Але реакція була на мене, як на диковину якусь таку: «Скільки? 13 [років увʼязнення]?! Та ти що?!». Але це вже було набагато легше. Передусім фізично, тому що людям заходили, як і має бути за законом, передачі, а зеки завжди все-таки живуть тим, що вони діляться. Вони підтримують одне одного. Навіть якщо вони різних зовсім способів життя, крім там деяких особливостей цієї кастової системи. 

Періодично були ті, з якими спалахували суперечки — не з моєї ініціативи. Я зрозумів швидко, що сперечатись не має сенсу, але і погоджуватись теж не має сенсу. Тобто я не провокував ці розмови. Якщо вони починалися, я просто відповідав. Я казав те, що я знаю, те, що я думаю. Удавати, що я думаю — не те, що я думаю, не мало сенсу, тим більше я не вважав це за потрібне. Люди різні. Бували неприємні дуже моменти, але потім все одно, якщо ми з цією людиною перебували в одному просторі, ми знаходили спільну мову в побутовому плані. 

Тим більше, що у цих людей, яких я зустрічав, могло протягом пів години прозвучати три протилежні одна одній тези. Одночасно вони не бачили в цьому суперечності.

Наприклад, людина з Луганська, могла сказати, що все-таки найкраще було при Україні: «От тоді було класно. Луганськ — це було місто. Яким би воно не було, воно розвивалося. У нас були такі класні перспективи». Ті самі люди могли казати: «Ви прийшли нас вбивати, ми вас не кликали нас звільняти», при цьому лаяти «Лугандонію». Одночасно абсолютно. І лаяти керівництво РФ, і війну. Крім, звісно, однієї особи. Одна особа у всіх абсолютно недоторкана. Це монарх, це цар. Цар є просто царем, він не є президентом. Мається на увазі Путін. 

Був у якийсь момент, коли на касацію мене возили, коли на бусах мене кинули разом з «вагнерівцями» (ЧВК Вагнера), — було цікаво. Але вони поставились з повагою. Тобто: «Це укроп? Реально укроп? Що, воював, так? Ого, здрастуй! Так, іди сюди. З Вагнером воював?» — «Не довелося». «А якби довелося?» — «Ну, довелося б і довелося». — «Ну, ладно, зрозуміло. Курити є?» — «На курити, на тобі каву».

Дуже багато людей, які воюють з того боку, заїжджають по кримінальних справах з різних регіонів Російської Федерації, збройних сил, з приватних компаній. 

Люди різні всюди, але в принципі нормально знаходили спільну мову. 

Цікаво, що ті, хто з бойовим досвідом з попередніх років, іноді сперечалися з тими, в кого не було бойового досвіду, апелюючи до мене. Наприклад: «Припиніть дивитися цю пропаганду». Там телевізор, який не вимикається цілодобово, і там бетлпорно йде, як «наша славна артилерія накриває українських нацистів». Тут раптом той, хто воював, каже: «Виключіть це все». Далі йде непечатне змалювання, що це таке. «Макс знає, що це, і я знаю, що це, а ви не знаєте, тому що вас там не було. Ви не розумієте взагалі, що ви дивитесь. Маячня собача. Виключіть. Переключіть на Муз-ТВ». На музику, на кліпи. 

Політика там — це табу. Не розводити політику, тому що ми всі під одним дахом. Не треба. Військовополонені засудженні, як до нас було доведено дуже швидко: «Ви до нашого світу не відноситесь взагалі. Тобто це ні до общаку, ні до чого, ні в кастову систему не вписуєтесь ви. Чисто по-людськи там, якщо треба, обращайтеся взагалі». 

 

«Будем дружить?»

Справді, після вироку вже було легше сидіти. Тоді вперше з’явилися якісь книжки, тому що вони були у сусідів по камері. Вперше побачив бібліотекаря СІЗОшного. Тому що там нормальні камери, там відбувається більш-менш те, що відбувається з ув’язненими в СІЗО. З військовополоненими відбувається зовсім інше на СІЗО. Там їх тримають у зовсім іншому статусі. 

Коли я прибув на колонію «Вахрушеве-2» (раніше називалась Краснолучська, потім Вахрушеве. ВК-19 вона була раніше, зараз — виправна колонія №2 Росії), вперше з нами зустрічався, кожного викликав опер. Там нас фотографували: татуювання, шрами, — ну, і проводили бесіду попередню. Розмова була спокійна, досить приязна, наскільки це можливо в цих умовах. Цікавилися, як я ставлюсь до народу Донбасу, «к русскому языку я как отношусь, к России» і все таке. І розмову було завершено тим, що опер сказав: «Ну, что, будем дружить». 

Я цікавився, чи є бібліотека, які там книжки, які умови взагалі тут перебування. «Будем дружить?», — спитав він. Я сказав: «Будем ждать обмена». Він сказав: «Ну, добре, хорошо». 

Поміж іншим, я йому сказав, що мені треба, щоб повідомили моєму адвокату, де я перебуваю. Справа не тільки в тому, що вони зобовʼязані це зробити. Я маю з ним звʼязатися, тому що, можливо, у мене ще попереду касаційна інстанція. Він сказав, що після проходження карантину двотижневого мені треба спитати про це, поцікавитись через отрядника, представника адміністрації, який опікується конкретним загоном, конкретним бараком.

Через два тижні я справді це зробив. Той отрядник взяв у мене дані адвоката: номер телефону і все таке. І повернувся через деякий час. Звісно, я думав, що мені не дадуть з адвокатом поговорити, але бодай повідомлять, де я. Він [отрядник] сказав, що на жаль не вдалося з ним звʼязатись. Я кажу, чекайте, ну, просто скажіть, що, мовляв, не можна — не можна і не можна. Він каже: «Ні-ні-ні, ну чому не можна? Можна, я намагався, але там щось телефонував, але щось скидав в слухавку». Потім щось почав про СМСки, про мобільних операторів, в яких тут є покриття, а тут немає. Словом, це все якось було дуже безладно. 

Я наполіг на тому, щоб ще раз намагалися — раз, два і три. І він протягом кількох тижнів до мене приходив і казав, що вони намагаються це зробити, щось там не виходить. В результаті, він сказав, що «вашою справою займається нова співробітниця, ось її імʼя по-батькові, я, хоча я не впевнений, що це воно, більше я цим не займаюся». Якою справою?! Треба було просто взяти телефон і набрати людину. І все. Не треба було займатися ніякою справою.

Після цього я написав заяву письмову на начальника колонії, що мені треба звʼязатися з адвокатом, я маю на це право. В касаційній інстанції у мене буде провадження, і щоб мені надали таку можливість. На цю заяву відповіді не було. Я написав ще одну таку заяву, я розумів, що мені не дадуть з ним поспілкуватись. Але мене запевнили співробітники адміністрації, що про моє місце перебування, звісно, його поставляють до відома. Отже, дві письмові заяви, перед цим десь місяць спілкування усного, нічого не дали. Але вже пізніше, вже в грудні, я дізнався про те, що виявляється, вони не просто не дали мені з ним звʼязатися, вони не повідомили ні адвоката, нікого, і що для зовнішнього світу я просто зник. Весь цей час я сидів на колонії в Красному Лучі, у Вахрушевому, і намагався так само повідомити про себе.

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

Частина 8: Обмін

 

«Дуже хотілося повірити, але не вірилось» 

Дізнався абсолютно раптово. Всі чекали — щодня чекають. Постійно ширяться, як завжди, поміж будь-якими ув’язненими, не тільки полоненими, чутки різного ступеня дикості або достовірності. 

Але у нас була ранкова перевірка. О 9-й годині шикування на локалці локальний сектор біля бараків , перерахунок. Якраз готувалися переходити на змову форму одягу, тому всі мали бути в шапках, бушлатах і так далі. Зразу після цього викликали на чергову частину, де повідомили, що у нас є пів години, у мене і в Сергія [іншого військовополоненого], на те, щоб зібрати речі, бо ми їдемо на етап. І на питання, на який етап, куди, вони сказали, що не знають. 

Версії були від лікарні, тому що перед цим був певний медичний інцидент, мікронапад серцевий. Лікарю швидкої, яка приїхала, адміністрація пообіцяла, що мене вивезуть на лікарню. Це було очевидно, що мене нікуди не повезуть. І товариш мій, якого звільнили, йому теж потрібна медична допомога. Але ми знали, що нас на лікарню не повезуть. Інший варіант був, що нас повезуть на етап, повезуть на територію Росії кудись. Про це ходили чутки періодично. Ну, а третій варіант був оцей. Дуже хотілося повірити, але не вірилось. 

Вже потім, коли нас вивезли на іншу колонію в Луганській області, де нас ще раз дуже ретельно обшукали, набагато ретельніше, ніж будь-де і будь-коли, з оглядом усіх порожнин тіла, оце все, і передивилися, вийняли кожного листа, а в мене кілька сотень листів, з конверта, щоб подивитися, що там, паралельно викликали і в сусідню кімнату завели, і дали підписати якісь аркуші знову, не читаючи, але я встиг побачити, що це порожній бланк, на якому згори написано «Свидетельство об освобождении». І отут я почав розуміти, що, здається все-таки так. І все. 

«Це дуже несподівано, це прекрасно!». Максим Буткевич та бійці «Азову» — серед військовополонених, яких повернули в рамках 58-го обміну

Ми, власне, вже зрозуміли, коли ми почули, що приїхали на аеродром. А потім до нас закинули «азовців» з автозака, які були в літній формі. У них забрали абсолютно все, а було холодно. Нас тримали довго, це була важка частина. Ми добу провели в автозаці, половину з неї — в шістьох, напхані в один стакан, не можна було повернутись. Ми були з сумками, оскільки ми їхали на етап, на відміну від от хлопців-«азовців». Ми їх вдягнули хоча б, завдяки тому, що в нас були речі: якось дали їм светри, хоч трохи їх зігріли. 

Потім нам зв’язали руки і очі скотчем. Ми думали, що будуть вантажити в літак, Але щось пішло не так.

Нас завантажили назад у стакани, і так ми просиділи вечір, ніч чи ранок, без можливості поворушитися, в цьому скотчі. Весь цей час не було ні води, ні їжі. Взагалі не було жодного ковтка, нічого. Атмосфера була досить тяжка, фізична, я маю на увазі. Я тільки сподівався, що поміж іншими, які були в інших стаканах, що немає жодного сердечника, тому що я думаю, якби людині там би стало погано, це могло б врешті, суто прагматично, зірвати обмін. Але ні, всі дочекалися. 

Потім літак, потім надзвичайно дискомфортна, але радісна подорож так само, власне, літаком. Ми не знали, де, але по часу, в принципі, скільки ми летіли, як це було, було зрозуміло, що це. І Білорусь. Ми зрозуміли, що Білорусь. Ну, і все, далі це вже було питання кількох годин.

На очах в нас були зимові шапки: їх опустили до вух і скотч поверх. І руки, зв’язані скотчем. [Розвʼязали очі] коли посадили в автобус і принесли їжу — це були армійські сухпаї російські —  але казали не піднімати голову. Можна зняти шапку, поїсти, надіти назад, але не піднімати голови. 

Там [по дорозі до кордону] вже було поводження інше. Там автобус був, а не автозак, були сидіння, а не лавки, вже була їжа, російський військовий сухпай. Тобто це їжа, справді їжа! Там вже була вода.

 

«Коли я вийшов з автобуса, я, звісно, думав про них, про тих, хто лишилися там»

Стосовно того, чому саме мене поміняли, ці всі питання, кого, за якими критеріями вони міняють, чого і кого вони хочуть — це все дуже цікаві, дуже важливі питання, бо від них залежать наступні обміни, але можна лише спекулювати. Це знають лише ті, хто це робить. 

Я думаю, що [у моєму випадку] кампанія солідарності відіграла роль. Я впевнений в цьому. Але це мої думки. І крім цього є, звісно, якісь інші фактори, але про них я можу лише здогадуватись. Тому це було б спекулятивно.

Я привертав реально багато уваги. Тобто і я, і, скажімо, увʼязнені співробітники ОБСЄ Колишні члени Спеціальній моніторинговій місії ОБСЄ в Україні Максим Петров і Дмитро Шабанов. Шабанов був помічником з питань безпеки, а Петров — перекладачем. ОБСЄ відкликала своїх спостерігачів після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Однак влада «ЛНР» в односторонньому порядку заборонила діяльність ОБСЄ в регіоні і затримала двох її співробітників. У вересні 2022 року «Верховний суд ЛНР» засудив Максима Петрова і Дмитра Шабанова до 13 років ув'язнення за звинуваченнями у державній зраді. Петрова звинуватили у тому, що він нібито передавав «американському куратору» з місії матеріали про 2-й армійський корпус «Народної міліції», які становлять державну таємницю. Шабанову закидають, що він «передавав відомості закритого характеру у військовій сфері представникам іноземних спецслужб і діяв на шкоду безпеці республіки». ОБСЄ вимагає їх негайного звільнення з полону , які там дотепер перебувають, взагалі полонені засуджені. Вочевидь, як я вже зараз розумію, враховуючи якого масштабу була кампанія підтримки, справді привертав увагу. Можливо, вони хотіли таким чином позбутися цього дратівливого фактора, це теж може бути.

Щодо того, що я «медійна особа» — це я цитую, «медійна особа» мені якраз сказав оцей співробітник Слідкому, коли прийшов до мене перед апеляційним судом. І тоді я зрозумів, що справді на волі про мене говорять, не просто згадуючи раз чи два, а говорять багато. Він сказав: «Ну, ви медійная лічность», или щось типу «ізвестная» чи якось так, і виявилося, що ага… І в апеляційній скарзі адвоката я прочитав посилання на матеріали видання «Ґрати». І був дуже потішений самим фактом наявності матеріалу, але головне те, що все абсолютно чітко було встановлено, все відповідало дійсності, що згадувалося в апеляційній скарзі. Потім цей матеріал згадували і в процесі суду апеляційного, і в касації, і в документах судових відповідних. 

Це перший обмін з нашою колонією [Вахрушеве-2]. Ми всі на нього дуже чекали, ми дуже багато про нього говорили. Хлопці казали, аби хтось звідси був поміняний, ми б знали, що колонію розморозили, що процес пішов. Тому, звісно, я знав, що значить ті, які лишилися, дізналися зразу, або дуже швидко, що є обмін, і тішаться. Але все одно я думав про них. І коли я сів у автобус, і коли я вийшов з автобуса, я, звісно, думав про них, про тих, хто лишилися там. Це ніяк інакше. 

У мене було до себе питання, коли я заплачу [після звільнення], ще коли я там сидів. А кожен сидить, хто чекає, уявляє собі, як воно буде. Я думав: що буде, коли я ступлю на землю, коли я сяду в автобус? 

Це було просто, природно. Звісно, я в Україні. Ура! Нарешті! Я стільки разів собі це уявляв — ось воно… Виявляється, воно відбувається отак. 

З іншого боку, це все-таки процес… Наприклад, вже через тиждень я нарешті відчув, що, здається, я насправді відчуваю це як реальність. Причому це поступовий процес. Щодня ти більше занурюєшся в те, що те, що позаду — воно вже позаду, а ти — тут. 

Напхані в один стакан. Максим Буткевич про звільнення — подкаст СИРЕНА

↑↑ Повернутись до змісту ↑↑

 

***

Матеріал підготовлений завдяки підтримці Міністерства закордонних справ Нідерландів