«Хотілося, щоб цієї плями не було в біографії». Як судять мешканців Донеччини, які працювали в окупаційній адміністрації Лиману
Будівля мерії Лиману, 19 липня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Лиман — одне з двох міст Донецької області, які українській армії вдалося звільнити українській армії за час повномасштабної війни. Воно перебувало в окупації п’ять місяців — з травня до жовтня 2022-го. За цей час Росія встигла створити там окупаційну адміністрацію, куди пішли працювати кілька десятків місцевих жителів. Частина з них втекла разом із російськими військами, але дехто залишився і став підозрюваним у справах про колабораціонізм.
Журналіст «Ґрат» Олексій Арунян зустрівся з ними в СІЗО і побував у самому Лимані. У великому репортажі він розповідає, що засуджені думають про свій вчинок, як їхню діяльність оцінюють у місті та як карають.
Цей матеріал — заключна частина спецпроєкту «Лиман: чужі серед своїх». До цього ми писали, як судять лиманців, які під час окупації очолювали комунальні підприємства й керували органами самоорганізації населення. У спецпроєкті ми розповідаємо про суди щодо колабораціонізму на Донеччині та досліджуємо, де проходить межа між зрадою та спробою вижити в складних обставинах.
«До мене придивлялися»
Наприкінці квітня 2022 року російська армія з боями наближалася до Лиману. Місто обстрілювали дедалі частіше. Працівниця управління праці та соцзахисту населення Людмила Сорока зрозуміла, що вдома залишатися небезпечно і почала шукати сховище разом із двома синами.
«Підвал нашого будинку слабенький. І нас запросили на сусідню вулицю. Там дуже хороший підвал. Ми там були з двома синами, невісткою і сусідами», — згадує Людмила — блакитноока шатенка середніх років.
Мерія оголосила евакуацію, але сім’я Сороки залишилася в місті. За її словами, вони не виїхали через те, що у невістки була лежача бабуся.
«Вона не могла виїхати нічим, крім спеціалізованого засобу. Дуже довго ми не могли домогтися, щоб її вивезли. Потім її все-таки вивезли, а наступного дня ми теж спробували, але вже було дуже небезпечно, злякалися, що машину розстріляють», — каже вона.
Протягом місяця Сорока, як і більшість лиманців, майже безвилазно жили в підвалах і виходили тільки, щоб приготувати їжу на багатті та набрати води. Електрики та газу в місті не було.
23 травня українські військові відступили з міста, і в Лиман увійшли російські війська. Незабаром вибухи вщухли, і Сорока повернулася додому. Місто було не впізнати: майже всі будинки були зруйновані або пошкоджені. Не було світла, газу й водопостачання. Магазини та аптеки були закриті. Працювати Людмилі теж було ніде.
Її управління, як і вся мерія, пустували. Ще у квітні мер міста Олександр Журавльов евакуював більшість своїх співробітників у Дніпро.
«Адміністрацію відправив раніше, тому що їм ніде було працювати. У місті не було електрики. Хлопці старалися, відновлювали лінії після кожного прильоту. Але в якийсь момент це стало небезпечно, тому що, бувало, що прилітало по кілька разів в одне й те саме місце», — розповідає Журавльов «Ґратам».
Мер Лиману Олександр Журавльов, 19 серпня 2023 року. Фото: Ольга Іващенко, Ґрати
Сам він покинув місто в останній день перед окупацією разом з українськими військами.
У Дніпрі його адміністрація продовжувала працювати дистанційно. Чиновники створили гуманітарний штаб і допомагали лиманцям, які евакуювалися. До окупації в Лимані та селах, що входять до лиманської громади, проживало близько 23 тисяч людей. За оцінками Журавльова, близько 20 тисяч з них виїхали.
Тим часом Росія займалася в Лимані створенням окупаційної адміністрації. Глава «Донецької Народної Республіки» Денис Пушилін доручив зайнятися цим чиновникам з Єнакієвого, яке «ДНР» окупувала ще в 2014 році.
У липні Людмила Сорока дізналася, що в Лиман приїхали співробітники служби зайнятості «ДНР» і пропонують місцевим жителям роботу. Жінка поспішила до лиманського виконкому. Виявилося, що єнакіївці наймають різноробочих, щоб розчищати вулиці від завалів після боїв і обстрілів. За цю роботу вони обіцяли 11500 рублів . Сорока потребувала грошей і погодилася.
«Ми щоранку приходили до адміністрації, відмічалися та очікували завдання, що ми сьогодні маємо зробити. У нас був свій бригадир. Отримували свою ділянку роботи і вирушали туди. Я прибирала вулиці, а потім мені запропонували будівлю соцзахисту, в якій я працювала», — згадує Людмила.
До окупації Сорока працювала в управлінні праці та соцзахисту населення впродовж 19 з половиною років. Це відомство займається нарахуванням і виплатою допомоги пільговим категоріям, наприклад, матерям-одиначкам, людям з інвалідністю, переселенцям, чорнобильцям. Сорока працювала там фахівцем у відділі обліку — займалася нарахуванням зарплат співробітникам.
Тепер у неї були інші обов’язки — ремонт і прибирання будівлі управління, яка, як і більшість будинків у Лимані, постраждала від обстрілів.
Одного разу туди приїхали співробітники єнакіївського управління соцзахисту і там познайомилися і розговорилися з Сорокою.
«Вони дізналися, що я колишня працівниця соцзахисту і запросили мене працювати в адміністрацію, допомагати приймати людей. На той час російська адміністрація призначила матеріальну допомогу кожній родині в розмірі три тисячі рублів. Люди приходили точно так само, як і при Україні, оформлювали допомогу. Вони приносили документи, а мені потрібно було ці документи перевіряти та оформляти. Формально я так і залишилася різноробочою, але була прикомандирована до нового місця, — згадує Сорока. — Як я згодом зрозуміла, мабуть, до мене вже тоді придивлялися».
«Я стала частиною цього»
У середині липня глава «ДНР» призначив главу окупаційної адміністрації Лиману. Ним став приїжджий Олександр Петрикін, який до цього був віце-мером в окупованому Єнакієвому. Він разом з іншими єнакіївськими чиновниками взявся створювати адміністрацію і підбирати кадри.
Одного разу Петрикін викликав Людмилу Сороку і запропонував очолити управління соцзахисту. Спочатку вона відмовлялася. Але не через небажання працювати на «ДНР», а через боязнь відповідальності.
«Протягом тижня у нас, напевно, були дебати. Я ніколи не працювала начальником, для мене це все було нове. Я працювала собі в бухгалтерії і працювала. А тут потрібно було створити підприємство. Я розуміла, що це не моє, що це велика відповідальність. Мене цілий тиждень психологічно обробляли в плані умовлянь», — розповідає вона.
У південній частині Лиману, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
У підсумку 4 серпня Сорока все-таки погодилася.
«Взяло гору те, що дуже багато людей йшло на прийом. Дуже багатьом людям потрібна була допомога. Люди виходили з підвалів, із бомбосховищ. Пенсіонери могли хоча б у пенсійний фонд звернутися, а робітники — тільки в соцзахист. Для цього потрібно було організувати управління. Я погодилася з умовою, що я організовую управління, а потім з цієї посади йду. Ну не моє це», — пояснює вона своє рішення.
Сорока взялася за роботу: найняла близько 15 людей в управління, часто виїжджала в Єнакієве і зареєструвала там управління. Підлеглі Людмили почали прийом документів на видачу російських пільг і матеріальної допомоги.
«Наплив людей був дуже великий, іноді по 100 людей на день. Потрібно було прийняти документи, все переглянути, заповнити всі документи. Люди почали повертатися в місто, у нас з’явилося більше одиноких матусь, більше малозабезпечених, інвалідів. Ми приймали документи, відсилали для опрацювання в Єнакієве. Там фахівці їх обробляли і робили призначення», — згадує Сорока.
Окупаційний мер Петрикін поступово укомплектовував свою адміністрацію. Його заступником став ще один чиновник з Єнакієвого — Олександр Грибанов. А керуючою справами адміністрації було призначено депутатку Лиманської міськради Людмилу Дятлову, яка раніше очолювала в місті Компартію. Начальниками управлінь теж, в основному, стали лиманці.
«Петрикін — жорстка людина. У плані спілкування сувора. Наскільки я можу зрозуміти, він дуже не любив спілкуватися з людьми. До нього багато хто приходив на прийом, як до глави міста з дуже багатьма питаннями. Потрібна була клейонка, потрібен був шифер, багато хто жив у підвалах, людям треба було вижити. Багато хто приходив з цими питаннями. Хто спритніший, міг зловити його на вулиці. Це було простіше, ніж потрапити до нього в кабінет. Він не любив спілкування», — розповідає Сорока.
Сама вона не вважала, що участю в окупаційній адміністрації завдає шкоди Україні та допомагає встановлювати владу «ДНР».
«Про «Донецьку Народну Республіку» ми чуємо вже дев’ять років. Це не було нововведенням. Я стала частиною цього не з власної волі, так сталося, що ми опинилися не в тому місці проживання. У цьому злощасному Донбасі, який усім стоїть поперек горла», — міркує вона.
«У мене зірвало нерви»
На початку вересня українські війська почали прориватися до міста. Петрикін вирішив евакуювати свою адміністрацію, але не говорив про це підлеглим прямо. 9 вересня він зібрав керівників управлінь і відділів та запропонував їм виїхати на стажування на вихідні. Сорока не захотіла кидати сім’ю і залишилася.
Обстріли посилилися, частина керівників адміністрації поїхали, інші — сиділи по домівках і підвалах. Окупаційна мерія призупинила роботу. Петрикін залишався в місті, але здебільшого займався тільки видачею гуманітарної допомоги.
Голова окупаційної адміністрації Лиману Олександр Петрикин. Фото: рух «Донецька Республіка»
Наприкінці вересня Сорока все ж вирушила в Єнакієве, але не для евакуації, а щоб отримати гроші для підлеглих. Наближався час видачі зарплати, і вона переживала, що співробітники залишаться ні з чим. У ті дні на окупованій території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей проходив «референдум про приєднання до Росії». Банки не працювали і Сорока застрягла в Єнакієвому на кілька днів. Місцева адміністрація поселила її в гуртожиток.
29 вересня вона все ж отримала гроші. На той час українські війська вже впритул підійшли до міста. Петрикін зателефонував їй і відмовляв повертатися в Лиман, але Сорока все одно вирішила їхати, щоб роздати зарплати.
«Я не могла зберігати гроші у себе в гуртожитку, там їх у будь-який момент могли вкрасти. З собою носити теж не могла, могли витягнути з сумки. Потім що я буду робити? Де я такі гроші буду шукати? Мене ще там (у «ДНР» — Ґ ) звинуватять, я ще там буду сидіти. І людям треба на щось жити», — пояснює Людмила.
Вони довго сперечалися з Петрикіним і зійшлися на тому, що зустрінуться в Кремінній — окупованому місті на шляху до Лиману в Луганській області. Мер зустрів її там на блокпосту і повідомив, що російським солдатам дано команду відправити її назад у Єнакієве. Він прямо не пояснював, чому Сорока не повинна їхати в Лиман. Мабуть, Петрикін розумів, що скоро в місто увійдуть українські війська і хотів евакуювати голів управлінь, але так і не сказав їм про це прямо.
«У мене зірвало нерви. Я прямо на капоті пишу заяву на розрахунок. Я передаю актом передачі всі кошти, які отримала. Грибанов (Олександр Грибанов — заступник Петрикіна — Ґ) приймає, все це перераховує, я це все здаю. Тільки за цією умовою мене впускають у Лиман», — розповідає вона.
Сорока приїхала додому, взяла документи управління і передала їх Петрикіну в будівлі виконкому. На цьому її робота закінчилася. За весь час вона тільки один раз отримала зарплату — близько 25 тисяч російських рублів .
Через два дні, 1 жовтня, місто звільнили українські військові.
«Ми не знали, чи доживемо до ранку»
Через два дні до будинку Сороки під’їхали дві машини з оперативниками СБУ.
«Запитали: знаєте, чому ми до вас приїхали? Я кажу: «Знаю, через роботу». Вони: «Ну збирайтеся». Я не чинила опору, я прекрасно розуміла, що відбувається і чому», — розповідає Людмила.
Співробітники спецслужби відвезли Сороку в будівлю поліції і допитували близько чотирьох годин. Вона розповіла їм про те, як звільнялася, і Петрикін підписав акт про передачу грошей. Оперативники попросили віддати акт їм.
«Я попросила дозволу в СБУ, чи можна молодший син на свій телефон сфотографує акт. Тому що я не знаю, яка буде далі ситуація. Не дай Бог, та сторона знову повернеться. Я не знаю, що стало з тими грошима, які я віддала. Я можу потрапити до в’язниці вже за розкрадання. Син зробив фотографію», — каже Сорока.
Людмила Сорока, 12 квітня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Незабаром 20-річний син Людмили пішов по воду в сусідський двір і натрапив там на поліцейських. Вони почали його перевіряти і знайшли в телефоні акт із підписом Петрикіна, який той сфотографував.
«І все, мою дитину відвозять. Протягом години її не було. Потім під’їжджає машина, він вилазить. Виявилося, він був у поліції і допит був із пристрастю. Без побоїв, але жорстко», — згадує Сорока.
Увечері до неї додому приїхав старший син. Трохи згодом до будинку знову під’їхали дві машини з поліцейськими.
«Хлопці були жорсткіші, ніж СБУ. СБУ — це ще м’яко. Автоматом у двері, мат перемат. Відкриваю хвіртку. Кажуть: «Збирайся!». Я кажу: «Куди? Син щойно повернувся з поліції, а я маю завтра знову йти на допит до СБУ». Мені у відповідь красивою лайкою: «Я тобі ще маю пояснювати, ти хто така!?», — згадує Сорока.
Разом із двома синами її знову забрали до відділку поліції і залишили ночувати в камері.
«Світла немає, ніде нічого немає, вікна вибиті, жовтень місяць, дуже холодно. Нас замикають, і ми не знаємо, що на нас чекає, чи доживемо ми до ранку. Це дуже страшно. У старшого сина починаються проблеми із серцем, він сердечник», — при цих спогадах на очах Людмили виступають сльози.
Вранці поліцейські ще раз допитали Сороку і двох синів та відпустили.
5 жовтня працівники СБУ знову приїхали до неї і цього разу оголосили підозру в колабораціонізмі — обійманні керівної посади в окупаційній адміністрації . Вони відвезли Сороку до Дніпра, де Жовтневий районний суд відправив її в СІЗО на два місяці. Тут же, в актовій залі ізолятора, ми зустрічаємося у квітні 2023 року, щоб записати інтерв’ю.
Поки що Сорока — найбільш високопоставлена співробітниця окупаційної адміністрації Лиману, яку вдалося затримати. Мер Петрикін, його заступник, керуюча справами, начальники інших управлінь втекли разом з російськими військами, не чекаючи звільнення міста. Їх також судять за колабораціонізм, але на відміну від Сороки заочно. Петрикін продовжує вести свій телеграм-канал, як і раніше називає себе «главою адміністрації Красного Лиману» і навіть проводить наради з підлеглими-втікачами.
«Як можна на ворога працювати?»
Незабаром після зустрічі з Сорокою ми приїхали в Лиман. Після торішніх боїв за місто тут різною мірою пошкоджені майже всі будинки, зокрема будівля управління соцзахисту — двоповерхова будівля з бляшаним дахом. Замість скла на вікнах клейонка і дошки, над входом майорить жовто-блакитний прапорець.
Зараз управлінням керує Олена Яцюк — сором’язлива жінка середніх років. В УТЗСН як і Сорока вона пропрацювала 20 років. До окупації була заступницею начальника. Нещодавно керівниця звільнилася і Яцюк зайняла її місце.
Олени не було в місті під час окупації, вона евакуювалася разом з малолітньою дитиною ще до початку боїв за Лиман і повернулася після звільнення. За її словами, йдучи, росіяни розграбували управління.
«Дах був пошкоджений, вікна, двері. Розграбовано архів, документи, комп’ютери, техніку. Залишилося тільки кілька моніторів. Папір забрали і частину особистих справ одержувачів», — скаржиться Яцюк.
Управління труда й соцзахисту населення Лиману, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Після визволення міста українська влада закупила техніку і зараз управління працює, як і раніше. Тільки співробітників менше, частина з них досі бояться повертатися через близькість до фронту і працюють дистанційно.
Чотирьох працівниць було звільнено за те, що пішли працювати в управління, створене Сорокою за завданням «ДНР». Олена Яцюк знайома з Людмилою 20 років і була вражена, що та погодилася працювати в окупаційній адміністрації.
«Ніяких таких схильностей у неї не було. Для нас це шок. Як так сталося — не можу пояснити», — каже вона.
Олена не виключає, що Сорока справді пішла на посаду, бо потребувала грошей і щиро хотіла допомогти лиманцям. Але, на її думку, це не виправдовує її колишню колегу.
«Можливо, не було на що жити. Але як можна на ворога працювати? Інша держава, інше законодавство і взагалі країна-агресор, стільки горя принесла… Можливо, вона пішла з найкращих спонукань. Вони залишилися тут, і їм було нелегко, але я не можу цього схвалити. З одного боку, вона начебто для народу працювала, але й на країну-агресора», — міркує Яцюк.
«Сподівалася, що буде условка»
За обіймання керівної посади в окупаційній адміністрації передбачено від п’яти до десяти років. Людмила Сорока сподівалася, що отримає в суді умовний термін.
«Наприкінці лютого було продовження арешту, і після засідання прокурор мені чітко дав зрозуміти, що ніякої условки не буде. Я була в шоці», — згадує Сорока.
Через два тижні до неї в СІЗО прийшли слідчий і прокурор та запропонували укласти угоду. За її умовами, Людмила визнає вину й отримує мінімальний термін — п’ять років колонії. Слідчий сказав, що якщо Сорока не піде на угоду, вона отримає мінімум вісім.
Людмила Сорока, 12 квітня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
З адвокатом вона порадитися не могла. Її захищав адвокат з Краматорська Юрій Васильєв, який жодного разу не відвідав Людмилу в СІЗО. Вона бачила його тільки на екрані по відеозв’язку.
Сам Васильєв не бачить проблем у тому, що не відвідував Сороку. У розмові з «Ґратами» він сказав, що права Людмили не були порушені — правоохоронці не чинили на неї тиску, і умови угоди він вважає нормальними.
У підсумку Сорока погодилася на пропозицію прокурора. Засідання суду призначили наступного дня.
«Дуже багато готувалася, що сказати на свій захист, чому я тут. Але все виявилося набагато прозаїчніше. Прокурор зачитав угоду, передав судді. Суддя запитав, чи згодна я. Я відповіла «так». Суддя пішов у нарадчу кімнату, повернувся й оголосив вирок: п’ять років колонії. Ось і весь суд», — згадує Сорока.
Вона каже, що на засіданніі визнала вину тільки щоб отримати менший термін. Насправді вона не вважає, що скоїла злочин.
«Що я зробила шкідливого для України? Я працювала для людей. Я нічого не зробила, щоб підірвати економіку України, когось убити чи щось там таке зробити. Я сама виживала і намагалася допомогти вижити іншим. Ось і весь мій злочин», — каже вона.
Крім Сороки, за обіймання керівних посад в окупаційній адміністрації було затримано ще трьох мешканок Лиману, які очолювали відділи в її управлінні. Одна з них також отримала п’ять років колонії.
На суді адвокат по відеозв’язку сказав Сороці, що її сім’я подала заяву на її участь в обміні ув’язненими з Росією. «Ґрати» намагалися уточнити, чи так це у її сина, але він відмовився відповідати. Для Людмили новина від адвоката стала несподіваною, але вона каже, що готова на обмін.
«Я не хотіла нікуди їхати. Ми сподівалися, що буде условка, і я буду тут зі своєю сім’єю. Але країні такі як я не потрібні… Краще я буду там підмітати вулиці, ніж тут сидіти п’ять років у в’язниці», — пояснює вона.
Те, що Сороку обміняють — поки що малоймовірно, Росія і Україна рідко обмінюються цивільними в’язнями.
«Красти не вмію, вмію тільки працювати»
Тучний засмаглий чоловік заходить у двір приватного одноповерхового будинку в північній частині Лиману. Це 37-річний Євген Кльосов. До окупації він працював техніком на шиномонтажі. На ньому обтисла блакитна футболка під колір очей, які злегка косять.
Будинок, біля якого ми зустріли Євгена, належить його братові, який виїхав ще до окупації. Захопивши місто, росіяни заїхали сюди на БТР, знесли кут будівлі, зламали двері і жили тут кілька днів. Про їхній візит досі нагадує буква «Z», яку вони намалювали чорною фарбою на зовнішній стіні будинку. Клесов намагався зафарбувати символ, але його все одно видно.
«Я заходжу, а на підлозі купа цегли, двері зламані, — згадує Євген. — Я водієві БТРа зі злості кажу: «Ти, трактористе, що їздити не вмієш?!». А він мені: «А ти взагалі хто такий?». Я кажу: «Господар будинку». Не буду ж казати, що не моя хата, а брата», — розповідає Євген.
Євген Кльосов, 19 липня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Росіянам не сподобалося, в якому тоні він із ними говорить. Вони пригрозили, що прив’яжуть його скотчем до стовпа. Євген злякався і втік.
Сам він живе в іншому будинку неподалік разом з 76-річною матір’ю. Вона тяжко хворіє і не захотіла виїжджати з міста до окупації, через що в Лимані довелося залишитися і самому Кльосову.
«У неї трубочки стоять в організмі, вона сама в туалет ходити не може. Їй потрібен догляд, догляд і догляд. Сім’я виїхала, залишився один я, треба доглядати. Якщо її кинути, через три дні її вже не буде», — каже Кльосов.
У перші дні окупації російські солдати навідалися не лише до брата Євгена, а й у будинок до них з матір’ю.
«Якось заходжу у двір і бачу, що двері навстіж. Чую голоси. Заходжу в хату: сидить один місцевий і двоє російських військових. Один на матір направив автомат, другий у моїй кімнаті перериває речі, на столі копошиться. Я кажу: «Не розумію, що відбувається. Автомат опусти, жінці 76 років», — згадує Кльосов.
Росіяни заламали йому руки і вивели на вулицю разом із матір’ю. На подвір’ї вони змусили Кльосова відчинити гараж. Всередині побачили мотоцикл і вирішили його забрати.
«Я кажу: «Не віддам». І він прикладом автомата мене по голові хрясь! Один б’є, а другий тримає на прицілі пістолета. Щоб, якщо рипнуся на першого, пристрелити», — розповідає Євген.
Росіяни відібрали мотоцикл, але через день він знайшов його на сусідній вулиці разом з ключами.
Як і багатьох інших лиманців, що залишилися в окупації, у Кльосова з часом почалися проблеми з грошима. Його шиномонтаж розбомбили, а пенсію матері не виплачували.
«Я розумію: мені або під парканом стояти милостиню просити, або йти красти. Красти я не вмію, я вмію тільки працювати, чим я все життя і займався. Я не крадій і не злочинець», — каже Кльосов.
У червні, так само як і Людмила Сорока, він почув, що до виконкому приїхали співробітники єнакіївського центру зайнятості і пропонують роботу. У надії заробити Євген тут же туди вирушив.
У виконкомі Кльосову, як і Сороці, запропонували вакансію прибиральника вулиць. Під час співбесіди співробітниця центру зайнятості дізналася, що він нещодавно переніс інсульт, після чого йому присвоїли третю групу інвалідності.
«Вона каже: «Ми не можемо вас поставити замітати двори і вулиці, мало що трапиться. Таких як ви наймаємо сторожами». Я кажу: «А що охороняти?». Каже: «Хочете прямо тут працювати, в адміністрації?». Я кажу: «Так, звичайно, хочу». Записали всі дані, і з 18 червня я почав працювати на окупаційну владу, вартувати будівлю, в якій сиділа адміністрація», — каже Кльосов.
«Ви покидьки, вас стріляти треба»
У виконкомі Євген стежив за тим, щоб звідти нічого не стягнули. Удень за порядком там спостерігали двоє російських військових з автоматами. Але вночі вони йшли, і Кльосов залишався один і стежив за майном. Поцупити щось звідти було не складно, багато вікон було вибито і закрито лмше плівкою. Крім того, Кльосов виконував багато дрібних доручень.
«Усі, кому не лінь, усі, хто старший за сторожа, були мені начальниками, — бурчить Євген. — Один каже: «Іди недопалки збирай, тобі все одно робити нічого». Без проблем, ходжу двором, збираю бички. Прибігає інший: «Що ти хернею займаєшся? Пішли, треба цукерки розвантажити для дітей». Біжу туди. І так постійно».
За його словами, у виконкомі завжди було дуже людно. Щодня по 100-200 місцевих жителів приходили на прийом — переважно, щоб подати заявки на будматеріали для ремонту зруйнованих будинків.
Євген Кльосов, 19 липня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Євген зізнається: він розумів, що, якщо Україна звільнить місто, до нього виникнуть питання через роботу.
«Я розумів, що доведеться нести відповідальність. Але в мене було безвихідне становище. Я не прихильник Росії. Я за Україну, я завжди за нашу країну. Так, я розмовляю російською, натомість душею — українець», — запевняє Кльосов.
У вересні, коли українські війська підступали до міста, у виконкомі стали базуватися росіяни. Кльосов був не потрібен і сидів удома.
Незабаром місто звільнили. За кілька місяців до нього приїхали співробітники СБУ і забрали у відділення поліції разом зі ще одним сторожем, який працював у виконкомі. Там слідчий оголосив їм підозру в «зайнятті посади в окупаційній адміністрації, не пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих функцій» . Якщо зайняття керівної посади — це злочин, то ця частина статті про колабораціонізм має інший статус — проступок. За нього не передбачено позбавлення волі, тільки заборона на зайняття «певних посад» від 10 до 15 років з конфіскацією майна або без такої.
Суди можуть розглядати справи про проступки за відсутності обвинуваченого, якщо той визнає провину і згоден, щоб засідання відбулося без нього. Слідчий повідомив Кльосову про цей варіант, і той погодився.
«Вони спочатку таку обстановку влаштували. Кажуть: «Ви сепаратисти, козли, покидьки, вас стріляти треба». Дуже нагнітаюче все було розказано. А потім трохи голову запудрили. Уже хотілося звідти піти і все, тому погоджувався з усім», — розповідає Євген про те, як підписав документи.
Минуло кілька місяців, від СБУ не було жодних звісток. У липні Кльосов сам набрав оперативника Служби безпеки України і запитав, що з його справою. Той відповів, що Індустріальний суд Дніпра виніс рішення ще минулого місяця, і скинув текст вироку у вайбері.
Виявилося, суддя визнав Кльосова винним і заборонив йому працювати в органах влади і сторожити адміністративні будівлі протягом 12 років. Також суд конфіскував його майно.
«Будинок не заберуть, він на матері, вона його на мене не переписувала. У мене з майна — мопед і мотоцикл. Росіяни забрали, тепер прийшли свої й теж хочуть забрати. Тільки за те, що я не пішов красти і хотів прогодувати себе і матір», — зітхає Кльосов.
У вироку зазначено, що Євген підписував заяву про визнання провини в присутності захисника Юрія Васильєва. Це адвокат із Краматорська, який також захищав Людмилу Сороку. Кльосов каже, що насправді при підписанні зізнання захисника не було, і той жодного разу з ним не зв’язувався.
Сам Васильєв у розмові з «Ґратами» заявив, що не пам’ятає, чи був із Кльосовим під час підписання документів. За його словами, він один з небагатьох адвокатів, які залишилися на Донеччині і працюють для Центру вторинної правової допомоги . Васильєв каже, що щодня у нього маса клієнтів, і він не в змозі запам’ятати усіх.
Ставлення до власної винуватості у Кльосова неоднозначне. Він визнає, що завинив перед Україною і хоче понести покарання, але водночас вважає конфіскацію майна занадто суворим заходом. Утім, оскаржувати вирок він не став. У нього немає контакту адвоката, призначеного державою, а на приватного захисника у Євгена немає грошей.
«Я вину визнаю і відповім за всією суворістю. Присудив так суд — значить нехай так і буде, щоб моя совість була чиста, — каже він. — Але покарання справедливим не вважаю. Це занадто серйозна міра. Я нікого не вбивав, не стріляв, не крав, просто хотів вижити. Так, за те, що пішов працювати на окупаційну владу, мене потрібно посварити. Але конфіскація майна — це занадто».
«Рішення я прийняла спонтанно»
Чотирирічна дівчинка грається з ляльками у дворі невеликого одноповерхового цегляного будинку. Поруч в альтанці, заставленій коробками з гуманітаркою, сидить її мама, блондинка років сорока. Це вихователька дитячого садка з Лиману Світлана Петренко .
Чотирирічну доньку вона виховує одна. Світлана розлучилася з чоловіком незабаром після її народження. У Петренко є ще одна донька — їй 18, вона навчається в Києві.
Ми зустрічаємося в середині квітня 2023 року. Рік тому, щойно ситуація навколо Лиману почала загострюватися, Петренко евакуювалася разом з доньками й оселилася у знайомих в Ізмаїлі — місті в Одеській області. У Лимані залишилися її батьки, які живуть окремо. Вони відмовилися евакуйовуватися.
У південній частині Лиману, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Життя в Ізмаїлі у Світлани не склалося.
«З людьми, у яких я жила, склалися напружені стосунки. Я їхала на місяць, а пробула там п’ять. Квартири були дуже дорогі. Роботи там не було. У мене були невеликі підробітки і все. А те, що платили переселенцям — це зовсім небагато», — зітхає Світлана.
У середині серпня вона ухвалила рішення повернутися разом із дітьми додому — у захоплений Лиман. Вона проїхала на окуповану територію через пункт пропуску Василівка в Запорізькій області і незабаром дісталася рідного міста.
«Це рішення я прийняла спонтанно, зопалу, порадитися було ні з ким… Але ні для кого не секрет, що багато хто повертався в Лиман через запорізький напрямок. Вплинуло ще те, що лякали, що в тих, хто не повернеться, будуть забирати житло і передавати людям, у яких зруйновані будинки», — розповідає вона.
Повернувшись у Лиман, Світлана сиділа без грошей, її дитячий садок не працював. Петренко вирушила в управління соцзахисту по допомогу для матерів-одиначок.
«І там жінка одна сказала, що в адміністрацію міста людей набирають. Тим більше, каже, у вас вища освіта», — згадує Світлана.
Вона пішла до виконкому і влаштувалася в окупаційну адміністрацію на посаду «спеціаліста відділу діловодства та звернення громадян». Це було в середині вересня, коли українська армія вже підступала до міста. У підсумку Петренко встигла пропрацювати там лише два дні.
«Коли громадяни приходять на прийом, я повинна була вислуховувати, брати заяви. Але якщо чесно, я навіть не встигла в’їхати в суть своєї роботи, тому що за два дні всіх екстрено зібрали і сказали, що начальникам відділів і фахівцям треба евакуюватися. Хоча евакуацією вони це не називали, казали «на навчання в Єнакієве», — розповідає Світлана.
Вона залишилася в Лимані. Ніхто не наполягав на її евакуації, оскільки вона пропрацювала всього два дні, і керівництво її особливо не потребувало.
«А потім, коли місто було деокуповане, зайшли ЗСУ, СБУ заїхало, і до мене почалися питання», — розповідає Петренко.
«Конфіскація майна — це занадто»
Працівники СБУ кілька разів приїжджали до Світлани, відвозили на допит і незабаром оголосили підозру в занятті не керівної посади в окупаційній адміністрації.
Світлана також підписала заяву про визнання провини і погодилася з тим, щоб суд проходив без її участі. За її словами, їй було складно їхати на засідання в Дніпро з чотирирічною донькою.
У березні Індустріальний суд виніс їй вирок, про що Світлана дізналася випадково. Сестра Петренко натрапила на повідомлення про судове рішення, яке опублікував місцевий новинний сайт.
«Вона побачила новину у фейсбуці, там група така є місцева — «Плітки Красного Лиману». Ось туди все зливається. Пише мені: «Ти про себе бачила?». А я кажу: «Ні». Я зайшла почитала, зателефонувала слідчим, і вони мені на вотсап скинули вирок», — згадує Світлана.
Зруйнована будівля Лиманського міського суду, 19 липня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Суд заборонив їй протягом десяти років обіймати будь-які посади в органах влади та місцевого самоврядування. Також у неї конфіскували все майно. У власності у Світлани — будинок, де вона живе з донькою. Слідчий попереджав її про можливу конфіскацію, але Петренко все одно була шокована. Вона розраховувала, що суд не стане відбирати єдине житло в матері-одиначки.
«Конфіскація майна — це занадто. Хоча я визнаю свою провину повністю. Якби можна було повернути час назад, я б сюди не заїжджала, десь би перетерпіла, можливо, пожила б по хостелах, притулках. Але на той момент не було кому мене зупинити, сказати, що я роблю неправильно», — зітхає Петренко.
У неї у вироку також написано, що вона підписувала зізнання провини в присутності адвоката Юрія Васильєва — того самого, що й Сороки та Кльосова. Але Петренко теж заявляє, що це неправда, і насправді захисника вона не бачила. Сам Васильєв сказав «Ґратам», що не пам’ятає Петренко, оскільки в нього занадто багато клієнтів.
Коли Світлана прочитала рішення, вона звернулася по допомогу до місцевого приватного адвоката Олега Рогова. Після повномасштабного вторгнення він не виїжджав із Лиману і пережив окупацію тут. У вересні бойовики «ЛНР» викрали його, сприйнявши за ворожого навідника, і жорстоко катували: зламали йому руки і роздробили безіменний палець прикладом автомата. Після цього фалангу довелося ампутувати, щоб не почалася гангрена.
Попри особисті рахунки з Росією Рогов взявся допомагати Світлані, хоч її і звинуватили в роботі на окупаційну адміністрацію.
«Я вважаю, що її права обмежують, — каже він «Ґратам». — Я розумію, співробітники силових [окупаційних] органів, до них може бути своєрідне ставлення. Тому що люди діяли навмисно, були наділені владними повноваженнями. Але тут же інша ситуація. Світлана була звичайним секретарем, яка перекладала папірці. Їй треба було якось виживати. Ніхто ж не ставить питання, як можна було виживати в окупації. Тим більше, що гуманітарної допомоги практично не було».
Адвокат Олег Рогов, 21 березня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Рогов пояснює: конфіскація майна — це необов’язкове покарання за проступок, який вчинила Петренко. Якщо суд його вирішив застосувати, він має обґрунтувати, чому забирає власність. У вироку Світлани немає таких пояснень, і, на думку Рогова, це порушення.
Адвокат вважає, що Світлану позбавили будинку незаслужено. Її проступок — незначний, вона пропрацювала в окупаційній адміністрації всього два дні. Також суд не врахував, що будинок, який у неї конфіскували — єдине житло для неї та її маленької доньки.
У вироку суд написав, що конфісковує майно, але не вказав яке. На думку Рогова, це також порушення, через яке конфіскацію потрібно скасувати. Ці аргументи адвокат виклав в апеляційній скарзі.
Загалом «Ґрати» нарахували в реєстрі судових рішень 18 вироків лиманцям за зайняття некерівних посад в окупаційній адміністрації. У половині випадків суди конфісковували майно у підсудних. У вироках не вказано, яке майно і у зв’язку з чим його забрали. Крім Світлани цих рішень ніхто не оскаржував.
3 липня Дніпровський апеляційний суд розглянув скаргу Рогова. Судді погодилися з адвокатом і скасували рішення. Світлана була щаслива.
«Слава Богу, будиночок залишається за мною. Дякую адвокату, який професійно підійшов до справи, — каже вона. — Звичайно, хотілося б, щоб у мене взагалі цієї плями не було в моїй біографії. Але що є, те є. Добре, що мене не посадили, майно залишилося зі мною. Робитиму висновки і житиму далі».
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для півдня та сходу України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
