«Характеризуючи їхній правовий статус, називали “біомасою”». Україна подала матеріали до МКС щодо депортації ув’язнених з окупованих територій
Російські військові у Херсоні. Фото надане виданню “Ґрати” Олександром Геращенком
Україна передала до Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду матеріали про незаконну депортацію понад 1800 ув’язнених із окупованих Росією територій Херсонщини та Миколаївщини у листопаді 2022 року. Це разом із російськими повсюдними практиками катувань, принижень та жорстокого поводження має ознаки одночасно і воєнних злочинів, і злочинів проти людяності.
За даними правозахисників, близько пів тисячі депортованих таким чином людей змогли повернутись врешті до України, здебільшого — відбувши решту свого покарання у російських колоніях, однак кілька сотень осіб досі залишається в Росії, зокрема — довічно ув’язнені, і механізмів їхнього повернення наразі немає. Також є інформація про близько 18 звільнених після відбуття покарання громадян України, що нині перебувають у транзитній зоні російсько-грузинського кордону з боку пункту пропуску «Даріалі».
«Ґрати» розповідають деталі.
«Кричали, що ми — єврозеки»
Олександр носить темні окуляри. Він почав різко втрачати зір після початку російської окупації Півдня України у 2022-му.
«Я залежний від інсуліну. Не було інсуліну короткої дії дуже довго, що, на моє враження, дуже сильно вплинуло на мою втрату зору», — розповідає чоловік.
На той час, крім цукрового діабету, Олександр мав також туберкульоз. Він відбував покарання у Голопристанській колонії на Херсонщині, яка була одночасно і спеціалізованою туберкульозною лікарнею, куди направляли хворих засуджених із різних областей.
Каже: спочатку в колонії настали проблеми з їжею, потім — з медикаментами, а тоді почались побиття ув’язнених через будь-які щонайменші порушення.
«Тринадцятого червня був день Росії, я дуже його запам’ятав. Перше, що зробили росіяни, коли стали владою в цій колонії, — завели спецназ ОМОН і дуже сильно нас “вітали”. Кричали, що ми — єврозеки, “Добро пожаловать в Россию!”», — пригадує Олександр.
Ізолятор тимчасового утримання у Херсоні після відступу росіян, 25 листопада 2022 року (ілюстративне фото). Авторка: Ніна Ляшонок, Ґрати
На початку листопада 2022-го він почув своє прізвище у списках на виїзд: росіяни зібрали близько трьохсот людей, знову побили і повезли автозаками до окупованого Криму.
«Вивозили нас військові. Я вже дуже погано бачив: тільки силуети, але розумів, що це — військові. Вони нас вивезли на територію Криму, а саме: слідчого ізолятора №2. Нам сказали, що це СІЗО ФСБ. Там нас зустрічав Краснодарський спецназ, теж били, знущались. Дуже сильно знущались над тими хлопцями, хто захотів у туалет: занурювали туди їх руками, змушували головою лізти, били, погрожували сексуальним насиллям», — каже Олександр.
За словами чоловіка, із Криму ув’язнених перевезли вантажівками до Краснодарського СІЗО в Росії. Перед цим змусили повикидати особисті речі, але йому вдалося сховати інсулін.
У Краснодарському краї українців знову зустріли і побили тамтешні спецпризначенці, а наступного дня перевезли до Волгоградської області. Їхали 13-14 годин без зупинок.
«Було дуже погано. Але чесно кажучи, я вже просто хотів, щоб мене останній раз уже побили, просто хотів поспати. Бо увесь цей час ми не спали, дуже погано почувалися», — розповідає колишній ув’язнений.
У Волгоградській області їх розділили і повезли у дві різні колонії. Олександр потрапив в установу в місті Суровікіно, де пробув до 2024-го. Влітку того року у четверо ув’язнених напали на персонал колонії і взяли заручників, однак були вбиті російськими спецпризначенцями. Невдовзі після цих подій, як пригадує Олександр, його вирішили звільнити за станом здоров’я — через втрату зору.
«Мене виставили за ворота просто і сказали: роби, що хочеш. Дивом я зв’язався з організацією “Захист в’язнів України”, була зроблена колосальна праця, щоб я прибув до Тбілісі. Звідти — до Молдови, і до України назад», — каже чоловік.
«Сподіваємось на реалізацію вироків інструментами Інтерполу»
Олександр був одним із понад 1800 ув’язнених, що відбували покарання на Півдні України та зазнали незаконної депортації у листопаді 2022-го. Свідчення таких людей, які збирали правозахисні організації, а також аналіз рішень російських судів та інших офіційних документів лягли в основу подання інформаційного повідомлення до Міжнародного кримінального суду.
«Докази свідчать, що це була завчасно організована операція: від захоплення українських в’язниць до утримання людей на території держави-агресора», — написав минулого тижня у фейсбуці генеральний прокурор України Руслан Кравченко.
Як пояснює Олександр Зюзь з департаменту Офісу генерального прокурора з протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, такі повідомлення можуть стати підставою для притягнення до відповідальності російських високопосадовців із Міністерства юстиції, Федеральної служби виконання покарань та інших причетних до цієї злочинної практики.
Начальник відділу взаємодії з державними та міжнародними організаціями департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу генпрокурора Олександр Зюзь. Фото: Медіа центр Україна
За словами Зюзя, незаконна депортація ув’язнених є частиною більш широкої російської політики депортації цивільного населення з тимчасово окупованих територій.
Загалом, каже він, українські правоохоронці розслідують близько 140 таких злочинів, в контексті яких було депортовано десятки тисяч цивільних.
У судах більшість із таких справ розглядається заочно. Як зазначає прокурор, щодо саме співробітників установ виконання покарань в окупації, які залучались до депортації ув’язнених, то наразі в Україні вже є два вироки.
«Але в майбутньому ми сподіваємось на реалізацію таких вироків інструментами Інтерполу та за допомогою двосторонніх відносин з іншими країнами для того, щоб ті, що вчиняли злочини відносно наших громадян, понесли реальну відповідальність», — зауважує Зюзь.
Депортація ув’язнених — одночасно і воєнний злочин, і злочин проти людяності
Депортація ув’язнених може вважатись одночасно і воєнним злочином, і злочином проти людяності, відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Такого висновку, зокрема, дійшли юристи Данського інституту проти тортур DIGNITY.
Карта переміщення ув’язнених з окупованих Росією територій. Авторство: Данський інститут проти тортур Dignity
27 травня вони презентували у Києві доповідь «Депортація до пекла: насильницьке переміщення українських в’язнів до Росії», в рамках якої дослідили, зокрема, свідчення 233 постраждалих від такої практики колишніх ув’язнених, які зібрала українська правозахисна організація «Захист в’язнів України».
Йдеться про засуджених, що утримувались у чотирьох установах — Північній виправній колонії № 90, Дар’ївській виправній колонії № 10 та Голопристанській виправній колонії №7, розташованих у Херсонській області, а також Снігурівській виправній колонії №5 у Миколаївській області. Їх росіяни спочатку перевезли до Криму, а тоді — на російську територію. Перевезення відбувалось у неналежних умовах, зокрема — через переповненість транспорту, а також через свідоме застосування тортур до депортованих та, зокрема, змушування їх залишити всі особисті речі, в тому числі — життєво необхідні ліки. Дехто з постраждалих повідомляв, що під час переміщення їх не годували, не давали води і не пускали до вбиральні.
Відповідальними за побиття та знущання на різних етапах переміщення й утримання ув’язнені називали представників Збройних Сил Російської Федерації та Федеральної служби виконання покарань, а також військових спецпризначенців та бійців підрозділів ОМОН і «Акула» .
«Ми обрали 233 свідчення саме тих людей, які були депортовані до Російської Федерації, оскільки ми хотіли сфокусуватися на проблемі переміщення через державний кордон України. Звісно, наші партнери зібрали набагато більше свідчень — понад 400 — включно з тими людьми, які не були переміщені до Росії, але вони були переміщені всередині окупованої території», — зазначила юридична радниця DIGNITY Олена Ащенко, одна зі співавторок доповіді.
ОМОН у Криму (ілюстративне фото). Автор: Антон Наумлюк, Ґрати
Як зазначається у доповіді, усі потерпілі були цивільними особами, захищеними міжнародним гуманітарним правом, їхня депортація була здійснена в умовах широкомасштабного нападу, спрямованого проти цивільного населення, за відсутності обставин, що могли би виправдати переміщення необхідністю безпеки населення або особливо вагомими причинами військового характеру відповідно до міжнародного гуманітарного права.
Як встановили дослідниці DIGNITY, ув’язнених здебільшого не інформували, як і куди їх переміщують, не давали ні з ким зв’язатись, а принаймні двоє постраждалих засвідчили, що по прибутті до російських пенітенціарних установ їх змушували підписати документи про те, що вони самі просили про евакуацію з українських в’язниць через воєнні дії, хоча це було неправдою.
«Опитані розповідали про ворожі та дегуманізувальні висловлювання. Так, наприклад, адміністрація установи, характеризуючи їхній правовий статус, називала їх “біомасою”»,— йдеться у доповіді.
Усі 233 опитані особи стверджували, що протягом усього періоду тримання за ґратами в Росії вони були позбавлені доступу до правової допомоги для оскарження законності їх депортації та тримання під вартою в російських пенітенціарних установах, а також з будь-яких інших питань стосовно своїх прав.
Також, за словами Олени Ащенко, є свідчення про схиляння ув’язнених до прийняття російського громадянства.
«У деяких випадках російська адміністрація намагалася використовувати заохочення, пропонувала певні суми грошей, також — скорочення терміну. А в деяких випадках це були прямі погрози фізичним насильством, поміщенням в одиночну камеру, а також подальшим засланням на територію віддалених районів Росії», — каже дослідниця.
18 колишніх ув’язнених досі перебувають на російсько-грузинському кордоні
З 233 осіб, на чиї свідчення спирався DIGNITY при підготовці доповіді, 162 змогли повернутися на підконтрольну Україні територію завдяки допомозі правозахисників та волонтерів.
Водночас, за даними організації, приблизно 300 депортованих в’язнів досі перебувають в умовах несвободи в Росії або, звільнившись, не мають можливості виїхати звідти. Серед них — семеро довічно ув’язнених, яких спочатку засудили в Україні, потім їхні вироки переглянули російські суди, залишивши без змін, після чого цих людей перевели для відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі до в’язниць у віддалених районах Росії.
Багатьох українців після звільнення з російських колоній знову затримували «за незаконний перетин російського кордону» і вміщували у Центри тимчасового тримання іноземних громадян, після чого депортували у треті країни, зокрема, в Грузію.
Росія повинна повернути до України людей, яких незаконно вивезла з окупованих територій, але це не питання обміну, переконаний Станіслав Куліш, директор департаменту додержання прав у секторі оборони офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. За його словами, у 2022 році таких домовленостей начебто було досягнуто з офісом тодішньої російської омбудсманки Тетяни Москалькової.
«І в останній день, коли вже всі машини приїхали зустрічати наших людей, російська сторона відмовила в їх поверненні. В подальшому ми бачили, як відбувалося звільнення: почали відправляти наших людей на грузинський кордон. Цьому є декілька причин. В першу чергу, це ускладнення процесу повернення цих людей, тому що вони є свідками воєнних злочинів, свідками всіх подій, які відбувалися у 2022-2023 роках і відбуваються досі. Друга причина — створення напруги [на кордоні]», — каже Куліш.
Минулого року «Ґрати» багато писали про труднощі, з якими стикаються такі люди на кордоні, змушені тривалий час перебувати у буферній зоні контрольно-пропускного пункту «Даріалі», поки вдасться офіційно встановити їхні особи та виготовити для них документи для повернення в Україну.
Нині, за словами юристки правозахисної організації «Захист в’язнів України» Ганни Скрипки, на кордоні з червня минулого року лишається 18 людей.
«Україна їх готова забрати, але вони відмовились. Сказали: нас на кордоні мобілізують, ми не доїдемо додому, тому ми не поїдемо в Україну», — каже вона.
Як зазначила Скрипка, зараз Грузія більше не пропускає на свою територію новоприбулих іноземців із російських депортаційних центрів. Минулого року Росія повернула разом із військовополоненими близько 120 таких цивільних осіб.
За словами правозахисниці, після повернення такі люди потребують реабілітації, а також доступу до правосуддя: потрібно зафіксувати їхні свідчення. З іншого боку, зауважує Скрипка, є поодинокі випадки, коли потім виявляється, що Росія вербувала декого з них для виконання якихось завдань, тож перед ймовірною мобілізацією така людина мала би пройти відповідну перевірку.
Окремою проблемою, за інформацією правозахисниці, є встановлення українськими судами, чи відбула така людина, що повертається після депортації, визначений їй Україною термін покарання.
«Немає однозначної судової практики. Тому всі суди ухвалюють рішення по-різному: деякі суди враховують окупацію і зараховують все до перетину кордону. А деякі суди не зараховують, і людині просто додають строк покарання», — каже Ганна Скрипка.
Авторки доповіді DIGNITY у своїх рекомендаціях українській владі закликала її забезпечити повне визнання всього строку тримання під вартою, відбутого українськими в’язнями, включно з часом перебування російських центрах тимчасового утримання іноземних громадян, та зарахування цього строку до загальної тривалості призначеного покарання у вигляді позбавлення волі, і гарантувати, аби ті в’язні, які повністю відбули термін покарання, після повернення без зволікань опинялись на волі.
Редакторка: Тетяна Козак
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
