«Зробили мене ворогом народу, а я людям душу віддала». Як судять двох громадських діячок з Донецької області, які під час окупації Лиману стали «головами мікрорайонів»
Валентина Ткач в Індустріальному суді Дніпра, 1 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Минулої зими Служба безпеки України затримала Валентину Ткач і Тетяну Потапенко, двох громадських діячок з Лиману. Це невелике місто на Донеччині, яке у травні 2022 року було окуповане Росією, але вже за п’ять місяців звільнене.
У Лимані ще з радянських років діють органи самоорганізації, які працюють паралельно з місцевою владою. Мешканці кожної вулиці обирають «вуличних» — активних мешканок, зазвичай жінок, які слідкують за порядком і контактують з мерією від імені містян. Вуличні обирають голову мікрорайону, яка координує їхню роботу.
Потапенко і Ткач до окупації були заступницями голів своїх мікрорайонів. Коли місто захопили росіяни, голови мікрорайонів поїхали, а Валентина і Тетяна зайняли їхнє місце. Вони контактували від імені місцевих жителів з окупаційною адміністрацією, і вибивали в росіян продукти та вугілля для містян. СБУ розцінило це як колабораціонізм. Щоб з’ясувати версію самих затриманих, «Ґрати» зустрілися з ними в СІЗО . Жінки заявляють, що не винні і тільки допомагали нужденним вижити в умовах окупації, розрухи та злиднів.
«Ґрати» розповідають на чий бік став суд і як до переслідування Потапенко і Ткач ставляться жителі їхніх мікрорайонів.
Цей матеріал — частина спецпроєкту «Лиман: чужі серед своїх». У рамках нього ми розповідаємо, як судять за колабораціонізм на Донеччині, і досліджуємо, де проходить межа між зрадою і спробою вижити в складних обставинах.
Війна на Петропавлівській вулиці
Наприкінці квітня 2022 року 63-річна мешканка Валентина Ткач разом з чоловіком Миколою вирішили перебратися жити у погріб свого приватного будинку в північній частині Лиману. Росіяни проривалися до міста, канонада обстрілів не припинялася і ставала дедалі гучнішою. Незабаром виявилося, що пара сховалася не дарма.
«3 травня почалися перші бомбардування моєї вулиці. Тоді два будинки по сусідству розбило повністю. Перше попадання було без вогню, просто будинок зруйнувався. Через кілька годин прилетіло знову, і будинок вже згорів дотла», — згадує Валентина Миколаївна тремтячим голосом.
Напередодні через обстріли в місті зникла електрика, вода і газопостачання. Воду лиманці качали з колонок на вулицях, але з їжею було гірше. Через безперервні обстріли магазини не працювали і запаси продуктів поступово танули.
«Хліба не бачили тижнями. 10 травня МНС [України] на машині привезли хліб і вивалили під деревом. Ми дивимося, а він весь запліснявілий. Люди почали скаржитися, а нам сказали: «Обріжте і їжте». Ми так і зробили. Взяли цей хліб, обрізали й на сонечку сушили. Ось так ми харчувалися», — розповідає жінка.
На вулиці Петропавлівській у Лимані, 20 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Валентина Миколаївна багато років займається громадською роботою. Вона — «вулична» на вулиці Петропавлівська. Так у Лимані називають активних мешканців, які стежать за порядком і контактують від імені сусідів з владою.
На вулиці Валентини, як у всій північній частині Лиману, здебільшого приватні одноповерхові будинки. Валентина знала, що тут залишилося багато самотніх літніх жінок і взялася допомагати їм з їжею.
«У нас в мікрорайоні дуже багато старожилів. Ніхто не захотів виїжджати через війну. Вони сказали: ми тут виросли, наші діти тут виросли, онуки. Ми звідси нікуди не поїдемо, що б не було. Ми в наметах будемо жити, на городах», — розповідає Ткач.
У неї були запаси борошна. Вона зробила на городі мангал з цегли, розводила багаття і, незважаючи на обстріли, пекла на пательні коржі. Валентина Миколаївна називає їх «латурики».
«Я пекла ось ці латурики і розносила. Сьогодні одній віднесла, а завтра вона до мене приходить і каже: «Валечко, я вже з’їла, дай мені ще». Що мені сказати людині? Усе, що я могла — напекти на пательні ще латуриків і в перерві між бомбардуваннями вибігти і їх роздати», — згадує жінка.
Одна з підопічних Валентини, 85-річна Віра Пименівна жила просто через дорогу. На початку травня її будинок завалився, і вона перебралася жити в будівлю літньої кухні.
«Я четвертого травня до неї приходжу, а вона мені каже: «А я добу нічого не їла». 86 років людині, ми з дідусем (так Валентина називає свого чоловіка — Ґ) стали її годувати. То я латуриків напечу, то він з підвалу вилізе і відро їжі наварить. Я приходжу, окликну її. А вона сліпенька була, кричить: «Я біжу-біжу», — розповідає Ткач.
У середині травня Валентина вкотре прийшла до Віри Пименівни, але та вже не вийшла до неї назустріч. Її паралізувало і вона не могла встати з ліжка. Валентина вважає, що це сталося через сильний стрес, який сусідка пережила під час обстрілів.
«Після цього вона була лежача. Я її бігала з ложки годувала. Годую, а повз вибухи відбуваються: то там, то там», — розповідає Ткач.
Через два тижні Віри Пименівни не стало. Коли Валентина знову прийшла її годувати, побачила, що літня кухня завалилася і дах обвалився на жінку.
«Рідні її поїхали, влади немає. Що робити? Через знайомих, знайшла її далеких родичів, щоб вони приїхали і хоч переконалися, що вона померла», — зітхає Валентина.
Разом зі своїм чоловіком і сватом загиблої вони поховали Віру Пименівну в неї ж на городі. Везти тіло на цвинтар було небезпечно — там усе було заміновано.
На місці могили Віри Пименівни Наумової, 20 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Загалом за час боїв Валентина Миколаївна з чоловіком поховали на своїй вулиці трьох жінок. Тіло однієї з них вони довго не могли відшукати після того, як снаряд зрівняв її будинок із землею. Тільки через 10 днів після обстрілу собака випадково знайшов труп під металевими воротами.
У ще однієї 86-річної сусідки будинок так само завалився, але вона змогла сама вибратися з-під завалів. Сім’я Ткачів взяла її жити до себе.
«Вона до нас прийшла, в чому була, в тому й залишилася. Чужа людина п’ять місяців у нас жила, поки в жовтні її родичі до Львова не забрали», — розповідає Ткач.
22 травня росіяни впритул підійшли до Лиману. Валентина Миколаївна каже, що тієї ночі були найстрашніші обстріли.
«Це був справжній Армагеддон, — плаче Валентина. — У нас уся вулиця погоріла. І велика частина будинків була знесена тієї ночі. У нас тієї ночі ще й онуки були. Ми думали, що це кінець світу, що ми вже не вийдемо живими. Жодній людині на Землі я не бажаю пережити того, що пережили ми».
Вуличні та мікрорайонні
До повномасштабної війни Лиман був одним з найбільших залізничних вузлів в Україні. Валентина, як і більшість тутешніх мешканців, працювала на залізниці: 20 років черговою по станції, а потім ще 15 — продавчинею у квитковій касі. У 2010 році вона пережила дві операції на серці й отримала другу групу інвалідності.
«Відтоді я, в основному, вдома, на пенсії. Мене навіть у хлібний кіоск не мають право з моїми хворобами взяти. У мене і серце і на додачу ще купа різних хвороб», — зітхає Валентина.
Вуличною вона стала 15 років тому. До повномасштабної війни Ткач разом з сусідами влаштовувала суботники й свята, писала характеристики на мешканців вулиці на вимогу поліції і міськради, вирішувала побутові питання.
«Наприклад, забилася десь труба. Люди приходять і мені скаржаться. Я дзвоню в міськвиконком, даю заявочку на те, що в мене забилася труба і, наприклад, вода стоїть на дорозі. А взимку все замерзне, і ніхто там не проїде. А то бувало ломики брали й самі йшли чистити. Ось така в нас робота, і роботи вистачало», — розповідає Валентина про обов’язки вуличних.
Традиція призначати старших по вулиці з’явилася в Лимані за часів Радянського Союзу. По суті, це органи самоорганізації, які існують паралельно з місцевою владою. Вуличних обирають жителі вулиці на загальних зборах. Протокол голосування потім має затвердити виконком. Вуличні виконують обов’язки добровільно і не отримують за це зарплату.
У Лимані шість мікрорайонів. Їхні мешканці на загальних зборах обирають голову мікрорайону, який координує роботу вуличних. Лиманці також називають цю посаду «мікрорайонна» або «квартальна». За цю роботу теж ніхто не отримує зарплату.
Мікрорайонні стежать за роботою вуличних і ставлять підписи на документах, які ті складають. Їхню діяльність регулює закон «Про органи самоорганізації населення». До повномасштабної війни Валентина Ткач була заступницею голови свого мікрорайону «Північний».
Вуличні в мікрорайоні Північний чекають, коли привезуть гуманітарну допомогу, 20 липня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
23 травня 2022 року після запеклих боїв українська армія відступила з Лиману і в місто зайшли росіяни. Через чотири дні самопроголошена «Донецька народна республіка» заявила, що «війська російської коаліції встановили повний контроль над Красним Лиманом». Росія використовує назву міста, яку воно носило до української декомунізації 2016 року.
У червні «ДНР» створила в Лимані окупаційну адміністрацію. Її очолив Олександр Петрикін, який до цього був віцемером окупованого Єнакієвого.
Валентина Ткач дізналася про це не одразу. Під час масованих обстрілів у ніч на 23 травня вона пережила сильний стрес і довго не могла прийти до тями.
«У мене була така депресія, що я ще майже місяць [після заходу в місто росіян] сиділа в підвалі, я не могла вийти. До війни я важила 105 кілограмів, а зараз 65, за два місяці скинула 40», — зітхає жінка.
Коли вона прийшла до тями, до неї почали приходити вуличні з її мікрорайону. Вони говорили, що в місті панує розруха, і жителі їхніх вулиць ідуть до них з численними скаргами. Будинки були пошкоджені, вікна вибиті, дахи продірявилися, сміття не вивозилося, їжі та ліків не вистачало.
За словами Валентини, вуличні повідомили їй, що голова мікрорайону виїхала, і попросили Ткач, як заступницю, тимчасово виконувати її обов’язки. Вона погодилася.
Війна на Хвойній вулиці
Наприкінці травня 2022 року 52-річна вулична з вулиці Хвойна Тетяна Потапенко також ховалася від обстрілів у льосі свого будинку разом з 72-річним чоловіком і сином. Там було холодно і сиро, і коли обстріли почастішали, разом з сусідами вони перебралися в підвал чотириповерхівки неподалік.
«За водою бігали в приватні двори, де колонки стоять. А готували на вулиці. Викладали з цегли невелику пічку. Усі в сажі були, але якось виживали. Хліба не було, але дещо залишалося. Люди ділилися, ніхто нікого не кидав», — згадує Тетяна — спритна невисока жінка з дзвінким голосом.
Напередодні активних боїв міська влада оголосила евакуацію. Більшість лиманців виїхали, але близько третини населення залишилося. Потапенко теж хотіла евакуюватися, але в чоловіка через життя в холодному підвалі загострилися хронічні хвороби.
«Чоловік мало не помер, я його тричі відкачувала. Господь просто вберіг. Син теж хворів, у нього інвалідність другої групи. Та й ми люди прості, немає в нас достатку. Чоловік і син отримують допомогу по дві тисячі з чимось, їхати було ні на що», — пояснює Тетяна.
До великої війни сама Тетяна продавала на ринку мариновані овочі та підробляла на залізничній станції.
«Чергувала, прибирала, сторожувала. Три в одному», — посміхається вона.
Тетяна Потапенко в актовій залі СІЗО, 12 квітня 2023 року. Фото: Алексій Арунян, Ґрати
Про те, що в місто зайшли російські військові, її сім’я дізналася, коли солдати заявилися до них у підвал.
«Вони запитали: «Мирні?». Ми кажемо: «Мирні». Запитали, скільки нас і як давно тут сидимо. Я сказала, що живу на вулиці Хвойній і збираюся назад додому. Вони сказали: «Можна, тільки начепіть на руку білу пов’язку». Це означало, що ми мирні люди», — згадує вона.
Тетяна з чоловіком і сином повернулися додому, але обстріли тривали, тому ночувати часто все одно доводилося у підвалі.
Також, як і Валентина Ткач, Тетяна була не тільки вуличною, а й заступницею голови свого мікрорайону, який називається «Комунальний». Незабаром до Тетяни теж стали приходити сусіди і скаржитися, що продукти закінчуються. Магазини не працювали. Росіяни роздавали гуманітарну допомогу, але рідко і тільки біля міськради, далеко від її вулиці. Літнім людям, які погано ходили, було складно туди дістатися і відстояти чергу.
«Люди до мене зверталися з приводу того, що робити з будівельним сміттям. Хати розвалені, кругом скло, шифер, цегла. Запитували, що робити з боєприпасами, які не розірвалися, які в декого в сараях лежали. Ставили питання: де ховати людей, де брати труни… Про все людське, життєве», — розповідає Тетяна.
Потапенко сіла на велосипед і вирушила до будівлі міськвиконкому, щоб зрозуміти, як вирішити проблеми сусідів. Крім окупаційної адміністрації там відкрилася приймальня руху «Донецька Республіка Дениса Пушиліна». Її очолила Вікторія Зінчук, яка до окупації керувала місцевим Будинком Культури.
За словами містян, до захоплення Лиману вона часто співала на концертах українські народні пісні і вдягала вишиванку на честь національних свят. Але вже в липні, через два місяці після окупації, глава «ДНР» Денис Пушилін в окупованому Маріуполі урочисто вручив їй грамоту «за внесок у розвиток Донецької Республіки». Багато лиманців здивувалися тому, як швидко вона переметнулася в протилежний табір.
Від імені «громадського руху Пушиліна» Зінчук взялася курирувати голів мікрорайонів Лиману і вуличних. Вона проводила з ними наради у себе в приймальні. На одних з таких зборів була Тетяна, і Зінчук запропонувала їй замінити голову мікрорайону «Комунальний» замість попередниці, яка евакуювалася до окупації.
«Вікторія попросила: «Візьміть, будь ласка, мікрорайон на себе». Ну, я і взяла», — згадує Тетяна.
«У мене всі були нагодовані»
Основним завданням Тетяни було домогтися від окупаційної адміністрації гуманітарної допомоги для нужденних у своєму мікрорайоні. І вона дуже пишається, що їй це вдалося.
«Водії гуманітарних машин місцевості не знали. Здебільшого ставали в одному місці, а місто то розкидане. Поки не погризлася, не загнала собі на мікрорайон машину. І з мером Петрикіним лаялася. У мене всі були нагодовані. Усе пройшло організовано, не було ніяких натовпів, ніхто не бився, не боровся, не плакав і не кричав: «Ти 105 разів отримав, а я жодного разу», — розповідає Потапенко.
Тим часом у мікрорайоні «Північний» його голова Валентина Ткач також намагалася домогтися від окупаційної адміністрації підвезення продуктів для своїх жителів. Вона попросила вуличних скласти списки тих, хто цього потребує, і передала їх Вікторії Зінчук із руху «Донецька Республіка».
«Я вибила одну єдину машину з гуманітаркою на мікрорайон. Було 800 пакетів, звісно, усім не вистачило, — зітхає Валентина. — Привезли на мікрорайон, а вуличні вже розвозили тим, які не могли самі прийти. Бо мікрорайон дуже великий, там по кілометру і більше треба йти. Старий сюди не прийде».
На вулиці Петропавлівській, 20 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Окупаційна мерія вивішувала на стенді перед виконкомом оголошення для мешканців. Валентина і Тетяна стежили за оновленнями на дошці, передавали їх вуличним, а ті — своїм сусідам. Одного разу там з’явилося оголошення про те, що охочі можуть безплатно отримати вугілля.
«Це питання тоді багатьох хвилювало. Казали: «Йдуть холоди, чим ми будемо топити?!». У ліс не зайдеш, там усюди заміновано. Не розбирати ж чужі паркани», — згадує Тетяна.
Вугілля пообіцяли тим, у кого буде акт про наявність пічного опалення в будинку. Його підписувала вулична і голова мікрорайону. Тетяна і Валентина почали збирати і передавати акти, але в підсумку нічого нікому так і не дали.
Росіяни видавали пенсію, і Потапенко разом зі своїми вуличними передавали в окупаційну адміністрацію списки пенсіонерів.
Перед окупацією багато вуличних виїхали, і Тетяна разом з Валентиною допомагали лиманцям призначити нових. Вони приїжджали до активних мешканок і пропонували їм підмінити сусідів, які виїхали.
«Одна вулична у мене взагалі поранена лежала. Чоловіка вбило після обстрілу, а вона в лікарню потрапила, — згадує Валентина. — До мене приходили дівчатка, які взяли вулиці на себе. Або я іноді когось сама просила. Говорила: «Дівчатка, будь ласка, вийдіть і обслуговуйте бабусь, які залишилися». І дівчата молодці, лікарів їм шукали. Одна бабуся була з гангреною. Так вулична каже: «Мені неважливо від якої влади лікар, мені потрібно людину рятувати». Хоча, звісно, ця бабуся померла. Адже ні лікарень нормальних не було, ні аптек».
У вересні українська армія пішла в контратаку і підійшла до міста. Обстріли знову почастішали.
«Коли Лиман звільняли, я в підвал уже не лізла, — розповідає Тетяна. — Я віруюча людина. Помолилися і лягали, що Бог дасть. Ночували в будинку, в ліжках, нестерпно було в підвалах. Це холодно, сиро, це грибок».
30 вересня армії Росії та «ДНР» залишили місто, а наступного дня в Лиман увійшли українські війська.
«Стало набагато легше, я аж зітхнула, — згадує Потапенко. — Продукти з’явилися наші, українські. А до цього росіяни привозили дуже погані продукти, низької якості, втридорога. А грошей ні в кого не було. Наша гуманітарка українська набагато відрізнялася, навіть тушонка і паштет. Може гріх говорити так про ситуацію [в окупації], адже хоч щось було поїсти. Але факт залишається фактом».
«Служба безпеки України, пройдімо»
Наступного дня після звільнення Тетяна сиділа в себе у дворі на лавці разом з сусідкою.
«Їхав кортеж машин і зупинилися біля мого будинку. Я звикла, що до мене то люди йдуть, то машини їдуть, підійшла. Кажу: «Ви хто?», а вони: «Служба безпеки України, пройдімо». Ну й забрали мене в поліцію», — згадує Тетяна.
Туди ж привезли Валентину та інших вуличних. Голови руху «Донецька Республіка» Вікторії Зінчук, як і більшості лиманців, що увійшли до керівництва окупаційної адміністрації, на той час у місті вже не було. Вони втекли на окуповану територію разом з російськими військовими.
Співробітники СБУ допитали Тетяну та Валентину про їхню діяльність в окупації та відпустили. Жінки продовжили займатися тим самим, чим і раніше, тільки тепер роздавали українську гуманітарку.
«Приїжджали волонтери з Києва, Закарпаття, Волині. Я збирала по три-чотири вулиці, щоб натовп не збирати, адже воєнний стан. Волонтери вивантажують купку, а вуличні стоять-охороняють. А то не дай Боже, хтось недоотримає, то потім вуличну з’їдають або до мене йдуть із криком: «Де моя гуманітарка?» — розповідає Тетяна.
Так вона працювала до кінця грудня, доки до неї не приїхала представниця мерії та не повідомила, що Потапенко відсторонена від обов’язків голови мікрорайону. За кілька тижнів, 9 січня 2023 року, до неї знову приїхали співробітники СБУ й оголосили підозру в колабораціонізмі, а саме занятті керівної посади в окупаційній адміністрації .
Слідчий вказав, що Потапенко «з метою співпраці з державою-агресором обійняла посаду голови мікрорайону «Комунальний» адміністрації міста Красний Лиман Донецької Народної Республіки». Їй звинувачували у тому, що вона виконувала вказівки глави «ДНР» Дениса Пушиліна та очільниці лиманського осередку руху «Донецька Республіка» Зінчук, призначала вуличних і керувала ними, а також приймала заяви про видачу вугілля.
За обіймання керівної посади в окупаційній адміністрації передбачено від 5 до 10 років колонії.
Співробітники СБУ відвезли Потапенко до Дніпра, де Жовтневий районний суд відправив її в СІЗО на час слідства. Тетяна була шокована і не визнавала провину.
«Я не думаю, що я щось поганого зробила. Я не можу зрозуміти, за що мене заарештували? Я що, коригувальник, чи я ще щось зробила? Що я зробила для нашої країни України поганого? Ви мені дайте відповідь», — дивується Тетяна.
Тетяна Потапенко в Індустріальному суді Дніпра, 1 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Валентину Ткач спіткала та сама доля. 20 листопада співробітники СБУ забрали її з дому, оголосили підозру і відвезли в Дніпро, де суд її заарештував. Після цього пресслужба СБУ поширила повідомлення про «затримання колаборантки, яка пропонувала сухпайки з РФ в обмін на підтримку окупаційної влади».
«Її призначили «головою мікрорайону «Північний», де колаборантка сприяла поширенню кремлівського режиму і «здавала» агресору учасників руху опору. Крім цього, вона допомагала загарбникам організовувати незаконний референдум щодо «приєднання» регіону до країни-агресора… У разі незгоди підтримати фейковий плебісцит, погрожувала «скаргою» до окупаційних органів та репресіями», — заявила спецслужба.
Утім, нічого з цих публічних звинувачень не потрапило в підозру. Як і Потапенко, слідчий звинувачував Ткач лише в обійманні посади в окупаційній адміністрації та керівництві над вуличними.
Валентина також дивується, чому її заарештували.
«Я скільки пропрацювала, у мене крім подяк нічого. Весь буфет забитий дипломами з міськвиконкому за допомогу в самоврядуванні. Ніколи ніяких не було нарікань. І тут зробили мене ворогом народу, не виходячи з хати. А я ж душу віддала людям», — голосить Ткач.
Ми записуємо інтерв’ю у квітні, через п’ять місяців після арешту Валентини. Адміністрація СІЗО дозволяє нам поговорити в актовій залі на території ізолятора. Ткач скаржиться, що в ув’язненні вона втрачає здоров’я. До хронічної хвороби серця додалися проблеми з тиском і суглобами.
Валентина також сильно переживає за чоловіка, від якого немає жодних звісток вже п’ять місяців.
«Якщо будете в Лимані, заїдьте на мою вулицю, дізнайтеся, що з дідусем. Я про нього нічого не знаю, у мене просто душі немає», — заливається вона сльозами.
Після інтерв’ю Валентина встає зі стільця, щоб вирушити назад у камеру. Раптом у неї паморочиться голова і закочуються очі. Доводиться її ловити, щоб вона не впала.
За кілька хвилин Валентина приходить до тями, і її веде охоронець.
«Треба було поставити галочку»
Після зустрічі ми вирушили в Лиман, щоб розібратися, як до арешту Потапенко і Ткач ставляться в місті та на їхніх вулицях. Від Лиману все ще близько до лінії фронту — близько 20 кілометрів. З ранку до вечора гуркочуть вибухи. Іноді російські снаряди, як і раніше, прилітають у житлові квартали.
Торішні обстріли не залишили тут живого місця — пошкоджено майже всі будинки. Від одних залишилися купа цегли, від інших — стіни без даху. Жителі, яким пощастило, відбулися вилетілими шибками.
Серед них Людмила Іванова — добродушна пенсіонерка років 65, що живе в охайному будиночку в Північному мікрорайоні. Минулого травня в її город прилетів снаряд. Ударною хвилею вибило все скло, але жінка давно його замінила.
Під час окупації Іванова також залишалася в Лимані. А в жовтні, незадовго до арешту Ткач, вона стала новою головою мікрорайону.
«Я за характером комсомолка, завжди скрізь брала участь. У перебудову депутатом була в Лимані, знайома з цією системою громадською, — посміхається Іванова. — А мікрорайонною стала випадково. Викликали мене якось у виконком і кажуть: «Ми за вас усе знаємо, вашу кандидатуру підказала попередня мікрорайонна, і люди про вас говорили. Будете ви». А я кажу: «Це для мене нове заняття. Я не знаю, зможу, не зможу. Може, краще когось з досвідом?». А вони кажуть: «Ніхто не проти вас, значить будете ви».
Голова мікрорайону «Північний» Людмила Іванова, 19 серпня 2023 року. Фото: Ольга Іващенко, Ґрати
Іванова погодилася і почала займатися тим самим, чим і Валентина Ткач. Зараз вона координує 29 вуличних.
«Останні два тижні в нас будівельники працювали, дахи накривали тим, у кого побиті. Я це координувала: підказувала кому більше треба, на якій вулиці. Збираємо інформацію про людей, передаємо у виконком. Потім, гуманітарку видаємо. Весь час ми в роботі», — описує свою діяльність Людмила.
Хоч Іванова й обійняла посаду Ткач, вона не вважає справедливим, що її попередницю звинувачують у колабораціонізмі. На думку Людмили, Валентина взаємодіяла з окупаційною адміністрацією вимушено.
«Я думаю, що це не дуже справедливо. Ми тут живемо, ми тут залишилися. Жити ж якось треба було. Ми не могли все кинути і втекти. Ми на своєму місці. Ми вдома, це наша земля, куди нам було подітися? Я розумію, що пропонували евакуацію, але не всі могли поїхати», — каже Іванова.
На сусідній вулиці невисока старенька у квітчастому сарафані копає цибулю у себе в городі. Це Тамара Саржевська — 71-річна вулична з вулиці Шмідта. Її будинку теж дісталося торік — паркан і вхідні двері зрешечені осколками, замість скла на вікнах — досі целофанова плівка.
Саржевська стала вуличною задовго до війни, продовжувала виконувати свої обов’язки під час окупації і займається тим самим зараз.
«У мене ноги прооперовані, мені дуже складно ходити, я ніде не ходю. Я кажу: приберіть мене, у мене скільки людей на вулиці живе. Мені вже восьмий десяток, я вже хочу відпочити. А мені у відповідь: «Ні, не поміняємо», — бурчить жінка.
З Валентиною Ткач вона знайома понад 20 років.
«Мені здається, що її посадили ні за що. Треба було поставити галочку, що вони відпрацювали. Це моя думка. Я знаю цю людину. Ми тут нічим не займалися. Ніякої пропаганди у нас не було. Кожен живе на своїй хвилі. Нас ніхто не збирав, нас ніхто не кликав, нам нічого не розповідали, нічого не питали. Ми жили, як зараз живемо, в городі вештаємось», — стверджує Тамара.
Вулична Тамара Саржевська, 19 серпня 2023 року. Фото: Ольга Іващенко, Ґрати
Вона вважає, що Ткач опинилася під арештом, бо її обмовив мешканець мікрорайону Олександр Щербак, вуличний з вулиці Кринична. Під час окупації Ткач призначила його заступником, але він залишився на волі й дав свідчення проти Валентини.
«Він неадекватна людина. У нього немає витримки, він безцеремонний, від нього можна очікувати все, що завгодно. Може стояти матюкатися, і йому не важливо, хто поруч із ним стоїть: старе, мале. Вона його взяла заступником, бо він на велосипеді поїде, цим те скаже, іншим — це. Він якось каже: «Це я її здав, мені сказали, і я її здав», — стверджує Саржевська.
Донощики
На вулиці Валентини безлюдно. Тільки машини часто проносяться повз руїни, що залишилися від будинків її сусідів. Тут ми зустрічаємо чоловіка Валентини Ткач Миколу — сивого привітного старого.
Перевалюючись з ноги на ногу, він заводить нас на подвір’я Віри Пименівни — старенької, яку Ткач годувала під обстрілами в травні минулого року. Земля тут усе ще всіяна уламками шиферу з даху, яким завалило жінку. У городі — яма, поросла травою. Поруч валяється кришка унітаза з прізвищем загиблої, що слугувала могильною плитою. Після звільнення Лиману тіло Віри Пименівни ексгумували і перепоховали.
«Валя пішла її годувати і швидко повернулася, — згадує Микола. — Я кажу: «Що таке Валя?». А вона: «Вже нікого годувати, померла Пименівна».
Микола також вважає, що його дружину посадили ні за що. Як і вулична Саржевська, він звинувачує в цьому колишнього заступника Валентини Щербака. За словами Ткача, Щербак багатьом нашкодив, а незадовго до арешту Валентина з ним посварилася.
«Якось обрали нову вуличну, а він (Щербак — Ґ) цю вуличну побив. Але вона побоялася заявляти, каже, спалить мені ще хату, — стверджує Микола. — А Валентина його не боялася. Каже: «Може стане трохи більш розсудливим». Вона тієї осені гуманітарку роздавала, картоплю з Черкаської області. А Щербак прийшов, і її звинуватив, що йому не дали. А вона каже: «Це волонтери привезли, і дають тільки на три вулиці». А він як почав на неї матом кричати: «Я тебе посаджу, ти того здала, цього». А тут приїхала СБУ. І він заявив, що вона людей агітувала за Росію».
Микола Ткач, 20 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Микола важко переживає розставання з дружиною і часто плаче, згадуючи про неї.
«Якщо Валю ще побачите, передавайте їй великий привіт, — ридає він. — Нехай тримається, я молюся за неї. І свічки палю, і батюшка каже: «Ми молимося за неї». Усе для людей робила. Особливо літні люди за неї переживають».
Щербака ми знаходимо вдома на вулиці Криничній. Як нас і попереджали, він поводиться недружелюбно і матюкається через слово.
Щербак визнає, що дав свідчення проти Валентини. За його словами, вона підтримувала росіян і здавала проукраїнських лиманців. Але від розмови під запис відмовляється.
«Мене і так скоро розстріляють. Мене вже рази чотири попереджали, погрожували. І вже й [з міста] виїжджав, [тому що] приїжджали кілери з «ДНР». Нахуя воно мені потрібно? Я краще помовчу. Ви написали і поїхали, а мені, блядь, дві гранати прилетять під ноги або з-за рогу їбануть», — злиться він.
У справі Ткач міг бути ще один свідок обвинувачення — Юрій Беседа. Це 67-річний житель мікрорайону Північний. Під час окупації хтось доніс росіянам, що вони з дружиною — прихильники України і ховають удома ворожого корегувальника. Російські солдати викрали пару і два тижні утримували в камері спочатку в будівлі лиманської поліції, а потім у Донецьку.
Після звільнення Лиману Беседа дав свідчення про це українським правоохоронцям, які порушили кримінальну справу. І, за його словами, вони стверджували, що його здала Валентина Ткач, і запропонували дати проти неї свідчення.
«Українські слідчі говорили: «Вона на вас [донос] написала, ви скажіть [це у свідченнях]». Я кажу: «Не буду нічого говорити». Хто його знає, хто написав», — сказав «Ґратам» Беседа.
«Ґрати» направляли до донецького обласного управління СБУ запит на інтерв’ю про розслідування справ Ткач і Потапенко, а також про інші провадження про колабораціонізм у Лимані. Але там відповіли відмовою.
«Вони зрадили свою Батьківщину»
Якщо суд визнає Ткач і Потапенко винними, то їх можуть не тільки ув’язнити, а й конфіскувати майно. Сім’я Тетяни ризикує залишитися без житла, яке записано на неї, — невеликого цегляного будиночка, оточеного парканом з шиферу.
Ми зустрічаємо там її сина Володимира і чоловіка Михайла — 72-річного сутулого старого. Як і чоловік Ткач, він не розуміє, чому його дружину заарештували, і не знає, як їй допомогти.
«Вона роздавала гуманітарну допомогу, все робила для людей, усі можуть підтвердити. З прапорами не ходила, з росіянами не спілкувалася. Я чоловік, я б знав, якби щось було… У мене такий був стрес, [коли її заарештували]. Я спати не міг. Побачу її річ, вона нагадує про неї і мене починає трусити. Шкода людину. Може вона десь щось не те сказала. Чи комусь не сподобалася, чи комусь дорогу перейшла, і на неї так накинулися», — каже старий.
Чоловік Тетяни Потапенко Михайло, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
До кімнати, де ми розмовляємо, заходять дві старенькі. Це сусідки Михайла, які дізналися, що приїхали журналісти, і вирішили підтримати Тетяну.
«Я її знаю 20 років, ніколи не помічала нічого поганого. Я навіть не чула, щоб вона на когось лаялася, з кимось сварилася. Завжди біжить, завжди на вєліку. На роботу, потім додому — їсти варити, прати, прибирати, — каже сусідка Тамара Дмитрівна. — Коли важкі часи настали, вона з нами скрізь крутилася. З нами в підвалах сиділа, їсти нам варила, скрізь допомагала в усьому. Де куди треба — Таня на вєлік. Чергу нам, стареньким, займає, на вугілля, на дрова, на пенсію».
Її дивують звинувачення в тому, що, працюючи мікрорайонною за окупації, Тетяна нашкодила Україні
«Вона допомагала людям — це хіба шкода? Я розумію, якби вона проти українців пішла, якби вона на росіян працювала повністю. Але вона ніде не числилася, тільки на своєму підприємстві — працювала в залізничній організації», — обурюється жінка.
Інакше активність Потапенко і Ткач оцінює мер Лиману Олександр Журавльов — заможний фермер, який обрався 2020 року від партії «Порядок». Сам він покинув місто за день до окупації і повернувся після звільнення міста. Ми застали його за роботою в одному з комунальних будинків у мікрорайоні Тетяни. Так само як і решта будинків у Лимані, ця будівля теж постраждала від обстрілу — паркан весь у дірках від осколків, шибки, що вилетіли, забиті дошками.
«Я не знаю, як вони там працювали. Але якщо суди йдуть, вони порушили українське законодавство. Вони зрадили свою Батьківщину, де вони народилися, де вони відучилися, заробили собі пенсію… Я не можу зрозуміти, чому люди прожили в Україні понад 30 років і прийняли рішення [підтримати Росію]. Чому вони раніше [в Росію] не поїхали, їм же ніхто не забороняв», — сердиться він.
Мер Лиману Олександр Журавльов, 19 квітня 2023 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Свідки
До просторої зали суду неквапливо заходить сива жінка років 65. Це мешканка Лиману Єлизавета Ковальова. Під час окупації вона стала вуличною на вулиці Ціолковського і виконує ці обов’язки досі. Єлизавета зустрічається поглядом з Тетяною Потапенко, яка сидить у скляному боксі для ув’язнених. Лиманський суд був зруйнований під час боїв, і справи про злочини, що скоєні в місті, поки що розглядає Індустріальний районний суд Дніпра. У тому числі — справу Потапенко.
Ковальову та інших вуличних 30 травня привезла до суду прокуратура, щоб допитати як свідків обвинувачення.
— Яку посаду в окупаційній адміністрації обіймала Потапенко? — зачитує прокурор запитання з листка.
— Наскільки я знаю, вона займалася тільки проблемами людей. А які питання вона вирішувала у виконкомі — це мені невідомо, — відповідає Ковальова.
— Де знаходилося її робоче місце? — продовжує допит прокурор.
— Робочого місця у неї не було. Робоче місце — це вулиці, спілкування було тільки там.
— Ви кажете вона вирішувала якісь питання в адміністрації. Що там робила обвинувачена? — уточнює суддя.
— Розумієте, наша Тетяна Володимирівна їздить на вєліку. Ми тоді без хліба жили, без нічого. А під виконком хлібець привозили і видавали. Вона туди і їхала. Поруч ринок, заїде туди, дізнається, яка там ситуація. Тоді зв’язку не було. Вона на вєліку цьому об’їжджає всі вулиці, повідомляє вуличним, що дізналася. А ми вже це доносили до своїх жителів.
Ковальова додає, що Потапенко не влаштовувала жодних зборів, але сама інколи відвідувала наради вуличних і мікрорайонних, які проводилися в офісі руху «Донецька Республіка Дениса Пушиліна».
Тетяна Потапенко в Індустріальному суді Дніпра, 20 березня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Наступний свідок — Наталя Якименюк, мешканка вулиці Покальчука. Вона розповідає, що їхня вулична евакуювалася перед окупацією.
— Одного разу Таня приїхала до мене і сказала, що тепер я вулична. Так ми з нею і познайомилися… У нас на вулиці одні люди похилого віку залишилися, тому мене призначили, — пояснює Якименюк.
Про підсудну вона теж відгукується позитивно.
— Вона хороша людина, не можу сказати, щоб вона щось таке незаконне робила, — каже жінка.
У неї прокурор також запитує, яку посаду підсудна обіймала в окупаційній адміністрації.
— Представлялася вона головою мікрорайону, — відповідає Якименюк.
— Вам Потапенко давала якісь розпорядження? Якщо так, то в якому вигляді? Усно? Письмово? — уточнює прокурор.
— Письмово тільки списки писали. Акти складали про [наявність] пічок, щоб людям видали паливо, — відповідає Наталя.
Інший свідок — вулична Любов Нестеренко — теж розповідає, що складала такі самі акти.
— Знаходила двох сусідів, які можуть підтвердити, що в будинку було пічне опалення, і складала акт, що за такою-то адресою є пічне опалення, — пояснює вона та додає, що передавала акти Потапенко, та розписувалася там як голова мікрорайону й передавала в окупаційну адміністрацію.
Потапенко на суді представляє адвокат Ірина Тооде з Центру вторинної правової допомоги, її послуги оплачує держава. Захисниця уточнює, що було б з людьми взимку, якби вони не отримали вугілля від росіян.
— Я не знаю. Усі в той момент вже рубали і пиляли груші, і яблуні, і все, що можна було, — відповідає Нестеренко. — Йти в ліс було страшно. Усі знали, що буде зима, а вікон у багатьох немає, дах побитий. Тому й вирізали дерева, які були у дворах.
Нестеренко, як і всі інші свідки, каже, що не бачила, щоб Потапенко спілкувалася з російськими військовими і займалася політичною агітацією.
Поки що ніхто з вуличних, які залишилися в Лимані під час окупації, не отримав підозри в колабораціонізмі, окрім Потапенко і Ткач. Але СБУ притягнула до відповідальності трьох вуличних з селища Зарічне та села Колодязі, які входять до Лиманської громади. Їм інкримінували м’якшу статтю — зайняття некерівної посади в окупаційній адміністрації . Індустріальний суд Дніпра засудив усіх трьох вуличних до заборони працювати в органах влади на 10 років. В однієї з підсудних конфіскували майно.
Дебати
15 серпня конвоїри знову заводять Тетяну Потапенко в скляний бокс для підсудних Індустріального суду. Сьогодні має відбутися фінальне засідання процесу.
Потапенко затримали пізніше, ніж Ткач, але її справу розглянули швидше, хоча в неї той самий суддя — Євген Волошин. У Валентини процес усе ще на початковій стадії. Як правило, на засіданнях їй тільки продовжують арешт. В ув’язненні вона продовжує втрачати здоров’я. У липні Валентина знепритомніла просто в залі засідань, але суддя Волошин все одно залишив її в СІЗО.
Ткач не пощастило з захисником. Їй дістався адвокат із Краматорська, який не відвідує її і навіть не оскаржує рішення про арешт. Вона бачить його тільки на екрані телевізора, коли той підключається до засідань через відеозв’язок.
На дебатах у справі Потапенко першим виступає прокурор. Читаючи з листка, він оголошує: вину Тетяни було повністю доведено. На його думку, судовий процес підтвердив, що вона обіймала посаду в окупаційній адміністрації. Прокурор вважає, що це довели, зокрема, показання свідків, але не уточнив які саме.
Прокурор Федоренко в Індустріальному суді Дніпра, 15 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Прокурор попросив суд ув’язнити Потапенко на п’ять років, конфіскувати майно і заборонити обіймати керівні посади протягом 15 років.
Адвокатка Ірина Тооде заявляє, що Тетяна не винна — вона не обіймала посаду в окупаційній адміністрації. У справі немає наказу про її призначення, який би це доводив.
За версією захисту, вона продовжувала виконувати обов’язки, які в неї з’явилися на законних підставах ще до окупації. Це добровільна громадська робота, за яку вона не отримувала оплати.
«Голова мікрорайону, де жила Потапенко, виїхала з Лиману ще до початку бойових дій. Люди залишилися без допомоги, здебільшого люди похилого віку… Як заступник голови мікрорайону вона вважала, що якщо голови немає, то, як це прийнято, виконувачем його обов’язків стає заступник. Вона і взялася допомагати населенню саме тому», — наполягає захисниця.
Адвокатка Ірина Тооде та Тетяна Потапенко в Індустріальному суді Дніпра, 15 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Тооде заявляє: Потапенко навіть не припускала, що Україна може покарати її за таку громадську роботу.
«Спілкуючись з Потапенко вже майже півроку, я впевнена, що, навіть, знаючи про кримінальну відповідальність, вона вчинила б так само. Вона б усе одно допомагала людям», — заявляє адвокатка.
Вона просить виправдати свою підзахисну, але додає: якщо суд усе ж таки вирішить, що Тетяна скоїла злочин, нехай їй призначать випробувальний термін, тобто умовне покарання.
Вирок
Тетяна встає з лави підсудних, щоб виголосити останнє слово.
«Громадською діяльністю я займаюся давно, близько 15 років. Я просто не могла кинути людей, не могла, — каже Тетяна тремтячим голосом, зриваючись на плач. — Я там виросла, я не мала морального права [відмовитися від посади], будучи серед цих людей похилого віку, які йшли до мене по допомогу. Деякі лаялися: чому в мене немає гуманітарки, хто мені її привезе?! Хворі лежачі запитували, де брати медикаменти. Я не переслідувала жодного злого умислу, жодної матеріальної вигоди для себе. Навпаки, це все було на шкоду моїй родині».
Вона попросила суд не забирати в її хворого чоловіка і сина єдине житло.
«Все одно я б їх (мешканців мікрорайону — Ґ ) не кинула. Вони наші, рідні. Я серед них жила, і, сподіваюся, я буду з ними», — завершує промову Тетяна.
Тетяна Потапенко в Індустріальному суді Дніпра, 15 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Суддя Євген Волошин видаляється до нарадчої кімнати. Через годину він повертається і скоромовкою зачитує рішення: визнати Потапенко винною і засудити до п’яти років колонії. Він також заборонив їй обіймати керівні посади протягом 15 років, але не став конфісковувати майно.
Конвоїри застібають за спиною у Потапенко кайданки і під руки виводять з зали.
«Спасибі на тому, що хоч будинок не конфіскували, — встигає сказати вона. — Я в шоці від усього, що відбувається».
Суддя Волошин зачитав тільки резолютивну частину рішення, але відразу ж видає учасникам процесу повний роздрукований текст вироку. Це свідчить про те, що, найімовірніше, вердикт був написаний ще до дебатів.
У вироку зазначено, що провину Потапенко підтверджують показання свідків, а також речові докази — акт про пічне опалення, який підсудна підписувала як «голова мікрорайону «Комунальний». Суддя вирішив, що свідчення самої Тетяни «непослідовні і спрямовані на уникнення відповідальності».
Суддя Індустріального суду Дніпра Євген Волошин, 15 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Адвокатка Ірина Тооде не згодна з вироком і збирається подавати апеляцію.
«За допомогу людям не повинно бути кримінального покарання. Я зрозуміла, що в умовах сьогодення ми не отримаємо виправдувального вироку, але будемо розраховувати хоча б на умовний термін, щоб вона знову була зі своєю сім’єю», — пояснює захисниця.
Тооде зізнається: вона очікувала, що суд відправить Тетяну в колонію, але все одно розчарована.
«Я все-таки сподівалася, що в нас правосуддя підходить індивідуально до кожного», — зітхає вона.
Сама Потапенко теж на це сподівалася. У квітні під час нашої бесіди в СІЗО вона сказала, що розраховує на виправдувальний вирок.
«Виходить, за цією логікою можна брати кожну людину після окупації і саджати. І бабусю, яка їхню пенсію отримувала, і тих, кому одноразову допомогу виплатили, — сказала вона тоді. — Я не можу зрозуміти за що я тут. Теж мені знайшли ворога народу. Таке відчуття, що я винна тільки в тому, що залишилася жива».
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для півдня та сходу України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
