З декрету — у  «терористки». Як російський суд засудив військову з «Айдару» Вікторію Ткаченко за службу у батальйоні

13 вересня 2024 року відбувся обмін полоненими. Серед 23 жінок — військовослужбовиць та цивільних, яких тоді повернули з російської неволі, була 30-річна Вікторія Ткаченко, медикиня штурмового батальйону «Айдар». 

Військовополонену, порушуючи Женевські конвенції, Південний військовий окружний суд у Ростові-на-Дону засудив за службу у батальйоні «Айдар», який Росія вважає терористичним. «Ґрати» стежили за перебігом цієї справи у суді, однак тоді мало знали про саму Ткаченко.

Про своє затримання вдома у Новоайдарі на Луганщині, перебування у луганській катівні МДБ (міністерство державної безпеки), СІЗО Луганська і Ростова, вирок і етап у колонію в Самарі Вікторія Ткаченко розповіла у розмові з «Ґратами» через чотири місяці після повернення з полону. Тепер ми можемо розказати її історію.

Російське обвинувачення

2 травня 2023 року колегія суддів Південного військового окружного суду Ростова-на-Дону під головуванням Гурена Довлатбекяна почала слухати справу мешканки селища Новоайдар на Луганщині Вікторії Ткаченко. Російська влада звинуватила її у тероризмі за службу у 24 окремому штурмовому батальйоні «Айдар» у 2017 — 2020 роках. Жінку затримали після початку повномасштабного вторгнення, коли Новоайдар опинився в окупації. 

«Ткаченко Вікторія Володимирівна (…) вчинила умисний злочин проти громадської безпеки», — виголосив російський прокурор Сергій Айдінов, зачитавши на цьому засіданні обвинувальний акт щодо неї. 

Батальйон «Айдар» створили добровольці у травні 2014 року у відповідь на російську агресію. Він мав значні успіхи на Луганщині під час АТО. Зокрема, у червні 2014-го бійці батальйону звільняли стратегічно важливе місто Щастя, де розташована ТЕС; у липні брали участь у звільненні Рубіжного, Сіверськодонецька, Лисичанська, які перед тим у травні захопили проросійські бойовики, і далі — у боях за Луганський аеропорт.

У червні 2014 року під час боїв за селище Металіст під Луганськом у полон бойовиків батальйону «Зоря», яким командував один із лідерів угруповання «ЛНР» Ігор Плотницький, потрапила бійчиня «Айдару» офіцерка Надія Савченко. Її незаконно вивезли до Росії і засудили до 22 років увʼязнення за сфабрикованими обвинуваченнями у вбивстві двох журналістів російського державного телебачення. Савченко вдалось повернути у 2016 році в результаті обміну на російських військових, яких ЗСУ взяли у полон на Луганщині. 

Ігор Плотницький на суді над українською льотчицею Надією Савченко. Фото надано адвокатом Іллею Новіковим

Російські підрозділи угруповання «ЛНР» причетні до воєнних злочинів, зокрема проти айдарівців. У Фінляндії за засідку і вбивство 22 українських військовослужбовців засудили Воїслава Тордена, одного з командирів групи «Русич», яка тоді була у складі батальйону «Зоря».    

«Позбавлення волі на певний строк — недостатнє покарання». Як у Фінляндії засудили до довічного заступника командира російського неонацистського угруповання «Русич»

24-й окремий штурмовий батальйон ЗСУ, який зараз продовжує боротися з російськими військами, був сформований на базі «Айдару» на початку 2015 року. 

Першим комбатом «Айдару» був Сергій Мельничук. Під час протестів на Майдані у 2013 — 2014 роках він був учасником Самооборони. На виборах у жовтні 2014 року Мельничука обрали до парламенту від Радикальної партії Олега Ляшка. 

У січні 2015 року Мельничук, який надалі вважав себе командиром батальйону попри призначення нового комбата, заявив, що «Айдар» розформували, і закликав пікетувати Міноборони. Протести тривали кілька днів. Після цього Мельничука виключили з партії. 

У травні 2015 року українська Генпрокуратура проводила розслідування щодо Мельничука, якого звинуватили у бандитизмі, розбої, катуваннях, викраденні людей, хуліганстві та нападі на правоохоронців. У нього, за версією слідства, була банда, яка складалась із добровольців «Айдару». Нардеп заперечував свою причетність. У липні 2016 року арештували колишніх айдарівців — офіцерів Валентина Лихоліта і Ігоря Радченка — за підозрою в бандитизмі та інших злочинах. Мельничук тоді назвав колишніх побратимів організаторами грабежу цивільних Луганської області. Ті у відповідь називали його замовником їхньої справи. 

Попри складну історію з деякими учасниками «Айдару», батальйон в Україні ніколи не був заборонений чи визнаний причетним до тероризму, а його бійців неодноразово відзначали державними нагородами за відвагу у боях. 

За версією російської пропаганди, яку повторював прокурор Сергій Айдінов у російському військовому суді, з червня 2014 року «Айдар» окупував частину території «Луганської народної республіки» та брав участь у бойових діях, щоб дестабілізувати діяльність органів влади «ЛНР» та з метою «придушення загальної волі населення та примушення громадян Луганської народної республіки до відмови від прийнятої в результаті вільної волі заяви про рішення щодо самовизначення». 

Далі прокурор описав, як і коли Вікторія Ткаченко приєдналася до батальйону: у 2017 році у навчальному центрі у Полтаві підписала контракт на пʼять років. Зробила це з нібито корисливих мотивів: «задля щомісячного грошового забезпечення, пільг, соціальних виплат тощо». У квітні того ж року після навчання прибула до місця розташування «Айдару» у Новолуганському на Донеччині і почала службу. Таким чином вона начебто брала безпосередню участь у «здійсненні збройної агресії щодо Луганської народної республіки з боку збройних формувань України». 

До рук російського слідства потрапив військовий квиток Вікторії Ткаченко, де були вказані всі її посади: почала службу у званні рядової на посаді оператора радіозвʼязку; чотири місяці у 2017 році була лінійним наглядачем такий фахівець забезпечує функціонування засобів зв'язку, контролює їхню справність , потім до початку лютого 2018 року обіймала посаду старшої телефоністки-гранатометниці, а за два місяці отримала посаду стрільчині-снайперки. Далі до червня 2019-го була командиром відділення, у 2019 — 2020 роках — на посаді номера обслуги група військовослужбовців, які обслуговують певне озброєння . У листопаді 2020 року пішла в декрет з посади бойової медикині.

«Тобто свою участь у діяльності терористичного угруповання 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» добровільно не припиняла», — підкреслив прокурор Айдінов.

Представник обвинувачення називає «Айдар» терористичною спільнотою, а службу Ткаченко у батальйоні російське слідство кваліфікувало як участь у такій терористичній спільноті частина 2 статті 205.4 КК РФ . Жінці за цією статтею на той момент загрожувало від пʼяти до десяти років позбавлення волі. Наприкінці квітня 2023 року Росія посилила покарання за тероризм: обвинуваченим могли присудити від десяти до пʼятнадцяти років увʼязнення за цією статтею.

Суд запитав Ткаченко, чи погоджується вона з обвинуваченням. Вона відповіла, що не визнає вини. 

Військовослужбовиця пояснила, що підписувала контракт не з «Айдаром», а саме зі Збройними силами України: пішла у військо, щоб працювати у військкоматі, але людей у підрозділах не вистачало, тож її розподілили в «Айдар». Обирати підрозділ вона не мала можливості. Батальйон тоді вже не був добровольчим, а у складі ЗСУ. Ткаченко наполягала, що була лише діловодом, а записи у військовому квитку про її посади — це лише тому, що у штаті посади діловода не було, тож її «перекидали по посадах». За словами полоненої, фактично вона заповнювала журнали, писала характеристики, оформлювала документи, допомагала писати заяви на відпустки, зброї в неї не було і вона не воювала. А у 2020-му пішла зі служби і ростила доньку. 

«Я ж не буду казати, що робила насправді, бо якби [вони] дізнались, що насправді, то було б ще гірше», — каже Вікторія Ткаченко у розмові з «Ґратами» після звільнення з полону.  

Вона наголошує, що з армії не йшла і досі є військовослужбовицею. 

«А суди — це була така комедія!» — згадує Вікторія Ткаченко. 

Маніпуляція доказами

Судові процеси над свавільно затриманими цивільними українськими громадянами та військовополоненими є частиною узгодженої російської політики, спрямованої на виправдовування агресії проти України, а також придушення українського спротиву в окупації. Такого висновку дійшли українські правозахисники, проаналізувавши понад 600 судових справ проти українців у РФ та в окупації. 

Росія відмовляє полоненим та цивільним українцям у справедливому судовому розгляді, чим скоює злочин проти людяності та воєнний злочин — дослідження

Починаючи з 2014 року, російська влада, а за нею й державна пропаганда, розповсюджували заяви, зокрема, що українські добровольчі батальйони — терористи. А російські та окупаційні суди виносили відповідні рішення, щоб надати таким заявам, які не мали підґрунтя в реальності, додаткової легітимності. 

Керівництво угруповання «ЛНР», так само як і «ДНР», оголосили український батальйон «Айдар» терористичним ще у 2016 році. Росія зробила це пізніше, після того, як у жовтні 2022 року незаконно визнала окуповані Луганщину та Донеччину своїми територіями. 

Олег Царьов (ліворуч), Валерій Болотов (посередині) та Андрій Андрєєв (праворуч) на з’їзді в Луганську 5 травня 2014 року.
Скриншот из видео на ютуб канале Олега Царева

ФСБ внесла «Айдар» у список терористичних організацій  наприкінці грудня 2023 року. Підстава — інший вирок Південного окружного військового суду від 25 вересня 2023 року, який набув чинності за два місяці. За інформацією на сайті ростовського суду, це справа, яку розглядала трійка суддів під головуванням Олександра Генералова щодо Любові Селіної за обвинуваченням в участі у терористичній спільноті. На сайті суду немає самого тексту вироку, але за місяць до його оголошення імʼя обвинуваченої зʼявилось у списку терористів на сайті Росфінмоніторингу. З нього відомо, що Любов Селіна 1985 року народження — зі Старобільська Луганської області. Вікторія Ткаченко, яка разом із іншими жінками з «Айдару» у той період перебувала у СІЗО-1 Ростова-на-Дону, каже, що Селіної з ними не було, і під час служби вони не були знайомі. 

Суд над Ткаченко почався раніше, тож прокурор Сергій Айдінов намагався довести не тільки факт її служби в «Айдарі», а й те, що батальйон начебто був причетний до терористичної діяльності. 

Перед засіданням 17 серпня 2023 року прокурор передав матеріали для ознайомлення захиснику Ткаченко. Тоді сталася розмова, в якій Айдінов повідомив Ткаченко, що докази, які він надаватиме у цьому засіданні, напряму її не стосуються. 

— Ознайомтеся, будь ласка: це я додаткові матеріали буду надавати з приводу «Айдара». У них там злочини. Підсудна до цього стосунку не має, це в принципі по організації, щоб ви просто були в курсі, які у мене будуть ще відеоматеріали по «Айдару» на диску в справі. Там на початку — це злочин, який Москаль Геннадій Москаль був на посаді керівника Луганської обласної ВЦА з березня по липень 2015 року виявив, губернатор Луганської області, міжнародні документи…

— Українською?

— Там далі є. І з інтернет-ресурсів, що я там взяв, воно все в електронному вигляді теж продубльовано на диску і представлено.

— Ви мені копію віддаєте?

— Ні-ні, я вам не віддам. У мене самого все обмежене.

— Папір дорогий?

— Справа не в папері, а такий обсяг ще попросити треба, щоб роздрукували.

Звертаючись до Ткаченко, прокурор ще раз каже, що це її не стосується. Вона відповіла:

— Я зрозуміла, якби загалом.

— Так, загалом з приводу того, що з себе представляв «Айдар».

— Я зрозуміла. Просто розумієте, я ж прийшла вже у 2017-му.

— Я знаю, я знаю. Так, ви прийшли вже, коли «Айдар» у ЗСУ увійшов. 

Вікторя Ткаченко. Фото з її особистого архіву

Серед доказів, які Айдінов надав суду, були пʼять доповідей Верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію в Україні за різні періоди з 2014 по 2017 рік, із яких прокурор на засіданні зачитував пункти, що стосувались звинувачень у порушеннях прав людини, сексуальних домаганнях та інших кримінальних злочинах проти окремих учасників батальйону «Айдар». 

Дані про порушення він знайшов й у заяві правозахисної організації Amnesty International за 8 вересня 2014 року із закликом розслідувати злочини українського добровольчого батальйону «Айдар». 

Правозахисники тоді звернулись до української влади з вимогою взяти ситуацію під контроль і «не допустити повторення беззаконня, яке панувало в районах, контрольованих сепаратистами». 

Організація також отримала реакцію від правоохоронних та військових органів у Сіверськодонецьку. У відповідь ті повідомили, що порушили 38 кримінальних справ щодо злочинів, які ймовірно вчинили члени батальйону «Айдар», переважно йшлося про випадки грабежів. Ці дані передали до МВС та Міноборони. Як зазначено у заяві, «високопоставлений військовий чиновник» у цьому районі повідомив Amnesty International, що після отримання його звітів Міністерство оборони направило дві комісії для перевірки батальйону «Айдар». 

Айдінов, оминаючи згадки у заяві правозахисників про злочини окупантів, детально зачитав викладені там свідчення людей, які стверджували, що постраждали від дій бійців батальйону. 

Як ще один доказ причетності, на думку російської влади, батальйону «Айдар» до терористичної діяльності прокурор навів публічне звернення у червні 2015 року до правоохоронних органів тогочасного голови військово-цивільної адміністрації Луганської області Геннадія Москаля зі списком 65 злочинів, які нібито скоїли люди екскомбата Сергія Мельничука.

Москаль, однак, зазначав, що, як правило, злочини, про які він повідомляв, були здійснені особами, які отримали від Мельничука незареєстровану зброю, носили нашивки «Айдару», але за документами в батальйоні не значилися. Проте прокурор Айдінов однозначно заявив у суді, що бійці «Айдару» причетні до усіх цих «загальнокримінальних злочинів». 

Після свого призначення очільником області у березні 2015 року у липні 2015 року він вже залишив цю посаду Москаль не вперше інформував про проблеми із батальйоном в регіоні. Однак він також повідомляв про зустріч із керівництвом та бійцями «Айдару», на якій вони досягли порозуміння щодо необхідності ретельного розслідування ймовірних злочинів українських військових і, якщо це матиме підтвердження, покарання за них.

Крім того, Айдінов надав суду видрук скриншотів із інтернет-ресурсів з інформацією про «Айдар» та статтями про бійців батальйону у російських та українських медіа. Зокрема, йшлося про новину російського видання «Газета.ру» про те, як айдарівці пікетували будівлю Міноборони України 30 січня 2015 року через заяви Мельничука та прессекретарки Юлії Євдокимової про розформування батальйону. Також прокурор передав суду передрук звіту ОБСЄ від 21 серпня 2014 року зі згадками інцидентів зловживань, які стосуються батальйону «Айдар», новину із повідомленням представників «ЛНР» від 25 вересня 2014 року про те, що військовослужбовці «Айдару» нібито розграбували гуманітарну допомогу для Луганська, і скриншоти з матеріалами в медіа про «65 фактів злочинів», про які повідомляв Москаль. Айдінов у суді тоді зауважив, що виявив новину про те, що у Міноборони України у відповідь на заяву голови Луганської обласної адміністрації призначили службове розслідування в «Айдарі», але не знайшов даних щодо результатів розслідування. 

«Поясню для суду, що з різних сайтів наведено фактично одні й ті ж відомості. Це пов’язано з тим, що дані обставини отримали широкий розголос, і тим, що учасники батальйону “Айдар” причетні до скоєння, зокрема, низки загальнокримінальних злочинів, які пов’язані, зокрема, з терором місцевого населення. Це відомий факт, який мав місце і набув розголосу не тільки в російськомовному інтернеті, але і в українському», — наголошував російський прокурор.

Він також надав суду вирок Жовтневого райсуду Харкова тепер це Новобаварський райсуд Харкова від 13 грудня 2017 року щодо колишнього бійця батальйону «Айдар», якого визнали винним у пограбуванні і викраденні трьох жителів Луганщини у складі банди. 

На іншому засіданні, що відбулося 4 вересня 2023 року, прокурор Айдінов передав суду матеріали слідства угруповання «ЛНР» від 2017 року, зокрема, у справі щодо Сергія Мельничука про начебто створення терористичної спільноти. Він зазначив, що цю справу перекваліфікували після анексії Росією територій під контролем угруповання на аналогічну за змістом статтю Кримінального кодексу РФ частина 1, 2 статті 205.4 КК РФ . Сергій Айдінов долучив також і рішення так званого верховного суду «ДНР» від 21 квітня 2016 року про заборону «Айдару» і визнання його терористичним, разом із сімома вироками, які були винесені верховним судом «ЛНР» стосовно бійців «Айдару», обвинувачених в участі у терористичному угрупованні.     

«Це стосується оцінки діяльності даного підрозділу саме в той період, коли ще “ДНР” і “ЛНР” не приєдналися до складу Російської Федерації, і [демонструє], яку оцінку давали відповідні суб’єкти щодо діяльності даного підрозділу», — пояснював Айдінов.

Окрім цих доказів, прокурор надав відеоматеріали, «які також свідчать про вчинення членами добровольчого територіального батальйону «Айдар» загальнокримінальних злочинів, у тому числі — проти мирного населення, у тому числі — пов’язаних з терором». Там були сюжет із Москалем і його списком та ролик про суд над айдарівцем у Харкові. Ці та інші відео прискореній перемотці суд розглянув на засіданні 4 вересня 2023 року. Також переглянули кілька сюжетів з українських медіа, де розповідається про заслуги батальйону під час АТО. Айдінов назвав це пропагандою України та зазначив, що показує це відео «просто для погляду збоку».

На подальших засіданнях заслухали експерта Максима Васькова, професора кафедри зарубіжної історії та міжнародних відносин Інституту історії та міжнародних відносин Південного федерального університету російський ВНЗ, утворений об’єднанням двох університетів у Таганрозі та Ростові-на-Дону . Цей чоловік був експертом також у судах щодо інших айдарівців, зокрема, свідчив у справах Володимира Лінника, якого засудили у грудні 2023 року, та Дениса Муриги, засудженого у червні 2023 року. У Ростові-на-Дону він відомий критикою опозиційних журналістів та активістів. У суді його відрекомендували як «експерта-україніста».

Максим Васьков Фото: Інститут соціології та регіонознавства Південного федерального університету

Він мав розповідати про діяльність «Айдара», однак протягом двадцяти хвилин, згадує Вікторія Ткаченко, розмірковував про полк «Азов» та його символи. Коли суддя надав слово обвинуваченій, вона вказала Васькову на те, що він не про той підрозділ розповідає. 

«А він каже, ну, типу, у вас у всіх однакова націоналістична ідеологія. Кажу, ні, не однакова, ви не праві. А він каже, ні, це ви не праві, а я знаю, бо я цю тему вивчав», — каже Ткаченко.

Вона припускає, що експерт заплутався, бо азовців і айдарівців почали судити в Ростові в один і той же період, було багато справ, зокрема  групових. 

Загалом, пригадує Ткаченко, навіть суддя Довлатбекян часто плутав і казав на неї, що вона з «Азову». Їй доводилось його повсякчас виправляти:

«Я кажу, ні, Ткаченко — з “Айдару”». 

Серед доказів обвинувачення вивчали телеграм-канал «Айдару». У серпні 2023 року там було опубліковано відео з задимленим мостом через Керченську протоку. У цей день медіа повідомляли про вибухи в тому районі. 

«Міст паде, або час збирати валізи», — йшлося у пості з відео. 

За словами Ткаченко, після цього засідання російська прокуратура почала збирати інформацію про причетність «Айдару» до терористичних дій на мосту, і цей епізод додали до її справи. 

«А я кажу, а як же? Я вже була в СІЗО в той момент, я вже була у полоні. Я ж не могла цього зробити чисто фізично. Мені ніхто нічого не відповів, але суддя дав добро, щоб цей епізод вшили в мою справу. Тому Кримський міст — це також я», — говорить Ткаченко.

Вона додає, що цей епізод додав вже інший прокурор — не Сергій Айдінов. Зміна відбулася через те, що Айдінов зосередився на обвинуваченні у резонансних справах, зокрема, щодо великих груп «Айдару» та «Азову». Ткаченко каже, що він пішов на підвищення. 

Затримали після свідчень побратима

На одному з засідань суд на клопотання захисту викликав батьків Вікторії — Юлію та Володимира Ткаченків.

Батьки засвідчили, що спочатку не знали, що донька служить в «Айдарі», а коли стало вже відомо, то, за їхніми словами, Вікторія була діловодом у частині і нічого протиправного не робила. 

Для Ткаченко це було вперше після затримання, коли вона побачилась із рідними. Наступного дня адвокат Вікторії зміг їм влаштувати побачення у СІЗО на пів години. Більше вони не бачились.

Свідки обвинувачення в суд не приходили. Прокурор повідомив, що вони написали розписки, що не будуть брати участь у засіданнях особисто, і попросили оголосити покази, які вони надали під час слідства, зазначивши, що вони з ними повністю згодні. 

Двоє свідків — мешканці Новоайдару, двоє чоловіків, із якими Ткаченко не була знайома особисто, але знає, що у 2014 році, після того, як у їхньому селищі українські сили не дали закріпитися проросійським сепаратистам, вони виїхали до Росії і повернулись, лише коли Новоайдар вже був під російською окупацією у 2022 році. Проти Ткаченко вони нічого не казали, однак свідчили, що постраждали від «терористів з Айдару» у 2014 році через свою підтримку так званого референдуму.  

Підрозділи ЗС РФ у Новоайдарі, 2022 рік Фото: Mil.ru

Був ще один свідок обвинувачення — колишній боєць «Айдару», підлеглий Ткаченко. Він був водієм, який часто возив її у службових справах. Саме на його свідченнях, впевнена Вікторія, була побудована справа проти неї, і через нього жінку й затримали.

«Я була у декретній відпустці. Моїй донечці був рік і чотири місяці. Коли почалась повномасштабка, вже виїхати було неможливо, бо я була в Луганській області, і до нас зайшли до найперших.(…) Спочатку там мене взагалі ніхто не чіпав, все було ніби нормально. А потім в один момент до мене приїжджає бусик, три машини, 12 чоловіків в балаклавах з автоматами, і просто мене забрали», — каже Ткаченко.  

Ці люди назвали їй імʼя водія з «Айдару» і дали зрозуміти, що вони приїхали за його наводкою. 

Затримали Ткаченко 17 травня 2022 року.

Водія затримали раніше. Вікторія вважає, що його схилили до співпраці обіцянкою меншого терміну увʼязнення. Але зрештою так званий верховний суд Луганська дав йому 7 років — це замість мінімального терміну 10 років за кримінальним кодексом, який застосовувався на окупованій Луганщині до її незаконного приєднання до РФ, за таким же обвинуваченням як й у Ткаченко. 

«Вже просто не було, як опиратися, тому що [водій] все розповів, чим я насправді займалася. А я — посади були одні, а фактично була замполітом, сиділа на звʼязку, дивилась в камери і корегувала — тобто багато чого робила. Вони вважали, що я дуже небезпечна, що я там стільки знаю, стільки вмію. А ще там записані курси були з іноземними інструкторами, де я проходила медицину. Стрілець-снайпер — вони цього боялись взагалі найбільше за все. Для них це було, ну, прямо, я не знаю, як червона ганчірка», — каже Ткаченко.

Після затримання вона пробула два з половиною місяці у катівні МДБ (міністерство державної безпеки) у Луганську, а коли зрештою її змусили підписати документи слідства, то перевели у Луганське СІЗО. 

У МДБ вона пережила тортури і побиття, її катували електричним струмом.

«Називається “дзвінок Зеленскому”. Через тапік розмовна назва радянського військового польового телефону ТА-57, є свідчення багатьох полонених про застосування росіянами цього пристрою для катувань електрострумом . [Співробітник МДБ] каже: “Дзвони Вові, проси, щоб він тебе забрав”», — згадує Ткаченко і додає, що з нею поводились жорстоко, бо перший місяць після затримання вона відмовлялася співпрацювати.

«Коли я вже зрозуміла, що опиратися немає жодного сенсу, тому що [колега] там все розповів, прикрасив — вони ще брали в нього якісь покази — і коли мене привели до слідчого, мені просто так дають документи, кажуть, підписуй. Там все готово, там все написано. В мене навіть не питали нічого такого, — згадує вона, — Коли мене перевозили в СІЗО, я була такого трупно-сірого кольору вся, і ще пів року воно потім все сходило».

Жінка додає, що пишається, що нікого сама не здала. 

«Навіть коли у мене вимагали когось здати, знаєте, що я робила? Називала 200-х загиблих . Тих, кого я знала, що їх вже нема, що ти вже їм ніяк не зробиш гірше», — каже Ткаченко. 

Доки полонена перебувала у Луганському СІЗО, їй через суд продовжували тримання під вартою. Хоча Ткаченко наполягала на зміні запобіжного заходу на домашній арешт через те, що мала маленьку дитину, їй відмовляли, посилаючись на тяжкість інкримінованого злочину. Вона подавала апеляції і знову отримувала відмови. Місцевий адвокат, який тоді представляв її в суді, змушував жінку визнати провину та погоджувався, щоб суд залишав її під вартою. 

Обвинувальний акт був готовий у січні 2023 року. 14 квітня 2023 року Ткаченко перевели у Ростов, де почався судовий процес по суті. 

«[У ростовському СІЗО] вже знали, що їде “снайперка”, вже чекали. Жорстко побили. Понад місяць я була в карцері. Типу ж я небезпечна була», — розповідає Ткаченко. 

СІЗО-1 Ростова-на-Дону Фото: інтернет магазин установ ФСВП Росії

Після цього її перевели в камеру до інших полонених жінок з «Айдару» та «Азова», де були також і цивільні, яких судили у ростовському суді.

«Коли до нас заходили [в камеру], в балаклавах, нам постійно казали: “Ну, що ви, гражданє європєйци”. Нас постійно називали так», — згадує Ткаченко. 

Розгляд справи тривав до кінця 2023 року — 8 засідань.

Під час останнього слова Ткаченко заявила, що визнає провину у тому, що служила у «Айдарі». Але не погодилась із тим, що вона особисто скоїла якісь терористичні дії. Жінка просила її повернути до родини, до дитини, яка не повинна рости сама.

«І це нечесно, тому що я була в декреті, мене не взяли з поля бою, я не була в активній фазі війни, тому що була в цей момент у декретній відпустці. І це не має сенсу: судити мене за те, що я не робила», — згадує вона свої слова суддям. 

Прокурор тоді просив для військової 6 з половиною років ув’язнення у колонії загального режиму, але вирок був м’якшим: 5 років колонії-поселення. Його оголосили 12 грудня 2023 року. 

Cуддя Південного військового окружного суду Ростова-на-Дону Гурен Довлатбекян Фото: з телеграм-каналу російського Південного військового окружного суду у Ростові-на-Дону

«Коли я вже їхала на суд і знала, що сьогодні буде вирок, я просто вже знала, що в мене буде 5 років. Тобто це був такий жест Росії, що вони така велична країна, і що вони до жінок, типу, “снісхадітельниє”», — каже Вікторія. 

Вона не стала подавати апеляцію, бо розуміла, що це нічого не змінить. 

Перша жінка на спецпродолі

Після вироку Ткаченко відправили на етап: спочатку Воронеж, це 570 кілометрів на північ від Ростова-на-Дону, потім 1000 кілометрів на захід — до Самари, що за три години їзди від кордону із Казахстаном, і Тольятті, місті у Самарській області на березі річки Волга. 

«Два тижні я була в Самарі, потім мене відвезли у колонію-поселення [у Тольятті]. Коли мене привезли туди, то одразу повели в кабінет до начальника, він був, м’яко кажучи, в шоці. Він знав (йому подзвонили, коли мене везли), що терористка. Він каже: “Ти розумієш, що з такими статтями тут не сидять, ти не будеш тут сидіти, ми будемо писати тобі “нарушенія”, щоб тобі змінили режим.(…) Тому я сиділа в карцерах постійно у цій колонії», — розповідає Ткаченко.   

Далі був суд про зміну режиму, який виніс рішення, ставши на бік керівництва колонії. Ткаченко подала апеляцію, але їй відмовили. Тоді вона подала касацію. Жінка розуміла, що їй не вдасться перемогти, але намагалася тягнути час. 

«Ефесбешники казали, що я як терористка, як українка — одна на всю Самарську область, навіть чоловіків [українців з такими ж обвинуваченнями] там нема. Я розуміла, що мені буде, коли я потраплю у  цю колонію. Там — дружини, коханки, діти, мами, бабусі цих хлопців, есвеошників, “захисників”, вони також сидять у цій колонії. І я просто розуміла, як мені там буде жорстко, — каже Ткаченко, — Це й було жорстко насправді, сидіти в загальній масі, і коли вони всі негативно до тебе ставляться, це морально дуже важко». 

Доки тривали слухання, Ткаченко тримали у СІЗО-4 Тольятті. У камері вона була сама. 

«Я сиділа, знаєте, на спеціальному продолі тюремний коридор , він так і називався — спецпродол, там, де сиділи дуже небезпечні [злочинці]. [Лише] чоловіки, в камерах по двоє. В них там і вироки були по 20 років, по 25, по 30. Серйозні [люди] сиділи, знаєте, авторитети. Коли мене завели туди в камеру, наступає вечір, вони між собою перекрикуються через [зачинені] двері. І тут вони дізналися, що там [сидить] українка-терористка. І вони кожен вечір мене кликали, щось питали. Кажуть, ти ж перша жінка за історію цієї тюрми, що сидить на спецпродолі! Оце ти мощна! Вони також були в такому шоці, більше, ніж я, коли я сиділа на тому спецпродолі», — згадує Ткаченко. 

Доки полонена очікувала на касацію, її раптово відправили далі на етап. Розбудили вночі, сказали збиратися. Перед тим як залишити СІЗО, її сфотографували. 

«“Куди я їду?” — “Ми не знаємо, це спецетап”. Я одна у воронку йдеться про автозак , мене везли в Казань. Дізналася, що ми в Казані, коли вже мене привезли в ІТТ ізолятор тимчасового тримання . Там я була 2 дні, і вже потім мене посадили на “столипін” названий на честь Петра Столипіна, міністра у царській Росії, який переобладнав товарні вагони потягів для перевезення російських переселенців у Сибір, пізніше і тепер такі вагони використовували для перевезення увʼязнених — це вагон для ЗЕКів. І вже відтоді мене почали везти на обмін. Ну, я [тоді це] не знала», — говорить Ткаченко.

Подорож на обмін

Подорож поїздом тривала тиждень. Дорогою забирали інших полонених для обміну, хоча про обмін ніхто їх не попереджав. Остання зупинка — у Москві. Там Ткаченко та двох інших полонених — начальника Маріупольського госпіталю Віктора Івчука і Наталію Придатченко з «Азову» — перевели в автозак, в якому вже була бранка Кремля Леніє Умерова. Їх далі повезли у Брянську область — це був останній етап перед обміном. 

«Дістали пістолет і сказали: ніякого адвоката не буде». Монолог Леніє Умерової про викрадення і незаконне ув’язнення в Росії

Ткаченко згадує, як у СІЗО на Брянщині їх заводили з мішком на голові. Про це також говорила й Леніє Умерова. У приміщенні їх оглянули лікарі, сказали митися, видали роби. Ткаченко й Придатченко тоді помістили в одну камеру, де була ще одна посестра з «Айдару». За два дні до їхньої камери завели ще жінок — цивільних із окупованої Луганщини. Від них Ткаченко почула, що буде обмін.

«Ми лягли спати, і нас будять, а ми дивимося в вікно, а ще темно-темно. І нам вже дають там чай, дають якусь кашу, а ми не розуміємо: та що ж таке! І ми дивимось у вікно, а там — два білих автобуси. І вже стоять журналісти, і ось тільки тоді, от реально вже [було зрозуміло, що це обмін]. Ми вже не спали, ми навіть не присіли на секунду: чекали коли, коли, коли?! Нас почали виводити десь об 11 годині ранку», — розповідає Вікторія. 

Її та інших увʼязнених вишикували обличчям до стіни і почали перекличку.  

«І моє прізвище називають першим! А я стою, в мене вже сльози ллються, і я ж розумію, що з нас всіх, пів сотні людей, я йду перша в цьому списку, тому що по прізвищах. Я розумію, яка робота була зроблена, скільки людей, що я дійсно перша. Я плачу, в мене емоції. І це от той момент, коли я дійсно розуміла, що я йду додому», — згадує Ткаченко. 

Звільнені під час обміну українці, 13 вересня 2024 року. Фото: Офіс президента

Обмін відбувся 13 вересня 2023 року. Тоді в Україну повернулися 49 українців, серед яких 15 азовців та 13 морпіхів з Маріупольського гарнізону, командир маріупольського військового шпиталю Віктор Івчук, 23 військовополонених жінок і цивільних бранок. 

«Я йшла перша, кричала «ми вдома, ми в Україні!». І я вела за собою все це своє “військо”. Я кажу, дівчата, мій жіночий батальйоне, ходімо!», — згадує Ткаченко перші миті волі.  

«Не можу передати словами, як довго чекала цього дня». Україна повернула додому військовополонених з «Азовсталі», політвʼязнів та цивільних заручниць

Після реабілітації Вікторія Ткаченко повернулася до війська, каже: для неї це щось більше за службу — це її родина. Зараз вона служить бойовою медикинею на одному з гарячих напрямків на фронті. 

Вікторія тепер пишається собою, що не зламалась у полоні.  

«Зараз я дивлюсь на світ по-іншому, в мене є дуже багато досвіду, яким я зможу ділитися, — каже вона впевнена, що тепер зможе краще підтримувати побратимів, — Тому що я пройшла більше, тому що морально я стала набагато сильніша». 

Хоч Вікторія прагне забути про жахи полону, вона не забуває жінок, з якими вони були в одній камері у СІЗО Луганську та Ростова-на-Дону. Це Вікторія Клетченко з Херсонщини й луганчанка Дарія Сафонова. Обидві — цивільні українські громадянки, викрадені та засуджені за шпигунство на 10 років позбавлення волі. Вони повинні бути дома, каже Ткаченко й наголошує, що чекає на них щодня.