«Виживали у таких умовах, як могли». Мешканець Київщині стверджував, що допомагав односельцям під час окупації, але суд визнав його колаборантом

Села Синяківської громади Бучанського району Київської області у лютому 2022 року опинилися під окупацією російської армії, що тривала до відступу військ РФ наприкінці березня. Місцеві мешканці пережили постійні обстріли, але терору військових, як в інших частинах Київщини, тут не було: росіяни намагалися встановити хороші стосунки з селянами. Задля ефективної співпраці призначили «старшого» з місцевих — мешканця Синяка Анатолія Мируту. Правоохоронці, що розпочали перевірку мешканців одразу після деокупації, почали слідство щодо нього за підозрою у колабораціонізмі. Через рік суд оголосив вирок та визнав Мируту колаборантом.

«Ґрати» слідкували за цим судовим процесом, який тривав майже рік, побували у Синяку та найближчих селах, і розповідають, як громада виживала під час окупації, та чому Анатолій Мирута почав співпрацювати з росіянами.

Збори в селі

6 травня 2023 року в сільському будинку культури села Синяк, одноповерховій будівлі ще радянської побудови, звучить гімн. У залі немає вільних місць — прийшло понад сто тридцять людей. На перших акордах вони підводяться з крісел, деякі піднімають прапори України.

Мешканці Синяка і сусідніх сіл зібралися, щоб вирішити питання про перехід місцевої церковної громади з Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України.

На вулиці чергує поліція, аби втрутитися, якщо виникне бійка. Але обстановка спокійна.

Місцевий священник проігнорував збори, хоча його запросили заздалегідь. Він все відтягував момент прийняття рішення про перехід й обіцяв, що УПЦ не матиме нічого спільного з Москвою. Але навіть після Собору у травні минулого року, під час якого УПЦ внесла зміни до статуту і заявила про незалежність від РПЦ, церковно-канонічний зв’язок з Московським патріархатом розіривати було неможливо — такий висновок українських істориків і релігієзнавців зачитують синяківцям перед тим, як вони проголосують.

На збори прибула делегація священників ПЦУ. Вони по черзі виходять на сцену, щоб пояснити людям, що таке Томос і автокефалія та звідки взялась назва «українська» у церкви з Росії.

«Знаєте, що найголовніше? Коли одна церква каже, що Бог створив людину, щоб вона страждала, а потім отримала нагороду за страждання. А ми кажемо, що Бог створив людину, щоб вона жила щасливою. Ось і вся різниця», — підсумовує один зі священників.

Зрештою мешканці голосують за перехід одноголосно. Після зборів вони йдуть до церкви провести ревізію, але ворота зачинені. Церкву тоді опечатують і домовляються прийти наступного дня.

Так у селі Синяк через рік після деокупації остаточно, як тут кажуть, «звільнилися від російського впливу». Процес переходу церков активно відбувається по всій Україні, хоч і не завжди у мирний спосіб, як у цій громаді на Київщині.

Зовсім недавно, у березні минулого року, в Синяку відбувалися інші збори. Їх проводили російські солдати, що окупували частину Київської області під час провальної, як виявиться, спроби прорватися до Києва та захопити його. Тоді близько півсотні людей зібралися в кафе на центральній вулиці села, напроти сільради і церкви.

Серед тих, хто прийшов на збори, — жителька Синяка Наталія, жінка середніх років. Вона погоджується розповісти про ті події, але просить не згадувати її прізвище з міркувань безпеки. Багато хто з мешканців села побоюється чи то повернення росіян, чи не хочуть конфліктувати з ще досі впливовою тут родиною Мирут. 

Наталя згадує, як вона прийшла у кафе на збори: було багато людей.

«За нами зачинили ворота, стояли з автоматами. Я не знала, вийдемо ми звідти чи ні», — розповідає вона.

Але все, зрештою, каже, пройшло «цивілізовано». 

До людей вийшов військовий, представився позивним «Подольський». Молодий, високий, світловолосий і з бородою — описує його Наталя.

«Очі у нього такі, знаєте, як у КДБіста. Я вже тоді зрозуміла, що це таке: він просто дивиться на тебе, і ти розумієш, що дивиться крізь тебе», — каже жінка.

За даними слідства, це міг бути співробітник російських спецслужб — ФСБ. Його прізвище наразі невідомо.

Ще один місцевий житель, пенсіонер Микола Верещук стояв поруч з «Подольським» і роздивився, що на тому був бронежилет, а з його кишені стирчав пістолет. Поряд — озброєні охоронці. 

«Подольский» повідомив мешканцям села, що він тепер комендант, тобто до нього можна звертатися з різними питаннями, а він постарається їх вирішити. Люди, які вже два тижні перебували в окупації, почали скаржилися на нестачу продуктів, особливо хліба, ліків та питали, коли відновлять постачання газу та світла, що зникли після обстрілів. 

«Подольський» представив також «відповідального» від громади — місцевого жителя Анатолія Мируту. Він бізнесмен, директор кладовища комунального підприємства «Буча Сервіс», а також син землевпорядниці Віри Мирути.

Наталія згадує, як «Подольский» запропонував людям висунути інші кандидатури на старосту.

«Але хто скаже під дулами автоматів? Люди просто мовчали, стояли», — додає вона.

За її словами, які також підтверджують односельці, що були на зборах, саме Мирута запросив людей на подвір’я кафе. Та з перших днів окупації почав спілкуватися з російськими військовими.

Два бомбосховища

Юрій Кондрашов — кремезний чоловік з міцними руками та трохи обвітреним обличчям: він багато працює на відкритому повітрі. Раніше був будівельником, але зараз каже про себе, що він «небайдужий громадянин». Кондрашов — голова організації «Громадський дозор», що бореться з корупцією влади у громаді.

З перших годин вторгнення він взяв ініціативу у свої руки. О 9 годині ранку 24 лютого 2022 року прийшов до сільради, щоб поговорити зі старостою Синяка Павлом Єригою. Староста був не один — з Вірою Мирутою.

— Я не сваритися, — на порозі попередив Єригу Кондрашов. — Але ось таке питання: війна, що робити громадянам?

— Ховатися, — лише відповів староста. 

А Мирута, згадує Кондрашов, сказала навздогін: три-чотири дні — і все закінчиться.

В єдиній місцевій школі, яку Кондрашов будував ще у 80-х роках, був надійний підвал з вентиляцією та опаленням. Тому там він вирішив облаштувати бомбосховище. Йому допомогла дружина Світлана. Після того, як туди притягнули бочки з водою, налагодили світло та облаштували місця для ночівлі, Кондрашов написав в місцевий чат і запросив людей приходити. 

У перший день там перебувало 80 людей; на третій, коли обстріли над селом посилилися, було вже понад 200, третина з них — діти. Багато людей приходили тільки переночувати, а вдень поверталися додому. Їжу готували всі гуртом на вогнищі.

«У мене батько з 2018 року покійний, і все дитинство як казку він розповідав: велика біда — це паніка. Я просто уявив. Я взяв на себе… Люди запитували мене, хтось приходив — і відразу до мене. Я сказав, що буду вирішувати будь-які питання. Взяв на себе відповідальність», — розповідає Кондрашов.

Одного разу йому довелося таки заспокоювати людей, коли українські війська підірвали міст через Ірпінь і дамбу поблизу Демидова. Річка почала виходити з берегів. Тоді хтось забіг у бомбосховище і закричав, що Синяк затопить. Люди почали хаотично хапатися за речі, товктися, намагатися вийти з укриття. Юрію вдалося зупинити цю паніку. Йому допомогли знання місцевої історії та місцевості.

«Ірпінь була судноплавна річка. Коли у 43-му році була така ж окупація Києва, захват… Ми з товаришем всі ДОТи (залізобетонна фортифікаційна споруда для прикриття артилерійської зброї за часи Другої Світової війни) [вивчили]… Я тут все знаю. Так само було затоплення. Ми знаємо, що вода не підніметься, навіть якщо там море. Що Синяк — трохи вище», — пояснює він.

26 лютого до бомбосховища привезли пораненого. Кондрашов розповідає, як у той день на повороті до Гаврилівки біля церкви російський БТР відкрив вогонь по автомобілю, що їхав із Литвинівки. Водій загинув. Один пасажир втік неушкоджений. Другий пасажир отримав поранення ніг. Виявилося, що це місцевий мешканець, ветеран АТО, якого випадковий автомобіль підібрав по дорозі до Гаврилівки. Коли росіяни відійшли, місцеві мешканці витягли пораненого з машини і перевезли до школи. Там місцеві медики надали йому допомогу.

Через п’ять днів до бомбосховища прийшов Анатолій Мирута, вслід за ним — росіяни.

Анатолій Мирута в Печерському райсуді Києва Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Кондрашов впевнений, що саме від Мирути вони дізналися, що в школі є поранений. Під приводом надання допомоги спробували його забрати, але люди у бомбосховищі  «відбили» чоловіка, не дозволили. Тоді до пораненого приїхав російський військовий медик. Після того, як він оглянув чоловіка та повідомив, що поранений — цивільний, а не військовий, росіяни вирішили дати йому спокій.

Побачивши у школі людей, військові привезли туди гуманітарну допомогу та журналістів, щоб зняти пропагандистський сюжет про те, як вдячні українці її приймають.

За словами Кондрашова, у школі також перебувало близько десятка військовослужбовиць, дружин українських військових та їхні діти. Він допомогав їм закопувати документи та форму, щоб не знайшли росіяни. Після 8 березня, коли солдати почали ходити по будинках і шукати українських військових та ветеранів АТО, ці жінки вирішили піти з бомбосховища, щоб не наражати на небезпеку односельців. Спочатку розійшлися по своїх домівках, а наступного дня — вийшли з села. Евакуаційних коридорів не було, тому вони пов’язали на себе білі стрічки, як цього вимагали росіяни для переміщення по вулицях, і невеликими групами пішли через Демидів і хутір Червоний.

Доба з 9 на 10 березня була найважчою для мешканців бомбосховища — згадує Світлана Кондрашова. Жвава та говірлива, перебиваючи чоловіка вона розказує, як зранку люди вийшли на подвір’я, щоб зварити суп. Незабаром прийшли росіяни й почали шукати дрон, який, як вони стверджували, бачили в небі поблизу. Коли близько 11 години люди повернулись до бомбосховища поїсти, військові вже їх не випустили і тримали всередині будівлі до ранку наступного дня, заборонивши навіть включати світло. Росіяни зайняли позиції на верхніх поверхах школи і весь день, а потім ніч стріляли звідти та націлювали артилерію, що стояла поруч. Мешканці стали для них живим щитом.

«Школа ходором ходила», — згадує з жахом ту ніч Світлана.

Близько пів на п’яту ранку 10 березня, після того, як стрілянина припинилась і росіяни пішли зі школи, Юрій Кондрашов наважився вийти на подвір’я. Невдовзі до школи прийшов односелець і передав Кондрашову прохання від українських військових. Вони просили людей піти. 

«Вони [росіяни] вами прикриваються, а вони [українські військові] не можуть дати сюди відповідь», — згадує Кондрашов слова знайомого. 

Коли він розповів про це людям у бомбосховищі, вони разом прийняли рішення йти з села. 

Кондрашов памʼятає, як зачинив  двері, віддав ключі сторожу, хоча той теж виїжджав із Синяка. 

«Ми вже виходили, коли прильоти летіли — мінометні обстріли. Але всі живі, слава Богу. Ті люди, що були з нами, всі живі й здорові», — каже Юрій.

У Синяку після цього залишилося приблизно триста людей — менше третини населення села.

Гуманітарна допомога

Староста Павло Єрига та його оточення не ховалися у шкільному бомбосховищі, а облаштовували своє — у кафе, що належало Єризі. Саме це місце росіяни вибрали для збору місцевих мешканців 10 березня і там же організували пункт розподілу гуманітарної допомоги.

Староста в селі був ще недовго. Написав заяву про неоплачувану відпустку та 8 березня виїхав до Білорусі. З ним поїхали кілька інших сімей, яких він загітував. Після деокупації Київщини вони всі, крім Єриги, повернулися до Синяка через країни ЄС. Розповіли, що коли прибули на кордон з Білоруссю, пішли на «фільтрацію» і після цього старосту більше не бачили.

Єрига перед відʼїздом передав ключі від кафе Мирутам, щоб вони могли надалі користуватися приміщенням. Близько тридцяти людей перебували в підвалі цього кафе до кінця окупації.

Серед них — Зіна, літня жінка, яка працює прибиральницею в одному з місцевих магазинів.

«Я відразу пішла [до кафе], через три дні, як це все почалося. Віра (Мирута — Ґ) сказала, що можна прийти, і я пішла. Там ночувала і там їла… Там не так страшно, там були люди», — розповідає вона.

Жінка каже, що до них часто приходили російські військові, зокрема «Подольский» — начальник: приносили хліб з водою, які видавали за списками, що вела Віра Мирута. 

«Росіяни казали, що будемо копати городи. При нас казали. Що Росія вже буде», — ще згадує Зіна.

«Я цих росіян і бачити не хочу», — додає вона, і на її очі навертаються сльози.

Наталія Самойлова, невисока, спокійна жінка близько 40 років, також опинилась у тому ж кафе разом зі своїм сином, але вже після 10 березня, тобто на зборах росіян не була.

«Люди сказали, що в кафе ховаються мешканці, що там можна, і що вони всіх приймають. Ми прийшли, поговорили, перенесли свої речі — і там залишилися», — розповідає Наталія.

Вона підтверджує, що в кафе регулярно приходили російські військові. Робили це двічі на день: близько 10 ранку та о 14 або 15 годині. Місцеві мешканці про це знали і вже чекали їх, щоб озвучити свої прохання: їжа, ліки, транспортування до лікарні, пізніше — обробка городів.

Поточні питання люди також адресували Анатолію Мируті. Він разом з двома помічниками розвозив у села російську гуманітарку, яку приймала та фасувала його мати. 

За свідченнями мешканців Синяківської громади, Мирута возив людей до лікарні в сусідньому Димері — у супроводі російських військових. 

Син Наталії Самойловой, Віталій, допомагав помічником Мируті. Після поїздок із гуманітаркою він розповідав матері, як їх машину зупиняли на кожному блокпості, змушували виходити з автомобіля і допитували.

До кафе за російською гуманітаркою одного разу приходила мешканка Синяка Світлана — невисока, худорлява та енергійна літня жінка.

 «Я брала (гуманітарну допомогу — Ґ). Хай вони йдуть нафіг. Вони стільки у нас забрали, що ніколи не розрахуються з нами. Вони позбавили нас роботи, магазинів і всього», — ніби виправдовується вона.

Далі пояснює, що під час окупації в її будинку було п’ятеро людей, у тому числі маленька дитина, яких потрібно було годувати. Також собаки і коти, включно з сусідськими.

Потім ходити до кафе вже не було потреби: пайки привозили і залишали посеред вулиці, а люди самостійно їх розбирали.

«Я кажу, з іншого боку, не брати ці пайки… Вони поприходили до нас і все позабирали! Деякі казали: «От я б здох з голоду, але не брав»», — каже Світлана.

Вона додає: цими пайками росіяни начебто хотіли схилити людей на свою сторону. 

«Таке враження, що вони просто домовилися, що все-таки думали, що залишаться», — вважає жінка. 

Учителька похилого віку з Воронківки, Марина Ковальова, також пам’ятає, як Мирута привозив у її село гуманітарну допомогу. Люди були йому вдячні, але потім почали задумуватися. 

«[Гуманітарку роздавав] Не від імені росіян, а від себе. А потім нам вже сказали: а як це від себе? А де він бере «від себе», коли в окупації?» — розмірковувала тоді Ковальова та сусіди.

Тих, хто відмовлявся, Мирута намагався переконати, що треба брати гуманітарну допомогу, що війська РФ незабаром захоплять столицю.

На третій тиждень окупації Мирута поїхав до Гаврилівки, села іншого старостату. Там він намагався вмовити колишнього старосту Олега Бондаренка зайнятися організацією роздачі російської гуманітарки і запросив його до школи, куди військові привезли свою допомогу. Але той відмовився. 

Бондаренко фактично очолив окуповане село після того, як діючий староста виїхав. Він створив мобільну групу з місцевих чоловіків, яка допомагала односельцям. У дитячому садку вони організували бомбосховище, там готували їжу та надавали місцевим мешканцям медичну допомогу. На наступний день Мирута повіз Бондаренка до Синяка, привів до кафе, показував бомбосховище. Тоді росіяни вдруге намагалися домовитися з Бондаренком про співпрацю, але той знову відмовився. 

Про це все Бондаренко повідомив правоохоронним органам, що почали розслідувати факти колабораціонізму після звільнення Київщини. Свідчення про те, що відбувалося в Синяківській громаді, дали й інші мешканці. 

Інформаційна співпраця з державою-агресором

Анатолій Мирута в Печерському райсуді Києва Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Так Мирута після деокупації області потрапив під підозру СБУ. На початку квітня його затримали, але після допиту за допомогою поліграфу відпустили. Після цього він виїхав на три тижні до села Тележинці, що за 188 кілометрів від Синяка. Коли Мирута приїхав до свекрухи і тестя в Демидів 3 травня, його там затримали правоохоронці. Матір, Віру Мируту, того ж дня допитали вдома в Синяку — вона заявила, що не знає, де її син. В її будинку та кафе слідство знайшло залишки російської гуманітарки. Жінка також передала правоохоронцям списки людей, які вона вела під час окупації для розподілу допомоги. В них вона детально зазначала імена та прізвища односельців, їхні адреси, кількість людей в будинку.  Проте були інші списки, за якими Віра Мирута видавала гуманітарну допомогу вже після звільнення села. Але в них була зазначена тільки кількість отримувачів. 

Після обшуку жінка виїхала з села. А її син потрапив у СІЗО за рішенням Печерського райсуду Києва. Йому висунули обвинувачення у колабораційній діяльності (частина 6 статті 111-1 Кримінального кодексу). Цю статтю внесли у законодавство вже після повномасштабного вторгнення. Саме 15 березня 2022 року набули чинності внесені депутатами зміни до Кримінального кодексу. Тому Мируту не можна було притягнути до відповідальності за збори в кафе, де росіяни призначили його старостою села — тобто за «організацію і проведення політичних заходів». Обвинувачення натомість доводило, що його дії з організації зборів 10 березня «послужили приводом і підштовхнули його до інформаційної співпраці з державою-агресором»: формуванню списків односельців, поширенню інформації на підтримку Росії, окупаційної адміністрації та збройних формувань.

Суд тривав майже рік. 

У справі дали показання 23 мешканці Синяка та інших сіл громади. Одна зі свідків захисту відмовилася виступати в суді.

Серед односельців немає одностайності: не всі вважають Мируту винним. Частина громади вірить, що він та його мати лише допомагали людям вижити в окупації.  

«Мені відомо, що Анатолій Мирута допомогав людям виїжджати в лікарню, завозив людей, забирав людей, займався похоронами людей. Померлих, тих яких кинули діти. Займався підвозом гуманітарної допомоги під будинки людям, які не могли прийти і отримати допомогу на місті», — перелічувала в суді під час допиту свідок захисту Наталія Самойлова.  

«Люди в першу чергу довіряли Анатолію», — пояснювала вона. 

На її думку, до нього та матері звертались тому, що мають добру репутацію, корінні мешканці села та їх всі знають.  

«Та він був проросійським, і ми багато разів сперечалися з цього приводу», — відверто говорить про Мируту громадський діяч Юрій Кондрашов. 

Він виступав на стороні обвинувачення у справі та надав покази у суді.

«Я сказав те, що бачив і чув. А то він навіть у суді відчував себе впевнено і зверхньо… Він думав, що пройде це», — каже Кондрашов.

Взаємні звинувачення

Мирута весь час заперечував свою вину. 

Під час дебатів заявив: спілкувався з російськими військовими, оскільки було необхідно вести перемовини на користь односельців; те, що росіяни призначили його старостою, — заперечував. Зустріч 10 березня в кафе, за словами Мирути, була спонтанною. Військові просто донесли мешканцям інформацію, казав він.

«Я в період перебування в окупації надавав допомогу односельцям в отриманні харчів та засобів гігієни. Можливо, саме з цього приводу, виключно з цього питання, односельці зверталися до мене. І саме про таку допомогу і громадську ініціативу повідомив один раз російський військовий із позивним «Подольський» — нічого більше», — виправдовувався у суді Мирута.

Він стверджував, що допомагав «на свій страх і ризик» на прохання місцевих мешканців, коли розвозив гуманітарну допомогу та відвозив людей до лікарні.

«Односельці і я виживали в тих умовах, як могли», — говорив Мирута, звинувачуючи українську владу в тому, що населенню ніхто не повідомив, що робити під час окупації: залишатися або виїжджати, і як поводитися з загарбниками.

Він закликав покарати тих, хто нічого не зробив для захисту мешканців регіону і допустив окупацію — «трагедію в Київській області», як він назвав події окупації.

«Спочатку прикрилися людьми, а потім звинуватили в співпраці з Росією!» — обурювався Мирута в суді.

Крім того, він скаржився, що його тримали в ув’язненні три дні невідомі особи і забрали його автомобіль. 

Мирута також пояснив, чому поїхав з дому в інше село — Тележинці: по телефону отримував погрози фізичної розправи. За його словами, він не переховувався від слідства, а зареєструвався в Тележинцях як переселенець. 

«Прошу суд визнати мене невинним», — звернувся Мирута до судді Світлани Гречаної на завершення своєї промови в дебатах.

Оголошення вироку

Суддя Печерського райсуду Світлана Гречана зачитує вирок Анатолію Мируті Фото: Стас Юрченко, Ґрати

24 лютого 2023 року Анатолій Мирута очікує оголошення вироку в «акваріумі» залу Печерського районного суду у Києві. Серед слухачів — його дружина. Вони спокійно розмовляють про сімейні справи через скло, їм не заважають.

— Так давно тебе не бачила, і немає що сказати: все одне й те саме по колу, — каже вона.

— Шоу закінчилося, настали наслідки, — відповідає він голосно, так що всім в залі чутно.

— Май терпіння, не показуй свою цю… Кажу, любимо тебе, що сумую, — заспокоює вона чоловіка.

Наступні слова Мирути, здається, адресовані не тільки його дружині, але й публіці в залі, включаючи слідчого, прокурора і журналістів.

— Це називається «стаття статистики», — говорить він про свою справу. — Тому що якщо копнути глибше, то поліція вийде сама на себе.

— Це жах якийсь! Сусід написав заяву…, — підтримує дружина Анатолія.

— 37 рік! За донос! — виголошує Мирута.

У підсумку суддя Гречана не прийняла його доводи і в рішенні вказала, що своїми показаннями Мірута «намагався ввести суд у оману, щоб уникнути відповідальності». Визнала винним.

Покарання — мінімальне за його статтею: 10 років ув’язнення із забороною обіймати посади в органах влади на 15 років і конфіскацією майна.

— Вам все зрозуміло? — запитала суддя Гречана Мируту після оголошення вироку.  

Мирута у відповідь тільки зааплодував і обурено крикнув: «Браво!»

«Як це так ?!» — вигукнула дещо здивовано його дружина зі сльозами на очах.

Вийшовши з зали суду в коридор, адвокати повідомили, що подадуть апеляцію.

Слідство щодо окупації в Синяківській громаді все ще триває. Слідчі вивчають дії старости Павла Єриги, який виїхав до Білорусі, а також матері Анатолія Мирути, місцезнаходження якої правоохоронцям не відоме.