«Він тримався стійкої позиції й відстоював свої права». Військовополонений азовець, який у російському суді відмовився визнати себе терористом, зник після вироку

Російський апеляційний військовий суд уже рік не може почати розгляд апеляції азовця Олександра Максимчука, засудженого на 20 років «за тероризм», а насправді — за захист України. Перше засідання, заплановане на 18 грудня 2025 року у підмосковній Власисі, зірвалося: суд не зміг встановити зв’язок з астраханською колонією № 6, де, ймовірно, утримують Максимчука. Наступну спробу призначили на 23 грудня.

Олександр Максимчук — військовослужбовець бригади «Азов». У полон потрапив 20 травня 2022 року під час виходу з «Азовсталі». Його вивезли у Волноваську колонію № 120, більш відому як Оленівка. Спершу, як і інших полонених, утримували в загальних бараках, а 27 липня разом зі ще 192 азовцями перевели в окремий ангар на промисловій території колонії. У ніч із 28 на 29 липня там стався вибух. Загинуло понад пів сотні військовополонених. Максимчук отримав важке поранення голови. 

Згодом Олександр опинився у Ростовській області Росії у СІЗО №2 Таганрога. Саме там росіяни тривалий час утримували кілька сотень захисників Маріуполя, зокрема азовців. Цей ізолятор відомий як одне з найжорстокіших місць утримання військовополонених. У ньому українців утримували інкомунікадо.

Навесні 2024 року Максимчуку дозволили написати першого листа рідним. Він повідомив, що перебуває в СІЗО №1 Ростова-на-Дону, триває слідство, вину визнавати відмовляється і розуміє, що за захист України на нього чекає тривалий термін ув’язнення. 

«Стоятиму з гордо піднятою головою. Вони не мають права мене судити», — переказує слова чоловіка його дружина Наталія.

Упродовж 2023 — 2024 років у Південному окружному військовому суді РФ одночасно йшли десятки однотипних процесів над бійцями «Азову». Результати цих справ були передбачуваними ще до початку слухань. Після того як улітку 2022 року Верховний суд РФ зарахував «Азов» до переліку терористичних організацій, російська судова система отримала пряму підставу судити його азовців за саму належність до «Азову».

Зазвичай суд у таких справах відбувається в спрощеному порядку: ключовим стає не аналіз доказів, а встановлення факту служби в підрозділі. Після цього вирок ухвалюють без альтернатив. Так РФ не лише грубо порушує норми міжнародного гуманітарного права, яке прямо забороняє переслідувати військових за участь у війні, а й позбавляє полонених права на справедливий суд, що саме по собі є воєнним злочином.

Процес над Олександром Максимчуком розпочався влітку 2024 року і відбувався в закритому режимі. У грудні того ж року суддя Південного окружного військового суду Павел Губарєв оголосив вирок: 20 років ув’язнення. Максимчук відкинув обвинувачення. 

«Я не згоден із рішенням суду і його оскаржу. Тому що я вважаю себе невинною людиною, яку притягнули до кримінальної відповідальності. Я солдат, виконував накази держави Україна. Ні про що не жалкую, ні в чому не каюсь», — заявив він. 

Також Максимчук повідомив про жорстокі катування в місцях утримання, зокрема в Таганрозі.

«Я солдат, я виконував накази держави Україна». У Росії бійця «Азову» засудили до 20 років, попри катування він не визнав провину

Ця заява стала резонансною через те, що на засідання допустили журналіста, тож її опублікували в медіа. Водночас повідомлення Олександра Максимчука про катування не призвели ані до перевірки цих фактів, ані до змін у поводженні з військовополоненими. Навпаки — після оголошення вироку азовець зник.

Зв’язок із обмеженим доступом

СІЗО №2 в Таганрозі

Майже три місяці рідні не мали жодної інформації про місце та умови утримання чоловіка. Лише здогадувалися, що Максимчука ізолювали у Таганрозі.

Налагодити контакт допоміг розголос у медіа, зокрема російських. Після того як у соцмережах з’явилися відео із заявами Максимчука про катування, небайдужі люди в РФ та за кордоном почали писати йому листи.

— Перший лист після довгої паузи я отримала у березні 2025 року, — розповідає Наталія Максимчук, дружина Олександра. — Мені написала жінка з РФ. Вона побачила інтерв’ю Саші в суді, де він говорив про катування, і вирішила написати. Це пенсіонерка, яка листується з багатьма українцями у російських тюрмах. Вона отримала відповідь від Саші, де їй у листі він залишив мої контакти.

Наталія згадує, як почала отримувати звістки від геть незнайомих людей — хтось намагався написати Олександрові листа, хтось передати посилку. З часом довкола неї ніби склалася неформальна спільнота: люди допомагали налагодити зв’язок із чоловіком, надсилали речі першої необхідності, серед яких одяг, їжа. Утім до нього доходило небагато.

З листів Наталія розуміла, що моральний стан чоловіка важкий.

— Не знаю, навіщо, але він почав неправильно писати своє прізвище — розділяв одне слово на два: Мак Симчук. Я думала, це натяк. Можливо, його б’ють, катують, принижують, — каже вона.

Запитати про це прямо Наталія не могла, оскільки листи проходили через тюремну систему цензури. Тож вона лише фіксувала деталі.

Улітку 2025 року Олександр знову зник: не відповідав, посилки йому не передавали. Коли ж він написав, то попросив ні з ким не листуватися, не надсилати передач і повідомив, що хоче розлучитися з Наталією “заради безпеки” її та сина.

— Я відчувала, що на нього нещадно тиснуть, — говорить Наталія. — Саме тому Саша відмовився від будь-якого спілкування. Уявіть: людина в тяжкому стані, без речей, нормальної їжі, ліків, із проблемами зі здоров’ям, але водночас повністю відрізає себе від родини та навіть незнайомців, які намагалися допомогти. Про що тут можна думати?

Карцер: дожити до особистої весни

Український військовополонений з батальйону «Азов» Олександр Максимчук у лікарні після вибуху в Оленівці. Скриншот з анонімного телеграм-каналу “ДНР”

— Одного дня у листі Саша попросив протиопікові й протизапальні. Писав, що захворів і йому зле. Я розуміла, що медичної допомоги йому не надають. Тоді він пояснив, що просто обпікся кип’ятильником. А згодом ми дізналися: минулого разу, коли він просив мазь від опіків, це було після катувань електричним струмом, — каже Наталія.

Про ліки Максимчук написав, коли після чергового тривалого перебування в карцері штрафного ізолятора йому знову дозволили листуватися. Ось, як Максимчук описує умови перебування в ізоляторі:

«Зізнаються, що раніше і подумати не міг, що може бути так холодно. Особливо нестерпно ставало, коли заходило сонце. Затриманим під час утримання заборонено носити куртки та шапки, лише робу і все незначне, що встигнеш натягнути перш ніж тебе спустять у підвал. Або точніше не підвал, а льох, де постійно протяг. Розетки там нема. Вода тільки холодна. Точніше сказати — крижана. Єдине джерело тепла — їжа, яку видають суворо за нормами. Тричі на добу. Але особливо улюбленим на той час для мене став чай. Найпростіший, який заварюють у всіх установах ФСІН (рос. Федеральная служба исполнения наказаний, укр. ФСВП — Федеральна служба виконання покарань). І, можливо, навіть заварюють кілька разів одну й ту ж заварку. Але для мене чай став чимось більшим, ніж просто напій. Адже він був теплим і навіть трохи солодкий. Єдиний мінус — надовго його не вистачало. І боротьба з холодом починалася знову».

Ще одним методом боротьби з холодом у карцері для Максимчука стали фізичні вправи:

«Багато хто, напевно, думає, що в СІЗО № 2 Таганрогу у такому місці, як карцер, постійно біля дверей стоїть інспектор і злим голосом змушує віджиматися і присідати. Ні, зараз такого нема. Вони просто приходять о 5 ранку і пристібають ліжко на замок. І все. А ти, якщо хочеш, можеш лягти поспати на підлогу. Але вистачить і 30 хвилин, аби ти застудив нирки або заробив запалення легенів. І якщо все ж таки ризикнути, то за два тижні холод і обмеження роблять свою справу. І це закінчиться туберкульозом. І хворий зек вже ніколи не зможе качати режим. Тому я присідав, віджимався, робив все, але тільки не лягав на підлогу. І все-таки головною моєю зброєю в цій боротьбі була думка, що моя довгоочікувана весна нарешті настане. Надія є найголовнішим стимулом опору».

За словами інших полонених, які в той період утримувалися в Таганрозі, Максимчука там ставили за приклад, як не треба поводитися в СІЗО і загалом у полоні.

— А як він поводився? Він тримався стійкої позиції й відстоював свої права, — продовжує Наталія. — Саша наполягає, що є військовополоненим. Про це він заявив у суді. Його судять за «тероризм», а фактично — за участь у війні й захист своєї країни. За міжнародним правом за це не судять. Його переслідують лише за те, що він азовець, військовослужбовець Національної гвардії України. Саме за це російський суд засудив його до 20 років колонії суворого режиму.

Дружина підкреслює, що її чоловік став одним із перших, хто в російському суді відкрито заявив про незгоду з обвинуваченням і пішов на пряме протистояння з системою.

— Думаю, Саша з самого початку мав план боротьби й розумів наслідки. Він знав, що може залишитися на цьому шляху сам, що навіть доступ адвоката можуть обмежувати або цілком блокувати, — каже вона.

Упродовж 2025 року листування було вкрай обмеженим. В одному з листів Максимчук написав, що надіслав 11 листів, та на жоден не отримав відповіді. Навіть на листи адвоката, який зі слів Наталії, також писав листи та добивався побачення, аби обговорити підготовку апеляційної скарги. У Таганрозі відомі й випадки, коли українські військовополонені раптово відмовляються від допомоги своїх захисників.

— Оперативники, слідчі й загалом представники російської системи намагаються знецінити роль захисту або поставити під сумнів дії адвоката, — каже Андрій Яковлєв, фахівець із міжнародного права, який добре знайомий зі справою Максимчука. — Це можна зробити суто процесуально, затримуючи інформацію, маніпулюючи доступом до підзахисного. У професійному середовищі добре відомий феномен, коли слідчий цілеспрямовано налаштовує людину проти її ж адвоката.

За словами Яковлєва, такі практики особливо ефективні, коли підзахисний і його оточення не мають повної інформації для критичної оцінки ситуації:

— Слідчі добре вміють сіяти розбрат — це їхня сильна сторона. У випадку Максимчука ми бачимо класичну тактику розділяй і володарюй. Проти нього можуть використовувати не лише фізичний чи психологічний тиск, а й комунікацію між самими полоненими — щоб ізолювати людину і зламати її.

Апеляційна крива

Український військовополонений з батальйону «Азов» Олександр Максимчук. Фото: Медіазона

Наталія говорить, що у листопаді у Ростові Олександра вперше за рік побачив адвокат. Про зустріч говорить коротко:

— Все відбулося швидко. Вони були не самі, тож часу говорити про захист не було. Саша був у важкому моральному стані, сильно схуд у порівнянні з тим, як виглядав рік тому. Сказав, що, як і раніше, не погоджується з обвинуваченнями, не визнає себе винним і піде до найвищих інстанцій. Але сказав, що чекає на нову зустріч, — розповідає вона.

Майже одразу після цього Олександра вивезли з Таганрога.

За кілька тижнів він вийшов на зв’язок — написав листа з СІЗО № 2 Астрахані місто на річці Волга за тисячу кілометрів від кордону з Україною . У ньому описав розпорядок дня в ізоляторі суворого режиму. У камері, розрахованій на десятьох, їх було двоє. З шостої ранку до десятої вечора заборонено сидіти чи навіть підходити до ліжка. Перевірки через вічко в дверях кожні 15 хвилин. Під час сну не дозволяють вкриватися ковдрою з головою.

Після команди «Підйом!» — виконання державного гімну РФ, зарядка, вологе прибирання в камері, ранкова перевірка і прогулянка. Усі ці дії обов’язкові. Переміщення за межами камери — лише бігом.

— Мене здивувало, що його повезли по етапу, хоча апеляцію ще не розглянули. Навіть за російськими законами в цей період людину не можуть переводити до колонії. А надто, що перед перевезенням Саша кілька разів писав заяви з проханням, що хоче особисто бути присутнім на розгляді апеляції або у залі суду, або по відеозв’язку, — каже Наталія Максимчук.

Наступний лист Олександр надіслав уже не з СІЗО, а з виправної колонії суворого режиму № 6 в Астраханській області.

— Я не розуміла, що відбувається і чому, навіть без остаточного рішення суду, Сашу перевезли до колонії. Я не знайшла жодної інформації про те, що в цій колонії утримують українських військовополонених, — каже Наталія.

За її словами, чоловік там пробув близько тижня. Звідти, якщо вірити листам, його знову перевезли до астраханського СІЗО. Востаннє Олександр писав 11 грудня 2025 року. У листі знову нагадував: під час розгляду апеляції має бути забезпечена його особиста присутність або встановлений відеозв’язок.

Комплексний підхід: спільна злочинна діяльність

Наслідки вибуху в Оленівській колонії 29 липня 2022 року. Скріншот відео Reuters

Юрист Андрій Яковлєв наголошує: засудження людини без забезпечення її особистої участі в суді та неможливість скористатися правом на захист від незаконного обвинувачення є серйозним порушенням права на справедливий суд. Такі дії судді, вважає він, слід розглядати як співучасть у злочинній діяльності.

Спільну злочинну діяльність Яковлєв бачить і в діях усіх причетних до системи покарання українських військовополонених. Йдеться і про суддів Верховного суду РФ, які включили українські військові підрозділи до переліку терористичних організацій, ототожнивши військовослужбовців із терористами. І про суддів інших судів, слідчих, прокурорів та працівників пенітенціарної системи. Всі вони діють узгоджено, щоб досягти однієї мети — засудити українських військовополонених до позбавлення волі.

Росія відмовляє полоненим та цивільним українцям у справедливому судовому розгляді, чим скоює злочин проти людяності та воєнний злочин — дослідження

Попри очевидну злагодженість участі багатьох росіян у вчиненні цих злочинів, ні в Україні, ні на міжнародному рівні їхні дії не розглядають як спільну злочинну діяльність. Натомість справи розслідують як індивідуальні випадки. Це стосується і злочинів проти українських військовополонених, яких незаконно судять в Росії. За даними МІПЛ, кілька таких справ веде Служба безпеки України, Офіс Генпрокурора оголосив підозри кільком російським суддям, кілька справ передано до суду.

— Концепція спільної злочинної діяльності має чітке підґрунтя в міжнародному кримінальному праві. Вона передбачає кілька ключових ознак: участь кількох осіб у вчиненні злочину, наявність спільного плану або мети, а також істотний внесок кожного учасника в реалізацію цього плану, — зауважує правник.

У цьому контексті Андрій Яковлєв згадує справу Адольфа Айхмана, який відповідав за масову депортацію євреїв до таборів смерті. Під час суду в Єрусалимі Айхман переконував, що не причетний до злочинів, оскільки займався виключно логістикою: складав розклади потягів і керував транспортними потоками. Утім твердження, що він нібито «маленький гвинтик у великій державній машині», не звільнило його від відповідальності.

Дружина та захист Максимчука чекають на 23 грудня. Це буде друга спроба апеляційного суду у Власисі встановити контакт із місцем утримання Олександра.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.