«А хірурги не сплять, а ми вивозимо…» Монолог доброволиці «Госпітальєрів» із Австрії, яка загинула

Наталія Фраушер. Фото: сторінка Фраушер у фейсбуці
Наталія Фраушер. Фото: сторінка Фраушер у фейсбуці

28 червня автобус медичного батальйону «Госпітальєри» врізався у військову вантажівку, що стояла біля узбіччя. За словами нардепки Яни Зінкевич, авто було без увімкнених габаритів і вогнів. Постраждав водій автобуса та всі медики, а 46-річна Наталія Фраушер — «Австрійка» — загинула.

Наталя приїхала доброволицею з Австрії, в Інсбруку залишилися її дочка та чоловік Фреді. У квітні він довго вмовляв її не їхати на фронт.

За три дні до загибелі вона розповіла, як допомагала пораненим у 2014 році, як вирішила, що не може не їхати зараз, що змінилося з того часу і як важко, коли вмирає поранений боєць, якого ти тримаєш за руку.

Ось її історія.

 

Втеча

Я взагалі живу в Австрії, але коли почалася війна — була тут. Люди довкола говорили: «Та чьо ти, яке вторгнення». Я знала. Я, власне, і в Києві була, бо думала, що зараз усе почнеться. У мене є близький друг, він хірург у Тишківці Село на Кіровоградщині , у шпиталі. Їх обстрілювали з 14 лютого, і він мені казав: «Наташа, це питання кількох днів».

Я прокинулася від літаків. Прокинулася, звісно, сповнена рішучості залишатися, йти. Чоловік сказав: «Благаю, приїдь». У мене чоловік австрієць, у нас клініка, я — щелепно-лицьовий хірург. Мій чоловік досить обережний. Я хотіла залишитись, допомагати, але мені довелося повернутися в Австрію. Я повернулася, трохи посиділа і почала вигадувати способи, як виїхати [в Україну].

В Австрії я займалася гуманітаркою — відправляла фури щомісяця, а зараз щотижня, з медициною, з усім-усім. Кажу: «Я поїду з гуманітаркою». Він: «Я не пущу». Я сказала, що тільки відвідати батьків — обдурила. А сама ж у «Госпітальєрі» Український добровольчий медичний загін та на ротацію. Він дізнався. Перший день — плакав, другий день — погрожував: «Я зараз зателефоную в посольство і тебе депортують!». Третій день він пив. Потім знову ридав, потім розмовляв, підключав дітей, батьків, усіх…

 

Команда

Для мене це не перший досвід, я й у 14-му році їздила. Я працювала у шпиталі у Зайцевому селище міського типу в Донецькій області , але недовго. Мені було морально тяжко. Була інша війна, були так морально підготовлені солдати, люди. Турнікетів не було, шпиталібули голі-босі. Зараз ти заходиш в операційну — у тебе все є: які хочеш затискачі, препарати, волонтери привезуть будь-який шовний матеріал, майже кожен солдат має гарний турнікет, якусь мінімальну аптечку. У 2014 році у солдатів були джгути, вони їх мотали на приклад, і все. Напевно, так, як зараз русня приїжджає. Дуже багато було крововтрат, якихось таких травм, які можна було вилікувати за наявності теперішньої медицини. Не було так багато парамедиків. Госпітальєри — Боже мій! — раз-раз витягли, передали шпиталю. Тоді не було так налагоджено, і внутрішньо я теж була не зовсім готова. Я попрацювала там три місяці і повернулася, бо маю свою роботу, свою сім’ю. Потім їздила також у 2015 році, ненадовго. Тепер уже думаю: «Нііі».

Наталія Фраушер із бійцями перед автобусом «Госпітальєрів». Фото надане друзями Фраушер

А тут спокійно, чудова база, чудовий колектив, тут ідеально. Комбат наш — ангел.

Тут, на фронті, всі кажуть один одному «ти». Мій екіпаж — чудовий. У нас водій Водій «Алекс» отримав травми в трагічному ДТП, але залишився живим — досвідчений, колишній водій фур, треба — готовий їхати. Керівник екіпажу — відома особистість, Юзік, начмед лікарні Мечникова, та два молоді хлопці, для яких це перший досвід — один молодий лікар, тільки закінчив інтернатуру, а інший ще студент педінституту. Я більш стійка до стресів, ніж мої молоді хлопці, може, через вік. Якась гостра ситуація, з пацієнтом щось — вони переходять на крик. У мирному житті я би вже кричала у відповідь, а тут…

 

Автобус

Ну і от ми возимо. Наше завдання — евакуація поранених. Чим більше вивеземо — тим легше госпіталю працювати, тим більше він зможе прийняти нових пацієнтів. У реанімації в госпіталі чотири ліжка всього. Уявіть, у чотирьох операційних уже зайнято. А ми забрали їх — уже хтось із хлопців має шанс бути врятованим. Тому ми взагалі не відпочиваємо. Ось я дозволила собі три години сну.

Автобус із шістьма лежачими ліжками, все з моніторами, три ШВЛ, кисень, розведення кисню, кисень-концентратори, дефібрилятори, тобто оснащені просто всім, дуже зручно, всі медикаменти… І п’ять сидячих — тобто ми можемо евакуювати одночасно одинадцять пацієнтів. Або, як сьогодні, ми привезли двадцять три — були і лежачі, і з легкими пораненнями.

Ми прикомандировані до госпіталю у Тишківці. Лисичанського шпиталю вже немає, Бахмутського практично вже немає, там залишалося лише кілька хірургів, шпиталь переїхав до Тишківки, і думаю, що це ще не кінець. У нас автобус досить великий, така ласа ціль. Ми могли б і з Бахмута зараз возити, але потрапити під обстріл цілим автобусом, знаєте…

Автобус «Госпітальєрів» до аварії. Фото: сторінка нардепки Яни Зінкевич у фейсбуці

Стікає [кров’ю] дуже багато, у мене стільки хлопців повмирало за цей час. Усі чотири операційні та кілька перев’язувальних зайняті, і люди на каталках лежать у коридорі, чекають своєї черги на операцію. Звичайно, хочеться кожному трішки тепла дати, поговорити, погладити, потримати за руку, на всіх не розірвешся. Хлопці — молодці. Ось хто герої, то це хлопці. Я вже таких історій надивилася-наслухалася.

Ось був водій, у нього Гранд Чероки, вивозив «двохсотих» і «трьохсотих». Їх обстріляли, почали горіти, і він вискочив, горів, і почав витягувати «трьохсотих». У нього горить обличчя, руки, ноги, ви не бачили його опіки — третього-четвертого ступеня. Нормально, коли в людини інстинкт самозбереження [спрацьовує], вона себе гасить. А людина в стані больового шоку відкривала двері і витягувала пацієнтів. Ми тепер його кличемо Термінатор, тому що він з вогню вийшов.

 

Інша війна

Війна, звісно, зовсім інша зараз. Дуже вмотивовані хлопці, солдати. Людина без ступні, аж підстрибує, хоче, щоб швидше зажило все, зробити протез і повернутися на передову. Історія на історії.

Веземо одного, важкий, але добрий, контактний, спілкуємося: «Я ось одужаю, повернуся. Ну я розумію, трошки полежу». І трошки придрімав. Потім каже: «Речі, речі мої». Кажу — ось. Коробку витягаю, а там орден — За мужність другого ступеня, За мужність третього ступеня. «Це що, ордени?!». «А ну так…». Скромненько так лежить.

Я взагалі людина сама по собі дуже емпатична. Хоч я і лікар, і мала багато до чого звикнути. Але в будь-якому випадку, коли привозять тобі пацієнта у віці твоєї доньки, і він помирає, а ти нічого не можеш зробити — це, звісно, важко. Не знаю, як лікарі у шпиталях це все витримують. Тут одним алкоголем не обійтись.

Коли вони вмирають в операційній — особливо такі пацієнти, які тобі симпатичні. Його ж привозять ще у свідомості. Ти ж із ними спілкуєшся до операції, він не одразу в наркозі. Я допомагаю хірургам в операційній, бо не вистачає рук — щось підшити, зав’язати лігатуру, тримати.

Наталія Фраушер. Фото: сторінка нардепки Яни Зінкевич у фейсбуці

Є пацієнти, важкі, ти встигаєш поспілкуватися, і вони глибоко симпатичні, молоді, зовні тобі подобаються. Я пам’ятаю за цю ротацію першого двохсотого — хлопець, який дуже схожий на мого одного близького друга, дуже гарні татуювання. І він помирав, а я хоч і не вірю ні в Бога, ні в що, стояла і просила, його трясла за руку: «Блін, повернися!!!». Але не повернувся.

Інша справа, коли привозять з іншого госпіталю, він уже давно не притомний, у нього показники не дуже хороші, розвинувся ДВР-синдром Синдром дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові — це патологічний стан, пов'язаний з утворенням тромбів у судинах дрібного та середнього калібру , ти з ним не спілкувалася — ну скільки цих двохсотих привозять. А пацієнт, яким ти вже перейнявся — це як розрив тисяч бомб. У якого ти вже вклався трошки, як лікар, просто як людина, розмовляв, а потім бачиш, як він іде на очах. Показники тиску 80, 70, серце ще працює. «Ну, будь ласка, не йди!». І все.

Зрозуміло, що тут треба зачерствіти, але особисто я ніколи не була на це здатна. Люди, які там працюють, вони вже через себе все це не так пропускають. Якщо ти через себе пропускатимеш — усе, тобі хана. Як вони це роблять? — кожен по-своєму. Медперсонал спить якимись крихітними уривками по півтори години, кілька разів на день. Поїсти нормально теж немає [можливості], постійно пацієнти. Напевно, знаєте, банальна вже якась напіввтома.

Звичайно, герої — це хірурги в шпиталі. Це просто пекло. Як вони витримують? Я дві ночі не спала, і мене веде. А вони просто не сплять. Є один судинний хірург. Мені здається, що серед цивільних лікарів таких не знайдеш, не те, що на війні. Вважається, що якщо нога, рука на турнікеті 2-3 години — все, ампутація. Він витягає руки після сьомої години на турнікеті! Зшиває скрупульозно всі судини. Бо розуміє, що таке інвалідизація. Ну одна річ, ноги немає, а руки…

У шпиталі таке гарне, зворушливе ставлення один до одного: «Піди поспи, я пооперую, ні ти піди поспи, я пооперую». Весь час говорять про операції, про пацієнтів: «А той, пам’ятаєш, а той?».

Переживаєш за кожного, доки їдеш до них, пишеш лікарям: «Як той? Як той?». Ось і зараз три години поспала, прокинулася, у мене вже там: «Твій живий». Вболіваю за одного хлопця. Звичайний молодий хлопець, двадцять років, але він із таким тяжким пораненням, і багато крові втратив. Мимоволі станеш і Бога згадувати.

 

Поранені і місцеві

Ще хто вкарбувався в пам’ять? Евакуювали хлопчика з тяжкою травмою, спинальник, уламки були у хребці, двадцять років. Дорогою кілька разів були погіршення показників, чесно кажучи, думала, не довезу. Він сирота, і, видно, так хоче комусь належати. А я ж з ним розмовляю, і він мені каже: «У мене є наречена». Дає телефон. «У мене є наречена, вона трохи старша за мене, але вийду, це закінчитися, я одружуся». А я ж дзвоню з нею поговорити — виявляється, це просто дівчина, молода жінка, яка працює кухарем десь там у них. Я говорю: «Ви знаєте такого хлопця?». Вона каже: «Прізвища не знаю, а ім’я знайоме». Я описала — «А так, він у нас у їдальні їв кілька разів». Вона ніяка не наречена, вони просто трохи спілкувалися, але він собі вже намалював цю картинку і живе нею. Він має заради кого чіплятися за життя.

Є, звичайно, солдати, які дуже втомилися. Їм просто якесь лагідне слово — вони ніби відпочивають. Ну всіх же не обіймеш. Брудні, голодні, але всі мотивовані. Нікого я не зустріла, кого, як розповідають, силоміць призвали. В одній із минулих евакуацій — дуже важкий пацієнт був, серйоні ураження, такі уламки, нирку видалили. Каже: «Я не хочу на комісію, я хочу повернутися назад і набити оркам морду». Зустріла одного солдата, чи ротного. З переломом ноги без гіпсу — нічого, бігає. Кажу: «Слухай, ну пішли, хоч якийсь гіпс накладу». «Ні, я вже тиждень, у мене вже все зрослося, мені треба, у мене бійці…». Він з переламаною ногою вночі по полю, лісом виводив хлопців із Золотого, частину своєї бригади.

Автобус «Госпітальєрів» після аварії. Фото: сторінка нардепки Яни Зінкевич у фейсбуці

Засмучує, що солдати — голодні. Просто голодні! Привозять — два дні тому їв, три дні тому їв.

— Коли їв останній раз?

— Вчора.

— Що їв?

— Розділили Мівіну на трьох.

Як так можна?!

Засмучуюсь, що залишили поранених у котлі. Ті, що легкі, хто міг іти, пішли вночі лісом. А важкі пацани — усі залишились, усі. Засмучуюсь, що госпіталь частково зруйнований. Ми якраз поїхали, і прилетіло.

Засмучує, що люди, цивільні, не евакуюються. Звідусіль трублять: евакуюйтеся, евакуюйтесь. Я в Австрії біженцями займалася, доки не поїхала — у нас все є: виплати, безкоштовне житло, безкоштовні поїзди, дістатися можна, тільки приїжджай. Ми три дні тому евакуювали пацієнтів, серед них були цивільні, з Часового Яру. Люди відпочивали на пляжі, на ставі, під обстрілом! Одна дівчинка була дуууже важка. Ось ви мені скажіть, війна — ну яка потреба йти на пляж?!

Дружківка — все місто без води, лінія фронту наближається — повне місто людей. Виїжджайте, люди! Ну тому що вони чекають на «Рускій Мір».

Місцеві приводили у Лисичанську дитину з гнійними ранами, бо сидять у підвалах. Обробляємо дитину, якраз обстріли, і батько каже: «О, наші єбашуть». А наші це хто? А хірурги не сплять, а ми вивозимо…

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів