«Криваве Водохреще». 6 вироків на 240 потерпілих — підсумки боїв на Грушевського шість років по тому

Сутички між протестувальниками й силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати
Сутички між протестувальниками й силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Шість років тому — 19 січня 2014 року на Майдані сталися переломні події, і протест перестав бути мирним. Його учасники, обурені ухваленням «диктаторських законів», почали наступ на Верховну Раду і влаштували зіткнення з силовиками. «Беркут» відповів гумовими кулями, світло-шумовими гранатами і водою з брандспойтів. Бої тривали кілька днів, пролилася перша кров — загинули четверо учасників Євромайдану.

«Ґрати» розповідають про ці події через три історії про те, як вони розслідувалися. Як судять силовиків за насильство й перевищення повноважень під час вуличних боїв, як розслідувалися вбивства чотирьох протестувальників і, нарешті, яку відповідальність понесли спортсмени-найманці, тітушки, які атакували учасників Майдану в той період — у нашому новому матеріалі в рамках спецпроєкту до шостих роковин Євромайдану.

 

Облава на Подолі

Морозним ранком 20 лютого студент другого курсу Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Вадим Ковальов разом із товаришами повертався в гуртожиток. Хлопці йшли пішки — вони втомилися й вирішили не чекати першого метро. Всю ніч студенти-кінематографісти провели в центрі міста, де другий місяць не припинялися протести прихильників євроінтеграції України.

Зачистка Майдану 11 грудня. Нічний штурм і 42 поранених, за яких нікого не покарали

Того дня ситуація на Майдані загострилася. Напередодні Верховна Рада ухвалила «диктаторські закони» — поправки до кримінального й адміністративного кодексів, які значно звужували право на протест і інші громадянські свободи. Депутати запровадили кримінальну відповідальність за заклики до захоплення органів влади, а також заборону на носіння касок, масок і встановлення наметів на мітингах.

Нові закони були прямою загрозою для Майдану, і 19 січня тисячі учасників недільного віче вирушили до Верховної Ради вимагати їхнього скасування. На початку вулиці Грушевського, поруч із входом на стадіон «Динамо», шлях колоні перегородили автобуси й живий ланцюг внутрішніх військ. Тоді група ультраправих активістів влаштувала бійку з силовиками, яка швидко переросла в масові вуличні бої. Протестувальники спалили шість автобусів і вантажівок, кидали в «Беркут» камені й коктейлі Молотова. Спецназ відповів гумовими кулями, світло-шумовими гранатами й водометом.

Сутички між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Вадим і його університетські товариші були присутні на площі, але участі в зіткненнях не брали.

«Я з колегою допомагав носити поранених в Український дім, де були розташовані карети швидкої допомоги. Я стояв і спостерігав. Якщо потрібна була допомога — допомагав», — згадує хлопець.

Вранці разом зі ще шістьома студентами Вадим ішов до свого гуртожитку через Андріївський узвіз. Коли група вийшла на Поділ, він зауважив, що за ними слідують кілька машин. Жартома Ковальов сказав друзям, що це стеження, на що всі розсміялися і спокійно продовжили шлях — їм здавалося, що вони в безпеці.

Коли студенти йшли Нижнім Валом, раптово їх оточило кілька автомобілів із шашками таксі. З машин вибігли люди в штатському і спробували схопити хлопців. Студенти кинулися в розсипну.

«Я пробіг недалеко, й мене збили троє мужиків і почали наносити удари в голову. Спочатку були сильні три удари. А потім я вже не відчував. А Рома (один зі студентів — Ґ) втік, завдяки йому наші студенти й університет дізнався, що нас затримали», — розповідає Ковальов.

Після побиття Вадима посадили в машину. За його словами, великий чоловік у салоні схопив його за голову, почав тиснути великими пальцями на очі й вимагав сказати, хто він і з якої партії. Після цього «допиту» невідомий пересів на переднє сидіння і сказав комусь телефоном, що везе Ковальова «на Дніпро». Вадим злякався, що йдеться про річку, і його везуть топити. Але, як виявилося пізніше, під словом «Дніпро» невідомий мав на увазі Дніпровський районний відділ міліції. Автомобіль привіз їх туди, і в дільниці слідчий вручив Ковальову підозру в «масових заворушеннях».

Розгін Майдану 30 листопада. За шість років єдиний умовний вирок за одним із ключових епізодів в історії країни

Кримінальну справу за цією статтею МВС відкрило ввечері напередодні — одразу після того, як на Грушевського почалися зіткнення. Її санкція передбачає від восьми до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Всього тієї ночі міліція затримала 20 осіб. Дев’ятеро стали підозрюваними в «масових заворушеннях», шестеро з них — це Вадим і інші студенти Карпенка-Карого.

Наступну добу Ковальов провів в ізоляторі внутрішнього тримання. Він погано почувався, але прохання надати медичну допомогу міліціонери ігнорували. Лише 21 січня Вадима відвезли до лікарні. Наступного дня Оболонський районний суд відправив його під домашній арешт. Такий же запобіжний захід застосували до ще двох затриманих студентів. Одного відпустили, а двох відправили в СІЗО на два місяці.

Ковальов відбував домашній арешт у кімнаті гуртожитку і проходив там лікування. Тим часом у центрі Києва не вщухали вуличні бої. Вже 21 січня кількість постраждалих протестувальників перевалила за тисячу. Трьом постраждалим видалили очні яблука через потрапляння гумової кулі. В одного граната розірвалась у руці, після чого медикам довелося ампутувати кисть.

22 січня на Майдані з’явилися перші вбиті. Від вогнепальних поранень на Грушевського загинули активісти Євромайдану Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Тоді ж був поранений ще один протестувальник — Роман Сеник, через три дні він помер у лікарні, не приходячи до тями. Слідство досі не встановило, хто в них стріляв.

Сергій Нігоян під час Євромайдану. Фото: Микола Василечко

26 січня МВС заявило про 311 постраждалих із боку силовиків. До цього дня кількість затриманих учасників Євромайдану зросла до 116 осіб. Із них 81-му оголосили підозри в масових заворушеннях. У медіа події на Майдані в цей період отримали назву «Криваве Водохреще» або «Вогнехреще» — все почалося 19 січня, коли святкується Хрещення.

 

«Вибачте мене, я б їх сам затримав»

Першого ж дня загострення на Грушевського президент Віктор Янукович зателефонував одному з лідерів Майдану Арсенію Яценюку й запропонував почати переговори. 29 січня, після серії зустрічей, влада й опозиція досягли компромісу. Цього дня прем’єр-міністр Микола Азаров подав у відставку, а Верховна Рада проголосувала за скасування «диктаторських законів». Тижневе протистояння на Грушевського завершилося позиційної перемогою Майдану.

Ще одним пунктом домовленостей між владою та опозицією стала амністія для всіх затриманих під час сутичок. 29 січня Верховна Рада проголосувала відповідний закон, 17 лютого він набрав чинності. Посилаючись на нього, прокуратура закрила справи про масові заворушення, а суди звільняли від кримінальної відповідальності всіх затриманих. Це стосувалось і Ковальова, і інших студентів Карпенка-Карого. Їхню справу прокурор закрив 22 лютого.

Після перемоги революції і зміни влади в країні прокуратура знову почала розслідування протистоянь на Грушевського й інших подій Майдану. Але тепер під слідством опинилися не протестувальники, а їхні опоненти — силовики й чиновники.

Окреме провадження відкрили у зв’язку з побиттям і затриманням студентів Карпенка-Карого. Вадим Ковальов проходить у ньому потерпілим. Його товариші фігурують у справі як свідки, оскільки отримали не такі серйозні ушкодження. За словами Ковальова, розслідування йшло повільно.

«Тільки через півтора року мені призначили судмедекспертизу. Звичайно, вона нічого не показала. За словами лікаря, після побиття ступінь моїх ушкоджень був між середнім і важким. А судмедекспертиза дала мені тільки легкі тілесні, тому що в мене був один удар на лобі і все», — каже Вадим.

Слідчі у справі кілька разів змінювалися. Був проведений слідчий експеримент, встановлені автомобілі, на яких Ковальова вивезли в райвідділ. І тільки в лютому 2018 року — через чотири роки після нападу слідчий встановив особи двох міліціонерів, які, за версією прокуратури, були причетні до побиття. Підозри оголосили колишньому заступнику начальника карного розшуку Шевченківського райвідділу міліції Сергію Кірінчуку й оперативнику з міського відділу МВС Івану Гайдашуку.

Причетність останнього встановили завдяки рапорту про затримання Ковальова, який він підписав 20 січня 2014 року. А Кірінчук став підозрюваним після того, як його впізнав потерпілий. Ковальов стверджує, що саме він бив його, видавлював очі в машині і доставив до райвідділу. Кірінчук досі працює в органах — обіймає посаду оперуповноваженого карного розшуку Нацполіції Києва.

Бои на Банковой 1 декабря. Почему за шесть лет следствия за столкновения ответил один рядовой милиционер

Наприкінці 2018 року справу передали до Подільського райсуду Києва. Через неявку учасників початок процесу постійно переносився, й попереднє засідання відбулося тільки в жовтні 2019 року. В обвинувальному акті Кірінчуку і Гайдашуку закидають перешкоджання мітингам, перевищення службових повноважень із застосуванням насильства, службове підроблення й завідомо неправдиві показання під час слідства.

Самі підсудні відкидають звинувачення. Гайдашук визнає, що затримував Ковальова, але заперечує, що застосовував до нього насильство. А Кірінчук і зовсім стверджує, що не має ніякого відношення до затримання студентів Карпенка-Карого. За словами його адвоката Василя Трикоза, в справі немає доказів, що його клієнт причетний до цих подій. А Гайдашук і інші поліцейські, за версією захисту, діяли в рамках закону, коли зупинили і доставили студентів у райвідділ.

«Йдуть хлопці в касках із битами. Так вибачте мене, я б їх сам затримав. Якби вони йшли з відеокамерами і, дійсно, знімали курсову роботу, то це одне. Але там же навіть на відео видно, що вони реально з битами! Ось піду я зараз в касці з битою під Верховну Раду, мене одразу ж закриють», — сказав адвокат у бесіді з «Ґратами».

Зараз суд у справі Гайдашука і Кірінчука перебуває на стадії вивчення письмових доказів. Потерпілий Ковальов розраховує, що процес завершиться до кінця літа, й рішення буде на його користь. Поки тривало слідство, він уже закінчив університет і зараз працює актором і ведучим на святах і корпоративах.

 

П’ять вироків кривдникам козака Гаврилюка

Усього у справах про бої на Грушевського потерпілими визнані 240 осіб. 24 з них отримали тяжкі тілесні ушкодження. З 2014-го по кінець 2019-го ці події розслідувало управління спецрозслідувань Генпрокуратури на чолі з Сергієм Горбатюком. Його слідчі оголосили підозри в злочинах, скоєних на Грушевського, президенту Віктору Януковичу, ексміністру внутрішніх справ Віталію Захарченку, начальнику київського главку МВС Валерію Мазаному та його заступнику Петру Федчуку. Всі четверо в лютому 2014 року втекли до Росії.

Сутички між протестувальниками й силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

За невеликим винятком слідству не вдалося встановити конкретних силовиків, які завдали протестувальникам тяжкі тілесні ушкодження під час зіткнень. Ексголова управління спецрозслідувань Сергій Горбатюк пояснює це відсутністю доказів, завдяки яким можна було б ідентифікувати порушників.

«Всі документи стосовно розміщення підрозділів того дня, виходу на передній план, того, хто де чергував, усе це було відсутнє. Частина знищена, частина не складалася. Відповідно не складалися документи про використання спецзасобів посиленої дії. Основна проблема — це ідентифікація тих, хто застосовував або насильство, або помпові рушниці. Це основна проблема, яка не дозволила встановити (більшість — Ґ) причетних і повідомити про підозру», — сказав «Ґратам» Горбатюк.

Статус підозрюваних у провадженнях про січневі протистояння отримали тільки 16 бійців «Беркуту» і працівників інших силових підрозділів. Але лише щодо шістьох винесені вироки. Причому п’ять із них стосуються одного епізоду — побиття козака Михайла Гаврилюка.

Під час січневих зіткнень у мережі з’явилося відео, на якому бійці «Беркуту» жорстоко знущаються над чоловіком із козацьким чубом біля автозаку. На цих кадрах він стоїть голий, в одних шкарпетках в оточенні спецназівців. Силовики кричать на нього, фотографують, і один із них штовхає затриманого ногою.

Це відео швидко стало вірусним. Його герой — житель села Ярівка Чернівецької області Михайло Гаврилюк — перетворився на живий символ Євромайдану й після перемоги на хвилі популярності став депутатом Верховної Ради.

Прокуратура швидко знайшла причетних до знущань над козаком. Їхні особи вдалося встановити завдяки відео, на якому видно обличчя деяких силовиків. Як з’ясувалося пізніше, запис злив у мережу працівник міліції, обурений діями своїх колег.

Перші два вироки в цій справі Печерський районний суд виніс ще 26 травня 2014 року. Одним із засуджених був командир відділення кулеметників частини №3028 внутрішніх військ МВС. Згідно з вироком, він разом зі ще 4900 військовослужбовцями був відряджений у центр Києва й ніс там службу 22 січня 2014 року.

Напад на Тетяну Чорновол. Організатор помер у СІЗО, підозрюваний утік до Росії, серед засуджених — тільки один в ув’язненні

О 12:30 поруч зі входом до готелю «Дніпро» він затримав Михайла Гаврилюка, якого, як сказано в матеріалах справи, «за одягом і наявним при ньому льодорубом визначив як активного учасника акцій протесту». Підсудний повів його до начальства й дорогою вдарив козака дерев’яною ручкою льодоруба по шиї й обличчю. Він доставив його до командира своєї частини, який розпорядився доставити Гаврилюка до конвойного автомобіля.

Підсудний повів затриманого в автозак вгору вулицею Грушевського разом зі своїм товаришем за службою. Дорогою вони зустріли бійців «Беркуту», які, згідно з вироком, «почали проявляти негативну реакцію і агресію щодо затриманого». Вони оточили Гаврилюка, близько 5 хвилин били його руками й ногами, зняли з нього одяг і «припинили свої дії, коли останній був повністю голий і залишався тільки в шкарпетках». Середня температура цього дня становила від 9 до 10 градусів морозу.

Після побиття військовослужбовець, який затримував Гаврилюка, повів його далі голим до автозаку, де козака оточила нова група бійців «Беркуту», які почали знімати його на телефон. Побачивши це, підсудний, «хизуючись перед оточенням наявністю владних повноважень», зажадав від Гаврилюка, щоб той позував із льодорубом. А коли він відмовився, один із бійців «Беркуту» насильно засунув предмет між рук козака. Тільки після цього підсудний нарешті завів козака в автозак і наостанок штовхнув його ногою.

На суді обвинувачений визнав провину, заявив про каяття і вибачився перед Гаврилюком. Він також додав, що скоїв злочин під впливом телефонної розмови з дружиною, що сталася напередодні. Дружина повідомила йому, що під час прогулянки з малолітньою дитиною їй погрожували невідомі люди «внаслідок його перебування на службі». За словами підсудного, через це в нього «трапилося хвилювання, яке спровокувало його на злочинні дії».

Сам Гаврилюк на суді сказав, що пробачив обвинуваченого, і попросив не призначати йому суворого покарання. Суддя Олег Білоцерківець визнав підсудного винним у перевищенні службових повноважень і засудив до трьох років позбавлення волі з випробувальним терміном один рік.

Михайло Гаврилюк. Фото: Радіо Свобода (RFE\RL)

Того ж дня винним у такому ж злочині визнали його товариша за службою, який допомагав доставляти Гаврилюка в автозак. Він отримав два роки умовно.

Підозру в цій справі також оголосили автору відео про знущання над козаком — підполковнику, який працював заступником начальника пресслужби Нацгвардії України. Йому інкримінували, що під час побиття Гаврилюка він, будучи старшим за званням, не зупинив порушників. Підполковник визнав провину й вибачився перед потерпілим, у зв’язку з чим 18 липня 2014 року Печерський районний суд звільнив його від кримінальної відповідальності.

У 2015 році слідство встановило ще трьох силовиків, які мали відношення до інциденту з Гаврилюком. Прокуратура пред’явила підозру у службовій недбалості керівнику спортивної команди Нацгвардії, полковнику Олексію Полякову, який знімав голого козака на телефон, і начальнику охорони громадського порядку Печерського райвідділу міліції Дмитру Семеренку — вони спостерігали над знущаннями над козаком і не зробили нічого, щоб їх зупинити. Обидва підозрюваних також вибачилися перед Гаврилюком і уклали з потерпілим угоду про примирення. Полякову присудили два роки умовно, а Семеренку — рік.

Фальсифікації з пробігом. Як через поїздку Автомайдану в «Межигір’я» прогнулася правоохоронна система, і чому вона не може випрямитися шість років по тому

 

У червні 2015 році прокуратура відправила до суду обвинувальний акт стосовно ще одного кривдника Гаврилюка — командира взводу «Беркуту» з Харкова Дмитра Собіни. Він, за версією слідства, брав участь у побитті козака. Собіна не з’явився до суду й був оголошений у розшук. Він утік до Росії, де написав книгу «Нескорений «Беркут». У ній, згідно з описом, колишній спецназівець пише, як разом із колегами «намагався врятувати країну від Порошенка, від свавілля й беззаконня, а також від розвалу й деградації».

 

«Це тобі за нашого брата, який зараз у комі»

Ще одна справа про зіткнення на Грушевського, доведена до вироку, стосується подій 20 січня. Увечері того дня, під час вуличних зіткнень бійці «Беркуту» жорстоко побили гумовими кийками протестувальників, які піднялися на колонаду стадіону «Динамо». Це відбувалося на висоті кількох метрів, тому було добре видно присутнім і знято кількома камерами.

На відео зафіксовано, як четверо спецназівців близько хвилини б’ють двох учасників протесту, а потім стягують знерухомлені тіла з даху. У цей час учасники Майдану, обурені тим, що відбувається, намагаються перешкодити бійцям «Беркуту»: кричать на них, сліплять лазерами й кидають камінням.

Двох учасників протесту, які попалися спецназівцям на колонаді, звати Володимир Цілицький і Михайло Низькогуз — йому тоді було всього 17 років.

Після побиття їх затримали і пред’явили підозри в «масових заворушеннях». Суд відправив Цілицького під варту, а Низькогуза — під домашній арешт. Коли в силу вступив закон про амністію учасників Майдану, їхні справи закрили. І відкрили провадження через побиття Цілицького і Низькогуза щодо силовиків, які перевищили повноваження.

Слідчі Генпрокуратури підняли справи про «масові заворушення» і знайшли в них три протоколи допиту бійців харківської роти «Беркуту» Андрія Хандрикіна, Володимира Мастеги й Артема Войлокова. У них спецназівці повідомляють, що це вони затримували Цілицького й Низькогуза.

Влітку 2016 року прокурори оголосили їм підозри в побитті на колонаді. Суд помістив усіх трьох під домашній арешт, але через кілька місяців відпустив під особисте зобов’язання брати участь у слідчих діях.

У квітні 2017 року Мастега й Войлоков втекли до Росії. Звідти вони записали відеозвернення, в якому заявили, що зникли, оскільки не сподіваються на чесний розгляд справи, і перебувати в Україні їм небезпечно.

«Ми забезпечували громадський порядок, протидію радикалам, захищаючи життя, здоров’я й безпеку законослухняних громадян. Після перемоги так званої Революції Гідності ось уже протягом трьох років ми піддаємося кримінальному переслідуванню з боку різних державних органів і обдуреної частини населення», — кажуть на відео спецназівці-втікачі.

У результаті з трьох підозрюваних в Україні залишився лише Андрій Хандрикін, справу якого 2017 року почав розглядати Дніпровський районний суд Києва. Прокурори висунули йому звинувачення в тортурах, за які передбачено покарання від 5 до 10 років позбавлення волі.

В обвинувальному акті йшлося, що ввечері 20 січня на даху колонади було щонайменше четверо протестувальників, двоє з яких кидали в силовиків «коктейлі Молотова». Хандрикін разом із Мастегою й Войлоковим побачили це й вирушили затримувати порушників. Помітивши спецназівців, протестувальники втекли вниз саморобною драбиною.

На даху залишилися тільки Цілицький і Низькогуз, які, за версією слідства, піднялися туди «для зручного й безпечного спостереження за тим, що відбувається, і не чинили протиправних дій». Тоді, як вважає обвинувачення, Хандрикін разом із двома колегами почали бити їх ногами й кийками. Після «придушення їхньої волі на реалізацію права на проведення мітингів» спецназівці підняли тіла своїх жертв і показали іншим силовикам внизу, які «почали схвально бити кийками по залізним щитам, демонструючи колективне бажання продовжити катування потерпілих».

Сутички між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Потім бійці «Беркуту» спустили затриманих вниз і повели їх до автозаку, а їхні колеги тим часом продовжували побиття.

«Я був не в змозі йти, мене наполовину волокли. Якщо спотикався й повисав на руках, піднімали не за плечі чи руки, а за ніс і губу. Обличчя було в крові, губа розірвана. Ще глумилися, запускали перцевий газ у штани. Це було дуже неприємно. На жаль, я на той час бачив тільки одним оком, друге заплило. Поглумилися, запхали в автозак. Погано розумів, голова боліла. Мені просто хотілося вижити в той момент», — згадував Володимир Цілицький у суді.

Другому затриманому Михайлу Низькогузу дісталося не менше. На суді він сказав, що його повалили на землю, роздягли догола, а один із силовиків завдав йому удар ножем у стегно, сказавши «це тобі за нашого брата, який зараз у комі». Низькогуз знепритомнів, але тут же прокинувся від різкого болю. Як виявилося, він був викликаний тим, що хтось розпилив йому газовий балончик на відкриту рану.

Спецназівці, які побили Низькогуза й Цілицького, на колонаді були в масках і шоломах, і потерпілі не змогли підтвердити, чи був серед них обвинувачений Хандрикін. Ніхто зі свідків на суді також не вказав на підсудного.

Єдиним доказом проти Хандрикіна був протокол його допиту зі справи про «масові заворушення», в якому він підтверджує, що затримував Цілицького й Низькогуза. Сам обвинувачений на суді заявив, що не був на колонаді того дня. Він сказав, що 24 січня 2014 року його покликав заступник командира роти й попросив підписати протокол допиту замість тих, хто насправді затримував учасників заворушень, оскільки їх не було на місці. Хандрикін сказав, що погодився поставити підпис, так як бачив, як «горіли заживо бійці внутрішніх військ, і люди, які кидали «коктейлі Молотова», повинні понести відповідальність».

Суддя Оксана Бірса, оцінюючи протокол допиту Хандрикіна зі справи про «масові заворушення», вирішила, що слідчий долучив його до провадження з порушенням Кримінально-процесуального кодексу. На її думку, на вилучення протоколу з іншої справи повинен був дати згоду слідчий суддя, чого зроблено не було. У зв’язку з цим Бірса визнала цей документ недопустимим доказом.

Андрій Хандрикін. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Суддя дійшла висновку, що причетність колишнього бійця «Беркуту» до побиття на колонаді не була доведена на процесі. 30 серпня 2019 року Бірса винесла Хандрикіну виправдувальний вирок. Активісти Євромайдану і друзі потерпілих, які були присутні під час оголошення, зустріли його невдоволеними вигуками і криками «ганьба».

Представники потерпілих і прокурор подали на вирок скарги. Зараз їх розглядає Київський апеляційний суд. 21 січня — у день шостих роковин подій на колонаді — прокурор подав доповнення до скарги. Він вказав, що в матеріалах справи немає аудіозаписів декількох засідань у справі Хандрикіна. Дізнавшись про це, судді відправили запит до Дніпровського районного суду з проханням надіслати відсутні матеріали. Якщо виявиться, що записи загублені, це може стати формальним приводом для скасування виправдувального вироку. У цьому випадку справу знову направлять до суду першої інстанції, і процес почнеться з нуля.

Зараз слухання відбуваються без потерпілих, в апеляції їх представляють адвокати. Поки тривало слідство й суди, Володимиру Низькогузу виповнилося 23. За цей час він встиг закінчити коледж, вступити до університету, відслужити в АТО й навіть обратися депутатом Львівської обласної ради від рідного Червонограда. Владислав Цілицький переїхав працювати до Польщі.

А в житті підсудного Андрія Хандрикіна мало що змінилося. Після розформування «Беркуту» він пройшов переатестацію в поліції і продовжує працювати в харківському батальйоні спецназу.

29 кримчан Росія переслідує у справі «Другої Сімферопольської групи Хізб ут-Тахрір»
29

кримчан Росія переслідує у справі «Другої Сімферопольської групи Хізб ут-Тахрір»

Чому очевидці референдуму в Слов’янську бояться колишнього мера Нелю Штепу «Чим менше свідків, тим легше жити»

«Чим менше свідків, тим легше жити»

Чому очевидці референдуму в Слов’янську бояться колишнього мера Нелю Штепу

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів