Поїхати неможливо повернутися. Репортаж про те, як маріупольці намагаються врятуватися зі знищеного міста

Маріупольці помирають в оточеному російськими військами місті, але вибратися на підконтрольні Україні території — не менш небезпечно. Про те, як це відбувається, — репортаж із Запоріжжя — першого вільного міста на шляху евакуації мешканців Маріуполя.

Парковка

На заході сонця на парковку торгового центру, що на околиці Запоріжжя, приїжджають десятки автомобілів. Запилені, з написами «люди» та «діти» на шибках і дверях, на бічних дзеркалах пов’язані білі полотняні смужки. Люди виходять, обіймаються, хтось плаче. Маріупольців видно одразу: знесилені після довгих тижнів у підвалах, у декого – руки в сажі від приготування їжі на вогнищі, речей із собою майже не мають.

Вже понад місяць Росія з артилерії та авіації знищує Маріуполь, щоб забезпечити собі сухопутний «коридор» із Криму і захопити всю Донецьку область. Мешканці міста опинилися у пастці, під обстрілами, майже без гуманітарної допомоги. Влада говорить про 22 тисячі загиблих у Маріуполі.

У Запоріжжі відносно безпечно — періодично завивають повітряні сирени, але обстріли трапляються рідко, і місто живе активним життям. Працюють магазини, ринок і навіть кафе. Боїв біля міста не було, 16 березня вдарили ракети по вокзалу «Запоріжжя-2» і ботсаду. При цьому російські війська окуповують міста на півночі й сході Запорізької області. 4 березня вони взяли під контроль Запорізьку атомну електростанцію і захопили місто-супутник АЕС Енергодар.

https://graty.me/uk/vijna-i-mirnij-atom-yak-zhive-energodar-misto-z-najbilshoyu-aes-u-%d1%94vropi-zahoplene-rosi%d1%94yu/

«Довезла, ластівка», — радіє водій, погладжуючи кермо своєї «Судзукі». Його звуть В’ячеслав.

«Позаду, он подивіться, — показує він на заднє і бічні вікна. — Я вже у Бердянську ці плівки наклеїв. Ми їхали взагалі без вікон. Плівки шматок знайшов, дружина сиділа тримала, я — 60 км на годину з Маріуполя. Авто стояло на подвір’ї — міни почали прилітати».

Вирвалися з міста всією родиною: В’ячеслав і дружина Анжела, їхній син, невістка, онуки, собака та три кішки.

«Ми прожили 24 дні довжиною у життя! Квартири і в дітей, і в мене. Усе було! І повірте, життя — це цінніше», — каже Анжела.

З речей — з собою лише дві сумки та те, у що одягнені. Маріупольці втратили все нажите впродовж життя — як і всі інші.

За останні тижні вони стали свідками щоденного знищення міста. Бомбардування житлових будинків, точкові удари по інфраструктурі міста:  басейн «Нептун» — його тільки збудували і не встигли запустити. Льодова арена, де тренувалися діти. Найстрашніше для мирних мешканців — авіанальоти. Як колишній військовий, В’ячеслав розуміє, що пілот добре бачить ціль, коли скидає бомби.

Маріуполь. Фото: Едуард Зарубін

Чоловік згадує, як із літака обстрілювали чергу за водою. Він був разом із сином, який отримав тоді невелику контузію.

«Проспект Будівельників, тут стоїть машина, тут люди — ось така черга, і він ось так ось по проспекту як летів — і по черзі! Уламки з того боку, я притулився до колеса, син підскочив — бігом! Втекли. Я того ж дня… ще беру каністри, повертаюся, а машина вже стоїть із пробитими колесами, водія немає, водичка ледве тече», — розповідає В’ячеслав.

Шлях із Маріуполя відбувався у два етапи. Спочатку доїхали до Бердянська, де затрималися, щоби підремонтувати автомобіль і знайти вже на той момент дефіцитний бензин. За тиждень виїхали до Запоріжжя. Замість звичайних трьох дорога зайняла вісім годин через півтори десятки російських блокпостів.

«Проїжджаємо один блокпост — стоять зачухані пацани, камуфляжна куртка одного кольору, штани — іншого, ось цей от ремінь висить і на ньому тільки два магазини і автомат, і більше в нього нічого немає! — розповідає В’ячеслав. — Я на нього дивлюсь і думаю: твою мать, блін, завойовник ти прийшов, та якби вас не було як сарани, руками б роздер! А на інших блокпостах — ну, просто звірі!».

В’ячеславу довелося викинути швейцарський розкладний ніж, який подарували йому десять років тому на день народження. Бо попередили, що заарештують на 30 діб, якщо знайдуть якусь зброю. На одному з блокпостів сина мало не затримали.

«Він перед виїздом взяв і спиртного випив, пігулок напився і спиртного, — розповідає В’ячеслав. — Вони: «А, блін, бухой! Зараз це…». Я говорю: «Хлопці, ну, контузило, ви бачите машину, пацан був поруч із нею, його контузило просто». Вони там з ним поговорили, роздягнули. Він такий — як вата. Один: «Шо, блін, бухой, давай заарештовуй». Інший: «Він контужений». І ось завдяки тому посадили у машину».

Автомобіль був уже в поганому стані, тож росіян не зацікавив.

Приїзд маріупольців до Запоріжжя, березень 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Хоча у знайомих В’ячеслава, які виїхали раніше, намагалися забрати автомобіль на блокпосту, де стояли «ДНРівці», але змогли домовитися за хабар.

«Я зараз у такому стані, якщо мені хтось скаже про Рашку, я просто ось так ось пащу порву!» — зізнається В’ячеслав.

Сім’я не збирається їхати далеко. Зупиняться у Дніпрі, у знайомих. У В’ячеслава в Маріуполі залишилися сестра і мати — він намагатиметься їх вивезти. Каже, що все, чого хоче, щоб закінчилася війна. Тоді він повернеться відновлювати своє місто. Коли В’ячеслав про це говорить, ледве стримує сльози.

Багато маріупольців мають такі ж почуття.

https://graty.me/uk/monologue/oni-mogut-razrushit-nashi-goroda-no-ne-istoriyu-i-pamyat-monolog-priazovskoj-grechanki-kotoraya-spaslas-iz-mariupolya-no-hochet-vernutsya-chtoby-otstroit-gorod/

Дитячий садок

Дитячі садки — для тих, хто евакуювався. Так вирішила запорізька влада, коли до міста почали масово приїжджати люди: спочатку з окупованого Енергодару, а потім з оточеного Маріуполя. На нічліг у дитсадках розподіляють по приїзду на парковку біля того ж торгового центру. Звідси безплатні автобуси розвозять людей на поселення. Вранці цими автобусами можна повернутись на парковку або поїхати на вокзал. У садках ведуть запис на евакуаційні поїзди.

У дитячі садки погоджуються їхати не всі. У кого є гроші, намагаються зняти кімнату хоча б у дешевому готелі, щоб нарешті відчути особистий простір і комфорт після підвального життя.

Ще три дні тому 22-річна Аліна і 25-річна Ольга ховалися у бомбосховищі в Маріуполі. Після складної дороги вони звикають до спокою у дворі гостинного запорізького дитячого садка. Сидячи на лавці, Аліна обіймає іграшку, Ольга тримає свого кота з лев’ячим прізвиськом Сімба.

«Була стадія повного відчаю: немає зв’язку ні з чоловіком, ні з рідними, ні з ким. Просто жити не хотілося», — згадує Аліна про останні дні у Маріуполі.

Район, де вони перебували, постійно бомбили. Потім загорівся під’їзд їхнього будинку. Кажуть, що це сталося після того, як прийшли російські солдати перевіряти чоловіків у бомбосховищі. Через пожежу Ользі та Аліні довелося шукати інше місце укриття — вони бігли буквально під обстрілами.

«Це диво, що нам вдалося звідти вибратися. Якби не вибралися, все б закінчилося дуже погано», — каже Аліна.

Мешканки Маріуполя Ольга (ліворуч) та Аліна (праворуч) у Запоріжжі, березень 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Вона розповідає, що російські військові змушують маріупольців їхати на окуповані території чи в Росію. Поширюють пропаганду про те, що ведуть успішний наступ, і українські міста, зокрема Запоріжжя та Харків, здаються без бою.

Аліні та Ользі вдалося знайти волонтерів, які вивезли їх до Запоріжжя на своєму мікроавтобусі.

«Ми вже на свій страх і ризик просто стрибнули в бусик, вікон не було ззаду. Усю дорогу було страшно — куди нас везуть», — згадує Аліна.

Волонтери виявилися вірянами. Дорогою молилися за Аліну з Ольгою. А також за їхніх чоловіків — вони бійці батальйону «Азов» і захищають Маріуполь.

Росіяни вишукують родичів українських військових, особливо «азовців», і тому жінкам не можна було опинитися в окупації чи їхати у РФ. Коли ховалися у підвалах, Аліні та Ользі також довелося приховувати, хто їхні чоловіки.

«Ми сиділи у підвалі з такими людьми, які відкривали рот на наших українських військових, котрі захищають нас! — обурюється Аліна. — Вони казали, що вони такі-сякі, погані, що через них це все відбувається. Чому вони звідси стріляють, зараз сюди прилетить у відповідь?! Ледве себе стримувала. Розуміла, що треба мовчати».

Ольга вже десять днів не отримувала від чоловіка жодних звісток. А чоловік Аліни сьогодні вперше вийшов на зв’язок. Повідомив, що з ним усе гаразд, сказав, що любить її. Після цього Аліна весь день має гарний настрій.

— Дуже хочеться, щоб їм допомогли! — каже вона.

— Реально хлопцям потрібна допомога, — підтримує Ольга.

— Боляче, дуже боляче, бо ми не поруч з ними, — додає Аліна.

Раптом лунає гуркіт, і жінки різко замовкають. Виявилося, це звук трамваю, що проїжджав повз.

— У багатьох колег чоловіки воюють, сини. Ми тут на своєму місці — вони на своєму, — каже завідувачка дитсадка Катерина, яка зі співчуттям слухає розповідь жінок.

Незабаром вечеря — повідомляють вихователі своїм дорослим відвідувачам. Накривають дитячі столи. Люди сідають довкола них на дитячі стільці. Попиваючи компот, говорять про пережите.

«Там такий жах, у Маріуполі, — каже 57-річний Олег. — Ніколи не думав, що такі звірства…».

Він розповідає, що йому і його дружині Галині — їй 55 років — пощастило вибратися. Напівжартома киває на неї, що, мовляв, ось через кого залишалися в Маріуполі до самого початку війни, хоча він пропонував виїхати раніше. Галина — викладачка математики у місцевому університеті, та ще 24 лютого проводила пари.

«Ну, ми не знали, що буде так, — виправдовується вона. — 2-го числа обстріляли нашу квартиру — ми побігли до підвалу. Впав «Ураган».

Олег — також університетський викладач, але з програмування — припускав, що буде так, як у 2014 році, і в нього з дружиною буде час втекти. Але прорахувався.

«Виявилося, що вони зайшли з Криму, і ми потрапили в пастку», — говорить він.

Мешканці Маріуполя Олег (ліворуч) і Галина (праворуч) у дитячому садку в Запоріжжі, березень 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Тепер, за три тижні після вторгнення, вони нарешті вибралися з оточення разом зі своїми сусідами по підвалу.

— Як матері цих льотчиків виховували, солдатів, які вбивають людей? У них є матері взагалі? — обурюється голосно Олег. — Я хотів би їм побажати, щоб те, що вони зробили з Маріуполем, зробили з їхніми містами. Щоб вони все відчули самі, і може, тоді вони щось зрозуміли б. Раз вони не розуміють, що не можна кидати бомби на житлові квартали чи з гаубиці в будинки стріляти! Сидиш у підвалі — цілий день вони гатять!

— А потім приходять і кажуть: бережіть своїх дітей. Цукерки дають, — підтримує його Галина.

— Це ж такий особливий цинізм: позбавити дітей школи, навчання, діти у підвалах живуть. А потім приносиш цукерки дітям, щоб вони були щасливі! — продовжує обурюватись її чоловік. — Вони не каються — ми ж із ними говорили. Ми сиділи біля вогнища, вони приходили, якісь пайки приносили. Намагалися нібито по-дружньому. Говорили, ви не хвилюйтесь, ми все відновимо…

Росіяни ще радили: «Ви тут натягніть шматок гуми, який з БТРа відвалився, біля підвалу і напишіть, що діти…»

— Ми скоро вас звільнимо, все буде добре… — казали вони.

Олег із Галиною розповідають, що у їхньому підвалі були й ті, хто радів росіянам. Через це пара, яка у побуті спілкується українською, побоювалася говорити рідною мовою.

— Була частина людей, вони за Росію, — каже жінка і додає. — Їх не так багато. Люди втратили свою квартиру, але хотіли, щоб Маріуполь захопили. Говорять про українські війська: «А чого вони не здаються?!»

Олегові та Галині довелося хоронити своїх чотирьох сусідів. Могили рили прямо біля будинку. Через сильні обстріли тіла лежали не поховані по 15 днів. Від швидкого розкладання рятували морози.

«Один цей Гриша, потім хлопець ще помер, бабуся померла. Сашу застрелили. Працював на заводі», — перераховує Олег.

«Що мене особисто вражає, — зізнається він. — Постійно згадую: йдеш туди — лежить труп біля будинку, повертаєшся — уже два трупи. Пішов по воду до джерела, — лежить мертвий мужик. Люди нічого, проходять… Ходиш вулицями — лежать мертві, і це ніби нормально, ніхто не прибирає. Не всі можуть закопати. Це якесь озвірячення людей, дикість…»

«Як швидко люди звикають до нелюдських умов», — додає Галина.

Олег вважає, що в Маріуполі Росія влаштувала геноцид. Він дуже сподівається, що за це російські офіцери постануть перед трибуналом як військові злочинці і хоче знати їх поіменно.

Лікарня

Запорізькі лікарні приймають поранених. Російські війська, попри домовленості про «зелені коридори», часто відкривають вогонь по цивільних, коли ті намагаються виїхати із зони бойових дій та оточеного міста.

16 березня росіяни накрили мінометним вогнем колону евакуаційних машин за Степногірськом. П’ятеро людей, у тому числі дитина молодша трьох років, отримали поранення. Усі вони — родичі, їхали в одному автомобілі. Їм вдалося врятуватися, але вони пройшли через складні операції, які зробили запорізькі лікарі. Тепер, майже через тиждень, вони можуть розповісти, що тоді трапилося.

26-річна Тетяна отримала поранення в ключицю, уламком їй перебило вену і зачепило легеню.

«Ми проїхали на Василівку, якось видихнули, вже зателефонували всім родичам, що виїхали, — розповідає жінка. — І в Степногірську, де підірвано міст, ми проїхали складну дорогу. Піднялися на першу висоту, яка вже не контролювалася військами РФ, і почули, як падають снаряди в полі на рівні нашої машини».

Тетяна починає плакати — їй важко згадувати жахливі події того дня.

Мешканка Сартани Тетяна — поранена під час евакуації з Маріуполя, березень 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Всі почали їхати хаотично, на дорозі замість однієї колони стало п’ять, усі один одного щемили. Кожен намагався просто вижити. Чоловік мій добре водив, але в один із моментів снаряд потрапив в автомобіль, — продовжує розповідь. — І коли я прийшла до тями після вибуху, у мене було перше запитання до мами: «Це все?». Вона мені каже: “Ні, це не все”. Я сама вийшла з машини, не знаю, як це зробила, і намагалася зупинити інші машини. Втрачала свідомість через втрату крові, тому що в мене була перебита вена і легеня — ключиця».

Її мама Світлана стоїть поряд. Їй єдиній із цього автомобіля пощастило залишитися неушкодженою, і вона тепер доглядає рідних: дочку, зятя, чоловіка, онука і племінника.

Жінка з жахом згадує про те, що відбувалося з її дочкою.

«Переді мною ця картина була не знаю скільки ночей, поки я не побачила, що вони стали хоч трохи йти на поправку. Тому що ця картина: просто підкошені ноги, і ось так от просто звалилась… », — каже Світлана.

Дмитро, чоловік Тетяни, був за кермом. Міна вибухнула з його боку, і на нього попав весь тягар від удару. Чоловіка контузило, він отримав численні ушкодження внутрішніх органів, голови, ноги. Про те, як його вдалося витягти, розповідає 21-річний Віталій, брат Тетяни. Сам він отримав осколкове поранення голови та руки, але весь час був при свідомості.

«Ми вискочили з машини, я торкаюся своєї голови, у мене уламок, тече кров, — розповідає Віталій. — Я перемотався абияк, почав зупиняти інші машини… Жодна машина не зупиняється… Мені вдалося зупинити одного чоловіка. Він пішов витяг чоловіка сестри з машини, бо машина почала горіти, а він лежав у непритомному стані, хоч і очі були розплющені. Нарешті зупинили швидку Червоного Хреста. Вони нам кажуть: “Ми не медики”. Ми говоримо, довезіть хоч кудись! Вивантажили те, що там було, нас туди цей чоловік із Червоним Хрестом запихав… Тітка — там були прокладки — вона їх рвала, накладала пов’язки, щоб хоча б кров зупинити».

Десь дорогою поранених пересадили в автомобіль до військових медиків, ті під час руху автомобіля почали надавати їм першу допомогу. У лікарні в Запоріжжі поранених прооперували. Сім’я вважає, що якби не чоловік, який зупинився на дорозі, аби допомогти, та запорізькі лікарі, — вони б не вижили.

«Сім’я робочого і вчителя», — так каже про свою родину Тетяна. Вона сама, як і мати, — вчителька. Чоловік, батько і брат — усі працювали на маріупольському заводі Ілліча. Жили у Сартані — селищі під Маріуполем. Наприкінці січня Тетяна і Дмитро купили свій будинок, на який довго збирали гроші, але почалося вторгнення.

З першого дня Сартану бомбили.

«Прокинувся я від вибухів уночі 24 числа, — розповідає Віталій, — Будинок ходив ходуном. О п’ятій ранку я бачив оголошення про війну. У 2014 році пережив це все і якось здавалося, що буде приблизно те саме. І вирішив залишитись у селищі».

Мешканець Сартани Віталій, який отримав поранення під час евакуації з Маріуполя, березень 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Незабаром на Сартану почали скидати авіабомби. Тоді все-таки вирішили переїхати до Маріуполя. Знайшли там квартиру — «сталінка» здавалася фортецею. Але незабаром вона перетворилася на непридатне для життя місце. Зникло світло, вода, зв’язок, було дуже холодно. Запаси їжі вичерпувалися. Намагалися виїхати з Маріуполя десь із 12 березня. Перші кілька разів — без успіху. Місто було оточене, і російські війська розстрілювали автомобілі, що евакуйовувалися. Їхній «Ланос» уже був без двох вікон — обстріляли парковку, де він стояв.

15 березня у дах будинку потрапив снаряд. Цього дня сім’я дізналася, що ні друзів, ні інших родичів уже нема у місті. Тоді вони у паніці почали збиратися. Про маршрут дізналися по «сарафанному радіо».

Ніч перед виїздом уперше провели у підвалі, бо центр уже обстрілювали. Попали в сусідній будинок — прямо в під’їзд. Коли виїжджали з Маріуполя рано-вранці 16 березня, жодних блокпостів уже не було.

«Маріуполь просто знищили», — каже Тетяна зі смутком. Вона не розуміє, чому і навіщо.

Серед всього жаху Тетяні запам’яталося кілька моментів: у десятих числах березня випав сніг у Маріуполі, і вона побачила на дорозі снігоприбиральну машину. А до цього машина-пилосос збирала на дорогах уламки, які могли пошкодити колеса.

«Коли ми таке бачили — це вселяло надію, — продовжила за доньку Світлана. — Тоді доця прийшла і сказала: цих людей вони не переможуть».

Віталій переконаний, що те, що сталося з ним, його сім’єю та Маріуполем, — геноцид.

«Там не бойові дії, там просто знищують місто. Приїхали вбивати людей. Це не війна», — каже він злісно.

Скільки таких поранених — офіційної статистики наразі немає. Відомо про дев’ятьох дітей, які знаходяться у лікарні у Запоріжжі з тяжкими пораненнями.

Знову парковка

Переселенці з Маріуполя приїжджають до Запоріжжя, березень 2022 року Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Перші переселенці масово почали приїжджати в Запоріжжя 9 березня — з Енергодару, куди зайшли російські війська. 14 березня приїхали маріупольці — їх приймали того дня до 5 ранку. За весь час через Запоріжжя виїхало понад 100 тисяч людей. Щодня — до кількох тисяч.

На парковці, куди вони прибувають своїми автомобілями, їх зустрічають насамперед запорізькі соцпрацівники. Вони чергують тут із самого ранку.

Щодня їм проводить інструктаж Олексій Савицький із міського управління по роботі з молоддю та сім’єю.

«Люди приїжджають із болем і можуть проявляти агресію, — розповідає бадьорим голосом Савицький. — Ми в жодному разі не проявляємо агресію. Ми посміхаємося, намагаємося все згладити, все прийняти, відпустити, пройшли далі, поставили блок, усміхнулися, сказали: «Ми на вас тут так чекали!». Допомагайте людям».

Якщо люди приїжджають із дітьми, то для них є безплатні памперси і ліки — про це треба їм говорити. Є діти — часто це підлітки, які соромляться їсти.

«Пояснюйте, що це готували чиїсь мами, старалися для них», — інструктує далі Савицький.

Коли приїжджають поранені, то соцпрацівник насамперед має привезти до постраждалого лікаря з медпункту поруч і, якщо необхідно, викликати швидку.

«Вдень таких випадків менше, надвечір — більше», — каже Савицький.

«Кожен із нас сьогодні і психолог, і соцпрацівник, і людина, яка для них може зробити щастя, — пояснює він. — Вони мають приїхати і відчути, що в безпеці і їм тут раді».

Торговий центр поруч зі стоянкою не працює з початку війни і тут розгорнули базу прийому переселенців. Волонтери роздають людям гарячу їжу. Для них є безкоштовний одяг. Там, де раніше було кафе, тепер медпункт.

На вході стоїть банер Маріупольської міськради з упізнаваним логотипом — якорем. Біля нього кілька людей у ​​жилетах із таким самим логотипом допомагають новоприбулим маріупольцям зорієнтуватися і роздають продуктові набори: крупу, тушонку, макарони, олію і печиво.

Одна з волонтерів — Галина Миролюбова, до війни — помічниця депутата Маріупольської міськради. З міста виїхала 17 березня разом із трьома дітьми, матір’ю, чоловіком і племінником. Каже, що залишалися, поки могли, щоб допомагати: своїм авто розвозили воду та їжу у бомбосховища.

Волонтерка Маріупольської міськради Галина (праворуч) допомагає переселенцям у Запоріжжі, березень 2022 Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Поки вони у Запоріжжі, Галина також хоче бути корисною своїм городянам. Але зізнається, якщо й тут почнуть стріляти, чекати вже не буде — поїде з родиною одразу.

«Ми адаптувалися без води, світла — все це нормально. Але страх за дітей…» — пояснює Галина.

«Я поплакала вранці, вже вії нафарбувала. Вже й набряки зійшли, — додає жінка. — Я ж не маю показувати, що мені самій страшно, це все їм передасться. Тому тримаюся».

Переселенці приїжджають до торговельного центру з самого ранку. Тих, хто ночував у дитячих садках, привозять сюди автобуси. Тут можна перекусити і одразу ж дізнатися більше інформації про варіанти евакуації.

«Підкажіть, на Ростов буде транспорт? — раптом питають дві жінки, пенсіонерки. — А на Донецьк? Ми сіли не туди, куди треба. З Маріуполя на Краснодар і на Ростов відправляли».

«Мені назад треба. У бік Ростова», — каже одна, вона представляється Валентиною.

«Ми місяць сиділи у підвалах, смердючі, брудні, Господи! — Розповідає жінка. — Сипалося на нас! Я вже не боялася цих Градів, снарядів, тільки боялася, щоб не дали бомбу, таку, як на Драмтеатр».

Вона з тих, хто вважає, що в обстрілі винні українські військові, які, відмовившись здавати місто, вели бої з житлових районів. Тому, за логікою Валентини, росіяни й атакували і її тихий район. Обстріли були настільки частими, що їй довго не вдавалося вибиратися з підвалу. Їжі на всіх не вистачало, і за час облоги жінка звикла їсти лише раз на день. Через погану воду, яка смерділа гумою і трубами, у неї почалися проблеми зі шлунком — добре, що поряд був туалет. На додачу до всього жінка соромилася того, як виглядала. У дитячому садку вона нарешті змогла привести себе трохи в порядок: помила голову, підвела очі, нафарбувала губи. Валентина завжди, за її словами, тримала себе, бо працювала директором будинку культури.

На одному з російських блокпостів дорогою в Запоріжжі сталася ще одна принизлива для неї ситуація.

«Каже там один — колючі, ріжучі є? — розповідає Валентина. — Я кажу — немає. Відкривайте сумку! Я відкриваю: А ріжучого нічого? Колючого? Я говорю — є! Він — шо? Язик мій! На, дивись, говорю, ось тобі ліфчики, ось тобі труси. Що тобі ще. Гамаші. Такі соплячки російські! Років по 17. І дівчата. Ой, Господи!»

Переселенці з Маріуполя приїжджають до Запоріжжя, березень 2022 року Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Валентина до останнього сиділа у підвалі у своєму районі неподалік залізничного вокзалу, поки і туди не почали прилітати снаряди. Тоді впросила знайомого, щоб він довіз її з подругами до селища Портівське. Він погодився, і грошей, які жінки пропонували йому за дорогу, не взяв. Із селища Валентину з подругами забрали до Запоріжжя волонтери, які привозили гуманітарну допомогу.

«Але мені треба було до Безимєнного, до доньки. Зв’язку у мене з нею не було…» — каже Валентина.

В Україні у неї син — десь мотається, пояснює вона, розвозить допомогу. Він не зустрів її, а зателефонував і сказав, щоб сама добиралася до Вінниці. Туди він перевіз дружину з її матір’ю.

“Молодець, синку, їх ти відвіз. А мамі сказав: приїдь сюди, — ображається Валентина. — Я приїхала. Де ти є? — Ну, я мотаюся, я працюю!”

У Маріуполі вона жила одна — чоловік, з яким колись організовувала музичні фестивалі по всій країні, давно помер. Доньку не бачила три роки, а син її відмовляв до неї їхати і казав, що там проблеми з продуктами. Коли нарешті змогла зв’язатися з дочкою, та пояснила, що все не так, усе гаразд, і вона на неї дуже чекала.

«Син так сварив мене сьогодні і вчора. І невістка: з вами там, мабуть, попрацювали! Я говорю: я не сиджу ніколи [в телевізорі], не дивлюся новини, я їх не люблю! Ніколи не лізу в політику — вона мені огидна. У мене своє. У мене свої пісні…» — пояснює Валентина.

Дзвонить телефон — знайома. Валентина починає розповідати про свої перипетії. Доноситься уривок розмови: «Вони пруть, росіяни».

У Маріуполь

Маріуполь в оточенні. Фото: Едуард Зарубін, Ґрати

Фактично «зелених коридорів» із міста на підконтрольну Україні територію немає: колони автобусів росіяни блокують, автомобілі відбирають, далі за Бердянськ не йдуть. При цьому російські війська організовують евакуацію до Росії або захоплених ними українських міст.

Дістати своїх із Маріуполя — завдання родичів чи волонтерів, які везуть туди гуманітарну допомогу. Щоранку на виїзді з Запоріжжя збирається колона з двох десятків авто. Люди розуміють, що їдуть на свій страх і ризик. Але «треба витягувати», — кажуть вони.

Інна їде забирати свою доньку, онучку і 83-річну маму.

«Я у такому стані, я зараз почну плакати, — пояснює жінка, чому їй не хочеться розмовляти. — Я залишилася тут по роботі, тепер не можу повернутися туди. Зараз усіма шляхами я намагаюся це зробити, щоби забрати своїх. Третій день сюди ходжу».

Інна досі не мала зв’язку з рідними.

«Страшно, а все одно їду, — каже вона і таки починає плакати. — Все буде добре. У мене донька сильна, розумниця, все буде добре — подбає про мою малютку».

Вона не має своєї машини, але їй вдалося знайти водія, який бере її з собою. Він теж їде за своїми родичами: повернувся з-за кордону, де працював, щоби вивезти сім’ю. Багато хто в колоні — або моряк, або трудовий мігрант.

Син Володимира не може приїхати — перебуває на судні на іншому континенті. Тож невістку їде шукати його батько.

«У неї там залишилася мама — не хотіла покидати її. А, може, їх там уже завалило», — каже Володимир про те, чому досі жінка не виїхала самостійно.

Він знає, що будинок, де вони мешкали, розбомбили. Зв’язку з нею немає.

Ті, хто їдуть, беруть із собою продукти, воду, бензин, памперси, щоб віддати людям на місці.

Виїзд до Маріуполя ще кілька тижнів тому був стихійний, а тепер водії організовуються у колони через телеграм-канал, для них є форма реєстрації.

Колона на виїзд у Маріуполь, березень 2022 Фото: Тетяна Козак, Ґрати

На місці виїзду автомобілі координують волонтери, які самі раніше вивозили людей. Саша — один із таких. Вивозив людей з-під окупації у Василівки.

Ті, хто їде вперше, засипають волонтерів питаннями: хоч якось намагаються з’ясувати, що їх очікуватиме.

— Я сам маріупольський, хотів би приєднатися до колони, — питає чоловік.

— Без реєстрації не можна, — пояснює Саша. — У телеграм-каналі буде посилання сьогодні на завтра. В авто може бути лише двоє людей. Зброя, ножі, пістолети, мілітаризовані речі — нічого такого не можна.

— Харчування, ліки, чи речі можна?

— Звичайно можна.

— Мені треба, немає зв’язку вже три тижні… Батьки, все там.

Саша прямо попереджає людей про небезпеку на шляху.

«Ви можете їхати і два, і три дні до Маріуполя. Спатимете в дорозі, чи в якомусь дворі, селі, — каже волонтер. — Ви колись в’їжджаєте на територію, підконтрольну Росії, кожен сам за себе. Ви можете їхати колоною, але ви повинні пам’ятати, що часто вони потрапляють під перехресний вогонь. У когось можуть забрати машину на блокпості, когось можуть забрати в полон. Це не прогулянка. Люди там зникають у дорозі, не доїжджаючи до рідних».

У колоні переважно — «Ланоси», «Лади», старі іномарки. Так більше шансів, що їх не заберуть. На дзеркалах пов’язані білі тканинні смужки — сигнал росіянам, що їдуть цивільні. Але це нічого не гарантує.

«На свій страх та ризик, — нервово жартує Володимир, який їде за невісткою. — Одному лише безпеку гарантують: Володимиру Володимировичу. Він, як рисак, накопав собі ями там, нори нарив собі».

Антоніну, яка їде в колоні за Володимиром, трясе від нервової напруги. Вона з чоловіком їде за її дядьком, у якого інвалідність, і його дружиною. Знайомі також попросили, щоб допомогли вивести їхню сім’ю: там є машина, але нема кому везти.

«Фактично нам у той район, де не стріляють, — розмірковує Антоніна про подорож. — Дай Боже, люди ж вивозять якось».

2014 року вона та її чоловік вже виїжджали з Донецька до Києва. Наразі втікали вдруге, після того, як поруч із їхнім будинком на проспекті Лобановського вдарила ракета.

Колона виїхала до Маріуполя. Поїздка для Антоніни вдалася — своїх родичів і друзів вони вивезли. Через телеграм вона написала, як усе минулося.

«Ночували в машині у Розівці — це «ДНР». Рано-вранці поїхали до Маріуполя. Ми знали, що родичі перебувають у своїй квартирі, бо дядько — неходячий. Виїхали з Маріуполя о 9-й ранку. На «ДНРівських» постах оглядали чоловіків на наявність татуєровок. Цікавилися смартфонами, але якщо говориш, що смартфона немає або вимкнено — вони не чіплялися. Я везла людей їхньою машиною, але не було власника авто. Довелося сказати, що його вбили. А хлопець через запис у паспорті про шлюб довів, що «вбитий» його тесть. Інакше залишилися би без машини. Літали дуже низько винищувачі, була дорога, обставлена протитанковими мінами. Під обстріл не потрапили — пощастило».

Вже кілька днів виїзд із Запоріжжя у напрямку Маріуполя тимчасово закрито. Питання Маріуполя вирішується не тільки на землі, а й на переговорах з Росією, але вони зайшли в глухий кут.