«У них виникла змова, щоб мене звинуватити». Справу російського штурмовика, обвинуваченого у вбивстві військовополоненого, почали слухати у Запоріжжі
Російський штурмовик Дмитро Курашов у Заводському райсуді Запоріжжя, 1 листопада 2024 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
На засіданні 1 листопада у Заводському райсуді Запоріжжя прокуратура оголосила обвинувальний акт у справі про розстріл старшого солдата 226 батальйону 127 окремої бригади ТрО ЗСУ 41-річного Віталя Годнюка, який здався у полон на Запорізькому напрямку під час штурму позицій росіянами. Обвинувачений — 26-річний росіянин Дмитро Курашов з підрозділу «Шторм-V». Він потрапив на війну з виправної колонії у листопаді 2023 року — відбував термін покарання за крадіжку.
Курашов заявляє, що не причетний до розстрілу та вказує на іншого військового, однак на засіданні визнав себе винним.
«Ґрати» розповідають про слухання та обставини загибелі українського військовослужбовця: як це встановило слідство, що розповідає сам Курашов та зі слів побратимів Віталія Годнюка.
Вбив трьома пострілами
Рядовий Дмитро Курашов в «акваріумі» позіхає та тре обличчя, коли прокурор Микита Маневський оголошує обвинувальний акт.
Маневський ретельно пояснює, посилаючись на Гаазьку конвенцію про закони та звичаї війни на суходолі та Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, що забороняється вбивати чи ранити супротивника, який, склавши зброю, або більше не маючи засобів захисту, беззастережно здався. Міжнародне право також вимагає поводитись з військовополоненими гуманно. Крім того, заборонено віддавати наказ не залишати нікого в живих, погрожувати цим противнику або вести воєнні дії таким чином.
Прокурор Запорізької обласної прокуратури Микита Маневський, 1 листопада 2024 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Тож вбивство військовополоненого вважається грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права.
Слідство встановило, що бійці загону «Шторм-V» 218 танкового полку 127 мотострілецької дивізії сухопутних військ 5 загальної військової армії східного військового округу збройних сил РФ штурмували українську вогневу позицію в районі села Новодарівка на Запоріжжі вранці 6 січня. Позицію тримали бійці 127 окремої бригади Сил ТрО Схід, серед них був старший солдат Віталій Годнюк. Під час нападу він знаходився в одному з бліндажів.
«Усвідомлюючи неможливість подальшого опору переважаючим силам супротивника» Годнюк вирішив здатися: склав зброю та піднявши руки вгору вийшов з бліндажа. Курашов наказав йому стати на коліна, той підкорився. Однак росіянин тричі вистрілив в українського військовослужбовця з автомата Калашнікова. Годнюк помер на місці.
Таким чином, стверджував прокурор, Курашов вчинив умисне вбивство військовополоненого. Українське слідство інкримінує йому порушення законів та звичаїв війни . Росіянину загрожує довічне позбавлення волі.
На питання суду, чи визнає Курашов свою провину, той відчеканив басом: «Так!». «У повному обсязі?» — «Так!». «Показання давати будете?» — «Не маю бажання».
На колегію суддів дивиться одним оком — ліве втратив в бою.
«Йому не довго лишалося»
Російський штурмовик Дмитро Курашов у Заводському райсуді Запоріжжя, 1 листопада 2024. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
На перерві Курашов розговорився. На запитання журналістів, чому він змінив позицію, бо на досудовому слідстві він ще відмовлявся визнавати провину, відповів:
— Щоб скоріше це все завершилось.
— Коли ви вирішили визнати провину?
— Коли минув 10-й місяць [у полоні].
Його також непокоїть, що через нього свідки не можуть потрапити на обмін — вони явно цим незадоволені.
Разом з тим Курашов надалі заперечує, що причетний до розстрілу, та вказує на іншого — санітара взводу Сергія Кучимова з позивним Сєдой. Курашов розповідає, що у санітара нібито не було іншого виходу, бо не було засобів допомогти пораненим. А у Годнюка була серйозна кровотеча з потилиці після того, як Курашов закидав його бліндаж гранатами.
«Йому не довго лишалося», — сказав росіянин.
Він додав, що разом з Годнюком у бліндажі був ще один військовослужбовець, він також здався. Але що було з ним далі, той не знає. Нібито Сєдой його відвів убік.
Сєдой загинув під час того штурму. А інші зі штурмової групи, кого взяли у полон, вказали на Курашова.
«У той момент просто хлопці не бачили, хтось не помітив Сєдого. Або просто вже у них виникла змова, щоб мене одного звинуватити», — каже Курашов та додає, що відчуває на них образу.
На засідання він одягнув військову форму. Однак каже про себе, що людина не військова, а колишній кримінальник.
«Я просто був приписаний до військових людей», — додає.
За його словами, командування не пояснювало про Женевські конвенції. Однак, Курашов знає про накази не брати полонених. Мовляв, пояснювали, що забагато полонених сидить у Росії, більше не потрібно. Імен командирів він не пригадав.
«Видно, що вони здавалися»
226 батальйон 127 окремої бригади ТрО ЗСУ, в якому воював Віталій Годнюк, вже не на Запоріжжі, а відбиває атаки росіян на Харківському напрямку.
Старший солдат Віталій Годнюк. Фото: Хотинські вісті
Максим, позивний Овод, та Михайло Хаба, позивний Хаттаб, знали Годнюка ще по іншій, 113 бригаді Сил ТрО ЗСУ. Вони разом служили у 124 батальйоні. Годнюку дали позивний Пінгвін — за зовнішню схожість. Бійці розповідають, яким він був та про його останній бій. Розмова з ними та заступником командира 226 батальйону Романом Шишком із позивним Рім відбувається через відеодзвінок — усі воюють.
«Бачились в окопах, перекрикувались, коли копали траншеї, — згадує Овод період, коли їхній батальйон стояв у Григорівці під Бахмутом, — В піхоті завжди приблизно та ж сама рутина: копаєш, дивишся вперед. Ну, що, коли заходив на позиції, там десь бачилися, щось перекидувалися якимись фразами. Копає добре, дивиться в поле добре».
Овод зазначає, що це «зовсім інша війна була».
«Це було більше перестрілки, а тут [на Запоріжжі] прям штурми і дрони, штурми і дрони», — каже боєць.
«Я можу з точністю сказати, що це людина, яка позицію не кинула б. Ось є задача — треба виконати», — додає Овод про Годнюка.
Віталій на війні не новачок. До повномасштабного вторгнення воював ще добровольцем в АТО у 2015 році, потім у 2020 році пішов на контракт. Про це Хаба чув від Годнюка, коли вони перетинались в «хаті», місті відпочинку неподалік позицій.
«По складу людина хазяйновита, якщо треба щось зробити, він, якщо сказати, з прямими руками. Він може тримати сокиру, пилу, такі речі. Рукатий був. Тобто, якщо треба десь щось зробити, підстукати, підпиляти, — це він міг. Це що можу сказати», — розповідає Хаба.
226 батальйон з 2022 року безперервно воює на різних напрямках фронту. Кадровий голод спонукав заступника командира Романа Шишко шукати бійців у батальйон серед інших бригад. Так після Нового року він у Краматорську на Донеччині відібрав групу військовослужбовців, до якої потрапили також Хаба, Овод та Пінгвін. Вони одразу поїхали до Запоріжжя.
«Він, на жаль, не встиг у нас повоювати. 2 січня приїхав, а загинув він 6-го», — розповідає Рім про Віталія Годнюка.
Він згадує, що день той проходив підготовку й злагодження, після чого, як більш досвідчений, серед перших пішов на позиції біля Новодарівки. Годнюк та ще четверо побратимів зайняли «Вовк» — позицію, яку українські війська раніше відбили у росіян і облаштували під себе. На наступний ранок їх атакували росіяни трьома групами по шість людей. Туман заважав бачити дронами, що відбувалося.
Овод був на сусідній позиції і лише чув перестрілку.
«Ми теж там щось стріляли, але був туман, і я пам’ятаю, що в радєйці сказали, що «Вовк» впав. Ну «Вовк» впав, ми в оборону стали. Потім прийшла одна група через нас, інша група, типу відбивати «Вовка». Потім, коли почали вести полонених, сказали, що там двоє точно наших «на щиті», там ще троє скоріш за все, будуть «на щиті», — згадує Овод, який тоді отримав поранення.
Рім був на командному пункті та брав участь у корегуванні груп, які відбивали позицію, коли побачив дроном, що усі пʼятеро бійців на «Вовку» загиблі. За розташуванням тіл він припускає, що троє зайняли позицію за бліндажами та відстрілювались, а двоє були усередині — їх закидали гранатами.
«Поранені просилися здатися, ну, певно, вони постріляли їх», — вважає Рім.
Два тіла, згадує він, лежали поряд.
«Видно, що вони здавалися, і були в таких позах, які не видно, що вони в бою отримали кульові поранення», — каже замкомандира.
Саме Рім перший допитував Курашова. Але про вбивство військовополоненого той не згадав.
Тіла загиблих побратимів забрали не одразу — в умовах постійних штурмів та через багнюку, яка ускладнювала рух, для цього була потрібна спецоперація. Годнюка поховали 1 травня у його рідному селі Атаки на Хотинщині Чернівецької області, звідки він родом.
У Віталія три сестри: Людмила Макарук, Олена Паюк та Світлана Статешна. Вони потерпілі у справі. Однак цивільні позови не заявляли й просили проводити слухання без них — сторони процесу погодились.
Похорон Віталія Годнюка у рідному селі Атаки. Фото: Хотинські вісті
«Вони завжди так воювали»
«Кругом це є, вони вбивають. Тільки це не фіксується», — каже Рім.
Зокрема під час боїв за Бахмут він бачив, як найманці ЧВК «Вагнер» розстріляли поранених військовополонених.
«В них не було бажання таскатися з пораненими, або їх залишити, щоб хтось кинув гранату їм в спину», — так Рім пояснює логіку росіян, додаючи, що, наприклад, офіцерів вони навпаки вважають цінними полоненими, тому б їх скоріше зберегли.
Овод, який перші два роки війни пробув в окопах, а зараз — на медпункті на евакуації, каже, що відчуває лють до росіян, що розстрілюють полонених.
«Але потім ти згадуєш, ну, треба ж бути не таким, як вони. І все, — говорить він. — Якщо треба буде підмотувати [російських військових], ну, прийдеться підмотувати. Але не з таким ентузіазмом як наших хлопців».
Хаба теж відчуває злість.
«Крім злості, якогось страху такого немає», — каже він та пояснює, що на війні цінність людського життя для нього відчувається по-іншому: немає вже гострої реакції, бо втрати майже кожен день.
«Треба робити висновки, треба краще працювати, треба працювати над собою — це бажання з’являється», — вважає військовий.
Рім же зазначає, що полонений — це «обмінний фонд» та корисні дані, які він може розповісти про підрозділ, командування, тактику та забезпечення.
Побратими Віталія Годнюка не вірять, що якщо судити росіян за злочини, вони змінять свої методи ведення бою. Але водночас вважають, що публічний судовий процес важливий — щоб показати світу, ким є російські військові.
«У світлі останніх подій, що ООН, що Червоний Хрест, що всі ці домовленості — це повна фігня. Воно не працює насправді. І звичайно, ми не такі, як вони, і це весь світ розуміє. Ні я, ні Овод, ні Рім, зрозуміло, не стали б розстрілювати їх просто так, як вони це роблять. І рашисти це знають, і ми це знаємо, і всі це знають. Вони всі, дивлячись по історії, що Чечня, що Афганістан, вони завжди так воювали, і до цього треба спокійно відноситись і просто брати це до уваги», — розмірковує Хаба.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
