Зіткнувшись із наступом. Репортаж Тетяни Козак про те, як мешканці Київської області опинилися на шляху російської армії, що рветься до столиці
Евакуація біженців із районів Київської області, де точаться бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Російська армія розстрілює передмістя Києва та тероризує місцевих мешканців, намагаючись просунутися до столиці з півночі, правого та лівого берега. Через загрозу життю люди евакуюються.
Репортаж «Ґрат» із Романівки та Калинівки, які опинилися на лінії оборони столиці.
Зазнавши невдачі зі швидким проривом до Києва, російські війська почали тероризувати міста на північний захід від столиці: Бучу, Ірпінь, Ворзель, Гостомель, Бородянку та інші. Буквально за тиждень комфортне передмістя, популярне серед киян та переселенців своїми новобудовами за вигідною ціною, перетворилося на зону лиха. Наступаючи, російські військові взялися обстрілювати житлові будинки та загнали людей у підвали. Будь-які спроби допомогти тяжкому становищу місцевих мешканців росіяни жорстоко припиняли. 5 березня у Бучі розстріляли машину з волонтерами — троє людей загинуло. 7 березня застрелили голову Гостомельської громади та двох його помічників, коли вони роздавали людям гуманітарну допомогу. А на зруйнованому мості під Ірпенем від мінометного обстрілу загинула родина, яка хотіла вибратися з міста.
На тлі ситуації, що стрімко погіршується, українська влада почала домовлятися про «зелений коридор», щоб вивезти людей автобусами та автомобілями. Евакуація у результаті розтяглася на багато днів, оскільки російські військові не пускали конвой.
Якщо 3 березня на зруйнованому мосту в Романівці під Ірпенем було відносно тихо, а за день саморобною переправою проходило кілька десятків людей, то 5 березня через річку Ірпінь уже йшов безперервний потік людей. До мосту добиралися хто як: дехто йшов пішки, кого могли — підбирали дорогою автобуси. Через річку доводилося йти гуськом, балансуючи на двох дошках. У дні, коли рівень річки піднімався, людям доводилося переходити її до пояса у воді. На іншому боці мосту їх підбирали автобуси, щоб відвезти до наступної точки вже в Києві.
До перехрестя на вулиці Генерала Нахімова, де розташований «Еко Маркет», усе під’їжджають та під’їжджають жовті міські автобуси, машини швидкої допомоги та маршрутки. Вони вщент заповнені людьми. На виході поліція перевіряє документи — шукає диверсантів.
Поряд із місцем висадки людей, на тротуарі, звели намет для обігріву та медичної допомоги. Тим, хто підходить, роздають солодкий чай із лимоном і сушки. Волонтери тут же пропонують завезти до різних міст — безкоштовно. Звідси також їдуть автобуси до київського залізничного вокзалу, де можна пересісти на поїзд та виїхати на захід країни.
Тільки за один день — 9 березня — з Ірпеня та Ворзеля, за даними Нацполіції, вдалося вивезти три тисячі людей. Загалом по області за тиждень вдалося евакуювати близько 35 тисяч людей.
«Ми йшли лісом»
Евакуація з районів Київської області, де точаться бої, 13 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Вийшоши з автобуса, 30-річна Альона ледве стримує сльози. Вона та її чоловік, 36-річний Андрій, одразу дзвонять батькам, сказати, що живі та вибралися.
«Ми з Ірпеня. Там біля будинку прямо стоять танки, БТРи, стріляють там!» — насамперед розповідає Альона.
Вона каже, що хотіли виїхати ще два дні тому. Але натрапили на росіян з автоматами.
«Ми думали, що все вже. Запитали, куди можна сховатися — вони кажуть, сюди не йдіть, бо якраз позавчора обстріл був. Ми швидко повернулися назад: все могло статися», — каже Альона.
Коли почули, що буде «зелений коридор», знову зібралися. Але ж самим було страшно йти.
«Ми заходили до своїх сусідів до підвалу, бо знали, що там люди сидять, — розповідає Андрій, — Але нам не відкрили, хоча ми спеціальним сигналом стукали».
На вулиці випадково зустріли двох людей із сусіднього будинку. Ті сказали, що напередодні люди виходили через ліс та покликали з собою. Так Андрій та Альона вибралися з Ірпеня до мосту.
«У нас зараз такий квест: ми йшли лісом стежками до Міськводоканалу. Боялися нарватися на когось», — розповідає Андрій.
В Ірпені вони оселилися два роки тому, коли Андрій був змушений шукати іншу роботу через карантин. Альона влаштувалася до місцевого салону краси.
«Ми переїхали, і так вирішили — класне місто, так прикро тепер», — говорить Альона.
Вона та її чоловік шоковані тим, що бачили і пережили за ці дні у своєму місті.
«Ми шість днів у ванній прожили — бо подалі від вікон. Потрапляння до будинку було. Без світла, а потім ще без води, а потім ще й без газу», — розповідає Андрій.
Альона каже, що продуктів вистачало, але зрозуміли, що залишатися вже не можна, — російські війська знищуватимуть місто. Виїжджаючи, взяли в маленьких рюкзаках тільки найнеобхідніше і своїх домашніх вихованців: кота та папугу.
«Ми не змогли б їх залишити», — говорить Альона.
Так вчинило багато людей. З автобусів виходять собаки різних пород — від маленьких до великих, люди несуть переноски з котами. Рятують своїх та чужих тварин.
«Ми тільки щось надбали, а тепер…»
«Давайте я розповім, що потрібно», — впевнено вступає у розмову 15-річна Маргарита, поки батьки телефонують рідним на Черкащині і вирішують, куди їхати далі.
Її сім’я — батьки та семирічний брат — виїхали з Ірпеня, де оселилися в новому житловому комплексі після 11 років поневірянь по орендованих квартирах у Києві. Вони виїхали, коли вже в їхньому будинку майже нікого не лишилося: чекали до останнього, що місто зможуть відбити українські військові.
«Маргарита не могла вийти з квартири, — розповідає за доньку її мати Люда. — Говорила, мені всеодно, що буде, я не поїду звідси».
«Ми щось надбали, а тепер…» — зітхає Маргарита.
https://graty.me/uk/gallery/lyudyanist-proti-vijni-yak-evakuyuyutsya-meshkanczi-irpenya/
За три дні до виїзду кардіологічний центр навпроти їхнього будинку захопили росіяни. З вікна Маргарита нарахувала близько десяти танків.
«Заїхали до нас у двір, — згадує вона. — Поки одні їздили розвідували, інші вийшли із танків. І там стояла чиясь машина. Вони розтрощили вікна, почали діставати з бардачка все, що там було. Один одягає окуляри — цей російський військовий — які вийняв з бардачка, і починає танцювати перед своїми, мовляв, я такий класний».
У пошуках їжі військові пограбували довколишні супермаркети. У тому числі й АТБ, де працювала мати Маргарити.
«Там були скутери, на яких розвозили доставку. І вони на цих скутерах просто катаються, граються», — продовжує Маргарита.
Коли зайшли військові, місцеві мешканці стали ходити вулицею з білими пов’язками і їх не чіпали. Але сім’я не виходила з дому, була в підвалі. У житловому комплексі відключили всі комунікації: не стало світла, води та газу. Телефонного зв’язку майже не було. Щоб дізнаватися про новини, Маргарита додзвонювалася своїм однокласникам, які виїхали раніше на західну Україну. Це вони розповіли, що заплановано евакуацію.
«Слава Богу, що ми наважилися сьогодні, — каже Людмила. — Сьогодні 9 число, якщо підбити в сумі, виходить також дев’ятка. Сонечко, немає снігу, все гаразд — і слава Богу».
«День Тараса Шевченка», — гордо додає Маргарита.
«Вони просто розхерячили житловий будинок, розумієте?!»
Наслідки боїв у Бучі, 1 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Ольга можливо й виїхала би раніше, але не було жодної інформації про «зелений коридор» та про те, що відбувається за межами Ірпеня.
«Ми чотири дні немиті, ми не виходимо, жодного зв’язку, а Кличко по радіо каже: магазинчики працюють із 7 до 8 вечора, електроенергія є, тепло є. Злі всі! Зрозуміло, що Київ є столицею, але мають якось по гарячих точках…», — злиться Ольга на місцеву владу.
Люди не заходять до соцмережі та інтернету, тому що бережуть батареї телефонів. Найчастіше єдиною нагодою щось дізнатися стає радіо, але там не передають корисної інформації.
Чотири дні тому, за словами Ольги, житлові будинки в її районі почали обстрілювати російські танки.
«З дев’ятої до першої ночі вони просто навколо розстрілювали багатоповерхівки. Ось такі діромахи! Я була одна, на нижньому поверсі, біля ліфтів. Я думала на мене будинок завалиться — гриміло так!» — розповідає жінка.
Двоє сусідів загинули.
«Вони просто розхерячили житловий будинок, розумієте?!» — повторює вона.
37-річна Ольга — художниця. Вона стала переселенкою вже вдруге. 2014 року виїхала з рідного Криму. Там, у Ялті, лишилася її 70-річна мама. Всі ці роки до смерті жінка передавала своїй доньці вишиті своїми руками картини. Їх Ольга склала в чемодан у першу чергу, коли зважилася втекти з Ірпеня.
«Мені всі кажуть: куди ти з такими торбами. Я кажу: я не кину!» — каже вона і обіцяє зробити виставку маминих вишивок, щойно буде можливість.
Евакуація через розбитий міст під Ірпенем продовжується досі. Також владі вдалося домовитися про транспортний коридор із Бучі та інших населених пунктів — до Білогородки.
Українські війська все ще контролюють більшу частину Ірпеня. У міру того, як люди виїжджають, бої стають інтенсивнішими. Залпи Градів все гучніе чутно у столиці.
«Наступний удар — по нашому приватному сектору»
Тим часом армія РФ продовжує підступати з іншого боку Києва через Броварський район на північному сході від столиці. 9 березня на чернігівській трасі українські збройні сили розбили колону російських танків. Солдати, що залишилися живими, розбіглися в лісі, і армія проводила зачистку. Росіяни у відповідь обстріляли тяжкою артилерією Скибіне та Калинівку — села Калинівської селищної громади.
Наслідки обстрілу російськими військами Русанова у Київській області — частина реактивного снаряду, 7 березня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Місцева влада, враховуючи ситуацію в інших селах Броварського району, де точаться бої, а також в Ірпені, Бучі та окупованих містах області, організувала евакуацію.
Автобус — жовтий «Богдан» із табличкою «Діти» від’їжджає о 14:00 від Будинку Культури у центрі Калинівки. Перший поїхав рано-вранці — в ньому було лише семеро людей. На другий рейс місця заповнили швидко — переважно жінки з маленькими дітьми. Їх повезли на залізничний вокзал у Бровари, а звідти електричкою до Києва.
— Ми залишаємося — ми дівчинку відправляємо, — кажуть чоловік і жінка, які спостерігають неподалік, як заповнюється автобус.
— Ми рекомендуємо вам, — каже їм голова Калинівської громади Вадим Булкот. — Змусити — не змусимо, але краще, поки все не вщухне, евакуюватися. Ви не знаєте, що таке Град.
Уламки снаряду потрапили в його будинок. Паркан на задньому дворі схожий тепер на решето, а в його робочому кабінеті замість вікна — картон та дошки.
«Перший залп був за Скибіним — приватним сектором, — розповідає голова. — А потім наступний удар по нашому приватному сектору».
Вадиму пощастило — його не було вдома, коли був обстріл. А ось на вулиці Садовій господарі були всередині, коли снаряд пробив дах. Жінку тяжко поранило уламками. Її відвезли до центральної лікарні у Броварах. Того ж вечора з району до відділення хірургії надійшло одразу десять людей з важкими осколковими та кульовими пораненнями.
Тому Вадим наполягає, щоби люди виїжджали, рятувалися.
Величезний тепличний комплекс у Калинівці, де вирощують овочі та квіти, від обстрілу не постраждав. Але з початком війни довелося зупинити роботу, а розсада замерзла.
У громаді мешкає 11 тисяч людей. Вадим каже, що 80% уже евакуювалися. У самій Калинівці — близько п’яти тисяч, і багато хто теж виїхав. Хтось своїм ходом раніше, хтось їде зараз, коли лінія фронту підійшла надто близько до селища.
Лінія оборони Києва вже проходила тут 1941 року, і до 1943 року Калинівка була під німецько-фашистською окупацією.
https://graty.me/uk/gallery/selo-na-shlyahu-rosijskogo-nastupu-mertvi-kuri-pidirvanij-mist-ta-naslidki-obstriliv-rusanova/
«Якби не горіх, хати б не було»
— Дерево начебто спеціально обрізали — так гарно вийшло! — намагається жартувати Ігор.
— Ти потім мені могорич поставиш великий, як скінчимо їх, трахнемо, — відповідає йому Толік, власник високого горіхового дерева. — Якби не та гілочка, то прямо Ігореві у фронтончик. Не було б хати.
— Та поставлю! — обіцяє Ігор.
Вчора снаряд розірвався прямо над двором Толіка — уламками знищило автомобіль, перебило газову трубу, посікло паркан.
«Він — навіть не чіпляє, ніби поплавлена», — проводить Толік рукою по гладких краях дірки в паркані.
Сусід Ігор приносить уламок, що долетів до його будинку.
«Братський народ! Нафіг воно нам потрібне!», — емоційно каже Толік.
Толіку — 61, він живе у цьому будинку з 1991 року. Він народився у Калинівці, на сусідній вулиці — там стоїть будинок його батьків. Виїжджати не збирається, тільки доньку з онуками відвіз до Зазим’я за 12 кілометрів звідси.
На ґанок виходить дружина Толіка — Світлана.
«Дзвонила моя однокласниця, яка дзвонила іншій однокласниці, чоловік якої — її рідний брат. Вона завідувачка реанімації в районному центрі під Курськом — у якомусь містечку на кшталт Броварів. Дзвонила на восьме березня — у нього був день народження. А він каже: у нас війна йде. У відповідь: яка війна? Ви що, трохи випили там? Так налийте чарку та ще випийте! Це людина з вищою освітою, мед! А вона сама з Росії — її мама з Росії, вона тут народилася», — поспішає поділитися Світлана.
«Дзвонила своїй двоюрідній сестрі до Сибіру — то та взагалі в жаху, в шоці була. Вона нічого не сказала, і перервався зв’язок», — продовжувала жінка.
Тут загуркотіли Гради, і Толік злякався.
«Світлана! Давай бігом! Одягайся! Пішли! — квапить він дружину, щоб встигнути спуститися в бомбосховище.
«Це святе місце, Калинівка наша!»
Машини, покинуті на виїзді з Ірпеня. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Бомбосховище у Калинівці є у гуртожитку, поряд із Будинком Культури. Сирени тут не звучать — спускаються, коли починає працювати артилерія. Вже навчилися розрізняти, коли наші стріляють, а коли — росіяни. Біля гуртожитку стоїть кілька людей, спілкуються, дивляться, як відбувається евакуація. У них на руках, як і у всіх місцевих мешканців, — жовті пов’язки. Не тому, що в територіальній обороні, — їм так сказали носити, щоб позначати «своїх».
«Це наша земля! А куди їхати? Де на нас чекають? За кордоном? Ми тут народились! Ми, сука, очі будемо виколювати!» — каже роздратовано одна з жінок.
Зі сльозами на очах вона сипле прокльонами спочатку на росіян: «кацап’є», «лодирі» і «валяки». Далі на Путіна: каже, що не чоловік, а «андизавр». Дістається і Лукашенкові — «білоруський тарган».
Жінка представляється: Людмила Тимофіївна Бондарєва, уродженка Калинівки. Їй 68 років. З них 30 років співає у місцевому хорі народної пісні — солістка. З колективом побувала у різних країнах: Естонії, Латвії, Росії, об’їздила всю Білорусь.
Як і багато хто в Калинівці, Людмила Тимофіївна працювала на тепличному комбінаті. Тепер вона пенсіонерка і живе у кімнаті гуртожитку, прямо над бомбосховищем.
Вона згадує, як 24 лютого прокинулися з донькою від вибухів, — Росія завдала авіаудару по військовій частині під Броварами, неподалік Калинівки. А вчора, каже вона, було дуже страшно: все гриміло, штукатурка летіла. Але жінка підбадьорюється і каже, що «правда буде за нами, бо це наша земля».
«Зайдіть, подивіться, скільки у мене ікон!» — кличе вона до себе.
Окрім співу Людмила Тимофіївна захоплюється вишивкою. Стіни її крихітної вітальні завішані вишитими нею образами святих. За свою майстерність вона отримала диплом у Києві.
«От ця вся хата — хіба бомба сюди потрапить?! — вигукує жінка. — Та ніколи в житті! Це святе місце! Ці всі ікони я носила до церкви. Вишивала і святила. Це святе місце, Калинівка наша!».
Людмила Тимофіївна повторює, що ніяк не може збагнути, що ж Путіну знадобилося на українській землі.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
