«Ми — перша лінія оборони». Російські війська шукають вхід до столиці, а затишне передмістя стало укріпрайоном — репортаж Тетяни Козак

Плакати на вулицях Києва. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Плакати на вулицях Києва. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Київ опинився перед загрозою масованого наступу російських військ. Вже кілька днів вони намагаються прорватися до столиці через заселені передмістя.

«Ґрати» розповідають, як готуються захищати Київ. 

 

«Російський солдат, зупинись! Путін програв. Весь світ з Україною! Іди звідси без крові на руках», — такий текст замість реклами тепер транслюють на вуличних екранах у Києві. Разом з крилатим висловом про російський військовий корабель, якому вказали напрямок прикордонники з острова Зміїний.

Столиця барикадується та озброюється з початку тижня. Дороги перекривають колючими протитанковими їжаками, бетонними блоками, мішками з піском, міським транспортом та розбитими автомобілями. Все це безперервно знаходять, виготовляють та встановлюють самі кияни у координації з військовими та владою. Містом чергують озброєні люди: територіальна оборона з жовтими пов’язками, військовослужбовці, поліція. Вони успішно стримують диверсійні групи, які почали прориватися до столиці ще минулого тижня.

У понеділок, 28 лютого, з’явилися новини про те, що у бік Києва висунулась колона російської техніки. Вона простяглася майже на 65 кілометрів — це видно на супутникових знімках. Американська розвідка попередила про підготовку другої хвилі атаки та спробу оточити Київ.

Супутникові знімки російського військового конвою на північ від Києва. Фото: Максар, NPR

Щоб послабити столицю та забезпечити собі підхід до міста, російські війська посилили артилерійські, ракетні та авіаудари по містах в області: Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородянка, Бровари, Васильків.

 

«Стоїмо за кожен клаптик землі»

«Ми там людей рятуємо, а ви тут стоїте. Не кучкуйтеся», — прикрикнув на журналістів мер Ірпеня Олександр Маркушин. Ми випадково перетнулися біля підірваного мосту на виїзді з міста.

27 лютого в Ірпені зупинили російські танки, що зайшли в місто з боку Бучі, і підірвали міст, щоб сили РФ не пройшли далі.

Підірваний міст в Ірпені. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Мер рапортує: тепер ситуація повністю під контролем, починають працювати магазини, аптеки та лікарні.

«Дуже сильно об’єдналося місто. Допомагають нам військові, які тут стоять. Але перший ешелон атаки — це ми. Перша лінія оборони», — каже Маркушин, перш ніж стрибнути в машину і швидко поїхати.

Ми все ж таки не поспішаємо. За наказом керівництва мене та колег водить по позиціях військовослужбовець Станіслав.

«Ми стоїмо за кожен клаптик землі. Не лише за Київ», — каже він.

Станіслав — одесит, його родина зараз там.

За мостом — супермаркет, звідти йдуть місцеві з великими пакетами їжі. Військові допомагають їм перейти річку.

Під мостом 45-річна Наталя чекає на свого чоловіка, який їздив до Києва забирати сина. Зараз ця дорога єдина в Ірпені. Інші перекриті.

У мирному житті Наталя — смм-менеджерка. А під час воєнного стану — бойчиня інформаційного фронту.

«Допомагаємо переконати росіян, що жодного геноциду, крім того, що вони сюди принесли, тут немає і не було», — пояснює вона суть ініціативи, яку затіяла разом із друзями. Роботи, каже, багато, хоча сумнівається, що можна когось переконати.

Плани — залишитися. Чоловік Наталії — програміст у данській компанії, їм уже пропонували евакуюватись, але вони відмовилися.

«Тримає — віра в цих хлопців, — киває Наталя на військовослужбовця Станіслава. — І вони переможуть! Вони сильніші, вони на своїй землі, серйозно! Ті не мають мотивації — вони бояться. А наші не бояться — ось і все».

Вторгнення Росії, день шостий

Атаки на Ірпінь тривають. Росіяни вже регулярно бомбардують житлові квартали. 3 березня російські війська намагаються оточити Ірпінь та Бучу, щоб отримати доступ до дороги на Київ — знову розпочалися важкі бої. Міська влада оголосила евакуацію мирних жителів. 

 

«Ракету, яка прилетить до нас, ми не почуємо»

Російські війська почали атакувати Київську область, коли їм не вдалося швидко увійти до столиці. У відповідь регіон почали укріплювати, на основних дорогах поставили блокпости. Через близькість ворога та постійні загрози диверсантів, тут ретельніше перевіряють машини. Деякі тероборонівці вже виробили систему сигналів для пропуску машин — таблички з червоним і зеленим квадратом. Цивільних питають, хто такі й куди їдуть, військові просять відкрити багажник та показати документи. Але затримуватись на блокпостах у жодному разі не варто, щоб не потрапити під обстріл. Чуємо звуки роботи артилерії, поки стоїмо в автомобільній черзі у Білогородці.

Фото: Стас Юрченко, Ґрати

На під’їзді до Боярки, здається, тихо. Зупиняємось поговорити із тероборонівцями.

«Ситуація є нестандартною. Але вісім років війни — вона вже має свій відбиток. Тому люди готуються», — пояснює 57-річний Олександр, головний на посту.

У 80-х він служив в Афганістані, 2014-2015-го — в АТО, тепер пішов у тероборону. Живе тут, у Боярці. Його будинок поруч, біля дороги.

«Ми спокійні. Ми чекаємо. Ми не боїмося», — каже Олександр.

На в’їзді до Києва, на Борщагівці, зупиняємось поспілкуватись із ще одним загоном тероборонівців. У них головний — 46-річний Роман, теж колишній військовий, до війни він займався встановленням автоматичних воріт та ролетів.

«Варіантів у нас немає: захищатимемо до останнього. Усі місцеві. За нашими спинами сім’ї», — каже він впевнено.

Чоловіки поруч підтримують: «Це принципова позиція. Ми з Києва не поїдемо».

«Це наш район, ми тут виросли», — продовжує Роман.

Під час розмови в небі повільно пролітають ракети одна за одною. Їх чітко видно. Я інстинктивно пригинаюсь до землі.

«Нема чого їх боятися! — заспокоює мене тероборонівець. — Ту, що прилетить до нас, ми не почуємо. Найголовніше, скажу вам, помирати лише один раз, у будь-якому випадку. А померти за свою землю — честь».

За хвилину чуємо два вибухи. Майже одразу телеграм-канали повідомляють, що ракети впали біля телевежі, у Бабиному Яру — на меморіал жертвам Голокосту. П’ятеро загиблих, і серед них колега — оператор Євген Скакун. 

 

«Будемо повертатися захищати»

Охочих приєднатись до сил тероборони більше, ніж можливостей їх прийняти.

19-річний Андрій та 21-річний Ілля, колишні працівники компанії, яка займалася міжнародною торгівлею, намагалися вступити до військових загонів, але їм відмовили. Пояснили, що поки що беруть до 23 років. Тому хлопці вирішили на якийсь час виїхати з міста, у безпечніше, за їхніми розрахунками, місце — до знайомого на Житомирщині.

Андрій та Ілля на залізничному вокзалі у Києві. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

«Ми не втікаємо, — наголошує Андрій. — Їдемо винятково задля того, щоб убезпечити себе. Готуємось. У ситуації якоїсь масштабної проблеми повертатимемося захищати».

Усі останні шість днів хлопці постійно спускалися по тривозі до бомбосховища. Вони живуть біля метро Лісова на Лівому березі, тому добре бачили та чули ракетні атаки росіян на троєщинську ТЕЦ та Бровари.

Андрій родом із Миколаєва. Хотів поїхати до рідних, але до них зараз не дістатися. Ілля — із Волноваського району, який росіяни вже тиждень намагаються зрівняти із землею.

«Моя сім’я лишається там. Їх уже не переконаєш, — каже він із помітною тривогою за близьких. — Як сказав батько — тут моя робота, тут моя країна, держава, і я житиму тут. Тут мій дім.

Ілля та Андрій, як і багато інших пасажирів чекають на вокзалі багато годин, перш ніж з’явиться шанс сісти до потяга.

Ще вчора здавалося, що вокзал, головний евакуаційний порт для цивільних, найбезпечніше місце в Києві. Тепер цього немає.

Увечері 2 березня біля Південного вокзалу пролунав сильний вибух. Згодом з’ясувалося, що це була ракетна атака, яку перехопила українська ППО. Уламки ракети впали і пошкодили кілька вікон на вокзалі та в приміській електричці, що стояла без пасажирів. Поранило перехожого. Потяги вирішили не скасовувати.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів