«Половину телефонної книжки тепер треба викреслювати». Репортаж із села Гроза на Харківщині, де російська ракета вбила понад пів сотні людей

Близько першої години дня 5 жовтня російська ракета влучила в магазин-кафе в Грозі — невеликому прифронтовому селі в Куп’янському районі Харківської області. У цей момент близько 60 місцевих мешканців поминали там місцевого солдата Андрія Козиря, якого перепоховали на сільському цвинтарі. Від удару загинули 53 людини, у тому числі вся родина Козиря. Раніше в селі за різними оцінками мешкали від 100 до 300 людей, і кожен місцевий мешканець втратив родича, друга чи просто сусіда.

Журналіст «Ґрат» побував у Грозі на наступний день після трагедії та розповідає, як уцілілі жителі села переживають цю страшну втрату.

«Здається, що зараз знову бахне»

Вранці 5 жовтня 76-річний Володимир Козієнко разом із дружиною Валентиною приїхали велосипедами додому до села Гроза із сусіднього селища Шевченкове. Вони ночували там у дочки, яка святкувала День народження.

Через дорогу від їхнього будинку знаходився найбільший у Грозі магазин з кафе. Це була простора будівля, і мешканці села час від часу влаштовували там святкування та застілля з різних приводів. 5 жовтня там накривали стіл з нагоди поминок односельця Андрія Козиря.

Сім’я Козієнків його добре знала. Раніше вони жили в одному багатоквартирному будинку в Шевченковому, і їхня донька ходила з Козирем до однієї школи.

«Потім він переїхав до Грози, і ми теж. Він постійно десь на заробітках був у Польщі. Він рідко-рідко тут жив. А 2022 року, як війна почалася, повернувся і пішов служити. 24 лютого почалася війна, а у березні місяці він уже загинув», — розповідає Валентина Козієнко, невисока старенька з густими каштановими кучерями.

Козир загинув у віці 49 років. Під Попасною на Луганщині він отримав смертельне поранення в шию. Разом із ним служив його син Денис. Спочатку він поховав батька на Дніпропетровщині. Зробити це у Грозі не було можливості — з лютого до вересня 2022 року село перебувало під російською окупацією. Після звільнення Харківщини Денис звільнився з армії за станом здоров’я та вирішив перепоховати батька.

На цвинтар попрощатися з Козирем-старшим прийшло близько 60 мешканців Грози, звідти всі вирушили до кафе-магазину на поминки. Валентина з чоловіком, хоч і близько знали покійного, туди не пішли.

«Ми вже старенькі, поки з Шевченкового додому доїхали, погано стало, тиск підвищився. Я таблетку випила і лежала на дивані», — згадує Валентина.

Тим часом її чоловік Володимир пішов напоїти курей та каченят.

«Я на порозі будинку набрав відро води. Тільки за кут хати зайшов, і раптом пролунав вибух. Рвануло так, що я сів на землю. Цікаво, що відро з рук не випустив», — розповідає Володимир, синьоокий старий у кепці, одягненій на бік.

Володимир Козиєнко, село Гроза Харківської області, 6 жовтня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Піднявся стовп пилюки, крізь який він нічого не міг розгледіти. Спочатку Володимир подумав, що сусіди забули вимкнути газ і в них вибухнув будинок.

«Собаки бідні у будку заскочили. Трохи пилюка розвіялася, Валентина вискакує, кричить: «Де ти є?». Вікна вирвало, двері», — згадує Володимир.

Разом із дружиною вони вискочили на вулицю і зрозуміли, що у кафе, де тільки почалися поминки, потрапила ракета.

«Одразу все завалилося на людей. Вони там їсти готували на балонах. Балони вибухнули. Поруч сарай із дровами. Дрова підсохли якраз. Там так палало — страшне. Тут і пожежники одразу поприїжджали», — згадує Валентина.

Навколо зруйнованої будівлі розкидані обгорілі тіла та їх рештки. За попередніми даними Харківської обласної військової адміністрації, у кафе вдарила російська ракета «Іскандер». Ті самі висновки зробили аналітики організації Truth Hounds неприбуткова організація, яка документує та розслідує воєнні злочини в Україні , які вивчили уламки снаряда. За їхньою інформацією, росіяни випустили ракету «Іскандер-М» або з окупованої території Луганської області, або Воронезької області Росії.

Поліція повідомила, що в результаті атаки загинули 53 людини. Серед них — уся родина загиблого Андрія Козиря: його вдова, син Денис разом із 20-річною дружиною, тесть та теща. Шестеро людей вижили, але отримали тяжкі поранення — їх госпіталізували до лікарні до районного центру, міста Чугуїв.

Ми спілкуємося з Валентиною та Володимиром Козієнками 6 жовтня, через добу після трагедії. Вони сидять на лавці біля свого будинку, дивлячись на руїни магазину. Комунальники вже заколотили дошками вікна, що вилетіли від вибуху. На те, щоб прибирати всередині будинку, у пари немає сил.

«У мене всі рідні наче живі, але я навіть їсти не можу. Я навіть воду не пила. Не можу! Увечері дочка каже: «Мамо, ви хоч щось поїжте», — каже Валентина. — У хаті скло валяється, все повалено. Але в мене руки не піднімаються. Нічого не можу робити. Мені й досі здається, що зараз знову бахне».

«70 років прожив і не бачив такого варварства»

Від магазину залишилося лише кілька зовнішніх та внутрішніх стін. З них звисають шматки шпалер, які колише вітер. У повітрі стоїть запах гару. Рятувальники у бронежилетах продовжують рачки шукати рештки тіл у купі цегли. Те, що знаходять, акуратно складають на рушник. Далі ці фрагменти відправлять на експертизу. Поліція розслідує атаку на цивільних як «порушення правил та звичаїв війни» частина 2 статті 438 Кримінального кодексу .

Машини та будинки поряд зі зруйнованим магазином теж сильно пошкоджені. Вибухова хвиля знесла на будинках покрівлю та двері. Трактор збирає в ківш будівельне сміття та складає на купу.

Рятувальники шукають решкти тіл у селі Гроза, 6 жовтня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

На лавці біля будинку подружжя Козієнків за тим, що відбувається, спостерігає сивий старий у брудному робочому одязі. Це 71-річний Микола Фоменко, який живе за 150 метрів звідси. У Грозі він із 2011 року, разом із дружиною переїхав до цього села з Луганська, де працював таксистом та водієм бензовоза.

«Робив-робив, а потім думаю, досить. Треба й для себе пожити. Приїхали сюди. Тут земля, пару свиней тримали. Дружина городом займалася, десять соток було. Урожай збере, варення наварить», — розповідає Микола.

Вчора вранці дружина пішла на поминки до Козиря. Сам Микола вирішив залишитися вдома.

«Вона сказала, що з дитинства того хлопця знала. А я його взагалі не знав. Чого я піду? Поїсти? Я що голодний? А якщо випити захочу — сам наллю та вип’ю», — каже старий.

За його словами, головним ініціатором поминок був тесть загиблого Андрія Козиря.

«Те, що будуть поминки, тут усі знали ще за два тижні, а може більше. Тесть Козиря розповідав: «Влаштую все так, щоби все село запам’ятало». Усіх запрошував. Домовився, людей найняв. Вони готували днів чотири-п’ять. А я не поважав того тестя. Він така людина була: проїде повз і навіть не привітається», — бурчить Фоменко.

Коли ракета впала на магазин, він збирав урожай яблук у дворі.

«Пішла вибухова хвиля, і я покотився як Чебурашка. Спершу не зрозумів, що таке. А потім пригадав, що дружина на поминках. Вийшов за двір, а тут таке куриво, дим і вогонь горить. Я прийшов сюди, а тут одні трупи валяються. Шматки м’яса валяються. Печінка валялася людська. Я сімдесят років прожив і не бачив такого варварства», — каже старий.

Тіло його дружини не знайшли — її розірвало на частини.

«Це найжахливіше. Навіть ховати нема що», — зітхає Микола.

Як і його сусідка Валентина, він не може нічого їсти з учорашнього дня.

«Вчора сів на лавку, дістав пляшку горілки. З горла пів пляшки випив і закусив яблуком. І зранку прокинувся, нічого не їв, тільки чай випив», — плаче старий.

Микола Фоменко, село Гроза Харківської області, 6 жовтня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

У нього лишився син. Він мешкає у прифронтовому Куп’янську, за 30 кілометрів від Грози. Там син відновлює електромережі, які часто рвуться від російських обстрілів, і тому постійно ризикує життям та здоров’ям.

«Каже: «Суботу та неділю буду в тебе, не хвилюйся». Я відповідаю: «Синку, ти ж не наїздишся сюди-туди», — продовжує плакати Микола.

«Хай їздить, а що робити? Хоч підтримає тебе трохи», — заспокоює старого Валентина.

Окрім дружини Фоменко втратив і двоюрідного брата. Щоби піти на поминки, той спеціально відпросився з роботи. Племінник дружини теж рвався на поминки, але на роботі його не відпустили. Завдяки цьому він залишився живим.

«Тепер дружину поховаю і собі місце на цвинтарі застовплю. Хай син зариє — і все, — зітхає Фоменко, дивлячись у землю. — Дружина кожну копійку рахувала. А тепер навіщо усі ці гроші? Хоч візьми та підпали. У льох заліз. Глянув — усе забите закатками. І що я з цим робитиму?».

Дві труни в одній могилі

На околиці села на лавці біля свого будинку сидять двоє інших старих, теж розбиті горем. Це Любов та Валерій Козирі. Останній — далекий родич Андрія Козиря, за яким справляли поминки. Валерій живе у селі з народження і каже, що його батьки колись засновували Грозу.

«Мої родичі тут перші оселилися. Думали, як село назвати. І гроза вдарила. Так село й назвали — Гроза», — переказує сімейну легенду Валерій, кремезний старий, поголений наголо.

У нього із дружиною дві дочки. Одна з яких — 36-річна Ольга — разом із чоловіком та трьома неповнолітніми дітьми до вчорашнього дня жила в будинку по сусідству. Її чоловік, 42-річний Анатолій Пантелєєв, працював на місцевого підприємця, який скуповував у селян свинину та перепродавав до харківських магазинів.

Валерій Козир, село Гроза Харківської області, 6 жовтня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

«Працював він так: о четвертій ранку на бійню, м’ясо порубає, поріже, потім товар на Харків везе. І так цілодобово. І телефон у нього не замовкав. Така була людина. Коли їхали з ним на машині, жодна машина не проїде, не посигналивши. Усі його знали», —  розповідає Валерій.

Його зять був добре знайомий і з покійним військовим Андрієм Козирем і не міг пропустити його поминки. А доньку Валерія напередодні найняли у кафе готувати їжу.

«Олічка найкраще вбрання одягла, зачіску зробила. Там же між людьми. А в нас ти можеш не поїсти, але в люди вийти треба як слід. Навіть у місті не так одягаються, як у селі на свято», — каже Валерій.

І додає: зять із донькою були дружньою парою.

«Жили душа в душу. Бували, звісно, тертя. Але якщо немає тертя у сім’ї, значить, немає кохання», — ділиться він сільською мудрістю.

На поминки також пішли його свати — батьки зятя, з якими вони були дуже дружні. Там само були його троюрідні сестра, брат і багато кумів, яких він навіть не може порахувати. Сам Валерій та його дружина Любов у кафе не пішли. Він працює охоронцем у місцевому відділенні «Нафтогазу» та збирався на зміну.

«У дружини нога боліла, вона зв’язки потягла. А мені на роботу на ніч і я не пішов. Піду на поминки — вип’ю. А як на роботу п’яним? А так би й пішли. Господь Бог уберіг», — каже Козир.

Коли пролунав вибух, Валерій одразу сів на велосипед і поїхав довідатися, що сталося.

«Була надія, що не влучили, поряд гепнуло. Дивлюся — а кафе немає. Зять був цілий, але синій весь. А в доньки обличчя немає, одне місиво. Вона була в червоному фартуху, щоб одяг не вимазати», — каже він тремтячим голосом.

В один момент Козир втратив шістьох родичів. П’ятеро загинули на місці, а сваха трохи згодом померла у лікарні.

«Сьогодні був на цвинтарі, говорю, може, один пам’ятник на всіх поставити. Кажу, хтось молодший вирішуйте, як поховати. Поїдемо, купимо одяг, нарядимо, — каже Козир і звертається до дружини, — Люба, доньку із зятем у двох трунах ховатимемо, але в одній могилі. І сосну посадимо, як у батьків».

Він і його дружина дивуються, як у росіян піднялася рука атакувати мирних жителів, які зібралися на поминки. Поліція Харківської області заявила, що шукає навідників.

«Хтось каже, що був навідник у селі. А інші — що, може, за скупченням телефонів в одному місці вирахували. Ніхто точно не знає», — зітхає Любов.

Любов Козир, село Гроза Харківської області, 6 жовтня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Її чоловік Валерій не може знайти собі місця від горя, але намагається не розкисати. Його двоє онучок 17 та 10 років, а також 15-річний онук залишилися без батьків. Тепер на Валерії та його дружині лежить обов’язок їх утримувати.

«Я усвідомлюю, що мені подітися нікуди. Буває, що є виходи, а в мене немає, — каже він. — Мені треба працювати. Я на двох роботах працюю та пенсію отримую. Все заради дітей. Щоб мене дочка звідти не запитала: «Па, чому мої діти гірше одягнені ніж інші?» Хліба не їстиму, але для дітей все зроблю».

За словами Валерія, у Грозі немає будинку, який би не торкнулася трагедія. Кожен втратив близьку людину.

«Половину телефонної книжки тепер треба викреслювати, — зітхає Козир. — На той світ же не додзвонишся».

Оновлено 10 жовтня, 12:07: уточнено кількість загиблих, раніше поліція заявляла про 51 жертву.