Не визнав Крим російським і отримав 17 років тюрми — історія морського прикордонника Василя Дмитрюка

Двох захисників Маріуполя — Василя Дмитрюка та Івана Терещенка — так званий Верховний суд окупованого Криму покарав за вірність присязі та службу у Силах оборони України. Пояснюємо, чому цей «вирок» можна вважати міжнародним злочином РФ.

В очікуванні

«Слухаю», — чоловік на іншому кінці лінії ще не встиг віддихатися. Каже, поспішав до телефону з двору — порався по господарству. 

Анатолію Дмитрюку вже за сімдесят, він живе в невеликому селі у Чернігівській області. П’ять років в очікуванні сина Василя — прикордонника, командира корабля морської охорони. Росія не просто тримає його в полоні, а незаконно засудила.

«Складно без Василя. Але у листах я йому про це не пишу. Просто кажу, що все у нас добре», — говорить батько. 

Раптово голос чоловіка обривається, він передає трубку молодшому сину — Василевому брату. Якийсь час говорить той. А тоді, ніби зібравшись із силами, пан Анатолій повертається до розмови.

Розповідає: відтоді, як 17 травня 2022 року Василь Дмитрюк за наказом командування вийшов із «Азовсталі» — металургійного комбінату у Маріуполі, де до останнього трималися українські Сили оборони — новин обмаль. Лише уривками: крізь чужі голоси та чужі версії подій.

Про життя Василя до полону Анатолій знає краще за будь-кого — про кожен катер, кожну операцію, кожен день сина говорить так, наче сам був свідком. Вважає, що ця розповідь — ще один спосіб привернути увагу до полонених, а Василя повернути додому.

Вірний присязі

Василю Дмитрюку — 48 років. Майже тридцять із них він у війську. 

Служити пішов у 1995. Після навчального центру потрапив до Криму у Керч у 23-й загін морської охорони. Першим його кораблем став «Любомир» — сторожовий катер проєкту 1400 «Гриф» Керченського загону морської охорони Державної прикордонної служби України. Екіпаж називав його просто — «Любчик». Цей катер — ровесник української незалежності.

Коли у 2014 році РФ окупувала Крим, екіпаж «Любомира» вирішив виходити. Спочатку до Бердянська, потім — до Маріуполя. Василь був серед тих, хто залишився вірним присязі.

Перехід українських катерів морської охорони з Криму. Скріншот з відео Кордон.TV

Батько каже: одразу після виходу з Керчі син приїхав додому та звернувся по медичну допомогу — у нього був перелом стопи. У цей час Василеві зателефонували з Криму: «Вася, ти з нами?». «Я давав присягу Україні. Присязі не зраджую!» — відповів він. 

«Я тоді ще запитав, як ти на милицях з поламаною ногою воювати будеш, Вася відповів: “Мені по кораблю далеко бігати не потрібно”. І вже на другий день був у своїй частині в Маріуполі. Патріот він у нас», — говорить пан Анатолій.

У мережі можна знайти спогади про перехід із Криму на початку березня за наказом командира 23-го загону морської охорони Юрія Лошака. Він був непростим. Уночі судна зайшли в льодове поле. Тонкий алюмінієвий корпус катера не витримав ударів об кригу — з’явилася пробоїна. Урятувало Азовське море, точніше, його невелика глибина. Вийшли на середину, стали на якір, перечекали ніч. Вранці їх відбуксирували — спершу до Бердянська, потім до Маріуполя.

Загалом до материкової частини дісталися два кораблі та дев’ять катерів Керченського загону морської охорони разом із 94 військовослужбовцями.

Після окупації Криму Василь служив у Маріуполі. Спочатку продовжив на «Любомирі». А згодом його призначили на посаду командира корабля «Онікс».

«Норд»: російський слід

Корабель морської охорони «Онікс». Фото: Державна прикордонна служба України

25 березня 2018 року корабель морської охорони «Онікс» зупинив в Азовському морі рибальське судно «Норд» із Керчі під російським прапором. До берега було близько 30 кілометрів — район Обитічної коси.

Напередодні кілька риболовецьких суден зайшли у територіальні води України. «Норд» став першим, яке побачили прикордонники.

Василь Дмитрюк очолював оглядову групу.

Пізніше, вже у російському суді, він пояснюватиме: рішення про перевірку ухвалив тодішній командир «Оніксу» Максим Бенедесюк, а Дмитрюк діяв відповідно до внутрішнього наказу про роботу оглядових груп.

Капітан судна під прапором РФ Володимир Горбенко передав документи. Саме вони й стали причиною затримання. Паспорти та суднові документи були оформлені окупаційною владою Криму — а отже, за українським законодавством не мали юридичної сили.

Під час перевірки виявилося й інше: судно перебувало у російському судновому реєстрі та було приписане до керченського рибальського господарства.

Ще у липні 2014 року Україна закрила порти окупованого Криму для міжнародного судноплавства.

«Норд» це рішення порушив, ведучи під російським прапором промисел в українських водах.

У вироку окупаційного суду ці рибалки проходять як потерпілі й стверджують, що на них наводили зброю та погрожували. Дмитрюк говорив інше: зброю не застосовували.

Але в цій історії головне не це. Навіть, якщо буквально прийняти аргументи російського обвинувачення — описані дії виглядають як стандартна прикордонна процедура: перевірка документів і конвоювання судна-порушника до порту, а не «викрадення людей» чи «захоплення корабля».

Зрештою капітану Горбенку та ще одному членові екіпажу українські правоохоронці повідомили про підозру за порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України. За кілька днів український суд арештував судно.

«Я знав, що син затримував це російське судно, — згадує батько Василя. — Коли приїздив у відпустку, розповідав. А потім говорив: Росія подала на нього в Інтерпол. Тепер я за кордон не їжджу — ще скажуть, що арештують».

Затримане в Азовському морі рибальське судно «Норд». Фото: Держприкордонслужба України

Після затримання «Норда» ситуація в Азовському морі загострилася: Росія у відповідь почала затримувати українські судна, серед них — траулер «ЯМК-0041». Пізніше його капітана судили в окупованому Криму. Зрештою капітанів фактично обміняли. Україна отримала свого, Росія — свого, а арештований «Норд» Київ виставив на продаж.

«Азовсталь» та полон

На початку повномасштабного вторгнення Василь служив у Маріуполі. Про перші місяці після нападу батько знає небагато. Згадує, як син розповідав: росіяни знищили судно побратимів, і весь екіпаж загинув.

Під час оборони Василя поранили — уламки від «Граду» влучили у стегно, почалася кровотеча. Медичну допомогу йому надали вже на території заводу «Азовсталь», де до травня 2022 року оборонялися останні захисники Маріуполя.

Український військовополонений Василь Дмитрюк. Фото надано родиною

17 травня 2022 року за наказом командування Василь вийшов із «Азовсталі» і потрапив у полон.

Спочатку його доправили до Волноваської виправної колонії — тієї самої Оленівки. Тоді ще мало хто чув цю назву, а за кілька місяців її знатиме весь світ — після вибуху наприкінці липня 2022 року в бараку промзони, який забрав життя десятків українських військовополонених.

Під час виходу з «Азовсталі» декому з полонених вдалося зберегти телефони, і Василь ще встиг подзвонити кілька разів з Оленівки — сказав, що він та побратими тримаються. Батько тоді вірив обіцянкам Росії швидко передати маріупольський гарнізон Україні. Та дуже скоро зрозумів, що цього не станеться.

«З Оленівки його перевели на початку вересня 2022 року: у мене 3-го числа день народження — Василь дзвонив привітати. І зник», — каже тато. 

Батькові говорили, що син був у СІЗО Старого Осколу Бєлгородської області та Таганрога Ростовської області.

Відшукали Василя у СІЗО № 2 у Сімферополі. В окупованому Криму почався так званий судовий процес. Обвинувачення, крім Василя, висунули і старшому мічману, командиру електромеханічної служби на прикордонному кораблі Івану Терещенку.

Читаємо вирок

За версією слідства, яку підтримав окупаційний Верховний суд у Криму, у затриманні «Норда» нібито брали участь не двоє, а щонайменше четверо осіб. Крім Дмитрюка й Терещенка, у тексті вироку фігурують також командир «Оніксу» Максим Бенедесюк і старший лейтенант Служби безпеки України Тарас Марков — координатор операції з боку контррозвідки, як стверджує обвинувачення. Судили лише тих, кого Росії вдалося захопити в полон 2022 року.

Дмитрюка й Терещенка звинуватили за частиною 3 статті 211 Кримінального кодексу РФ — викрадення судна водного транспорту групою осіб за попередньою змовою, із застосуванням зброї, — та пунктами «а», «в», «г», «ж» частини 2 статті 126 — викрадення людини щодо двох і більше осіб, групою осіб, із погрозою насильства, небезпечного для життя і здоров’я. Формально під вартою саме в цій справі, а не просто в полоні, Дмитрюка тримали з 26 липня 2023 року.

Українські військовополонені Іван Терещенко (ліворуч) та Василь Дмитрюк (праворуч) в російському суді. Фото надано родиною

10 червня 2024 року російський суд визнав обох українців винними і виніс вирок: по 12 років і 6 місяців — за статтею про викрадення судна, по 10 років і 6 місяців — за статтею про викрадення людини. Частково склавши строки, суд остаточно озвучив покарання: 17 років позбавлення волі кожному. Перші три роки — в тюрмі, решту — в колонії суворого режиму. Рішення виніс Сергій Погребняк, суддя, який працює у системі окупаційного судочинства РФ у Криму й розглядає справи про так звану «державну зраду», «тероризм», «диверсії» та інші політично обумовлені обвинувачення.

«У вироку сказано, що Василь не визнає Крим російським», — каже Анатолій про сина.

І це не переказ чи припущення: суд буквально написав про це як про обтяжувальну обставину.

Серед обставин, що «обтяжують покарання», суд прямо називає мотив — «політичну ворожість» підсудних до Росії «щодо факту входження до її складу Республіки Крим». Інакше кажучи, Дмитрюка й Терещенка покарали суворіше не лише за саму операцію 2018 року, а за те, що під час слідства й суду вони — як і свідки з їхнього боку — не визнали Крим російським.

Захист наводив очевидні аргументи, і вирок прямо фіксує, як суд їх відхилив. На те, що Дмитрюк і Терещенко — діючі представники Державної прикордонної служби України, затримані вже під час повномасштабного вторгнення, а отже, підпадають під захист Третьої Женевської конвенції про військовополонених, суд відповів: обвинувачення стосується подій 2018 року. За ними Терещенка оголосили в міжнародний розшук 30 квітня 2019-го, а Дмитрюка — 23 січня 2019-го, тобто ще до того, як хтось із них потрапив у полон.

За цією логікою Росія судить не військовополонених, захоплених у бою, а «розшукуваних злочинців», яких просто нарешті змогла затримати.

На аргумент, що обвинувачені діяли в межах службових повноважень, виявляючи порушення українського законодавства про тимчасово окуповані території, суд відповів, що законне виявлення порушень не звільняє від відповідальності за «протиправні дії щодо членів екіпажу». Формулювання, за яким будь-яка прикордонна перевірка, що завершилася конвоюванням порушника в порт, автоматично стає «викраденням людей».

За словами адвоката-міжнародника Андрія Яковлєва, це рішення окупаційного суду суперечить і нормам, що лежать поза межами самого процесу. Конфлікт між Росією та Україною, за оцінками Європейського суду з прав людини й резолюціями Генеральної асамблеї ООН, триває з моменту окупації Криму у 2014 році, тобто дії прикордонників у березні 2018-го мали б підпадати під імунітет комбатанта за статтею 43 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій.

«Загалом проблема засудження Василя Дмитрюка має дві складові. Перша стосується самої процедури. У Російській Федерації та на підконтрольних їй окупованих територіях України суд у таких справах не здійснює незалежної перевірки обвинувачення, а діє разом із поліцією, органами слідства та прокуратури в межах спільної злочинної діяльності. Його фактична функція полягає в легалізації тримання під вартою та подальшого засудження. Показова й швидкість процесу: провадження тривало близько десяти з половиною місяців від затримання до вироку, хоча інцидент стався за шість років до суду й охоплював двох підсудних і кілька складів злочинів», — говорить Яковлєв.

Права обвинувачених у такому процесі фактично не реалізуються, їх примушують визнавати вину — зокрема через катування або інше нелюдське поводження, що задокументовано в численних звітах ООН щодо українських військовополонених. Захист має формальний характер: адвокати за призначенням не збирають доказів, не викликають свідків, не оскаржують версії слідства. Сам суд не встановлює обставини справи — він дослухається до прокуратури і докази обвинувачення заздалегідь приймає як достовірні.

Друга складова, на думку Яковлєва, полягає в тому, чи стосувалося обвинувачення діяння, яке взагалі є злочином. Дмитрюка засудили за статтями 211 та 126 Кримінального кодексу РФ — за захоплення судна та викрадення людей — через затримання судна «Норд» та його екіпажу під час виконання ним обов’язків українського морського прикордонника. За своєю суттю це затримання судна-порушника прикордонним органом держави, тобто правомірна дія за законодавством України. Російське обвинувачення виходить із того, що Крим і прилеглі морські простори належать Російській Федерації, а тому дії українських прикордонників нібито відбувалися проти російського судна та російських громадян.

«Однак міжнародне право і міжнародна спільнота не визнають захоплення РФ Криму та поширення на нього російського законодавства, не визнається й поширення кордонів Російської Федерації на територію України, — продовжує адвокат. — Тобто інкриміновані події відбувалися не на території Росії, а в українських територіальних водах, де Дмитрюк виконував свої службові повноваження в рамках міжнародного права. Тому Російська Федерація не мала правових підстав поширювати на ці дії свою кримінальну юрисдикцію та тлумачити затримання порушників державного кордону України як викрадення людей чи захоплення судна. Питання про комбатантський імунітет, який мав би застосовуватися до дій прикордонників в умовах міжнародного збройного конфлікту, суд узагалі не розглядав».

Росія не має права судити українського військовослужбовця за дії, які не становлять ані міжнародного, ані загальнокримінального злочину. Тому вирок щодо Дмитрюка не створює законної підстави для його ув’язнення — він лише змінює формальну назву підстави утримання. Йдеться водночас про незаконне позбавлення свободи й позбавлення військовополоненого права на справедливий і звичайний суд — а це вже воєнний злочин.

Український військовополонений Василь Дмитрюк. Фото надано родиною

Ще торік обох морських прикордонників вивезли з Криму. Василь Дмитрюк відбуває покарання в тюрмі у Верхньоуральську Челябінської області — за понад дві тисячі кілометрів від України. Іван Терещенко — у Саратовській області, трохи ближче.

Зв’язку у батька з сином майже немає. Звісточки від Василя Анатолій отримує через адвоката. Син запитує про справи буденні, а головне — про обмін, бо щоразу не потрапляє у списки.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».