«Щойно ти бачиш наслідки цих злочинів, «нормального життя» більше не існує». Монолог правозахисниці Натії Наврузов про геноцид єзидів «Ісламською державою»
Натія Наврузов, виконавча директорка правозахисної організації Yazda. Фото: Анастасія Москвичова, Ґрати
Натія Наврузов — єзидська правозахисниця, адвокатка, виконавча директорка громадської організації Yazda, що діє в Іраку, Сирії та регіоні Курдистан. Yazda виникла у 2014-му у відповідь на атаки та розгортання геноцидальної кампанії з боку угруповання «Ісламська держава» в іракському місті Синджар та однойменному окрузі проти єзидів, однієї з місцевих корінних етнорелігійних громад. Організація документує злочини проти людяності та надає допомогу вцілілим.
У 2016 році переслідування єзидів, що включали масові вбивства, сексуальне насильство і продаж людей у рабство, визнали геноцидом на рівні ООН.
Нині минуло більш ніж десять років від початку трагедії. Про те, скількох злочинців вдалося притягнути до відповідальності, якими зараз є виклики для потерпілих і що роблять правозахисники, аби допомогти їм, «Ґрати» поговорили з Натією Наврузов на полях конференції Crimea Global у Києві. Публікуємо монолог правозахисниці.
«Наші діти виростають на історіях про геноцид»
Увага світової спільноти та, зокрема, міжнародних медіа до того, що відбувалось із єзидами, спочатку пояснювалась не так, можливо, турботою про їхню долю, як тим, що «Ісламська держава» — це терористичне угруповання, яке всі ненавиділи. «Ісламська держава» скоювала злочини у Європі та загалом на Заході, це один із найбільших ворогів багатьох держав світу.
Тож увага до такої маленької спільноти була викликана скоріше бажанням показати на нашому прикладі, наскільки угруповання ІДІЛ є поганим.
Я є єзидкою. Єзиди — порівняно невелика спільнота. Нас у всьому світі — трохи більше мільйона людей всього. Наші діти виростають на історіях про геноцид. Ми знаємо, що наші предки багато разів у минулому проходили через це. За існування Османської імперії під час геноциду вірменів багато єзидів також було вбито, але про це дуже мало відомо, тому що ми — дуже маленька спільнота і маємо дуже мало впливу.
Але коли «Ісламська держава» почала масові вбивства єзидів десять років тому в Іраку, то ми як спільнота мобілізувались і самі почали документувати ці злочини. Yazda, організація, яку я представляю, була створена за три тижні після атаки угруповання на Синджар у серпні 2014-го. Ми почали документувати злочини, які там відбувались.
А визнання цих злочинів геноцидом відбулося Слідчою комісією ООН щодо Сирії у 2016-му. Представники комісії відвідували наш офіс приблизно за кілька місяців до публікації їхньої доповіді, і ми дали їм доступ до задокументованих нами даних. Вони були першими з представників ООН, хто, базуючись на доказах, зокрема, і зібраних єзидами як спільнотою, визнав злочини «Ісламської держави» геноцидом.
Це відбулося через два роки відтоді, як геноцид, власне, почався. Для постраждалих два роки — це величезний проміжок часу, щоб отримати це визнання. Але я як адвокатка бачу з досвіду того, як працює міжнародне правосуддя і міжнародні організації загалом, що два роки для такої справи — це небагато. Отримати визнання від ООН було дуже важливим, і після цього багато країн наслідували цей приклад.
Є три вироки щодо геноциду єзидів в судах. Усі — в Німеччині
Нині ми маємо близько 20 країн світу, які визнають, що те, що відбувалося з єзидами, є геноцидом. Але якщо говорити про систему правосуддя, то таке визнання забрало набагато більше часу. Вперше у залі суду було визнано, що проти єзидів вчиняли геноцид, лише у листопаді 2021-го у Німеччині. Німеччина почала розслідування за принципом універсальної юрисдикції і засудила чоловіка на ім’я Таха аль-Джумайлі за захоплення у рабство двох єзидських жінок, матері та дочки, в Іраку. У цій справі фігуранткою була і його дружина, німкеня, тож таким чином у справі був зв’язок із Німеччиною, і вона змогла її розслідувати.
Аль-Джумайлі був заарештований і засуджений за обвинуваченням у геноциді. Згодом було ще дві подібні справи. Тобто станом на зараз є всього три справи про геноцид, у яких є вироки. Звісно, цього недостатньо для постраждалих. В угруповання «Ісламська держава» вступили громадяни із більш ніж 80 країн, тобто ці понад 80 країн мали б розслідувати їхні злочини. Але це все одно велике досягнення.
Загалом на сьогодні ми маємо 9 справ: три, вже згадані, щодо геноциду, а решта — щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів.
Всі ці справи розглядались у Німеччині, тому що або учасники «Ісламської держави» були громадянами цієї країни, або вцілілі виїхали в Німеччину на програми психосоціальної підтримки, і таким чином німецькі правоохоронці могли їх інтерв’ювати. І в принципі, у Німеччини є багатий досвід у розслідуванні таких справ, починаючи від Нюрнберзького процесу та пізніше. Їхні слідчі, що спеціалізуються на воєнних злочинах, дуже добре підготовлені. І наскільки я знаю, нині вони взялися і за деякі справи щодо злочинів, скоєних в Україні.
Що цікаво: серед цих дев’яти справ тільки одна була з обвинуваченим-чоловіком, а інші стосувались жінок. Важливо розуміти, що «Ісламська держава» була не просто збіговиськом чоловіків, які воювали в лавах угруповання. Туди вступали і жінки, які теж скоювали злочини.
Ще однією причиною такої ситуації стали обмеження європейських країн щодо репатріації підозрюваних із Іраку та Сирії. Вони повертають тільки жінок і дітей. Тож коли жінки, які підозрюються у злочинах, повертаються у такі країни як Німеччина, то їх там арештовують і судять.
Окрім справ у Німеччині, є справи, розгляд яких почався у жовтні цього року у Швеції та Нідерландах — також за механізмом універсальної юрисдикції і також щодо обвинувачуваних жінок. На додаток до цього, ми очікуємо, що у Франції незабаром почнеться ще один суд.
Раніше там була справа проти компанії Lafarge. Ця компанія виробляла цемент у Сирії. Коли прийшла «Ісламська держава», то замість того, щоб закрити виробництво, як багато інших компаній, Lafarge залишилась і, щоб продовжити роботу, платила гроші ІДІЛ. Вони заплатили, здається, близько 10 мільйонів доларів. Ми зараз намагаємось довести, що ці гроші, серед іншого, йшли на рабство єзидів на цій території, бо їх перевозили з Іраку також в Сирію, оскільки угруповання контролювало територію в обох країнах. Судова тяганина триває вже багато років. Я згадала цей приклад, щоб проілюструвати необхідність при розслідуваннях таких злочинів брати до уваги не тільки індивідуальну відповідальність окремих осіб, а й дивитись на компанії, організації, бо коли такі злочини вчиняються, то йдеться про цілу систему.
Багато постраждалих єзидів були або є громадянами Іраку, як і багато тих, хто вчиняв щодо них злочини. І йдеться здебільшого про злочини на території Іраку. Але до сьогоднішнього дня в Іраку ми бачимо нуль справ щодо геноциду чи злочинів проти людяності. Причиною цього є відсутність в Іраку закону, який би криміналізував такі дії.
Тож, виходить, членів «Ісламської держави» в Іраку засуджують тільки за тероризм. Бо вони входили у терористичне угруповання. А постраждалі від їхніх дій не включені у цей процес взагалі, бо справи про тероризм зосереджені на державній безпеці: саме держава, а не конкретні люди, вважається потерпілою, за цією логікою.
Спроба залучити МКС та створити трибунал
Якщо розглядати таке угруповання як «Ісламська держава», де злочини вчиняли вихідці із більш ніж пів сотні держав, то логічним здається залучити до розслідування і притягнення злочинців до відповідальності такі структури як Міжнародний кримінальний суд чи принаймні створити міжнародний гібридний спецтрибунал. Ну, ми так думали, у всякому разі. Але отримали відмову — з різних причин.
Меморіал геноциду єзидів в окрузі Синджар, Ірак. Фото з фейсбуку організації Yazda
По-перше, сьогодні створення трибуналів не отримує більше такої міжнародної політичної підтримки, як це було раніше. Є досвід міжнародних трибуналів щодо колишньої Югославії, Руанди, Лівану, Сьєрра-Леоне, Камбоджі. І держави подумали: ну, гаразд, це коштувало великих грошей, але не принесло значних результатів.
Ліван, наприклад. Вони розглянули, якщо я не помиляюсь, один кейс і витратили мільярд доларів. Тож держави не особливо охочі збиратись і провадити правосуддя разом. Тепер вважається, що правосуддя мають здійснювати національні трибунали.
Але це не працює, якщо держава, що має цим займатись, тобто в нашому випадку — Ірак, не має відповідного законодавства. Та й судова система не є готовою для такого виклику.
Кілька років тому ми пропонували ідею гібридного спеціалізованого трибуналу, який би здійснював правосуддя разом з Іраком, а не виключно силами Іраку, який має й сам відбудовуватись як країна. Але нам знову відмовили з економічних причин.
І це досить іронічно, бо вони натомість дали нам механізм ООН, щоб документувати ці злочини. Так у 2017 була створена Слідча група ООН зі сприяння притягненню до відповідальності за злочини, скоєні ІДІЛ (UNITAD). Але ж документування — це тільки перший крок. Докази збираються, аби потім їх використали у судах.
У нашому випадку це закінчилось тим, що діяльність UNITAD просто згорнули у вересні 2024-го. Досі немає бачення, що будуть робити з зібраними нею доказами. Відповідно до правил ООН, зараз вони — в архіві організації у Нью-Йорку.
Однак ми не полишаємо надії. Наприклад, нова владна коаліція Нідерландів анонсувала, що працюватиме над створенням трибуналу щодо злочинів угруповання «Ісламська держава». Ми мали кілька дискусій з ними, щоб зрозуміти, що вони мали на увазі. Ми, звісно, підтримуємо такі ініціативи, але водночас застерігаємо, що такі заяви підвищують очікування потерпілих. Якщо ви робите такі обіцянки, то їх треба буде виконувати, бо вцілілі цього чекатимуть.
Наразі механізму, який потрібен, ще немає. Але ми сподіваємось на зрушення цього процесу. Ми задокументували так багато злочинів та зібрали докази, які чекають свого часу. Бракує тільки політичної волі та згоди між країнами продовжити цей процес.
«Це Близький Схід. Те, що жінки говорили про сексуальне насильство, було нечуваним»
Як я вже казала, єзиди як спільнота пережили дуже тривалу історію переслідувань, але про це майже не залишилося свідчень, не збережено доказів. Остерігаючись повторення цього, ми як організація почали роботу з документування злочинів за кілька місяців після початку атак угруповання «Ісламська держава». Ми купили відеокамеру. У нас не було професійних знань чи досвіду, але ми розуміли, що це дуже важливо. Тож ми почали записувати свідчення вцілілих.
На той момент деякі люди зуміли повернутись із неволі. Це відбувалось із різних причин. Часом «Ісламська держава» втрачала території, тож була змушена відпустити заручників. Часом цих людей продавали назад їхнім родинам, якщо ті могли заплатити викуп. І ці вцілілі, переважно жінки, почали говорити.
І звісно, ми розуміли, що вони побували в заручниках, але ми не уявляли, що насправді з ними там відбувалось. Коли перша постраждала почала говорити про зґвалтування, рабство, примушування до одруження, примусові вагітності, работоргівлю — а ІДІЛ мала цілу систему невільничих ринків — ми почали це записувати.
Знаєте, спільнота єзидів досі доволі патріархальна. Це Близький Схід, зрештою, люди досі дотримуються певних гендерних поведінкових норм. І те, що жінки говорили про сексуальне насильство, було на той момент просто нечуваним. Навіть на Заході донині дуже складно говорити на ці теми, робити ці проблеми публічними, не кажучи вже про Близький Схід. Це привернуло багато уваги.
І однією з причин, чому жінки зважились говорити публічно про все, що з ними відбувалось у неволі, було те, що наші релігійні лідери від самого початку сказали: коли ці жінки будуть повертатися у свої громади, то ті мусять їх прийняти назад. Бо був ризик, що громади їх зречуться, відкинуть їх. Угруповання «Ісламська держава» знало, що єзиди — дуже маленька і закрита спільнота, і вважало, що якщо викрасти жінок з цієї спільноти, зґвалтувати і примусово навернути в іслам (єзиди сповідують свою релігію — єзидизм), то громади не приймуть цих жінок назад.
Але наші релігійні лідери стали на позицію, що жінки зможуть повернутись назад і залишаться єзидками, представницями нашої релігії. І це було дуже важливим на той момент. Я кажу це, бо «Ісламська держава» атакувала тоді ж і християн та інші релігійні групи, але їхні лідери не сказали нічого про це. Навіть сьогодні багато постраждалих із цих груп не можуть говорити про свій досвід, про те, що трапилося з цими жінками і дівчатами, про воєнні злочини, пов’язані з сексуальним насильством.
Наразі моя організація записала понад 3 тисячі свідчень уцілілих — і жінок, і чоловіків.
Натія Наврузов виступає на конференції Crimea Global у Києві. Фото: Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим
Українські правозахисники зараз говорять про депортацію росіянами українських дітей, і те, що в Росії цих дітей потім мілітаризують, нав’язуючи свою ідеологію. «Ісламська держава» робила те саме із викраденими з єзидських громад хлопчиками: намагалась стерти їхню ідентичність і вчила їх ненавидіти єзидів.
Окрім цього, ще одна частина нашої роботи з документування була пов’язана із місцями злочинів. У районі Синджар, місці компактного проживання єзидських громад, які атакувала «Ісламська держава», нам вдалося виявити 90 масових поховань. Там були тіла чоловіків, яких бойовики визнали застарими для нав’язування своїх ідей та мілітаризації, тож їх одразу вбивали. Також знаходили загиблими літніх людей, людей з інвалідністю, тобто тих, кого вони не могли використати для чогось. Ми як організація намагались зафіксувати і зберегти якомога більше інформації про ці могили.
«У суді потрібно доводити, що саме ця людина мала геноцидальний намір»
І також ми намагались фіксувати пропаганду «Ісламської держави». Це угруповання було дуже активним у соціальних мережах — так вони знаходили нових рекрутів. І багато із їхніх повідомлень були спрямовані саме проти єзидів як спільноти. Коли ми це все зібрали і склали в єдину картинку, то змогли довести, що йдеться саме про геноцид. Що угруповання ІДІЛ атакувало нас саме тому, що ми — єзиди. Воно також знищувало наші релігійні споруди, руйнувало сільське господарство, щоб навіть у випадку, якщо хтось уціліє і повернеться, він не міг би вижити на цих землях.
І повертаючись до судових процесів. Нині для більшості країн очевидно, що стосовно єзидів вчиняли геноцид. Але коли є справа у суді щодо конкретного бойовика за таким обвинуваченням, то потрібно доводити, що саме ця людина мала геноцидальний намір. І це найважча частина у доведенні вини таких осіб. Так, ця людина була в ІДІЛ, але чи мала вона намір знищувати саме єзидів? Це не так просто довести, бо обвинувачені починають говорити на суді, що не розуміли насправді, що таке «Ісламська держава», а потребували грошей, або що насправді не розділяли цю ідеологію. Проте у цих трьох справах, які я згадувала, нам вдалося довести геноцидальний намір обвинувачених.
«Ісламська держава», серед іншого, займалась виданням журналів, деякі з них можна знайти онлайн. Одне з цих видань, DABIQ, містило статтю, де пояснювалось, навіщо атакувати єзидів. Мовляв, до того, як атакувати Синджар, вони дослідили, хто такі єзиди. І висновком «дослідження» стало те, що нібито єзидів не можна вважати «людьми книги» (як мусульман, християн та іудеїв, оскільки вони мають свої священні книги, а натомість єзидизм має усну традицію). Автори статті називали представників спільноти дияволопоклонниками і прямо закликали їх знищувати. Це є доказом геноцидальних намірів.
А у випадку конкретних бойовиків у нас ще були свідчення звільнених із їхнього рабства людей. Ці люди часом запитували: чому ви робите це з нами. Особливо — в іноземців, яких було дуже багато. А ті відповідали: бо ви — «невірні», ви не заслуговуєте на життя. Тож ці свідчення і зафіксована пропаганда допомагали доводити геноцидальні наміри бойовиків «Ісламської держави» у судах.
«На жаль, ніхто не говорить про якийсь чіткий план для єзидів»
Ще до того, як «Ісламська держава» атакувала Синджар, це був один із найбідніших регіонів Іраку. Без якісних доріг, майже без медичної та освітньої інфраструктури, часто — без електрики і водопостачання, із високим рівнем безробіття. А ІДІЛ цю ситуацію ще більше загострила і погіршила. Тепер до цих проблем додалося замінування, наслідки авіанальотів.
Нині, через десять років, безпекова ситуація там досі є складною: ми нараховуємо близько 12 воєнізованих груп, що контролюють різні частини регіону. Тобто йдеться не тільки про армію Іраку офіційну. Це створює нестабільність. У регіоні присутня також організація «Робітнича партія Курдистану» , яку вважають терористичною групою, і, зокрема, Туреччина веде з нею війну на території Синджару.
Багато людей намагались виїхати з регіону і досі живуть у таборах для переміщених осіб. Дехто живе так роками. Іракський уряд отримував великі суми від міжнародного співтовариства на допомогу єзидам, але ця допомога не надавалась комплексно і продумано. А зараз ця підтримка поступово зменшується.
Тому людей закликають повертатись в Синджар. Минулого літа влада Іраку говорила про намір закривати табори, але їхні жителі бояться повертатись. Тепер вони хочуть покинути Ірак та шукати притулку за кордоном. Дехто намагається виїхати нелегально, часом це завершується для них смертю.
Хтось врешті виїжджає у Туреччину або Грецію. І живе у таборах для біженців там.
На жаль, ніхто не говорить про якийсь чіткий план для єзидів. Щоб вони могли вижити як спільнота, як меншина в Іраку. І люди — у відчаї. Часто я чую від єзидів в Іраку: ми наче громадяни другого сорту, наче несправжні іракці.
Але що треба розуміти про Ірак — це що там дійсно багато проблем. І проблеми єзидів — тільки невелика їхня частина, про яку, на жаль, влада згадує передовсім під міжнародним тиском.
Правозахисні організації, як наша, намагаються надавати юридичну та психологічну допомогу вцілілим. Часом у людей, які звільняються з рабства, немає паспортів, їм потрібно заново оформлювати документи. Ми це робимо. Але в ідеалі ці сервіси мають бути державними.
Я казала, що Ірак не криміналізує злочини проти людяності, але кілька років тому, у 2021-му, там ухвалили закон про репарації. І цей закон гарантує щомісячну грошову підтримку постраждалим єзидам. Мені здається, це 500-600 доларів щомісяця, що для людей з цього регіону є досить вагомою допомогою. Але закон передбачає також створення медичних центрів для них, наприклад, але цього наразі не відбувається. Тож попри те, що закон — дуже хороший в контексті перехідного правосуддя і містить норми також і щодо кримінального права, і щодо меморіалізації, і символічно визнає переслідування єзидів геноцидом, усі ці три роки влада фокусувалась тільки на цих щомісячних компенсаціях для вцілілих.
«Ієрархія страждання»
Зараз є відчуття, що постраждалих від злочинів у різних регіонах світу наче змушують змагатись між собою за міжнародну увагу. Мені здається, це потрібно долати, адже у нас набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. Коли я дізнаюсь, що Росія робить в Україні, це нагадує мені ідеологію і методи «Ісламської держави». Дуже подібні тактики атак, однаково нестерпне страждання людей.
Я приїхала до України вперше. Ми були на конференції, обговорювали воєнні злочини — і ось зараз продовжуємо нашу розмову в укритті. Для мене це — частина історії, яку ми самі будуємо: боремося з чимось, що більше за будь-кого з нас, але якщо ми цього не будемо робити, то ніхто не буде. Я розумію, що якщо Росія переможе Україну, вона не зупиниться. Вона вже воює на різних континентах.
Натія Наврузов (в першому ряду, праворуч) серед делегатів конференції Crimea Global відвідує Ягідне на Чернігівщині, де російські військові утримували в підвалі школи 300 людей . Фото: Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим
Співпраця між нами може виглядати по-різному. Найперше це можуть бути зустрічі між потерпілими від злочинів. Коли з людиною стається щось жахливе, вона може замикатись всередині цього досвіду, і це робить її дуже самотньою і вразливою. А зустрічаючи іншу людину, що також пройшла через подібний досвід, навіть якщо це було десятки років тому, але яка продовжує жити і діяти, то це — дуже важлива і суттєва підтримка. Я думаю, варто почати з цього.
Зрештою, маючи спільні проєкти, ми формуємо нашу відповідь міжнародній спільноті. Коли ми намагались кілька років тому отримати підтримку для проєктів в Іраку, то нам казали: о, ні, ми не можемо, погляньте, що відбувається в Україні. А українцям тепер, мабуть, кажуть: погляньте, що відбувається у смузі Гази. Але якщо ми покажемо, що ми маємо співпрацю і спільні цілі, то від нас не зможуть просто відмахнутись. Тому що оця «ієрархія страждання» — це нечесно насамперед для постраждалих.
Неповна евакуація. Українсько-палестинські сім’ї змушені розділятися, щоб виїхати із сектора Гази
«Йдеться про травму на багато поколінь»
Я сама є представницею спільноти єзидів. Я народилась у Грузії, а виросла у Франції, тож у мене немає прямих зв’язків з Іраком, крім того факту, що більшість моєї спільноти живе саме там. І коли я побачила в медіа, що відбувається з ними, то у мене не виникало якихось сумнівів, я зрозуміла, що мушу приїхати і допомагати.
На той момент я все ще була студенткою, я вивчала право. Але як тільки я закінчила університет, то переїхала в Ірак. До того часу я працювала в Парижі, і потім ще у Лондоні, але моя робота для мене самої не мала такого значення. Я зрозуміла: я — жінка, я — єзидка, щодо моєї спільноти здійснюють геноцид, і я не можу просто жити звичайним життям, роблячи вигляд, що це мене не стосується.
У 2018 я пішла волонтерити до організації Yazda у Великій Британії, але я казала їм, що мушу їхати в Ірак, мушу допомагати на місці. Через кілька місяців вони запропонували мені роботу в Іраку. Я туди поїхала, не сказавши батькам. Я не хотіла їм казати, щоб не лякати їх, і хотіла для себе зрозуміти вже по приїзді, чи зумію я виконувати цю роботу. Мій план був протриматися рік, а тоді повернутись до мого нормального життя.
Але як тільки ти бачиш наслідки цих злочинів, то ніякого «нормального життя» більше не існує. Тож шість років потому я досі тут. Коли я долучилась, я була волонтеркою, а зараз я очолюю організацію. Я не брехатиму, що це легко. Часом мені хочеться повернутись до моєї родини, яка лишається у Франції, мати звичайну роботу і звичайне життя.
Важливо піклуватись про себе і про тих, хто навколо тебе. Я закликаю колег брати додаткові вихідні, сповільнюватись, думати про себе. Більшість моїх колег — з Іраку, і їх геноцид зачепив безпосередньо: чиїсь родичі зникли безвісти або були вбиті, хтось має досвід вимушеного переселення. І вони дуже важко працюють, намагаючись відбудувати свою спільноту зсередини. Цим вони для мене схожі на українців: тут вся країна змобілізована, не тільки у безпосередньо військовому сенсі, а й інтелектуально, ви шукаєте дипломатичних, адвокаційних, юридичних шляхів для притягнення злочинців до відповідальності.
Що, мабуть, мене мотивує продовжувати — так це відчуття, що твоя робота кожного дня допомагає твоїм людям.
Я розумію сама і кажу команді, що ми не вирішимо усіх проблем за нашого життя. Ми працюємо зі злочином геноциду. Йдеться про травму на багато поколінь. Але що ми насправді можемо зробити — це закласти фундамент, на який зможуть спиратися наступні покоління, що продовжать нашу роботу.
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
