«Чому Маріуполь так бомбардують? Напевно, це помста за 2014 рік». Монолог маріупольського бізнесмена, який все втратив, але зміг евакуюватися разом із сім’єю

Через майже місяць війни Маріуполь приктично знищений. 

«Маріуполя вже немає», — кажуть ті, хто звідти вибрався. 

Місто, в якому, за даними міської влади, проживало близько 550 тисяч населення, від початку вторгнення опинилося в оточенні російських військ, які масовано обстрілюють місто з танків, артилерії й навіть бойових кораблів.

В перших числах березня в Маріуполі зникли електрика, опалення, вода й зв’язок. З фото й відео очевидців та журналістів, які залишились, здається, що немає такого місця, яке б не зачепила війна. Це з Маріуполя увесь світ побачив кадри після бомбардування дитячої лікарні та пологового будинку, драматичного театру і басейну, в якому ховались переважно жінки з дітьми. За останньою інформацією, кількість загиблих в місті — понад 2300 людей, однак багато хто перебуває під завалами знищених будівель, тому кількість загиблих може бути значно вищою.

«Ґрати» поспілкувалися з кількома меканцями Маріуполя, яким вдалось вибратися з міста. З деякими ми поговорили особисто, з деякими зв’язуємося телефоном. Хтось просить не називати імен, оскільки розраховує повернутися в Маріуполь за зниклими близькими людьми. Ми навмисно використовуємо для ілюстрацій фотографії, зроблені самими мешканцями і захисниками Маріуполя, щоб дати їм можливість висловитись і в такий спосіб.

Сьогодні ми публікуємо перший монолог із серії про те, що відбувалось і відбувається в місті, — з підприємцем Сергієм Синельниковим, який евакуювався 16 березня. 

«Місцева влада зрадила місто, просто втекла»

Я жив у Маріуполі з народження. Тут почав бізнес, тут народились дві мої доньки.

24 [лютого] ми прокинулися з дружиною й дізналися зі ЗМІ, що почалась війна. Ми не планували виїжджати, думали, з досвіду 2014 року, що ситуація не буде такою серйозною, ми не розцінювали це як початок повноцінної війни. Тим більше частина нашого бізнесу — особливо аптечний, яким керувала моя дружина, — вимагав постійної участі. У нас була головна аптека на лівому березі міста, який першим прийняв удар війни. Це було приміщення старої побудови, яке доповнювалось бомбосховищем. Ми використовували його як склад для зберігання медикаментів, але коли ситуація почала загострюватись — ховались там.

Десь через два-три дні ситуація ставала все нервовішою, почалась паніка серед місцевих, люди в агонії купували продукти, медикаменти. В основному, брали препарати для заспокоєння, від перепаду тиску, від застуди — тобто першої необхідності. 

Наш дім також на лівому березі — у котеджному містечку неподалік від церкви Архістратига [Михаїла]. Цей район обстрілювали одним з перших, тому вже третю ніч від початку воєнних дій ми провели у бомбосховищі аптеки. Інтенсивність обстрілів збільшувалась і на будинки почали падати снаряди. Один з них впав недалеко від аптеки — вилетіли всі вікна. Аптека перестала працювати. Та й асортименту в нас на той час вже було мало, бо фактично з самого початку зупинилось все постачання, а для аптеки один день відсутності препаратів сильно позначається на асортименті. Більшість працівників аптеки також залишались у бомбосховищі, вертатись додому їм було небезпечно — багато хто з них проживав у крайніх східних районах міста. Людей восьмеро там було. 

Маріуполь. Фото: телеграм-канал — «АЗОВ — Маріуполь»

На початку березня зникла електрика, вода, опалення, хоча зв’язок десь ще працював. З’явилась інформація, що 2 березня може бути «зелений коридор». Після того, як ми провели у бомбосховищі кілька днів, моїй дружині стало дуже погано — у психологічному плані. Й ми вирішили поїхати. Взяли аптечний автомобіль, який використовували для розвезення препаратів, і поїхали додому збирати речі. Приїхали, побачили, що будинок пошкодили снарядом, машина — зруйнована. Ми швидко збирали якісь речі, оскільки обстріли не припинялися. Зайшли до матері дружини — їй 81 рік, вона жила неподалік. Хотіли і її забрати, але вона категорично відмовилась. Із сумом повернулись в аптеку. Обстріли були дуже сильними, люди з дому, в якому була аптека, також почали спускатися в бомбосховище. Скільки їх було — точно не скажу, світла не було, але доволі багато. 

Ми поїхали в центр міста — до драмтеатру, де був координаційний центр, щоб дізнатись щось про «зелений коридор». Нам відповіли, що домовитися не вдалося, «коридор» не узгодили. Ми вже не стали повертатись на лівий берег, а поїхали до мого брата на Кіровський масив в надії, що «коридор» відкриють з дня на день. Брат жив у багатоповерхівці на четвертому поверсі. У нього тоді ще були світло й газ, у таких умовах якось трохи заспокоюєшся, трохи забуваєш про війну. Але протягом кількох наступних днів зникли й світло, й газ, й вода, й зв’язок. Обстріли почали наближатися.

Ми щодня приїжджали до драмтеатру, щоб дізнатися про «зелений коридор». Там були поліцейські, військові. Вони казали, що треба ще чекати і що населення оповістять. Але як питали ми, якщо немає зв’язку?

«Не переймайтесь, ми направимо патрульних в усі райони, — пообіцяли поліцейські. — Вони у гучномовець повідомлятимуть, щоб всі почули». 

Там я не побачив ні одного представника міської влади. Вона зрадила своє місто, просто втекла. 

Ніхто не приїжджав й нічого нам не повідомляв. Був повний інформаційний вакуум. Нас врятувало тільки те, що ми з братом взяли старий радіоприймач, якось налаштували його, намацали українське мовлення, і цілими днями я тільки й слухав його в надії дізнатись щось про можливості виїхати з Маріуполя. Дні йшли. Це були важкі дні. Було дуже холодно — до -8-10 градусів вночі. Зранку всі виходили у двір, де розпалювали багаття, намагаючись щось приготувати. Воду носили з найближчих колодязів. 

У такому очікуванні ми прожили до 15 березня. У той день десь після обіду я почув по радіо, що перша колона автівок змогла виїхати з Маріуполя у Запоріжжя. Але, знову — ніякої інформації від міської влади не було. Потім деякі представники заявили, що десь розмістили цю інформацію на сайті. Але як людям, в яких немає зв’язку, отримати до неї доступ?

«Ми вже розуміли, що бомблять конкретно нас»

У той день — 15 березня були жахливі обстріли — почали скидати бомби на парашутах на наш мікрорайон. 9-поверховий будинок напроти зруйнувався просто на моїх очах. Ми вже розуміли, що бомблять конкретно нас. Хоча ніяких військових у нашому районі не було, вони там ніколи не дислокувалися — якщо хтось захоче сказати, що у Маріуполі вели війну тільки проти військових…

Зранку ми з братом стояли на лоджії й намагалися визначити, в якій частині міста відбувається бій. В якийсь момент дуже близько від нас почали падати снаряди. Останній сильний вибух стався у будинку навпроти. Ми перебували в домі на вулиці Шевченка 74, а будинок, який обстріляли, — Шевченка 93. Скло затряслось, а коли дим розсіявся, ми побачили, що в будинку навпроти не було більше жодного вікна. Спершу не було ніякої пожежі, але через пів хвилини на другому поверсі впала якась шмата, може фіранка, й балкон зайнявся. Через деякий час приїхали пожежники. Вони вийшли з машини, подивилися й поїхали. Чому не стали гасити полум’я — не знаю. Але будинок почав палати. І за три дні згорів дотла — чотири під’їзди дев’ятиповерхівки. 

Маріуполь. Фото: телеграм-канал — «АЗОВ — Маріуполь»

Наступного дня — 16 березня — у двір прилетіли міни, було кілька поранених. Ми з дружиною вирішили поїхати. Брат відмовився, оскільки обстріл був сильним і була імовірність все ж невдало виїхати, а ще у нього син — молодий хлопець, він боявся, що на якомусь блок-пості його силою заберуть й, можливо, мобілізують.

Ми сіли в авто і під’їхали до драмтеатру. Там вже практично нікого не було. Серед людей, які також намагалися отримати хоча б якусь інформацію про виїзд, я побачив свого знайомого. Він сказав, що колона щойно поїхала. 

«Наздоганятимемо», — вирішили ми. 

Ніякої інформації ми не мали. Ми справді наздогнали ту колону, хоча назвати її евакуаційною було складно. Це радше була самоорганізована колона автівок, які, так само як і ми, намагалися виїхати. Ні Червоного хреста, ні поліції… За містом з’явився зв’язок й мені прийшло смс-повідомлення від ДСНС про те, що «зелений коридор» відкрито, маршрут такий-то… Ми їхали цим маршрутом: Мелекіне — Портівське — Мангуш і Бердянськ. 

Було два російських блокпости. Там утворилися тягучки. Перевірили паспорти, багажник. Ніяких розмов зі мною не вели. Поведінка була коректною. У напрямку до Запоріжжя ми вперлися у підірваний міст. Було вже достатньо пізно, ніч на дворі. Ми вирішили зупинитися у полі, щоб дочекатися ранку. Було складно — темно й холодно. На щастя, бензину у мене був хороший запас. Коли в місті покидали заправки, населення якось само почало себе обслуговувати — просто брало паливо. Ми з братом запаслися. 

Наступного дня заїхали у Запоріжжя, потрапили у прихисток для біженців з Маріуполя. У нас перевіряли документи, автівки, чи, бува, не веземо якусь зброю, чи що. Але у місті ми не затрималися, переночували й поїхали далі — на західну Україну у Тернопільську область. 

Через день після нашого виїзду вдалося зв’язатися з братом. Мені подзвонив товариш — вдалося спіймати зв’язок. Я сказав йому, що ми успішно виїхали і попросив, щоб він пішов до брата й передав інформацію. Сідай, кажу, з ним і одразу ж виїжджайте. Мій брат зміг виїхати. 

Мама дружини — залишилась. У нас немає з нею зв’язку, лівий берег відрізаний від міста. Я ще раз заїжджав до неї, коли ми ще були в Маріуполі, вмовляв поїхати, але вона не захотіла. Сказала: «Ми вміємо проживати війну». У неї в будинку залишилася група її ровесників, які застали ще Другу світову. 

На щастя, мої доньки весь цей час були у безпеці. Старша живе у Відні, молодша була в Києві, але у перший день ми подзвонили, щоб вона їхала. Вона поїхала до сестри. 

Я не бачу себе за кордоном, моє коло спілкування — тут, й інтегруватися в те суспільство я уже не зможу, на жаль. Тож зараз я не думаю про переїзд закордон. Хіба що в Україну повністю зайде Росія й буде тут свої порядки встановлювати. 

«Це помста за 2014 рік — за те, що не тоді здалися»

Скільки ще людей залишилось в місті, я не можу сказати. Кожного дня хтось намагається виїхати. Хтось їде не на Запоріжжя, а у Новоазовськ [під контролем Росії]. З лівого берега дорога тільки туди, оскільки всі мости підірвані. Це також важливий момент — створити такі умови, щоб потім говорити: дивіться, куди виїжджають люди з Маріуполя, рятуючись від війни.

Постраждалі від бомбардувань у Маріуполі. Фото: телеграм-канал — «АЗОВ — Маріуполь»

Чому Маріуполь так бомблять? Мабуть, це помста за 2014 рік — за те, що тоді не здались. Тепер намагаються довести, що місто має отримати по заслузі. Ну й чомусь склалося враження, що нас захищає батальйон націоналістів, нацистів, як вони кажуть, — і його потрібно знищити. Думаю, це рішення — особисто пана Путіна, оскільки все ніяк не могли узгодити цей «зелений коридор», — я слухав по радіо. 

За останні вісім років (після початку війни на Донбасі) Маріуполь дуже сильно змінився, це був символ вільної України. Багато інвестицій надійшло в місто. При всьому негативному прояві під час війни потрібно віддати належне місцевій владі, яка піклувалася про місто до цього. На жаль, воєнні дії перекреслили моє ставлення до Бойченка (мер міста Вадим Бойченко — Ґ) та його команди. Я не думаю, що від нього щось залежало, але інші мери, навіть маленьких міст як Ірпінь, Буча, Охтирка, залишались на місці, намагалися допомогти людям. А він просто втік. Але, як сказав Зеленський, з ним потім розбиратимемося. 

«Їм потрібно встромити свій триколор в землю, місто їм не потрібне»

Які плани? Думаю, війна скоро скоригує нам плани. Головний план — перемогти у війні. На жаль, я вже не в тому віці, щоб брати автомат у руки. Я іншими способами виражаю свою громадянську позицію — допомагаю армії. Наші бійці продовжують захищати місто. 

Ми втратили там все. Всі активи, нерухомість, багато об’єктів. Все зруйновано. От було бомбардування дитячої лікарні й пологового будинку — це недалеко від мого офісу. Відповідно, його теж вже немає. 

Ніколи та лікарня не була місцем дислокації військових, а те, що кажуть росіяни — абсолютна брехня. Там були діти, вагітні. Під час того бомбардування було три потужних вибухи, я бачив, що це у тій частині міста. Це була повітряна атака на лікарню. 

Немає сильного переживання, що втратили набуте, активи. Мені не болить, що ми залишилися, так би мовити, лише з кімнатними тапками. Мені болить за країну, за людей, за дітей, за те, що сталося з Маріуполем. Сподіваюся, це найстрашніше, що станеться з містами України. 

Якось я хотів підрахувати кількість вибухів протягом дня. Але не зміг. Безперервно щось руйнувалося. 

Я проїжджав містом і бачив, наскільки зруйнована його інфраструктура. Знищені магазини, об’єкти соціальної сфери, торгові будинки. Думав, може хоч заводи не чіпатимуть. Ні, все рознесли, все зрівняли з землею. Їм (росіянам — Ґ) потрібно встромити свій триколор в землю, місто їм не потрібне. 

Вони прикриваються тим, що начебто захищають російськомовне населення. Я — російськомовний. У мене батько — виходець із Росії. Я — напівросіянин, але таким себе не вважаю. Протягом всього мого життя ніхто не утискав мене за мову й не змушував розмовляти українською. А я багато їздив у різні регіони, у тому числі й на західну Україну. 

Я не люблю повертатися туди, де щось втратив. Раніше це стосувалось бізнесу. Зараз й особистого життя. Є біль, він трохи мине… Знову приїжджати, відновлювати це у пам’яті я не хочу.