«Нічого хорошого, просто довга процедура». Монолог українки, яку тримають на кордоні з Грузією після депортації з Росії

У транзитній зоні на російсько-грузинському кордоні між контрольно-пропускними пунктами «Верхній Ларс» та «Даріалі» залишаються десятки українців, яких Росія депортувала із центрів тимчасового утримання іноземних громадян. 

Близько тижня тому вони оголошували протест через нестерпні умови перебування, один із учасників якого порізав собі шию. Вони вимагали доступу до свіжого повітря і питної води, а також якоїсь визначеності щодо свого становища. Ті з протестувальників, з ким говорили «Ґрати», кажуть, що ситуація з того часу не змінилась. 

На акцію вийшли чоловіки, але крім них на кордоні утримується ще десять жінок. 

«Ґрати» поспілкувались із Вікторією (прізвище не називаємо на прохання співрозмовниці), однією з депортованих українок про те, що з нею відбувалось останні місяці. Публікуємо її монолог. 

«Підійшов начальник і сказав: готую списки на відправку в Грузію»

Ми всі тут — раніше засуджені, які після відбуття терміну покарання опинились у центрах тимчасового утримання іноземних громадян. Я перебувала у жіночій колонії у Краснодарському краї Росії. Після відсидженого терміну я потрапила у центр для іноземців — це було 24 січня цього року. Мене спочатку заарештували на 48 годин, далі на три місяці продовжили термін, потім — ще на три місяці. 

Про те, що, можливо, нас відправлять через Грузію, нам казали ще із лютого, мабуть. До нас підійшов начальник і сказав: готую списки на відправку в Грузію. Були складені списки, і десь за день нас попередили, мовляв, виїжджаємо. Це було 6 липня.

«Наче я новий строк там сидів». Після звільнення з тюрем викрадені громадяни України застрягають у депортаційних центрах РФ і на кордоні

Нас везли автобусом, із трьома зупинками, у супроводі співробітників поліції. Їхали 8 годин. У наручниках. Тобто з чоловіків кайданки взагалі не знімали, а мені дозволили перебувати в автобусі без наручників, коли поряд сиділа поліцейська, а виводили — в туалет чи на вулицю повітрям подихати — у наручниках. 

На кордоні нас висадили і відвели до кімнати, де ми очікували на перевірку російських прикордонників, ФСБ. У нас забрали телефони, потім з кожним вів бесіду співробітник ФСБ. Питали: де ви живете, куди їдете, за якою статтею були судимі — ну, такі питання, аби лише спитати. Про що питали хлопців, я не знаю. Мене питали адресу, де я живу, у якому місті, куди я прямую. 

А тоді нас просто відправили — і все. Тобто нас вивели на кордон, і нам треба було йти просто пішки з речами. Два кілометри. Добре, що нас на попутках підвезли. Документи, які в нас були, нам віддали на руки: паспорти та інші папери, які в кого були. 

«Це — коробка: чотири стіни, двері»

Коли ми дійшли на грузинський бік, то нас розподілили: хлопців — у підвал, а мене — в кімнату. З нами ще двоє громадян Грузії було, то їх відпустили одразу на свою територію, а решта нас — це людей п’ять. Зняли відбитки пальців у нас. Сказали, що передають наші документи у МЗС, а МЗС має зв’язатись із українським посольством. Я кажу: добре, дякую. А вони кажуть: та ні, нічого хорошого, просто довга процедура. Ось і все, що мені сказали. 

Помістили у кімнату без вікон і вентиляції. Це — їхня адміністративна будівля, там якісь кабінети. Спочатку мене в якусь наче комору відвели: там кімната щось два на чотири метри. Я, коли зайшла, то там одна жінка сиділа. Одне ліжко стояло. Потім мені принесли матрац, і я спала на підлозі. Тоді наступного дня заїхала ще одна жінка — то винесли ліжко, і ми втрьох спали на підлозі на матрацах. Я просила увімкнути витяжку, але мені сказали, що вона вмикається централізовано, не можна її увімкнути тільки для цієї кімнати. 

Жінки у транзитній зоні КПП “Даріалі”. Фото надане Вікторією, героїнею матеріалу

Я тут вже три тижні. Пізніше, коли більше жінок стало прибувати на кордон, то нас переселили у трохи більше приміщення. Сьогодні нас уже десятеро у цій кімнаті. А кімната така: шість на десять. У нас тут двоповерхові ліжка стоять з матрацами. Але дихати нічим. Вікон немає. 

У туалет можна вийти, якщо постукати у двері. Але у них не завжди є час нас виводити в туалет. Тобто можна стукати дуже довго. Іноді тобі у відповідь стукають у двері і кричать: чекайте. Отак прямо з ноги. А іноді все нормально. 

Покурити не можна. Помитись теж не можна. Миємось в туалеті над унітазом. Попрати речі нормально не можна. Ми де спимо, там і сушимо одяг. Харчування, якісь гігієнічні засоби привозять волонтери, але тільки раз на тиждень, і не завжди всього вистачає. 

Минулого тижня на протест виходили чоловіки. Але у них там гірші умови: вони в підвалі, стеля протікає. У нас стеля не тече, але дихати нічим. Це — коробка: чотири стіни, двері. Часом ми просимо: відчиніть нам, будь ласка, двері, щоб хоча б провітрити. Але нас найчастіше не чують. Може, раз на три дні. Є одна зміна, яка до нас більш лояльно ставиться, дозволяє провітрювати. 

Ми навіть готуємо їжу раз на день, аби не перегрівалось приміщення. Чайник дуже рідко вмикаємо, тому що пара йде, і приміщення ще більше нагрівається. Дуже жарко, і кажуть, що серпень теж буде спекотним. У деяких кабінетах тут є кондиціонери. Але ця кімната більше схожа на технічне приміщення. Звідси винесли дерев’яні шафи. Не знаю, що тут було. Може, архів якийсь. Вентиляція тут не була передбачена для людей. 

Кімната для жінок на КПП “Даріалі”. Фото надане Вікторією, героїнею матеріалу

Місця мало. Якщо внизу — на нижній частині ліжок чи на підлозі — ще можна лежати, то нагорі дівчата просто задихаються, не можуть там довго перебувати. Ми навіть вимикаємо лампочки, щоб хоч трохи було прохолодніше. 

Одного разу лікаря викликали — у жінки дуже високий тиск був. То лікарі заходять, кривляться: як смердить. Звичайно, нас же звідси не випускають. 

«Є дівчина з ВІЛ, яка вже тиждень не отримує терапію»

Нам ліки потрібні, лікарі потрібні. Нещодавно жінка приїхала, то її прямо на швидкій привезли. Є дівчина з ВІЛ, яка вже тиждень не отримує терапію. У неї були на певний час таблетки, але вони закінчились, і їй терапію не надають. 

Червоний Хрест наче обіцяв лікарів, але ось поки ми тут, жодного разу лікар із Червоного Хреста тут не з’являвся. Чи лікар з посольства. 

Жінка, яка тут була, коли мене привезли, на кордоні вже місяць — 24 липня рівно місяць минув. Вона приїхала 25 червня. І досі вона тут. Її особу наче підтвердили вже, якісь документи ще мають виготовити. 

Грузинська сторона нам каже, що потрібні закордонні паспорти — і тоді всіх би відпустили. Але їх мали при собі хіба одиниці. Вони виїжджають швидше, ніж всі решта. У мене був тільки внутрішній український паспорт, а дехто тут — взагалі без паспортів.

Дехто через нестерпні умови хотіли повернутись на територію Росії. Але Росія сказала, що не буде приймати [цих людей], а Грузія — що не буде писати відмови. 

Коли я тільки сюди приїхала 6 липня, то ми говорили із заступником керівника цієї установи, і він казав: більше сюди людей ми не прийматимемо. Але після цієї розмови прибуло ще багато людей. Коли я приїхала, то було близько п’ятдесяти людей тут, а потім за ці три тижні ще привезли більш ніж тридцятьох. 

Нам незрозуміла ні політика грузинської сторони, ні що в Молдові відбувається, ані що з нами далі буде. Ми все дізнаємось від волонтерів. 

Я хотіла би нарешті повернутись додому. Працювати. Я вже приблизно знаю, де працюватиму, чим буду займатись — це пов’язано зі швейною справою. Отакі плани. Мій дім, моя Батьківщина, моя квартира.