«Крик сина в мене в голові кожен день». Монолог матері вбитого активіста Євромайдану Василя Сергієнка

Малюнок: Анна Щербина, Ґрати
Малюнок: Анна Щербина, Ґрати

На 93-му році з життя пішла Ніна Нища — мати активіста Євромайдану з Черкаської області Василя Сергієнка, вбитого у квітні 2014 року. У неї на очах побили й викрали сина у дворі власного будинку в місті Корсунь-Шевченківський, а наступного дня тіло з численними ножовими пораненнями знайшли закопаним у лісі.

«Ґрати» публікують її розповідь, яку ми записали пів року тому.

 

Увечері 4 квітня 2014 року лідер «Самооборони Майдану» з Корсунь-Шевченківського Василь Сергієнко вийшов у двір закрити хвіртку і зазнав нападу. Незнайомці накинулися на нього й потягли до машини, що стоїть за парканом.

У цей момент у будинку перебувала його 87-річна мати Ніна Андріївна. Вона тяжко хворіла й майже не рухалася. Жінка намагалася перешкодити викрадачам, але в неї нічого не вийшло. Нападники заволокли Сергієнка до автомобіля й поїхали. Наступного дня тіло активіста знайшли закопаним у лісі за 15 кілометрів від будинку.

Із 2015 по 2017 роки поліція затримала п’ятьох підозрюваних у викраденні й убивстві Сергієнка. Організатором злочину слідство вважає власника київського спортклубу «Тай» Вадима Мельника. Трьом затриманим — спортсменам Віктору Горбенку, Валентину Завражину й Роману Недибалюку — прокуратура висунула підозри у викраденні Сергієнка. Ще одному затриманому, раніше судимому за аналогічний злочин Володимиру Воронкову, оголосили підозру у вбивстві.

Більшість із них — люди з оточення бізнесмена з Корсунь-Шевченківського й народного депутата минулого скликання Геннадія Бобова, з яким Сергієнко конфліктував. Соратники й родичі загиблого вважають його замовником убивства, але прокуратура не оголошувала йому підозри. Слідство досі не назвало замовника. Сам Бобов, як і всі підозрювані, заперечує провину.

Суди вже понад три роки не можуть розглянути справу Сергієнка. Через численні відводи суддів і з інших причин, її кілька разів передавали з одного районного суду Черкаської області до іншого. У справі змінилося вже аж 12 колегій, і процес досі перебуває на початковій стадії. За цей час майже всі підозрювані вийшли з СІЗО під домашній арешт або заставу.

«Вбивця героя Небесної сотні тут». Як розслідують смерть районного лідера Майдану з Черкащини

Мати Сергієнка Ніна Андріївна проходила як потерпіла у справі. Після смерті сина її здоров’я погіршилося, вона не вставала з ліжка. За нею доглядала вдова Сергієнка Валентина. Одного разу, коли невістка поїхала до Києва, Ніна Андріївна не витримала горя, що на неї звалилося, і випила отруту. Медики її відкачали, й після чотирьох днів реанімації вона повернулася додому.

Але закінчення суду над обвинуваченими у вбивстві сина вона все-таки не дочекалася. 2 березня 2020 року Ніни Андріївни не стало. Вона була єдиним свідком викрадення Василя Сергієнка й повинна була свідчити, але не встигла.

Пів року тому журналіст «Ґрат» готував статтю про розслідування вбивства Сергієнка, побував вдома у Ніни Нищої й записав її розповідь про те, що вона побачила і як переживає втрату. Наводимо її повністю.

 

Мені 92 роки. Може, я щось не так скажу, тоді вибачте. Того дня Вася приїхав із товаришем із Черкас. Тільки він приїхав, тільки він вийшов на подвір’я, я почула страшний крик. Такого крику ніколи ніде не чула. Це закричав мій син. Цей крик у мене в голові кожен день. А потім я вийшла, і троє в чорному над ним схилилися й давили його.

Він закричав, а вони йому розбили череп і вбили його. Більше я від нього жодного звуку не чула. А потім, видно, вони давили його. Потім узяли під руки й потягли, тягнули його бідненького, він і тапочки загубив. Через вулицю перетягнули й поклали біля машини. Машина з того боку вулиці стояла, не з нашого, а з того. Поклали його біля машини, а самі зникли.

А я кричала, скільки духу було. Думала, може, і мене вб’ють. А вони мене не вбили. Навіщо вони мене залишили? Я жити не хочу, я не хочу жити… Я хочу померти, а смерті немає.

Що я думаю про суд? Щоб засудили їх по справедливості. Це ж такий злочин! Вони його замучили, вони його… Боже мій… Я на цвинтарі його помацала, а в нього і руки не було. Вони йому й руки пообрубали, і ноги…

Потрібно, щоб їх засудили справедливо. Але скільки ці суди будуть? Уже давно можна було засудити. Знайти ж їх було набагато складніше, ніж засудити. А їх ніяк не засудять. Не знаю, що це за суди.

На суді я теж повинна дати свідчення, переказати те, що я вам уже розповіла. Більше я нічого й не бачила. Бачила, як його потягнули, бідненького… Вся ця доріжка була в крові. Вони йому череп розбили. Мені складно це згадувати…

Спасибі, що ви пам’ятаєте мого сина. Він віддав життя за справедливість, а чи буде вона коли-небудь?