«Командири розуміють, що ми все одно прийдемо». Монолог уповноваженої із захисту прав військовослужбовців Ольги Решетилової про перші п’ять місяців роботи

Ольга Кобилинська (Решетилова) — українська правозахисниця, журналістка і волонтерка, співзасновниця організації Медійна ініціатива за права людини. У грудні минулого року обійняла посаду Уповноваженої президента із захисту прав військовослужбовців та їхніх родин, або військового омбудсмана. Нині Верховна Рада розглядає законопроєкт, що має встановити, якою має бути новостворена інституція, які повноваження матиме військовий омбудсман та за якими алгоритмами діятиме його команда. Документ пройшов тільки перше читання, однак увесь цей час уповноважена приймає звернення військових та їхніх рідних, намагається як точково працювати з їхніми проблемами, так і розробляти та пропонувати більш системні рішення. 

Про те, як це відбувається, та як реагує армійська система, Ольга Решетилова розповіла в рамках правозахисної програми «Rights now!» кінофестивалю Docudays UA.

«Ґрати» публікують основні тези цієї розмови у монолозі. 

«В Україні є усвідомлення, що права людини невід’ємні від військовослужбовців»

Формула виглядає так: «права людини» плюс «повага до гідності» дорівнює «національна безпека». Ясно, що військова служба обмежує певні права і свободи, і це природно, автоматично. І ми не можемо цього позбутися, тому що армія — це дуже ієрархічна структура, де від дисципліни і виконання наказу залежить усе: і життя військовослужбовця, і життя цивільних, і, власне, успіх на полі бою. Але разом з тим, при цих обмеженнях мають бути й інструменти захисту своїх прав. І над цим ми працюємо.

Можна роздумувати, наскільки запізно Україна почала над цим працювати. Але хто знає, що було б, якби ми створили військового омбудсмана ще тоді, коли ми почали за нього адвокатувати — це 2017, 2018 рік, на що б він перетворився до сьогодні, тому що певні політичні пертурбації пережила країна. 

Та в будь-якому разі «плюс» — в тому, що в Україні є усвідомлення, що права людини — невід’ємні від військовослужбовців. «Мінус» в тому, що це надзвичайно складний пласт роботи, який не можна одним наказом вирішити. 

Працювати складно, бо у кожного є своє суб’єктивне уявлення стосовно прав і свобод, справедливості. Ну, це як і в суспільстві. Тим більше при низькій правовій культурі, яка, на жаль, присутня для більшої частини українського суспільства. 

І оця трансформація людини дуже помітна у навчальних центрах, де зараз більшість людей — це ті, які недобровільно прийшли. І дуже цікава відбувається з людьми трансформація, коли вони на перших початках взагалі заперечують нову реальність, у яку вони потрапляють, а вже через кілька тижнів вони починають засуджувати тих, кого називають ухилянтами.  Хоча самі, можливо, кілька років бігали від мобілізації. Явище, коли «точка сидіння визначає точку зору», існує. Навіть серед рядового складу. 

Що ж до командирів, то це теж дуже складно. У нас найперший, хто відповідає за права людини в армії, це — безпосередній командир кожного військовослужбовця. І власне, дотримуватись балансу між забезпеченням прав і виконанням завдання — це дуже складно, і знайти командирів із такими якостями, що дозволяють їм осягнути глибину цієї задачі, які можуть її виконати — дотриматись цього балансу — дуже важко. Плюс зараз на командирів у нас покладена така кількість задач, що виконати всі — це треба бути надлюдиною. 

Таких у нас — одиниці, з ким можна про це говорити, але ми поступово виховуємо це розуміння, що обов’язок командира — дотримуватись прав військовослужбовців, захищати права військовослужбовців. 

«До 2022-го я адвокатувала за створення інституції військового омбудсмана як парламентської інституції»

Бували випадки, коли командир мені говорив: я тут 23 роки в армії, а ви хто? Але загалом, можливо, тому, що в назві моєї посади є словосполучення «президент України», у них немає варіантів. Все-таки, верховний головнокомандувач — і я працюю від його імені. Саме тому я змінила свою думку. Тому що до 2022-го я адвокатувала за створення інституції військового омбудсмана як парламентської інституції, як парламентського нагляду. Зараз я зрозуміла, що це не працює. 

Модераторка заходу, журналістка Діана Буцко та уповноважена із захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей Ольга Решетилова. Фото: Стас Карташов, Docudays UA

П’ять місяців моєї роботи довели, що вертикаль армійська — це та структура, яка не сприйме зовнішній нагляд таким чином. Тобто він має бути, і у нас є Уповноважений Верховної Ради, що здійснює загальний моніторинг, і він має вказувати органам виконавчої влади, органам військового управління на проблеми. Але якщо ми хочемо точково вирішити конкретну проблему, то це має бути управлінська вертикаль верховного головнокомандувача. Не міністерства оборони, не міністерства внутрішніх справ, а суб’єкт сектору безпеки і оборони, який над цим процесом. 

Тому навіть якщо я бачу в їхніх очах скепсис, або такі фразочки звучать, все одно вони дослухаються. Вони не можуть не відреагувати, вони не можуть не пустити мене кудись. Тому поки що це працює, і навіть якщо у мене трапляються конфліктні ситуації з деякими командирами, все одно це інший рівень дискусії, не «іди вари борщ». 

І мені здається, що загалом сприйняття інше, бо більша частина війська сьогодні — це вчорашні цивільні, і зовсім інакше сприймаються цивільні в армії, і це — один із зовсім небагатьох плюсів, що нам принесла війна. Так само і жінки зовсім інакше сприймаються, ніж іще п’ять років тому. 

Жінки здебільшого звертаються з тими ж проблемами, що й чоловіки

Жінки звертаються так само часто, як і чоловіки, і як правило, із тими самими проблемами. Буквально цими днями зверталась військовослужбовиця однієї з бригад, що її побратими перебувають тривалий час на позиціях. Про конфліктні ситуації в підрозділах у зв’язку зі зміною командира [також були звернення].

У мене — небагато звернень зараз, що стосуються гендерно зумовленого насильства або недотримання гендерного балансу. Їх насправді дуже небагато. Це не означає, що таких випадків немає. Можливо, не до всього дійшли руки. І не всі люди звертаються. Можливо, є певний страх у жінок звертатись, тому що вони докладають значних зусиль, щоб добитися кар’єрного росту в армії. Я розумію, що жінки часто не хочуть звертатися, бо розуміють, що це може створити їм проблеми потім. 

Із тих звернень, з якими я мала справу, було одне із навчального центру, куди приїхали військовослужбовці навчатися вже на фах. І серед групи військовослужбовців, які були всі з різних частин, незнайомі між собою, була одна жінка. 

Коли є кілька жінок, хоча б двоє, їм легше. Хоча б там спільно організувати побут. Коли жінка одна, то їй дуже складно. 

Там не були організовані абсолютно умови для жінки: прозорий душ — оця кабіна з літнім душем. Плюс коли вона пішла в лазню в цьому центрі, начальник лазні почав до неї домагатися. І ми розбиралися, притягнули до відповідальності, і ще зобов’язали командира переглядати список, хто їде до них навчатись, і у випадку наявності там жінок створювати для них умови. 

Це не означає, що для жінок мають бути якісь особливі умови. Бо багато командирів на це так реагують, мовляв, у нас же рівність. Але все-таки, якщо більшість — чоловіки, але є одна чи двоє жінок, то треба розуміти, що це може створити певний дискомфорт. І там, де можна поліпшити умови, їх потрібно поліпшувати. 

«Телефонуєш, переконуєш, пояснюєш, приїжджаєш»

При цьому мені б не хотілося скласти враження, що військовий омбудсман майбутній — бо ще немає офіційно такого  органу 3 червня 2025 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт про військового омбудсмана, що визначає структуру нової інституції, повноваження та коло обов’язків. Зараз документ допрацьовують, щоб розглянути в цілому. До ухвалення відповідного документа Уповноважена з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей діє на основі положення про радників президента України — це каральний орган. Це не так. Ми вибудовуємо роботу фактично на комунікації, коли телефонуєш, переконуєш, пояснюєш, приїжджаєш. І хочу сказати, що вже є результат. Командири розуміють, що ми все одно прийдемо.

«Наша війна — за людей». Верховна Рада прийняла за основу законопроєкт про військового омбудсмана

Яскравий приклад — зараз ми багато над цим працюємо — це питання тривалості перебування на позиціях. На жаль, у нас є люди, які перебувають на позиціях із жовтня, з листопада, абсолютно ізольовані: їм скидають з дронів їжу, воду, ліки. І це — величезна проблема. Вона не вирішується якимось наказом, бо тут є питання безпеки, як вивести цих людей, потрібні цілі спецоперації, бо все — пристріляне або накривається [ворожими] fpv-дронами. Інше питання — що цих людей немає на кого міняти. 

І раніше, коли ми тільки почали працювати, було відчуття, що для командирів це — норма. Подумаєш, у них там безстрокова  БР-ка бойове розпорядження . І по кожному випадку ти починаєш просто виносити мозок, виїдати: «А що ви плануєте? А коли буде можливість? А була погана погода, а ви нічого не зробили». Тому що коли погана погода — це можливість, умови, коли можна вивести [бійців].

І вони в якийсь момент просто втомлюються мене слухати. Деякі. А деякі з розумінням до цього ставляться.

Тому що треба змінити цю норму. Тому що у них настільки за ці роки дуже жорстокої війни атрофувалося відчуття норми, як на людину, яка дуже стороння до бойових дій, що їм треба нагадувати про цю норму і повертати її. Саме тому і має бути така інституція [як офіс військового омбудсмана], в тому числі — із цивільних людей, які їм кажуть: це не нормально, так не можна робити. Моє бачення — таке. Ця інституція має саме так працювати.

Військові Окремого батальйону Вовки Да Вінчі на Донеччині. Фото ілюстративне, автор: Стас Юрченко, Ґрати

Є ситуації, коли військові на позиціях, коли немає [з ними] зв’язку. І для рідних це дуже складна історія, коли вони не знають [що відбувається]. Вони перестають вірити командирам. Командири кажуть: та з ними все нормально, вони на позиції, вони виконують завдання. Але коли це триває місяць-два, і ти не чуєш голосу рідного, ти просто перестаєш вірити, що він живий. 

Зараз ми намагаємось налагодити таку практику. У військових же є певний час, коли вони виходять по радіозв’язку, повідомляють обстановку. І я прошу: запишіть голос військовослужбовця, якого рідні не чули давно, по радіозв’язку голосове просто запишіть, щоб він передав привіт. І він такий: передаю привіт мамі, тату, у мене все добре. І реально мами, дружини плачуть, дякують. Тому що для них оцей зв’язок — це надзвичайно важливо. Та й для самих військовослужбовців. Коли вони знають, що вони своїм можуть сказати, що з ними все гаразд, це працює. 

«Безкарність командира за застосування насильства тягне за собою розвиток культури насильства в підрозділі» 

Лінійне питання — що б’ють алкозалежних, наприклад — воно тягне за собою цілу низку дуже складних питань. Перше питання — це проблема людей із залежностями у війську, і що ця проблема цієї конкретної людини і її сім’ї стає проблемою всього підрозділу. Цих людей стає все більше і більше. 

Згідно з 402-м наказом, залежності не є підставою для відстрочки від мобілізації. Тобто всі ці люди зараз масово потрапляють в армію. Алко- та наркозалежність, лудоманія патологічна пристрасть до азартних ігор в армії зараз дуже поширені. Деякі люди, що ніколи не бачили таких грошей, які зараз заробляють, не знають, що з ними робити, і витрачають або на алкоголь чи наркотики, або на азартні ігри. І це просто комплексна проблема. І один з моїх планів — розробити державну програму із боротьби з залежностями в армії. Почнемо, мабуть, з ігрової залежності, і далі будемо з цим працювати. 

Інше питання — це, знову ж таки, питання норми. Б’ють людину. При тому, що у командира є інші законні методи, як вчинити з цією людиною, із залученням Військової служби правопорядку, з тими самими стягненнями.  

Починається з того: а що такого, я  аватара жарг. алкозалежна людина в армії побив. А потім за невиконання чи неякісне виконання наказу — а що, він же ж теж провинився. А потім: просто не подобається, він там подав рапорт на переведення.

Безкарність командира за застосування насильства — а це є правопорушення, це злочин — тягне за собою розвиток культури насильства в підрозділі. І якщо командир це собі дозволяє, значить, і заступники командира дозволяють, значить, між собою можна так поводитися. Це нівелює всі цінності в підрозділі. 

Командира 211-ї бригади ЗСУ вдруге заарештували після журналістського розслідування про знущання з солдатів

Всі спостерігають, що відбувається з аватаром, а потім це може статися з будь-ким. Я це спостерігала неодноразово. Людина пише рапорт, що не може виконати наказ, тому що їй не забезпечено ось те, ось те і ось те. Командир батальйону чи командир взводу відправляє свою групу, яка цю людину б’є. От у нас є розслідування, і я сподіваюсь, незабаром буде оголошена підозра такому командиру батальйону.

Або один із перших кейсів, які в мене були, як тільки мене призначили на посаду. Один із підрозділів, сформованих із умовно достроково звільнених людей. Ці підрозділи, до речі, одні із найбільш ефективних, бо там дисципліна, там зовсім інша мотивація, але там і величезні втрати. І там є величезна проблема із морально-психологічним забезпеченням і дотриманням прав людини. 

Так от, в одному з таких підрозділів комбат всіх вишикував і перед строєм катував одного з військовослужбовців електрошокером. За якусь провину: здається, той вживав наркотики. Просто уявіть. Це мені скинули відео: людина лежить на землі у спальному мішку, а комбат просто його електрошокером катує, людина кричить. 

І коли ми стали в цьому всьому розбиратися, виявилось, що таке в цьому підрозділі — норма. Що комбат може підійти і ні з того ні з сього вдарити людину. Тобто дійшло до крайнього ступеня садизму. А починалося з того, що просто всі промовчали. І це — командир батальйону, а в бригаді всі знали, що там відбувається. 

Тобто питання цих порушень, якщо ми заплющуємо очі і робимо вигляд, що норма — бити аватарів чи як вони їх називають, людей із залежностями, то ця «норма» розростеться на інші випадки і деморалізує армію зовсім. 

Тому ні, цього не можна дозволяти. Бити не можна нікого. Для цього є законні методи, і їх потрібно використовувати. Цим ми відрізняємось від армії ворога. 

Якщо є серйозна ситуація, і є загроза застосування насильства або вже вчинено насильницький злочин, одразу включається Військова служба правопорядку. До речі, я дуже задоволена їхньою роботою останнім часом, це реально — рівень. Вони допомагають, захищають, убезпечують. Плюс ми звертаємось до вищого командування, що цьому військовослужбовцю щось загрожує. І вони сприяють, можуть відрядити його в інший підрозділ або убезпечити якимось іншим чином. 

Найпоширеніші звернення — щодо переведень і ненаправлення на ВЛК

Я багато говорила зараз про насильницькі злочини, але треба розуміти, що це — окремі випадки, із якими потрібно працювати. Це — не масова історія, що ось в армії масово знущаються з військовослужбовців. Із цим загалом ситуація більш-менш нормальна.

Але є невеличкі історії, які формують оце відчуття несправедливості в армії. І це, наприклад, питання переведень. Це — така глобальна проблема, бо ніби держава дозволила переведення в інші підрозділи через «Армія+», і люди ніби знають, що у них є такий інструмент і таке право, а фактично виходить, що вони можуть перевестися тільки з дозволу командира. А у командира немає людей. 

Ольга Решетилова на виступі «Захист прав військових» в рамках фестивалю Docudays UA. Фото: Стас Карташов, Docudays UA

Буквально вчора (6 червня) ми опрацьовували скаргу військовослужбовця. Він — молодший сержант, оператор БПЛА в одній з десантно-штурмових бригад. І він за тиждень п’ять чи шість звернень нам кинув, що в нього є розпорядження Генерального штабу про переведення, а командир не виконує, ще й оскаржує це рішення. 

Я звертаюсь до командування десантно-штурмових військ: в чому проблема? І мені кажуть, що цей молодший сержант дуже важливе завдання виконує, і мало не фронт посиплеться, якщо ми переведемо цього молодшого сержанта. Кажу: нічого собі у нас молодші сержанти, може, ми його до нагороди представимо? — Так, представимо.

Ну, думаю, з командуванням нічого не вийшло, телефоную комбригу. Він каже: слухайте, мене задовбали ці розпіарені підрозділи, ми навчаємо операторів БПЛА, вони у нас набувають досвіду, розвиваються, але у нас складна робота, нам треба прикривати піхоту, штурмовиків, це може бути 10-12 вильотів за ніч, це дуже важко насправді, і от мені прийшло 12 погоджень на переведення, а це все, що в мене є, і якщо я їх відпущу зараз, то у мене лишиться вся піхота неприкритою. 

Я знову телефоную до цього молодшого сержанта, кажу: така ситуація, ви дуже потрібні в підрозділі. Він каже: та мені це вже мільйон разів казали, і їхні медальки мені не треба, я втомився, я в конфлікті з цими людьми, вони мені не дають розвиватися, я демотивований, я не хочу, переведіть мене. Я знову телефоную комбригу: слухайте, у людини — проблема, він бачить інакше, як його можна застосовувати, а ви з ним, взагалі, хоч раз говорили, якщо він такий цінний — то поговоріть з ним. Командир — адекватний, каже: окей. І буквально через годину отримую повідомлення від цього молодшого сержанта: дуже вам дякую, поговорили з командиром, він мене переведе на іншу посаду, все буде добре.

Іноді це так і відбувається. Із людьми треба говорити. Іноді доводиться їх складати, як пазлики, між собою, щоб вони проговорили все, і тоді проблеми вирішуються, і відчуття несправедливості зменшується. 

Найпоширеніші звернення зараз — це питання переведень. Друге — це питання здоров’я, ненаправлення на ВЛК (військово-лікарська комісія). Воно все впирається часто в одне — в нестачу людей. І люди, які вже третій рік або й набагато більше на війні, вони точно не є здорові. Ми прекрасно розуміємо, що здоров’я вони втрачають щодня, але направити їх на лікування теж ціла проблема для командира. Він каже: ви ж розумієте, що він іде на ВЛК не для того, щоб повернутися до мене в бліндаж. 

Це цілий пласт проблем, який впирається в одне: нас мало, нас дуже не вистачає, а ворога значно більше. 

«Були люди, яких уже возили у 6-7 навчальних центрів, а навчальні центри їх не приймають»

Я відвідувала Дарницький ТЦК та СП (у червні соцмережах поширювали відео, де у Києві мобілізовані влаштували бунт на збірному пункті у Дарницькому районі Києва, і Київський міський ТЦК та СП підтвердив, що були заворушення, але зазначив, що конфлікт вдалося деескалувати — Ґ.) у лютому цього року. Я тоді написала, що серед тих військовослужбовців, яких я зустріла, [багато] прийшли туди добровільно. Там не все чудово, і з першого візиту це стало очевидно: там одна казарма була у стані ремонту, а інша не ремонтована із 1968-го. Там санвузли були у такому жахливому стані, що це просто неможливо передати, там неремонтоване укриття. Але на той момент там ситуація була ще більш-менш, тому що там не було одночасно багато людей, їх швидко розвозили по навчальних центрах. Тобто максимум там люди перебували три дні. Але тоді я справді зустріла багато людей, які добровільно прийшли. 

Я вже після того двічі там була. Після того ми проговорили з заступником керівника Офісу президента і головою Київської військової адміністрації про ремонт, але там дуже сильно затягнули з документами, бо цю казарму обласну треба було передати на баланс [міста]. Нарешті 21 мільйон виділили на ремонт, і я сподіваюсь, що він незабаром розпочнеться.

Наступні візити були складніші, тому що контингент почав дуже сильно змінюватися. Були люди, яких уже возили у 6-7 навчальних центрів, а навчальні центри їх не приймають. Ми взяли списки людей, які там перебувають тривалий час. Їх звідти забрали. Але це загальна проблема. 

Такі збірні пункти розташовані по всій Україні. Ми зараз зібрали інформацію про їхній стан, мені голови ОВА скинули кошторис, скільки потрібно коштів на їхній ремонт.

По-друге, нам потрібні зміни у 402-й наказ однозначно. Це — документ, який містить перелік хвороб, які визначають придатність до служби. І там туберкульоз, гепатит C, ВІЛ. І ВЛК оцінює кожен окремий пункт, а не сукупність. 

Зрештою ми дійшли до того, що переписуємо 402-й наказ. Вирішуємо питання із забезпеченням на цих збірних пунктах. Виділили кошти, як мінімум, на Дарницю і зараз шукаємо по Україні кошти.

Спочатку, тоді у лютому, у мене була ідея посадити в ТЦК на збірних пунктах психологів, юристів. Зараз я розумію, що це вже не буде працювати. Ми пропустили вже той момент, коли це було б дієвим. 

Але має бути створена робоча група, комісія із виявлення проблем. І в тому числі на Дарниці вони будуть працювати. Ну, це те, що можемо зараз зробити. 

«Норма — це постійно мобілізоване суспільство»

Терміни служби — дуже важке питання. Я, серед іншого, також є дружиною військовослужбовця, і я б хотіла, щоб колись це все закінчилось і для нашої сім’ї теж. Це — моє особисте бачення, а бачення держави — що ми сьогодні не можемо цього собі дозволити. Просто не можемо. Не тому, що не хочемо, чи не розуміємо виснаженість військовослужбовців, які служать вже багато років. Не тому, що не розуміємо біль їхніх сімей. А тому, що ворога — у багато разів більше. Інтенсивність боїв не зменшується. 

І так, ця війна надовго. 

Так, служити доведеться всім, в тому числі, я думаю, жінкам. Це не позиція там президента, не подумайте. Але це моє бачення. Думаю, ми до цього будемо йти. Зараз багато хто посміюється, що на четвертий рік [широкомасштабної] війни почали працювати над національним спротивом. Але це питання — стратегічне. Національний спротив буде нам потрібен ще не один рік.

І моя позиція — в тому, що готуватися повинні всі: чоловіки, жінки, підлітки. 

Навіть якщо зараз настане якесь умовне перемир’я. Можливо, навіть тривале. Ворог нікуди не зникає. І він буде повертатися. І ми це прекрасно знаємо, бо ми — не перше століття у цій війні. 

Акція на Майдані Незалежності в День захисників і захисниць, 1 жовтня 2024. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Нам потрібно змінити ментально себе. Ми повинні жити у такому мобілізованому стані постійно, це повинно стати нашим способом життя. Ми повинні бути всі готові в будь-який момент мобілізуватися, всі готові чинити спротив. Всі повинні пам’ятати про заходи безпеки, про інформаційну гігієну, про інформаційну безпеку. От це повинно стати нормою. 

Норма — це постійно мобілізоване суспільство. Якщо ми навчимося так жити, воно не буде нам складно. Ми будемо постійно до цього  готові і готувати до цього своїх дітей. Але нам легко про це говорити тут, у Києві, а тим, хто з жовтня — на позиціях, не так прикольно про це говорити. 

Держава пропонує різні опції: мобілізація — добровільна, насильницька; служба за контрактом; максимально зараз працюють над залученням легіонерів-іноземців. Максимально намагаємось наповнити армію людьми. 

Ясно, що помилки робляться на цьому шляху, тому що ніхто не знає, як це правильно робити. Можна багато критикувати державу, і часом — це справедливо, але реально ті, хто критикує, а ми з багатьма громадськими організаціями про це спілкувались, ніхто не може конкретний план запропонувати, як з цього вийти. Бо ніхто не знає, як це правильно зробити.

Відповідальність держави — це зрозуміла історія. І я як представниця держави цих п’ять місяців готова брати на себе відповідальність і визнавати. Але є ще питання відповідальності суспільства. І треба визнати, що велика частина суспільства просто самоусунулась від захисту своєї держави. І йдеться не тільки про ухилянтів — «партія ухилянтів», як Казарін писав, — а це ще й бізнес, який готовий був віддати усе, що є, у березні-квітні 2022 року, а тепер, коли до них звертаються по ті самі донати чи на підтримку ветеранів, і вони такі: ой, ми платимо військовий збір, відчепіться від нас. Це — органи місцевого самоврядування. Тому що це ж виборні посади, і люди думають про вибори і не виконують свою функцію щодо мобілізації, наприклад. Вони самоусунулись. 

Зараз, наприклад, починаємо працювати над посиленням статусу родини військовослужбовця в громаді. Бо зараз виглядає так, що ця родина — це якісь наче невдахи, що не змогли відкупитися від мобілізації свого чоловіка, сина і так далі. Замість того, щоб це була привілейована родина. У нас просто абсолютно викривлена система координат. І нам потрібно із цим працювати із суспільством теж. 

І коли суспільство до нас приходить і вимагає чіткі терміни служби, то йому варто дати собі відповідь на запитання: а що ми зробили, щоб звільнити тих людей, які стільки років на межі своїх можливостей, не бачачи свої сім’ї, дітей і так далі, воюють за нас? Я навіть [під час неформального обговорення в ОП] пропонувала такий проєкт, але, знову-таки, не вивчено, як він буде сприйнятий суспільством: ти хочеш, наприклад, щоб умовний Олег Сенцов повернувся і знімав фільми, і ти йдеш і кажеш: я іду, я можу вивчитися і хочу поміняти конкретно Олега Сенцова. Або я хочу, щоб мій брат побачив, як росте його донька, він її не бачив уже три роки, — і я йду і міняю свого конкретного брата. Чи сусіда. Суспільство до цього готове? Я не впевнена. І тому мою ідею не підтримали.

Держава шукає опції, як хоча б поступово людям демобілізовуватися, але зусиль просто держави, просто чиновників тут не достатньо. На жаль.