«Авторитет прокуратури не можна підвищувати шляхом тестів» — монолог прокурорки Юлії Малашич

Юлія Малашич — прокурорка Генеральної прокуратури України. Вона представляє сторону обвинувачення в шістьох справах щодо злочинів проти Майдану. Зокрема, це провадження по нападах, тортурах та вбивствах учасників Євромайдану «тітушками» – справи Юрія Крисіна та Олександра Волкова.

У вересні 2018 року невідомі зруйнували могилу її батька. Тоді Адвокатська дорадча група, яка представляє сторону потерпілих у справах Майдану, підтримала прокурорку та заявила, що на неї коїться тиск у зв’язку з професійною діяльністю. Нападники і досі не були знайдені.  

До того, як було розпочато нову реформу прокуратури, Малашич працювала в управлінні спецрозслідуваннями ГПУ. Наразі управління розформовано, а Малашич проходить тестування, як більшість прокурорів. Атестація — одна з умов переходу до реформованого органу, проте деякі прокурори висловились проти та відмовились від проходження оцінювання. 

Це  — вже друга спроба реформи після 2014 року: тестування проводили й у 2015 році серед прокурорів на посади до місцевих та районних прокуратур, тоді ж відбувалось і скорочення прокурорського штату. 

Я не так давно в ГПУ, але, за своєю суттю, ті, хто тут працює, завжди сприймались як певні «небожителі», як люди, на яких рівняються на нижчих рівнях прокуратури.

Свій професійний шлях після академії я розпочала зі звичайного району, де працювала протягом вісьмох років. 

У 2015 році я проходила атестацію. Вона була складною, але я її пройшла. Так само, як і зараз, здавала тести в проміжках між засіданнями. Як студенти, ми ходили з роздруківками, були нерви, недоспані ночі. І попри все, ти ще паралельно мав виконувати належним чином свою роботу.

Можна сказати, що тоді, в 2015 році, ми «схилили голову». Чому я так це називаю? У нас був стимул, нам пообіцяли велику, захмарну на той час, заробітну плату. І ми ходили на тестування. Кожен будував собі якісь надії на власне житло, на певний добробут своєї сім’ї — і це дійсно було стимулом. Минув 2015 рік, минула переатестація — й вийшло дуже цікаво: місцеві прокуратури очікували, коли ж буде атестація генеральних обласних прокуратур? А вона не трапилась! 

Зарплату, яку обіцяли, так ніхто й не отримав. Так, підвищення відбулось: але, по-перше, його було штучно зроблено коштом преміальних надбавок і, по-друге, воно все одно не відповідає тим догмам і тій програмі, яку нам так завзято доводили, аби стимулювати йти брати участь у конкурсі.

Отже, коли в 2015 році я все пройшла, то зрозуміла, що мені потрібно почати професійно та кар’єрно зростати. З того періоду розпочався мій «період » — назвемо його так саркастично. Я випробовувала свої сили в відборах на інші посади, в тому числі, керівні. Брала участь у конкурсі й в спеціалізовану прокуратуру, й до генеральної інспекції — загалом пройшла близько п’яти конкурсних відборів, які проводились кваліфікаційною комісією прокурорів. Я відчувала себе конкурентоспроможною, адже маю 8 років стажу та ряд професійних здобутків. До речі, можна довго розповідати про цікаві ситуації, з якими я стикалась протягом цих конкурсів: наприклад, про одну із співбесід, коли переможця конкурсу перед тобою запитали: «який ваш улюблений фільм на юридичну тематику», а мене: «що написано, приміром, в п.7 Будапештських керівних принципів діяльності прокурора».

Чи то я набридла своєю наполегливою участю в конкурсах кваліфікаційній комісії в лютому 2018 року, чи в зв’язку з тим, що департамент спецрозслідувань вважався свого роду «покаранням», я виграю конкурс і мене призначають на посаду в ГПУ в тодішній департамент спецрозслідувань.

І ось не пройшло й двох років, як оголошено новий конкурс. І сказати, що це мене розлютило — нічого не сказати.

Тим паче, що декларують знов те саме: cкорочення штатної чисельності — його я відчула на собі, коли в тодішній районній прокуратурі (до 2015 року — Прим. редактора), для прикладу, працювало 12 осіб, а стало шість. І навантаження на одного прокурора зросло, приміром, зі 150 проваджень на особу до 700-800 проваджень. Про яке дотримання прав людей, розумних строків, поновлення прав громадян може йти мова?!

До цього додалась низка бюрократичних змін, які ускладнили будь-яку роботу. Наведу простий приклад: до реформи 2015 року функціонували дві районні прокуратури — Бородянська та Фастівська (Київська область). Після реформи Фастівська прокуратура залишилась єдиною на ці два адміністративні райони. В результаті цих змін тепер, щоб прокурору з Бородянського району скерувати документ до обласного апарату, треба підписати його в начальника відділу місцевої прокуратури в Бородянці, потім поїхати до керівника місцевої прокуратури до Фастова, та лише після цього документ потрапить до обласної прокуратуру. І це ще пів біди: яким чином територіально по відношенню один до одного розташовані Бородянка та Фастів — це ж два протилежні кінці області! Тобто сказати, що місцеві прокуратури зараз працюють у складних умовах, що в них колосальні навантаження — це нічого не сказати.

Я не вірю. Як істинний песиміст я завжди готуюся до найгіршого, щоб коли це найгірше трапиться, не засмутитись більше, ніж це потрібно.

Я не вірю в обіцянки щодо підвищення зарплати, тому що є фонд, виділений на генеральну прокуратуру, відповідно до бюджетних асигнувань і з урахуванням тих витрат, які потрібні на атестацію, переформатування, зміну,  створення нового органу, виплати звільненим працівникам — об’єктивно ресурси підвищити заробітну платню відсутні. Офіс генерального прокурора буде являти собою новий орган, який потребує колосального матеріально-технічного забезпечення. Більше того, мені б не хотілось, аби підвищення зарплати прокурора відбулось за рахунок зменшення асигнувань в інших сферах, оскільки нас (прокурорів — Прим. редактора) і так не сильно люблять, а тут зненавидять ще більше.

Авторитет прокуратури не можна підвищувати шляхом тестів. Критерієм оцінки діяльності прокурора має бути результат його роботи. Зокрема, скільки прав громадян він поновив, скільки вироків у розумний строк він домігся отримати в судах. Оце показник! 

Врешті-решт, я не готувалась до нових тестів, тому що визначила власним пріоритетом не тестування, а забезпечення прав потерпілих. Я мусила зробити саме такий вибір. І я знаю прокурорів, які не набрали прохідний бал лише тому, що вони працювали протягом цього періоду. Вони не закрились у кабінеті, для того щоб сидіти там і вчити напам’ять тести  — вони працювали, ходили в суди, підтримували обвинувачення, реалізовували свої повноваження як слідчі, прокурори в кримінальних провадженнях. Серед тих, хто, наскільки мені відомо, не пройшов тестування на сьогоднішній день, є дійсно гідні люди, є професіонали та великі трударі.

Я ніколи не була сильною в тестах, це — не моє. Так само я не сильна в галочках-хрестиках, які зараз будуть наступним етапом — це тест на логіку, в якому я — повний профан. Але це не означає, що я — поганий прокурор, що я дозволяю собі, наприклад, певні позаслужбові відносини, що я якимось чином компроментувала свою професію, свій статус в суспільстві. 

Ще один момент.

Якщо ми вимагаємо від прокурора підтвердити свій професіоналізм, все ж таки має бути зворотний зв’язок.

Підлеглий має довіряти своєму керівникові, відчувати його підтримку, захист. Я відчула на собі, що таке відсутність підтримки та захисту від керівництва, коли відносно мене та моєї сім’ї було вчинено злочин. І я на собі відчула, наскільки беззахисний прокурор. Він нікому не потрібен.

Юлия Малашич. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Зараз декларується те, що якщо ти пройшов тест, ти  — хороший прокурор. Якщо ти не пройшов тести, ти — поганий прокурор.

Керівництво хоче щось довести суспільству. І все ж таки я хочу, щоб хоча б на якусь унцію відсотка прокурорам, які віддають своє життя, які дотримуються у житті та професії норми закону, які ставлять пріоритетом свою службу, а деякі взагалі живуть на роботі та заради заради роботи, керівництво органу показало, що важлива саме їх робота, а не результати тестів. Дуже боляче, коли на тобі ставиться хрест тільки тому, що ти не підходиш під чиїсь суб’єктивні критерії доброчесності. Наслідок цього — зневіра в професії, в службі.  Вже був цьому приклад, коли в 2015 році дуже багато прокурорів, які пройшли відбір та були призначені на посади, протягом року залишили органи і пішли в приватний сектор, деякі з них стали відомими правозахисниками та адвокатами. Чи це не показник?!

Прокурорам кажуть: «нам не шкода, що ви йдете» — та ні, повинно бути шкода. Якщо в прокуратурі не буде професіоналів, то кожне провадження буде закінчуватись безрезультатно, великим «пшиком». І це — дуже прикро, тому що ми, в першу чергу, маємо думати не про якісь амбіції, не про бажання бути для когось хорошим, а про те, що для нас пріоритетом має бути закон. І його дотримання. Без професіоналів це — неможливо .

Саме тому я почала говорити відкрито, і я не хотіла писати заяву та брати участь в тестуванні за новою реформою, для мене це було важко, мені треба було себе певним чином переступити морально. Але, знову ж, між власними почуттями та справою, якій щиро віддана, я обрала те, заради чого я встаю вранці — квола або сильна, з настроєм чи без настрою — та йду на роботу. Я знаю, що від мене очікують справедливості, на мене сподіваються, в мене вірять.

Не можна розв’язувати внутрішні кадрові питання на шкоду результатам поточної роботи. 

От як можна призначати тести в робочий день, коли є кримінальні провадження, особи під вартою, в кого може закінчуватись строк тримання під вартою, строки досудового слідства?! Як можна було прописати положення таким чином, що ти повинен за три дні повідомити комісію, й вони приймають рішення про можливість перенесення твого тестування?! Якщо я вранці дізнаюсь, що в мене після обіду засідання, кого я за три дні можу повідомити?! Це вже не кажучи про якісь випадки, коли когось затримали й ти зриваєшся з робочого місця — добре, якщо по Києву. Сподіваюся, що приймуть мудре рішення та проведуть другий етап у вихідний день. Не можна так ризикувати й легковажно розраховувати — а, призначимо, а вони там щось придумають. 

Сьогодні мені реально соромно, при всій моїй обвинувальній позиції, мені соромно перед стороною захисту по одній із справ, де обвинувачений утримується під вартою дуже тривалий період часу. В ній ми працюємо, завантаженість суду колосальна, проміжки між засіданнями доволі великі, а я пишу заяву про те, що прошу відкласти, бо проходить тестування. Не тому, що мені так хочеться, а тому що в мене немає вибору.

Я сьогодні здала тести та здала їх успішно, на мою думку. Як для людини, яка не готувалась, в мене супер високий бал. Але мене лякає, що буде далі. Теперішня організація роботи мене лякає, а перспективи вимальовуються ще більш невтішні.