«Ми не хотіли, щоб боліли їхні маленькі душі». Як дорослішають діти політв’язнів у Криму

Як дитина може подорослішати всього за один день? Чому починає боятися, що мама забуде вдома свій паспорт і її документи? Куди маленька дівчинка хоче вдягнути найкращу сукню? Як діти вигадують спеціальну мову жестів, щоб спілкуватися, коли не дозволяють говорити? Як поняття обшук, суд, передачки, побачення стають звичними в дитячих іграх?

Сьогодні в Криму — 210 неповнолітніх дітей політичних в’язнів. Напередодні міжнародного дня захисту дітей «Ґрати» поспілкувалися з кількома їхніми сім’ями і записали розповіді про дитинство, яке мало бути зовсім іншим.

Джаміля, Ясін, Сайфуллах і Сакіна

«Старший син Ясін безпосередньо під час обшуку, мабуть, внаслідок стресу почав збирати для батька продукти в рюкзак. Він вивалив дитячу спортивну форму зі свого дитячого рюкзака і почав складати туди половинки коржа, фініки, зробив бутерброди, знайшов десь банку тушонки. Це допомагало, напевно, йому приховати хвилювання перед силовиками. Середній син — Сайфуллах, намагався йому допомогти, але тільки даремно метушився, зовсім розгублений», — згадує події чотирирічної давнини в їхньому будинку в Алушті 43-річна Ельвіна Усеінова. Після арешту чоловіка Ельдара Кантимірова в червні 2019 року вона залишилася одна і відтоді бореться за його свободу.

Кантиміров — випускник Київського Ісламського університету. У 2001 році пройшов практику в університеті Аль-Азхар у Єгипті. У Криму він тримав сувенірну крамницю з акцентом на побут і культуру кримських татар. Зараз він — у російській в’язниці за обвинуваченням у причетності до ісламської партії Хізб ут-Тахрір. У 2003 році організацію визнали терористичною в Росії, але жодного доказу цьому немає. В Україні та більшості європейських країн партія не заборонена.

Кримські татари, зокрема сім’я Кантимірових, біля Південного окружного військового суду в день вироку Ельдару Кантимірову та іншим обвинуваченим у справі Хізб ут-Тахрір. Фото: “Кримська солідарність”

Про те, що за чоловіком прийдуть, Ельвіна знала задовго до обшуку. Після участі Ельдара в кількох акціях на захист заарештованих кримських татар він став помічати, що за ним стежать, але їхати з Криму не хотів. Двох старших дітей подружжя вирішило підготувати заздалегідь.

«Він поговорив із синами, на той момент їм було вісім і сім років, про те, що якщо в дім увірвуться озброєні люди, то вони не повинні лякатися і панікувати, і [повинні] пам’ятати, що Бог завжди поруч із ними. Спочатку вони пережили перший обшук, коли до них у дитячу увірвалися люди з автоматами і перевернули всі їхні речі. За два роки, 10 червня 2019 року, у наші двері вдруге ломилися оперативники ФСБ, діти були вже підготовленими, зустріли їх без сліз, страху та істерик».

Але їхня третя дитина, донька Джаміля, сховалася в куток за саморобний тапчан і весь час, доки тривав обшук, обіймала 10-місячну сестру і мовчала.

«Після того, як Ельдара відвезли, ми зі старшим сином поїхали слідом за ними. З цього дня його дитинство закінчилося. Йому було всього десять років. Ельдар вважав найефективнішим виховання власним прикладом. З дитинства наші діти зрозуміли, що є ідеї, думки, погляди, за які варто боротися і жертвувати тим, що дороге. Старший Ясін став моїм помічником і опорою, усі літні канікули допомагав мені, їздив на суди, слідчі заходи, готував передачі батькові. Того літа він практично не грався з дітьми. І вибору в мене не було. Наймолодша донька — Сакіна, немовля, почала дуже сильно худнути, грудне годування я змушена була припинити, оскільки від стресу молоко почало пропадати, і через постійні мої роз’їзди їй не вистачало уваги», — ділиться невимовним болем Ельвіна. 

Слідчий дозволив родині кілька побачень. Ці зустрічі проходили в будівлі ФСБ, де всі, включно з молодшими дівчатами, проходили ретельний огляд.

«Дивно звучить, але тепер здається, що це були найщасливіші моменти в нашому житті. Одного разу, коли Ельдара помістили до психлікарні Всі обвинувачені в причетності до терористичної організації проходять психіатричну експертизу. Через відмову співпрацювати зі слідством найчастіше їх примусово направляють на місяць до психіатричної клініки і про нього не було жодних звісток, ми змогли отримати дозвіл на побачення. У маленькій тісній кімнатці я і троє дітей крізь скло знаками, читаючи по губах, спілкувалися з нашою найулюбленішою і найближчою людиною. І хоча навколо був жахливий бруд і розруха, це була незабутня година, коли достатньо просто дивитися одне одному в очі», — згадує і плаче Ельвіна Усеінова. 

Коли Кантимірова та інших політв’язнів привозили із СІЗО Сімферополя до Київського райсуду в центрі міста, єдиною можливістю побачитися був момент, коли його на кілька секунд виводили з автозаку. У Криму на засідання суду дітей не пускали. 

«Щоб зловити ці секунди і побачити батька, діти приходили набагато раніше призначеного часу і довго чекали. До сліз засмучувалися, коли автозак спеціально ставили так, щоб не можна було побачити. Іноді доводилося чекати до пізнього вечора і в темряві, коли вже не видно нічого, крім силуетів, щоб обмінятися з батьком коротким привітанням», — згадує Ельвіна.

Потім Кантимірова перевезли в Ростов-на-Дону, його справу розглядав Південний окружний військовий суд. Почалися далекі поїздки в Росію всією родиною. Близько 1400 кілометрів дороги, щоб потрапити на засідання — туди й назад. Ельвіні довелося встановити серед дітей чергу, возити одразу всіх було надто важко. Пропустять дітей до зали чи ні — залежало від настрою суддів. 

«Частіше зі мною були сини, але іноді я брала доньку. Для неї це була ціла подія. Вона довго обирала сукню, в якій батько її побачить. Уявляла, як вона йому помахає рукою, що скаже — потрібно було вкластися буквально в секунди, інакше пристави виженуть із залу. Одного разу ми поїхали всією сім’єю, дорога тоді була важчою, ніж зазвичай. Діти терпіли й не скаржилися. Коли приїхали, нам повідомили, що засідання скасували ще тиждень тому, а нас просто не попередили. Складно було не розплакатися. А на вирок дітей узагалі не пустили, хоча вони довго до нього готувалися й уявляли, що скажуть Ельдару і як його підтримають. Тепер наше життя проходить в очікуванні. Іноді мені здається, що воно зависло десь на моменті, коли в наш будинок увірвалися озброєні люди», — завершує свою розповідь Ельвіна.

Суд засудив Ельдара Кантимірова до 12 років позбавлення волі. Зараз він перебуває в російській в’язниці — в Ульяновській області.

Сини Кантимірова Ясін (ліворуч) і Сайфуллах біля суду, де судять їхнього батька. Фото: “Кримська солідарність”

Його старший син Ясін захоплюється програмуванням, математикою та фізикою. Вивчає англійську й арабську мову. Хоче стати інженером-програмістом. Сайфуллах став призером міжнародної олімпіади з математики і багато малює. Ельвіна каже, що це — частина підготовки для вступу до університету — на архітектора. 8-річна Джаміля цікавиться дизайном. 

Алі, Мар’ям, Абдуллах, Ясмін, Ахмад, Умар, Осман і Фатіма

Дитинство багатодітної сім’ї із селища Зуя в Білогірському районі Криму також зупинив обшук. Мама вісьмох неповнолітніх, 37-річна Маргарита Джаппарова, згадує, як старший син біг за мікроавтобусом ФСБ, у якому відвозили її чоловіка — Айдера Джаппарова.

«Поки йшов обшук, старші діти мовчки спостерігали. Терпляче робили все, що я говорила. Вони не були перелякані. Єдине, що я помітила в них, бажання фізично чинити опір, яке я до останнього придушувала. Злість на несправедливість вирвалася у старшого сина Алі, коли батька вивели в кайданках озброєні люди і посадили в білий спринтер. Чоловіка злочинно і несправедливо забирали з родини, а ми нічого не могли вдіяти. Коли машина поїхала, старший син Алі набрав каміння і почав кидати в нього, поцілив по даху і дверях. Чесно кажучи, з одного боку, я пишалася сином за сміливість, але з іншого боку, коли спринтер несподівано пригальмував, усередині мене все перевернулося. Невідомо, на що здатні ці люди», — згадує Маргарита.

6-річний Ахмад, 4-річний Умар і дворічний Осман були спокійні і навіть намагалися зав’язати розмову з оперативниками, роздивлялися їхню зброю і розпитували про кількість патронів. 

«Розповідали їм, яка полуниця виросла у нас на городі. Без відповідей від людей у камуфляжі, сердилися. Мабуть, вирішили, що до батька прийшли в гості, бо в нас у хаті завжди бувало багато людей. Тільки цього разу гості були не балакучими і грубими», — дивується Маргарита наївності своїх дітей.  

Ще один син Джаппарових, 8-річний Абдуллах, після арешту батька вирішив піти на боротьбу. Щоб бути сильним, пояснив він матері. Через рік після занять Маргарита помітила на передпліччі пляму, що лущиться. Тренер сказав, що таке часто буває від спортивних матів і, можливо, звичайний грибок. Ще через рік мама помітила, що пляма почала збільшуватися.

Сини Айдера Джаппарова. Фото: “Кримська солідарність”

Маргариті довго доводилося поєднувати поїздки на суди і турботу про дітей, але тепер здоров’я сина турбувало її найбільше. 

«Ніякі креми не допомагали. Лікарка одразу запитала про сильний стрес чи втрату. Звісно, обшук — перше, що спало мені на думку. У березні Абдулла несподівано поскаржився на болі в животі й нудоту. Почалася блювота. Через десять днів нам сказали діагноз — рак кишківника в агресивній стадії. Такий діагноз рідко буває в дитячому віці. Лікарка, яка проводила операцію, сказала, що нам пощастило. Що ми могли й не помітити, як втратили б сина», — Маргариті складно це розповідати. 

Абдулла проходить хіміотерапію, намагається підтримати матір.

«Він щиро дивується, чому я так часто плачу і засмучуюся, адже в нього нічого не болить, він активний, як і раніше. Тільки трохи схуд. Його сильніше турбують проблеми людей, ніж власна хвороба. Він прийняв свою хворобу смиренно, як чоловік. Як би мені хотілося порадувати сина обіймами батька, повернути йому чоловічу опору і силу».

Діти Маргарити бачили батька в Криму — кожен по одному разу. Це було понад три роки тому, але вони досі пам’ятають вузькі кімнати з ґратами на вікнах.

«Це була татова клітка, там нам було мало місця. Я був у тата в клітці, в гостях, ми принесли йому смачну їжу, він таку сильно хотів. Він мене посадив до себе, він годував мене виноградом, — Маргарита згадує, як діти розповідали про зустрічі. — Це все глибоко врізалося в їхню дитячу пам’ять, але вони нібито продовжили жити буденним життям. Не було ні потоків сліз, ні сильних істерик. Іноді вечорами вони всі разом починали згадувати батька і непомітно від мене плакали. У школі — хороші оцінки та похвала». 

До суду в Ростов-на-Дону з дітей Джаппарових не їздив ніхто. Це було спільне рішення Айдера і Маргарити.

«По-перше, дітей у нас багато і кожному буде прикро, що його не взяли до суду. По-друге, ми вирішили, що діти не повинні завчасно бачити, як несправедливість перемагає праведність, щоб це не поселило в їхніх серцях розпач і приниженість. Складно бачити батька в кайданках, у нахиленій позі під час проводки до зали, складно бачити його через скло, як тварину в зоопарку. Складно навіть нам, дорослим, не те, що дітям. Ми не хотіли, щоб боліли їхні маленькі душі».

12 січня російський військовий суд засудив Джаппарова до 17 років. Зараз він у колонії в Челябінській області.

15-річний Алі вважає себе дорослим і просить маму не називати його підлітком. Він хоче стати інженером. У цьому схожий на батька. 17-річна Ясмін планує стати медиком. Мар’ям захоплюється виробами власними руками та бісероплетінням, а коли виросте — хоче стати вихователькою в дитячому садку. Абдуллах вірить, що переможе хворобу і стане бізнесменом та ісламським ученим. Нині, незважаючи на лікування, ніби намагаючись встигнути, мандрує, любить гори, читає книжки з історії та археології. Ахмаду подобається життя далекобійника. Він дивиться передачі про подорожі та природу. Умар і Осман домовилися бути пожежниками.

Еміль, Ельвіна та Ясміна

12-річний Еміль перед кожною поїздкою до суду особисто інспектує маму. Він перевіряє заряд телефонів, повербанків, воду та їжу в дорогу.

«Завжди мені нагадує: « Ана мама — кримськотатарською , ви не забули паспорт і мої документи? Тому що якщо ви не візьмете мої документи, мене не пустять до тата», — розповідає 32-річна Зарема Хайредінова.

Її чоловіка, будівельника з Бахчисараю Сейрана Хайредінова, заарештували в липні 2020 року у справі Хізб ут-Тахрір. 

«Я пам’ятаю перший день, коли ми поїхали до суду, зі мною поїхали син і дочка. Тоді були ковідні обмеження і до зали суду нас не пустили. Ми стояли біля паркану і чекали, що зараз приїде машина і виведуть наших улюблених людей», — згадує мама трьох дітей.

Зарема Хайредінова з донькою в суді. Фото: “Кримська солідарність”

Вона намагалася брати їх і на всі суди — і в Сімферополь, і в Ростов-на-Дону. Зарема розуміла, що це рідкісна і можливо остання перед довгою розлукою можливість побачити батька.

«Спочатку, коли ми приїжджали до суду, у нас довго перевіряли документи, потрібен був дозвіл на те, щоб зайти з дитиною. Але потім пропускали без обмежень. Сейран сказав Емілю: «Ти тепер голова, я тебе залишаю головним. Ти маєш допомагати мамі. Підтримувати сестричок. Бути для них опорою. Не давати ображати. А я повернуся, обов’язково». Така надія після цього була в очах сина. І це відчуття, що він їде до батька, для нього всі труднощі в дорозі стали легкими. Уявіть, 12 годин їзди. Я дуже переживала — як ми переживемо десятки судових засідань? Але його завзятість мене вразила…».

Зарема розповідає, що в день обшуку вона з дітьми злякалися озброєних людей. У Еміля кілька місяців після цього були нервові тіки. Він став часто моргати. 

«Ми звернулися в лікарню. Нам сказали, що це пережитий стрес. Донька старша, їй було тоді вісім років, татова улюблениця, важко пережила. Постійно співала пісні, присвячені батькові, вечорами. Найменшій — Ясміні тоді було трохи більше року. І начебто маленька дитина, ну що вона розуміє, але вона весь час була на руках і плакала».

Під час слідства діти з батьком не бачилися. Але коли почався судовий процес, Хайредінови намагалися не пропускати жодного засідання.

«По черзі брала сина і доньку. Молодшу дитину — не ризикувала. Ми бувало годинами чекали біля дверей, щоб увійти до зали. Бо їх постійно пізно доставляли із СІЗО. Діти втомляться, уже не можуть чекати, але не скаржаться. Першого разу, коли ми зайшли, вони побачили батька в «акваріумі» за склом, і коли я попросила конвоїра, щоб дитина підійшла до батька ближче, він відмовив. Тоді ми навчилися розмовляти жестами, очима», — розповідає Зарема.

Еміль Хайредінов бере участь у дуа — колективній молитві. Фото: “Кримська солідарність”

На вирок вона вирішила дітей не брати. Але в підсумку Еміль наполіг і поїхав із матір’ю. 

«Це теж такий переломний момент у нашому житті. Але все ж вирішила — нехай побачить батька. Вирок, чесно сказати, ми всі ледве витримали. У залі суду він дивився на батька, Сейран дивився по черзі — на нього, на мене. Ми стрималися, не стали плакати. Ми взагалі завжди намагалися посміхатися, щоб чоловіки не відчували тугу за нами, за дітьми. Але після вироку вийшли на вулицю і дали волю емоціям. Син по-дитячому сподівався, що зараз скажуть: усе, ми відпускаємо його. І, уявляєте, всерйоз сидів і думав, якщо батька відпустять — куди в машині посадити, на чому везти додому? Коли все закінчилося і ми спускалися в ліфті, перепитав: «Тата на 12 років посадили? За що? Він нікого не вбив, нічого не зробив. Чому йому такий термін дали? Чому його не звільнили? Як ми тепер будемо далі жити?». Еміль не плакав спочатку, але потім не зміг. Я обійняла його і кажу: «Нічого, балам Синочок — кримськотатарською . Трохи залишилося. Усе минеться». 

Наступного дня, після повернення до Криму, діти почали рахувати, скільки їм буде років, коли батько вийде з в’язниці. Сейран залишився в ростовському СІЗО, чекає на апеляцію. Еміль сказав матері, що найбільше боявся побачити його сльози. 

«Наша молодша дочка Ясміна, їй зараз чотири роки, виросла без батька, але через те, що ми часто показуємо фотографії, часто говоримо про нього, вона розуміє, що в неї є батько».

Рінат, Арсен і Ріана

«Цей літачок зробив Рінат, коли ми їхали в поїзді з колонії. Намалював під враженням, бо вперше літав на літаку, вирізав і сам змайстрував. Це крило, бачите, проріз якийсь зробив», — показує зроблений дитячими руками літак Гульнара Кадирова.

Літачок, який зробив Рінат Яцкін дорогою з колонії після побачення з батьком. Фото надано Гульнарою Кадировою

Цього місяця вона поїхала в колонію в Кемеровській області разом із двома дітьми — шестирічним Рінатом і п’ятирічним Арсеном. Це близько 5000 кілометрів.

Коли працівник кримської ФСБ 16 жовтня 2019 року прийшли за її чоловіком — Іваном Яцкіним, вона чекала на третю дитину. Ріана народилася після його арешту. Зараз їй три роки.

Яцкіна обвинуватили в держзраді.

«Того ранку діти прокинулися раніше ніж завжди, досить рано. У нас ще навіть будильник не спрацював. Я не стала їх укладати. Увімкнула мультик, поки сама збиралася. Вони дивилися і тут раптом хтось заходить. Перше, що мені впало в око, це люди у формі і яскраве світло камери. Відразу почали говорити: “Де господар?”. Я їм нічого говорити не хотіла, тільки сказала, що мені треба вдягнутися. Розуміла, що якщо почну плакати і кричати, діти злякаються. Вони продовжували дивитися мультики. Рінату було три, Арсену — два. Вони навіть не зрозуміли, що тепер тата немає, що його повели, бо вони сиділи в іншій кімнаті”, — розповідає Гульнара.

До обіду діти помітили відсутність батька. Рінат почав шукати його. 

“Він забіг у робочу кімнату, де зазвичай Іван завжди сидів, і вийшов. Він тоді ще погано розмовляв, але дивився на мене і якось по-своєму показував, мовляв, де тато? Потім Рінат часто плакав уночі. Я їм пізніше вже пояснила, що тата поки немає, але він приїде, він нас любить”. 

Суди Гульнара відвідувала одна. Діти були маленькими, і вона боялася, що хлопчаки не всидять на місці. Адвокат Микола Полозов попередив, що зала суду занадто тісна. 

“Іван одразу сказав, що вони ще дуже маленькі, їх навіть не пустять. Це був закритий суд у такій маленькій кімнатці. Коли я виступала там у дебатах, і коли оголошували вирок, там навіть сидіти ніде було. Просто стояла біля цієї стійки і слухала, що говорила суддя. Одним вухом слухала, якщо чесно, ми дивилися одне на одного з Іваном і все. На оголошення вироку не пустили навіть його маму”, — згадує Гульнар.

Після арешту чоловіка Гульнара стала частіше і надовго залишати дітей у батьків. Вона працювала викладачем, починалася сесія, потрібно було допомагати чоловікові, їздити на суди.

“Ренатка тільки почав ходити в садок, ми тільки документи оформляли. І тут мало того, що тата немає, так тепер і ще й мама кудись поділася”, — нарікає вона. 

Перші два роки Іван Яцкін провів у СІЗО Лефортово в Москві. Їздити туди з маленькими дітьми було майже неможливо.

“Він тільки з квітня по жовтень 2022 року був тут, у Сімферополі. Єдина можливість, коли їм можна було зустрітися, у СІЗО на короткостроковому побаченні. Але дітям не дозволили. Потім Верховний суд дозволив, але не всім. Я прошу дозвіл про те, щоб нам дали побачення, вписую туди всіх дітей, плюс матір Івана. Мені дають дозвіл, матері дають, а дітям, у зв’язку з тим, що маленькі — не дають, щоб не травмувати їхню психіку. 

Зрештою я домоглася. Першою через багато часу після арешту він побачив Ріану. Їй тоді було рік і три місяці. Він аж встав. Крихітка потім заснула і все побачення спала в мене на руках, бо прокинулася дуже рано, щоб їхати до Сімферополя. Чергу на побачення нам зайняли знайомі волонтери. Ваня не зрозумів як це мене впустили з нею. Ми сиділи дві з половиною години. А коли вийшли із СІЗО і сіли в машину, вона вперше сказала “Тато”.

Арсен Яцкін дорогою на побачення з батьком у колонії. Фото надано Гульнарою Кадировою

Івана Яцкіна засудили до 11 років ув’язнення і відправили в колонію в Кемеровську область.

“Цього місяця ми з хлопчаками поїхали на тривале побачення. Я їм пояснила, що ми перебуватимемо в дуже небезпечному місці і з метою безпеки потрібно дотримуватися кількох правил. Їм складно їх було зрозуміти, але вони це приймали. Рінат дуже просив пластилін у дорогу, я кажу: “Рінате, пластилін у нас має бути цілим, ти його вже переламав, давай його залишимо”. Нам не дозволили скотч, який діти хотіли взяти з собою, його потрібно було залишити. Точилку для олівців теж потрібно було залишити…

Поводилися спокійно, без зайвих запитань. Єдине в Івана запитали: “Тату, а коли ти додому приїдеш?”. А він каже: “Ну, от, поки що мене погані дядьки тримають, але приїду обов’язково. Поки вони не відпускають”. Діти й до цього чомусь казали: “От тата не відпускають до нас”. 

Рінат цікавиться космосом, Арсен любить тварин і спостерігає за жабами. Каже матері, що ловитиме браконьєрів і захищатиме природу. Ріана мріє, що “тато подарує каблучку”.