«Маємо подбати про кожну дитину, яка хоче виїхати на територію України». Як українську молодь повертають з окупації

Багато українських дітей та молодих людей залишається на окупованих територіях, зазнає незаконного переміщення або депортації та територію РФ. Там вони стикаються з машиною пропаганди та мілітаризації, спрямованою на зміну ідентичності та залучення до ворожої армії. 

Щоб не допустити цього, громадські організації та державні інституції працюють, аби допомогти молоді повернутися на підконтрольну Україні територію та адаптуватися у нових для неї умовах. На заваді стає дедалі складніший доступ до інформації та можливостей спілкуватися в окупації. Попри значний прогрес з 2014 року, українська державна політика залишається на роздоріжжі між заходами безпеки та реінтеграційними програмами, а підтримка молоді потребує ще більшої системності та зусиль.

Поточні виклики та досягнення у цій сфері представники громадського та державного секторів, а також молоді люди, які виїхали з окупації, обговорили у межах двох панельних дискусій правозахисної програми Rights Now! на фестивалі документального кіно Docudays UA. «Ґрати» відвідали лекторії та поспілкувалися з окремими їх учасниками, тож тепер розповідають головне про роботу щодо повернення та реінтеграції молодих українців та українок з окупованих територій.

«Якщо ти — проукраїнський підліток, то щодня ти робиш усе, щоб тебе не викрили»

Сергій Савченко народився та виріс у Донецьку, а більша частина його життя минула в умовах російської окупації. Попри це, по завершенню школи у 2024-му, коли хлопцеві було 17 років, він виїхав на підконтрольну Україні територію й оселився у Києві.

Як розповідає Сергій, попри російськомовне середовище, у дитинстві до 2014 року він усвідомлював, що живе саме в Україні, і що це окрема країна — бачив у місті державну символіку, слухав розповіді бабусі, що раніше їхня родина спілкувалась українською. Тим не менш, у дитячому віці було складно зрозуміти, що відбувається, коли почалася окупація і жити довелося під контролем угруповання «ДНР». 

«Коли я уже став там дорослішати, я почав розуміти, що до чого: що я дійсно українець, що Донецьк — це Україна, що вся ця окупація — це агресія РФ, а не як нам розповідали в школі, що це народ піднявся і провів референдум. Все-таки, остаточна позиція формується, коли ти дорослішаєш. Тобто це не те, що зберігається з дитинства, але якісь цеглинки для формування цієї позиції закладаються в дитинстві», — говорить Сергій. 

Сергій Савченко, який у 17 років виїхав з окупованого Донецька, на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

Він пригадує, що до 2014 року Донецьк був дуже гарним містом, що змінювалося на краще. Натомість від початку окупації складалося враження, що воно почало занепадати. У соцмережах Сергій помічав дописи інших підлітків, які мешкали на підконтрольній Україні території, а разом із тим — позитивні зміни у Києві, Харкові та інших українських містах. Також він бачив, як його однолітки мали змогу користуватися міжнародними сервісами й мережами, недоступними в окупації.

«Питаєш себе: “Чому?”. Тому що окупація. Але ж це не просто окупація, бо якщо у тебе немає світових мереж у місті, то виходить, що окупація є незаконною. І ти розбираєшся, чому вона є незаконною. І таким чином формується позиція. Конкретно моя сформувалась, мабуть, завдяки соціальним мережам. Навіть коли мені було 12-13 років, я бачив, як живуть такі ж діти з території, підконтрольній Україні, почав ставити собі запитання, чому вони живуть так, а я — ні, і з цього сформувалась позиція», — пояснює Сергій.

Крім того, його рідні до початку пандемії COVID-19 їздили з Донецька у Покровськ і теж розповідали про зміни, які там відбуваються, скажімо, про спрощення доступу до державних послуг. Так само на підконтрольну Україні територію навідувалися й інші підлітки, які потім теж ділилися своїми враженнями. Хоча сам Сергій до 2024 року не виїжджав з окупації, він знайомився у соціальних мережах з людьми із Києва, Львова та інших міст на підконтрольній Україні території. 

За словами Сергія, саме ці люди розуміли його найкраще. Він — сирота, у Донецьку мав кількох друзів, а взаємини з рідними були непростими. Хлопець розповідає: намагався будувати власну інформаційну бульбашку, щодня докладав зусиль, аби відмежуватися від того, що відбувається навколо, і не стати частиною окупаційного інфопростору.

«Якщо ти — проукраїнський підліток, то щодня ти робиш усе, щоб тебе не викрили, постійно нервуєшся. Умовно, тебе можуть зупинити на вулиці в Донецьку й забрати твій телефон, і ти нічого з цим не зробиш. А там на тебе є все: чати, медіа. Коли ти знайомишся з новою людиною, ти спочатку дистанціюєшся і фільтруєш те, що ти їй кажеш, тобто фактично прикидаєшся іншим. І коли ти вже бачиш, що людина безпечна, тобто має таку ж позицію, як у тебе, ти відкриваєшся», — каже Сергій.

Паралельно з цим на окупованих територіях зміцнювався вплив російської пропаганди, зокрема у сфері освіти та культури. За словами Сергія, через бойові дії він завершував навчання у своїй донецькій школі дистанційно, завдяки чому менше стикався з освітньою політикою окупантів, ніж частина інших дітей та підлітків. Зокрема, зауважує хлопець, йому пощастило майже не мати справи з діяльністю російського парамілітарного молодіжного руху «Юнармия», який почав функціонувати у його школі в 2022 році, а загалом уже кілька років співпрацював з освітніми закладами на окупованих територіях. Але зовсім уникати російської пропаганди було неможливо. 

«[Якось]нас зібрали в актовій залі й увімкнули на проєкторі відео, як терорист Гіві (заступник командира батальйону “Сомалі” угруповання “ДНР” Михайло Толстих) ставить на коліна українського військового, зрізає прапор і змушує жувати. Тобто ми були дітьми, і нам це показували, це був 2017 або 2016 рік, можливо, навіть 2015-й. А, умовно, у 2021 році на перше вересня нам у школі вмикали вже не тільки гімн так званої ДНР, а й гімн Росії. Тобто піднімається уже два прапори, а не один. Потім нас автобусами везуть зі школи до пам’ятника, що стосується Другої світової війни. Там російські прапори, якісь політики виступають з проросійськими промовами, якусь дитину змусили вивчити вірш про якихось “укронацистів”», — розповідає Сергій.

Пригадує й інші випадки уже під час повномасштабного вторгнення: якось до їхньої школи на «виховні заходи» приходив демобілізований російський військовий, на зустріч з яким збирали школярів від молодших до випускних класів. Діти мали змогу поставити йому запитання, а сам військовослужбовець виступав із промовою, у якій розповідав, наприклад, як українці буцімто обстрілювали Маріуполь.

«Тобто починає розповідати ці наративи дітям. Для них це ж авторитет, це ж типу військовий. У них це починає відкладатися у голові, й потім вони йому вірять», — говорить Сергій.

Також, за його словами, у донецьких школах почали встановлювати так звані парти героїв, присвячені загиблим військовим російської армії — з їхньою біографією та фотографіями. Як зазначає Сергій, часто це навіть були не вихідці з Донбасу, а люди з різних регіонів РФ.

Учасники дискусії «Всюди вороги. Межа між безпекою та реінтеграцією людей з окупованих територій» на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

За словами хлопця, схожим чином працювала російська пропаганда, спрямована на розмивання межі між населенням Донеччини та Росії. 

«День міста, якийсь концерт, то всі народні ансамблі танцюють саме російські танці, в російських костюмах, під російську музику. Тобто оця підміна відбувається культурно — що тут не українці, а росіяни», — наводить він приклад.

При цьому, зауважує він, шукати інформацію про можливості виїхати на підконтрольну Україні територію в інтернеті було ненадійно, оскільки інформація різнилася, залежно від ресурсу, і Сергій не був певен, на що які з них варто орієнтуватися. Тому він із допомогою знайомих сконтактував з волонтерами проєкту Helping to Leave, що займається евакуацією українців та українок із зони бойових дій чи окупації та підтримує їх протягом подальшої адаптації. Представники організації допомогли Сергієві з’ясувати необхідну інформацію.

«Суть питання була в тому, чи на 100% я зможу виїхати. І мені зрештою відповіли, що так. Перебуваючи у Донецьку, ти починаєш моніторити всі ці українські сайти, як отримати паспорт і так далі», — розповідає хлопець.

З Донецька на підконтрольну Україні територію він виїхав через Росію, коли ще діяв гуманітарний коридор між Колотилівкою в Бєлгородській області й Покровкою у Сумській. Людей перевезли через кордон на автобусі в супроводі українського правоохоронця, після чого розташували у будівлі, де вони могли відпочити й поїсти. Там же розпочалися бюрократичні процедури, пов’язані з перевіркою документів. Також з новоприбулими спілкувалися співробітники СБУ. Службовець тривалий час говорив із Сергієм та переглядав його телефон. Як розповідає хлопець, він не відчував під час цієї взаємодії страху або тиску, оскільки комунікація відбувалася людяно і коректно.

Сергій розповів, що йому пощастило зберегти свої українські код платника податків, свідоцтво про народження, а також паспорт батька. Завдяки цьому йому вдалося відновити інші документи й відшукати себе у необхідних реєстрах. Наразі хлопець мешкає разом зі знайомими, які запропонували йому виїхати й допомагали у цьому.

«Зараз наміри — загалом встати на ноги, здобути освіту, знайти роботу, і це найголовніше, мабуть. Розібратися зі своїм ментальним здоров’ям, і жити якось відносно, наскільки це можливо, нормальне життя», — говорить Сергій.

«Наших дітей роблять зброєю, яку потім використовують проти власного народу»

Експертка з питань притягнення до відповідальності за міжнародні злочини проти дітей ініціативи Bring Kids Back UA Юлія Усенко на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

Як зазначає експертка з питань притягнення до відповідальності за міжнародні злочини проти дітей ініціативи Bring Kids Back UA (до квітня цього року — очільниця Департаменту захисту інтересів дітей та протидії насильству Офісу Генерального прокурора) Юлія Усенко, на окупованих територіях Росія свідомо порушує норми міжнародного гуманітарного права: відповідно до Женевських конвенцій, вона мала б забезпечити збереження устрою, зокрема у соціальній сфері, на окупованих нею територіях, натомість робить протилежне. 

Росія активно запроваджує в окупації свої інструменти військово-патріотичного виховання дітей і молоді. Невід’ємним складником навчального процесу стала «Юнармия» (всеросійська військово-патріотична організація, що залучає дітей віком від 8 до 18 років), заснована у 2016 році у РФ, а у 2022 році почав працювати ще один ідеологічний рух — «Движение первых» (всеросійський молодіжний рух, спрямований на формування «традиційних російських духовних і моральних цінностей»). Крім того, у 2023-му Росія ухвалила закон, спрямований на інтеграцію освіти на окупованих територіях у загальноросійську систему. За словами експертки Bring Kids Back UA, з 2014 року РФ у 100 разів збільшила фінансування мілітаризації молоді: річні витрати на військово-патріотичне виховання сягнули уже близько 100 мільйонів доларів.

«Щобільше, система військово-патріотичного виховання є частиною російської системи безпеки. Стратегія «Юнармии», яку вони впроваджують до 2030 року, прямо каже, що 10% дітей, які пройшли через неї — а тут немає варіантів не пройти, бо це частина освіти, зокрема на окупованих територіях, — це резерв російської армії. Коли відкривали в 2016 році «Юнармию», було чітко сказано, що це нова резервна армія, і у наших дітей не просто змінюють ідентичність, не просто вбивають будь-яку приналежність до своєї нації, наших дітей роблять зброєю, яку потім використовують проти власного народу», — говорить Юлія Усенко.

За її словами, ще одним інструментом, який Росія використовує для «перевиховання» українських дітей, є так звані літні табори на території РФ і Білорусі, що позиціонуються як гуманітарна місія. У дійсності ж, говорить експерткf Bring Kids Back UA, там дітям проводять численні лекції з історії, агітують їх вступати до військових закладів вищої освіти, намагаються змінити їхню ідентичність.

Юлія Усенко зауважує, що до дітей, які продовжують зберігати бодай якісь проукраїнські погляди, можуть застосовувати фізичний примус. Також росіяни вдаються до переслідувань їхніх родин.

«Це дуже налагоджена система впливу на дітей, фактично індоктринації, зміни свідомості. І це не просто страх, під яким перебувають наші діти на окупованих територіях, це реальна відповідальність, яка іноді може вартувати й життя, ми знаємо історію наших підлітків Тіграна і Микити українські підлітки Тігран Оганнісян і Микита Ханганов, яких було вбито у червні 2023 року в окупованому Бердянську , які поплатилися життям за свою проукраїнську позицію. Ми знаємо історії дітей з Луганщини, яких відрахували зі школи за те, що вони не ховали свою позицію, саботували ці уроки, підняття прапора», — говорить Юлія Усенко.

Прокурори кваліфікують процес мілітаризації українських дітей як пропаганду вступу до збройних сил держави-окупанта, що порушує 51 статтю Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. Інформацію про це Офіс Генерального прокурора спрямовував до Міжнародного кримінального суду ще у 2020 році. 

За словами Юлії Усенко, правоохоронцям відомо як про приклади реалізації цієї політики РФ, так і про безпосередньо залучених до російської армії українських дітей. Також триває збір доказів, що системні дії окупантів можуть містити склад злочину проти людяності.

Правоохоронці уже оголосили низці осіб, залучених до мілітаризації молоді на окупованих територіях, підозри та обвинувальні акти. Йдеться, за даними генпрокурора Руслана Кравченка, про 30 осіб. Зокрема, у квітні цього року до суду скерували до суду провадження щодо заступника міністра науки та вищої освіти РФ Андрія Омельчука, якого українські правоохоронці називають одним з ключових організаторів системного знищення української освіти на тимчасово окупованих територіях.

«Роблять усе, щоб соціальні мережі не працювали»

Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова говорить, що попри пропаганду й тиск РФ спротив українського населення на окупованих територіях триває. Вона зауважує, що Росія не сприймає ці землі як свої й усвідомлює, що там мешкає багато вороже налаштованих до неї людей, адже досі зберігає на кордонах з окупованими територіями блокпости й прикордонні загони.

Серед іншого, в окупації залишається багато молоді, яка хоче виїхати на підконтрольну Україні територію. Одна з ключових проблем, з якими вона стикається, — складність доступу до інформації.

Постійна представниця президента України в Криму Ольга Куришко говорить, що якщо раніше комунікувати з людьми в окупації можна було за допомогою поширених в Україні месенджерів, то з часом Росія почала жорстко обмежувати їхнє функціонування на своїй та на окупованій території. 

«За нашим моніторингом ми бачимо, що буквально за пів року взагалі не буде можливості комунікувати, тобто там буде тотальний Max (російський месенджер — Ґ), у Криму це вже сильно впроваджена система. І реєстрація відбувається через їхній реєстр госуслуг (державних послуг — Ґ). Це так само, як якби нам, щоб встановити месенджер, треба було реєструватися через “Дію”. Це означає, що контроль, який нам задавався тотальним, стає ще більшим», — говорить Ольга Куришко.

Постійна представниця президента України в Криму Ольга Куришко на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

Постійна представниця президента в Криму зазначає, що до людей в окупації майже не доходить інформація про способи виїзду на підконтрольну Україні територію та види подальшої підтримки, яку публікують у медіа, на онлайн-ресурсах громадських організацій чи державних інституцій. Частіше про такі можливості дізнаються з телеграм-каналів, проте там за людьми можуть стежити співробітники ФСБ, а тому  цей шлях обміну інформацією є ненадійним.

Сергій Савченко розповідає, що також відчував нестачу інформації про можливості для внутрішньо переміщених осіб, коли мешкав у Донецьку, що створювало враження, ніби на підконтрольній Україні території дійсно забули про ці регіони. Окремі фрагменти інформації на ці теми хлопець знаходив у медіа, але вони не забезпечували повного розуміння, на яку допомогу можна розраховувати після виїзду. Через це, зазначає хлопець, він був здивований, коли у Києві йому почали допомагати волонтери, а також запросили у Центр захисту прав дитини, оскільки раніше не знав про ці можливості.

«Я не зустрічав такого, щоб, наприклад, я заходжу на якийсь сайт, і там є інформація, що мені робити у моєму випадку. Наприклад, у мене немає батьків, але українського посвідчення, що я сирота, у мене теж немає, тобто це треба робити через суд, але ніде немає хоча б приблизних інструкцій, як мені діяти по приїзду в Україну. Ніде не написано навіть, що це можливо», — говорить Сергій.

Він розповідає, що шукав необхідну інформацію разом зі знайомими з Києва, вони також зверталися до юристів, аби з’ясувати, як вирішити питання, пов’язані з отриманням документів. Хлопець пригадує, як рідні в Донецьку запитували, що він робитиме, якщо виїде на підконтрольну Україні територію й не зможе отримати новий паспорт, а він не знав, що їм відповісти. 

«Зараз ситуація [з доступом до інформації] ще складніша. У мене в Донецьку є знайомі, ми іноді спілкуємося, там дійсно обмежуються соціальні мережі. Тобто це не просто, що їх заблокували, ти увімкнув VPN, і вони працюють. Ні, вони роблять усе, щоб соціальні мережі не працювали, щоб люди переходили на Max. Наприклад, ти не можеш навчатися в університеті, якщо ти не вступиш у групу зі студентами у Max», — пояснює Сергій.  

Крім того, не всі проблеми завершуються після потрапляння на підконтрольну Україні територію. За словами хлопця, коли він звертався до державних служб щодо поновлення документів та пояснював свою ситуацію, їхні співробітники не знали, як потрібно діяти.

Ольга Куришко говорить, що попри окремі вдалі ініціативи, що займаються поверненням дітей в Україну та їхньою реінтеграцією, як от Bring Kids Back UA, держава не має чіткої політики щодо окупованих територій та людей, які виїжджають звідти. На її думку, на це вплинула, зокрема, ліквідація Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, після якої відповідні функції були розпорошені між різними інституціями.

«Це означає, що кожна інституція, наприклад, міністерство або державне підприємство, або державний орган, формує політику так, як вона вважає за потрібне або так, як вона це бачить, залежно від фокуса її роботи», — зазначає представниця президента України в Криму.

«Не має бути презумпції винуватості у людей, які перебувають чи виїхали з окупованих територій»

На думку Альони Луньової, політика держави щодо людей з тимчасово окупованих територій більше зосереджена на аспекті державної безпеки, а не їхньому поверненні та реінтеграції, через що переселенців сприймають як носіїв більших ризиків, ніж жителів підконтрольної Україні території. При цьому, зауважує правозахисниця, злочини за російськими наказами вчиняють люди з різних регіонів України, незалежно від походження.

Адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA наголошує, що держава має створювати якомога більше можливостей для людей, які хочуть виїхати з окупації. Натомість наразі паралельно з реінтеграційними програмами та пільгами у сфері освіти існують перевірки, складнощі з поновленням документів, перепони на етапі повернення з окупованих територій чи РФ, що може перешкоджати можливості чи мотивації молоді виїжджати на підконтрольну Україні територію.

«Це все створює відчуття, що держава не визначилася, який підхід у нас головний. У нас головна безпека чи для нас важливо, щоб ми забрали якомога більше людей з окупованих територій і вже далі розбиралися тут, на підконтрольній уряду Україні території, що з ними не так або так? Тому для мене як представниці правозахисної організації та людини з Криму важливо, щоб на підконтрольній території було місце для людей, які хочуть виїхати з окупації», — говорить Альона Луньова.

Представник СБУ Роман Стецишин на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

Представник Служби безпеки України Роман Стецишин наголошує, що держава має захищати національну безпеку як на підконтрольних Україні, так і на окупованих територіях. Серед іншого, йдеться про перевірки людей, які виїжджають з окупації. Також у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №14230, що передбачає заборону обіймати посади у державних органах влади й інституціях, а також в органах місцевого самоврядування людям, які мають громадянство чи підданство іншої держави, зокрема Російської Федерації. Згідно з текстом законопроєкту, винятком можуть стати люди з окупованих територій, які були примусово автоматично паспортизовані, але для цього вони мають пройти перевірку на поліграфі щодо способу набуття російського громадянства, колабораційної діяльності та пособництва державі-агресору, яку проводитимуть Нацполіція та СБУ.

«Безпековий інтерес тут простий: щоб громадяни України всіх територій були впевнені, що ті, хто буде ними керувати, як на регіональному рівні, так і державному, були перевірені безпековими структурами. Якщо люди стали заручниками такої тотальної жорстокої машини, якою є Російська Федерація, то частина з них цим “зарядилася”. Наївно сподіватися, що всі тримають ту саму інформаційну бульбашку, про яку говорив пан Сергій, і їх це не зачіпає», — вважає Роман Стецишин.

Законопроєкт №14230 викликав критику правозахисників, свої тези вони виклали у відповідному аналізі. Так, українське законодавство не містить формулювання «примусове автоматичне набуття громадянства», використане у законопроєкті, а тому воно може не покривати усіх ситуацій примусової паспортизації на окупованих територіях, наприклад, коли українців без російських паспортів позбавляли житла, доступу до життєво необхідних послуг та медицини. 

Також у тексті не пояснюється, яка саме інформація щодо способу набуття громадянства РФ потребуватиме перевірки за допомогою поліграфа, враховуючи, що кожна країна встановлює власні процедури і правила.

У аналізі законопроєкту йдеться й про те, що використання поліграфа для збору інформації про ймовірні кримінальні правопорушення не відповідає нормам кримінального законодавства України. Законопроєкт передбачає, що люди проходитимуть поліграф поза межами кримінального провадження, але докази, зібрані у такий спосіб за Кримінально процесуальним кодексом вважаються недопустимими, а конституційне право не свідчити проти себе та своїх рідних не буде забезпечене належними правовими гарантіями. Також правозахисні організації звертають увагу, що міжнародна наукова спільнота вважає поліграф ненадійним методом перевірки правдивості слів людини. Фізіологічні реакції, що він фіксує, можуть не свідчити про брехню, а бути зумовлені тривогою, стресом, страхом, особливостями людини та очікуванням результату.

Альона Луньова наголошує, що попри необхідність розробки безпекової стратегії, вона не має зумовлювати колективну відповідальність та презумпцію винуватості людей з окупованих територій. На її думку, саме походження з цих регіонів чи наявність рідних, які там залишаються, не повинні ставати підставами відмови у роботі чи військовій службі.

«Мені здається, ні у кого немає ілюзій, що Російська Федерація зупиниться на впливі тільки на мешканців окупованих територій. Яким чином організовувати ці перевірки так, щоб не обмежувати тотально тільки за походженням чи тільки за родичами на окупованих територіях доступ до державних посад та органів місцевого самоврядування? І чи спроможна буде служба, навіть якщо такі процедури були б введені, організувати перевірку всіх: від секретаря чи працівника органу місцевого самоврядування до топчиновників? Це питання, тому ми обговорюємо методи. Але загальний принцип, на мій погляд, — такий, що не має бути презумпції винуватості у людей, які перебувають чи виїхали з окупованих територій, вони не винні, що РФ окупувала цю територію», — говорить правозахисниця.

Натомість Роман Стецишин не вважає, що у законопроєкті йдеться про дискримінацію за походженням. На його думку, людина, яка зберегла в окупації українську ідентичність та чинила опір російському впливу вважатиме несправедливим підхід, за якого отримуватиме в Україні рівні можливості з іншими вихідцями з окупованих територій, які мали там «пристосуванську позицію».

Також Роман Стецишин пояснив, що людей планують перевіряти за допомогою не лише поліграфа, але й інструментів OSINT (розвідки на основі відкритих джерел), за базами даних та окремим опитуванням. 

«Спершу давайте знімемо основні застереження: поліграф не повинен мати “шлагбаумного” характеру, який забороняє вступ будь-куди. Він має використовувати тільки для того, для чого він годиться: [давати] вірогіднісно-орієнтувальний характер інформації тому, хто приймає на службу. Так чи інакше, я розглядаю цю інформацію на рівні з аналізом біографії людини, її досвіду і так далі», — говорить службовець.

За його словами, поліграф має виконувати дві функції: перша — безпосередньо інформаційна, друга — превентивна. На переконання представника СБУ, такий інструмент може зупинити Росію від наміру просувати своїх агентів на посади в державних органах України, оскільки ці люди не зможуть пройти перевірку.

«Відновлення права молоді контролювати власне життя»

Голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євген Котенко, Docudays UA

За словами голови правління «Української мережі за права дитини» Дар’ї Касьянової, ключова мета реінтеграції дитини з окупованої території — це забезпечення її спокійного життя, а також соціального оточення — друзів чи рідних, які її підтримуватимуть. Також ідеться про самодостатність дитини, спроможність самостійно ухвалювати рішення.

На думку Дар’ї Касьянової, Україна досягла значного прогресу у сприйнятті дітей та загалом людей на окупованих територіях. Вона зауважує, що до 2022 року багато хто вважав, що ці люди не виїжджають за власним бажанням, хоча це часто не відповідало дійсності. Тому на початку повномасштабного російського вторгнення не було розуміння серйозності цієї проблеми, як і складності виїзду на підконтрольну Україні територію.

Крім того, голова правління «Української мережі за права дитини» зазначає, що наразі інституції, які працюють у цій сфері, мають справу з новою групою дітей: тими, які народилися в окупації та провели там усе життя. Раніше держава уникала розмов на цю тему й роботи з нею, вважає Дар’я Касьянова. 

«Плюс, варто пам’ятати, яка колосальна демографічна проблема в Україні, і це проблема на роки. Відповідно, ми маємо подбати про кожну дитину чи молоду людину, яка має намір або хоча б замислюється над тим, що хоче виїхати на територію України. Тому допомога має бути всім дітям, які постраждали від війни», — говорить вона. 

Постановою №551 від 14 травня 2024 року Кабінет міністрів затвердив Порядок виявлення та повернення дітей, депортованих або примусово переміщених внаслідок збройної агресії РФ проти України. Цей документ містить перелік органів та інституцій, що можуть бути задіяні у процесі повернення та реінтеграції українських дітей, встановлює принципи взаємодії між ними, а також визначає загальний алгоритм дій у разі надходження інформації про дитину в окупації чи Росії. Серед іншого, порядок передбачає розробку індивідуального плану, що враховуватиме потреби дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров’я, особливостей розвитку, місця перебування та місця повернення, культурної та етнічної приналежності. Такий план має забезпечити повноцінну реінтеграцію дитини і її повернення до місця постійного проживання в Україні або інтеграцію на новому місці.

Як зазначає Дар’я Касьянова, наразі ця діяльність реалізується винятково за рахунок міжнародних партнерів. З метою вирішення наявних сьогодні проблем відбувається робота, щоб реінтеграція дітей стала окремою соціальною послугою з чітко визначеними стандартами та вимогами.  

Наприклад, нині, за словами голови правління «Української мережі за права дитини», розподіл допомоги дітям, які постраждали від війни, відбувається нерівномірно: організації активно створюють різноманітні можливості для тих, хто повертається з депортації та окупованих територій, тоді як діти з прифронтових регіонів або ті, які втратили батьків, часто отримують недостатньо підтримки.

«Ми бачимо, що дитина, яка повертається з окупованої території, відпочиває у три зміни в різних таборах, тому що всі хочуть виключно таких дітей. Діти їздять кудись за кордон, хоча питання ж не в цьому. Питання — чи може дитина стати самодостатньою. Відповідно, тут ми маємо працювати не так, як нам хочеться, а відповідно до потреб дитини. Є й певний перекіс у психологічній допомозі, на мою думку. Тому що всі вважають, що треба усіх наздогнати і надати психологічну допомогу. Це теж іноді зайве, і для того, щоб ця допомога дійсно була ефективною, треба зрозуміти, що на неї реально є запит», — стверджує Дар’я Касьянова.

Директорка представництва HealthRight в Україні та виконавча директорка МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» Галина Скіпальська вважає, що потрібно знайти баланс у роботі держави й громадського сектору у сфері реінтеграції дітей. На її переконання, держава передусім має розробити стандарти, гарантувати права дітей та забезпечувати фінансування й надання ключових послуг.

Директорка представництва HealthRight в Україні Галина Скіпальська на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євген Котенко, Docudays UA

Галина Скіпальська також вказує на певну незбалансованість підтримки: ключовий фокус уваги припадає саме на повернення дітей з окупації чи РФ, тоді як значення подальшої допомоги в Україні часом недооцінюють. Одна з проблем тут — нестача кваліфікованих фахівців. Вона особливо загострюється на етапі, коли частина дітей вирушає з великих міст до громад для подальшої реінтеграції, де часто немає людей, які можуть надати необхідну допомогу й послуги.

Ще один важливий складник у процесі реінтеграції, каже директорка представництва HealthRight, — це забезпечення житлом. За її словами, наразі Українська фундація громадського здоров’я має пілотний проєкт із надання соціальних квартир молодим людям віком 18-24 років, які виїхали на підконтрольну Україні територію. Пів року функціонує перша така квартира для хлопців, а нещодавно житло також надали групі дівчат. Як пояснює Галина Скіпальська, організація забезпечує молодих людей помешканням та супроводом фахівців, до яких ті можуть звернутися у разі потреби. За її словами, у такому форматі взаємодії молодь має змогу самостійно ухвалювати рішення, будувати своє життя, що підвищує ефективність процесу реінтеграції.

«Тобто думку дітей потрібно враховувати, особливо, якщо це підлітки, молоді люди, тому що таким чином теж формується і їхня відповідальність. Доведено, що тоді кейс-менеджмент і допомога будуть швидшими, ефективнішими, і стійкішими. Це про відповідальність, довірливі стосунки, партнерський підхід, коли фахівець поруч, і є індивідуальний темп. Щось може бути швидше, щось довше, хтось може хотіти цьогоріч вступати до навчального закладу, а хтось може ще збиратися з думками і не розуміти, як далі бути. Це відновлення права молоді контролювати власне життя», — пояснює Галина Скіпальська.

Мета підтримки — зробити сім’ю чи людину самодостатньою

Голова правління «Української мережі за права дитини» Дарʼя Касьянова розповідає «Ґратам» про складні випадки евакуації, що стосуються дітей, які залишилися без батьківського піклування: одні були під опікою або у прийомних сім’ях ще до війни, інші втратили батьків уже протягом російської збройної агресії. Ці діти перебувають під постійним контролем служб, тож не можуть просто виїхати.

«У нас є хлопець, маму якого вбили російські солдати у 2022 році в нього на очах. Ми повернули його в кінці минулого року, зараз йому 11 років. Або є дівчинка, батько якої захищав Україну в 2022 році й загинув. Вона залишалася там з родичкою, якій не давали офіційну опіку. Дівчинка мала бути влаштована в дитячий будинок, але ми встигли її повернути», — розповідає Касьянова.

За її словами, як правило, ці діти все ж мають родичів або знайомих, які й звертаються по допомогу до таких організацій як «Українська мережа за права дитини». У такому разі план повернення та адаптації дитини одразу будується з розрахунком, що вона буде влаштована до своїх близьких. Якщо таких людей немає, для дітей і підлітків шукають опікунів або сім’ї, які зможуть прийняти їх після повернення. В Україні діє, зокрема, благодійна організація «СОС Дитячі Містечка», що підтримує сім’ї та молодь, які опинилися у скрутному становищі, а також допомагає знайти сім’ї для сиріт. Дар’я Касьянова, яка є програмною директоркою організації, згадувала, що у такому містечку в Броварах у них мешкала сім’я з Олешок.

Учасники дискусії «Всюди вороги. Межа між безпекою та реінтеграцією людей з окупованих територій» на кінофестивалі Docudays UA. Фото: Євгеній Завгородній, Docudays UA

«І коли ми повертали дитину з Херсонської області та знали, що у неї нікого немає, ми одразу подумали, що, можливо, варто їх познайомити, і якщо цей контакт відбудеться, то ми зможемо влаштувати дитину в прийомну сім’ю до людей, які також приїхали з Херсонської області. І насправді це непогано спрацювало», — розповідає вона.

Крім цього, на шляху реінтеграції дитину супроводжує соціальний працівник. Як пояснює Дар’я Касьянова, йдеться не просто про консультування у форматі телефонних розмов, а обов’язковий фізичний контакт, знайомство кейс-менеджера з молодою людиною або дитиною та її сім’єю, спільну оцінку потреб та розробку індивідуального плану, згідно з яким відбувається подальша робота. Спершу забезпечуються базові потреби: житло, харчування, медична допомога, освіта.

Якщо дитина не могла повноцінно навчатися і має значні освітні втрати, для неї наймають репетиторів, які можуть допомогти вдосконалити, наприклад, українську та англійську мову, історію та ін. За словами голови правління УМПД, здебільшого молоді люди мають таку потребу, оскільки певний час вони або принципово не навчалися, або робили це за російською програмою, тож після повернення стикаються з певними труднощами.

Також дітям та сім’ям пропонують психологічну допомогу. За словами Дар’ї Касьянової, частина з них спершу відмовляється від цієї можливості, але з часом таки звертається по підтримку.

«Тому що діти пережили жахливі речі. Хтось про це одразу не готовий говорити, хтось готовий, але не готовий з цим працювати. Ми намагаємося це максимально врахувати. Відповідно, у нас така мультидисциплінарна команда: є психолог, є логопед, якщо потрібно. Тому що є маленькі діти, які пережили такі речі, що перестають говорити або потім мають проблеми з мовленням, і їм потрібна інтенсивна робота з логопедом», — пояснює діячка.

За її словами, результатом цієї роботи має стати інтеграція дитини. При цьому, Дар’я Касьянова зауважує, що за її відчуттями, діти, яких вдалося повернути після 2022 року, ще не цілком пройшли цей шлях. Окремі проблеми залишаються, або ж проявляються труднощі, які були непомітні одразу після евакуації.

Тому організація поступово працює за планом і намагається допомогти дітям та сім’ям послідовно закрити їхні потреби. Скажімо, якщо підліток закінчує навчання у школі, його можуть підтримати у вступі до вищого навчального закладу. Або ж сім’ї допомагають з орендою житла, а батькам — із пошуком роботи. Як пояснює голова правління «Української мережі за права дитини», мета такої підтримки — зробити сім’ю чи людину самодостатньою.

*Виправлено, 24 червня 2026 року: чинна посада Юлії Усенко — експертка з питань притягнення до відповідальності за міжнародні злочини проти дітей ініціативи Bring Kids Back UA. Попередньо помилково вказали її минулу посаду — очільниця Департаменту захисту інтересів дітей та протидії насильству Офісу генерального прокурора.

Редакторки: Анастасія Москвичова, Тетяна Козак