«Це наш обов’язок. Вони всі наші». Репортаж «Ґрат» про те, як Львів приймає переселенців
Переселенці грають у шахи після відбою у львівському притулку. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Із перших днів війни мирний Львів став головним притулком для українців, які втікають із зони бойових дій. За підрахунками місцевої міськради, зараз у місті постійно перебуває понад 200 тисяч переселенців. Люди втікають сюди, тому що це найбільше місто на заході країни, де відносно безпечно, а поряд — кордон з Євросоюзом.
Кореспондент «Ґрат» переночував із переселенцями у шкільному спортзалі, поговорив із місцевими чиновниками і волонтерами та розповів, як Львів зустрічає переселенців.
Віддушина
Коли почалася війна, вихователька дитячого садку Тетяна з Сум та її мама зрідка реагували на сигнал повітряної тривоги. Постійно бігати до підвалу не хотілося, а ховатися у коридорі їхньої квартири — небезпечно.
«У нас там навісні антресолі, і, не приведи Господи, якщо що, вони на голову попадають. А, якщо ховатися у ванній чи туалеті, там, кажуть [при влучанні бомби у дім] кахлі відвалюються. Тому у квартирі ховатися немає де: там скло, там кахлі, там антресолі», — розповідає сумчанка.
Російські війська швидко взяли Суми в оточення і час від часу обстрілювали місто. Одного разу Тетяна з мамою прокинулися від потужного гуркоту — снаряд впав недалеко від їхнього дому, стіни затряслися. Вибух їх сильно злякав, і вони вирішили терміново виїжджати з міста. Коли влада домовилася про «зелений коридор» для мирних мешканців, на мікроавтобусі вони доїхали до Полтави, а звідти — на евакуаційному потязі до Львова.
«Виїжджали ми в ажіотажі. Це справа випадку, що ми взагалі звідти виїхали. Всі були перелякані, всі рвалися з Сум», — згадує Тетяна.
Безоплатний одяг для переселенців на стадіоні «Арена Львів». Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Ми спілкуємося з нею та її мамою у кафе на території стадіону «Арена Львів», збудованого до чемпіонату Європи з футболу 2012 року. У перші дні війни Львівська обласна військова адміністрація влаштувала тут пункт прийому та реєстрації переселенців. Тут можна безоплатно відпочити, поїсти і пошукати тимчасове житло.
У Львові Тетяна та її мама почуваються у безпеці. Ззовні місто живе мирним життям: центром ходять галасливі компанії, співають вуличні музиканти, працюють кафе. Але періодично війна нагадує про себе й тут: місто посилено патрулюють військові та поліцейські, введено комендантську годину й «сухий закон», час від часу реве сигнал повітряної тривоги. Більшість львів’ян на нього не реагують, хоча у місто вже двічі прилітали російські ракети. Снаряди потрапили у нафтобазу та два військових заводи. На щастя, ніхто не загинув.
«Львів чудовий! — ділиться враженнями Тетяна. — Ми тут були тиждень, це просто віддушина. Дуже красива архітектура, приємна енергетика, класно! Але, на жаль, не той момент, коли можна всією душею цим насолодитися».
Спершу Тетяна з мамою оселилися у приміщенні приватного фітнес-центру, власники якого переробили його під тимчасове житло для переселенців. Але днями притулок розформували й жінки прийшли на «Арену Львів» шукати новий. У Львові вони збираються провести ще як мінімум місяць, сподіваються, що війна скоро скінчиться, і дуже скучили за Сумами.
«У мене у дитячому садку зірвали 8 березня. Ми з дітьми готували такі шикарні концерти, і це все зруйнувалося. А тепер потрібно готувати випускні. От би наприкінці квітня повернутися», — мріє Тетяна.
«Ми все думаємо: чи то Путін проводитиме парад, чи то у Тані будуть випускні. Змагаємося з ним», — жартує мама виховательки.
Максимальна любов
Із початку війни у Львівську область, за підрахунками місцевої військової адміністрації, прибуло понад півтора мільйона людей із зони бойових дій. З них 1,3 мільйона поїхали далі за кордон, переважно у Польщу. 271 тисяча людей тимчасово оселилася в області, з них понад 200 тисяч живе у самому Львові. Для міста з населенням у 700 тисяч людей — це дуже помітно.
Мер Львова Андрій Садовий визнає, що місту складно приймати так багато гостей, але відгукується про переселенців дуже дружньо.
«Громада міста дає максимальну любов та підтримку всім, хто приїжджає. Ми усіх сприймаємо, як рідних: як маму, як тата, як сестру, як брата. Це наш обов’язок, вони всі наші», — заявив він на пресконференції.
Львів’яни переобладнали школи, театри, дитячі садки, будинки культури, гуртожитки й організували там місця проживання переселенців. За підрахунками мерії, зараз таких притулків у місті близько 500. Розміщенням людей містом займаються районні адміністрації, а областю — координаційний центр на «Арені Львів».
На стадіоні я зустрічаю лідера партії «Народний рух України» Андрія Корната. Зараз він один з координаторів пункту прийому переселенців. Корнат запевняє, що місць вистачає усім.
«Протягом години, максимум двох, залежить від потоку людей, ми забезпечуємо їх місцем. Територіальні громади в області дають можливість пожити тиждень, два, та скільки треба. Бог його знає, скільки триватиме війна, чи не так?» — каже він, крокуючи просторими залами «Арени Львів».
Зараз тут майже пусто: не рахуючи персонал, максимум людей 20. У перші дні війни, за словами Корната, тут яблуку ніде було впасти, а тепер хвиля спала.
«Спершу була паніка, хаос, розгубленість. Зараз перша хвиля цю розгубленість втопила… Ця перша хвиля забезпечує другу та третю хвилі інформацією про те, як далі діяти. Всі вже знають, як перейти кордон, що їх чекає у Польщі, де який піший перехід. І ми знаємо, хоча до того не знали, хоча й живемо у Львові», — зізнається Корнат.
Безоплатне житло для переселенців облаштувала не тільки влада, але й приватні компанії, спортзали, церкви. Багато містян пустили приїжджих безплатно у свої квартири та будинки.
Волонтерки роздають переселенцям чай та бутерброди на Львівському вокзалі. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Більш забезпечені переселенці орендують квартири самостійно. Через наплив людей, за підрахунками «Ліги експертів України», у перші кілька тижнів війни ціни на оренду житла підскочили на 70 відсотків. Якщо до 24 лютого однокімнатну квартиру в середньому можна було орендувати за 342 долари, то тепер — за 500. А якщо це квартира у новобудові й поряд із центром, ціна в перші дні війни сягала до тисячі доларів.
Влада міста засудила орендодавців, які збагачуються за рахунок людей, котрі потрапили у біду. Мер Андрій Садовий назвав тих, хто так робить, «мародерами» і закликав переселенців повідомляти про таке у мерію. Він навіть опублікував список з шести орендодавців, які завищили ціни, й пригрозив, що їхню нерухомість конфіскує військова адміністрація.
Із напливом людей зі східних областей на вулицях україномовного Львова частіше чутно російську мову. Місцеві реагують на це спокійно, але іноді у соцмережах на мовному ґрунті все ж виникають дебати. Під російськомовними дописами з’являються коментарі з пропозицією пошукати житло в іншому місті, наприклад, у Тамбові.
У відповідь на такі настрої мер Андрій Садовий закликав львів’ян не ділити українців і не «оцінювати їхній погляд, мову та вимову».
«Дозвольте людині, яка повернулась з пекла, відчути себе в безпеці і адаптуватись до нової реальності. Усміхніться, привітайтесь і прийміть. Допоможіть українською, робіть добро українською і воно обов’язково повернеться», — закликав він.
Нагодувати мільйон
Волонтери у «Pasta Cafe» біля центру Львова готуються до вечірньої роздачі їжі для переселенців та бійців тероборони. Чотири дівчини, про щось весело перемовляючись, накладають їжу у пінопластові бокси. У кожній порції — печена картопля, салат й куряча ніжка. З колонок фронтмен «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук обіцяє, що «все буде добре».
Власник «Pasta Cafe» Володимир Бояр. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Щодня тут готують і безплатно роздають по місту від 3500 до 5000 порцій.
«Ми зараз поставили собі масштабну ціль — нагодувати мільйон людей, передати мільйон порцій тим, хто цього потребує. Вже близько 80 тисяч приготували. До мільйона далеко, але ми йдемо до мети», — ділиться планами власник «Pasta Cafe» Володимир Бояр.
Він уже понад десять років у ресторанному бізнесі. Вчився на кухаря у США, працював у кращих місцевих закладах, відкрив кілька власних кафе й запустив кулінарні курси. Кілька місяців тому збирався відкрити ще один заклад, але не встиг — спершу через чергову хвилю коронавірусу, а тепер через війну.
У перші дні бойових дій Володимиру подзвонив старий знайомий і сказав, що теробороні потрібно 400 порцій їжі. Ресторатор надав для готування свої кафе й у фейсбуці закликав усіх приєднатися.
«Багато хто об’єднався. Всі почали допомагати. Хтось продуктами, хтось надіслав гроші, дуже багато волонтерів почали приєднуватися. Бували дні, коли одночасно працювали 80 людей: одні чистили картоплю, інші нарізали, треті пакували», — згадує Володимир.
Всі зали «Pasta Cafe» — завалені продуктами: закрутками, овочами, крупами, борошном, дитячим харчуванням. Це — гуманітарна допомога, яку надсилають з-за кордону або приносять місцеві меканці. На другому поверсі волонтери «зависли» у своїх ноутбуках. Вони приймають замовлення, організують збір пожертвувань і складають графіки доставки.
Волонтерки готують безплатні обіди для переселенців у львівському «Pasta Cafe». Фото: Олексій Арунян, Ґрати
У перші тижні війни волонтери з «Pasta Cafe» роздавали їжу на залізничному вокзалі й пунктах пропуску на кордоні, де у той період біженки з дітьми добами стояли у чергах. Зараз потік мігрантів зменшився, й волонтери розвозять їжу місцями, де живуть переселенці. Для переселенців також безоплатно готують десятки інших львівських закладів.
Я приєднуюсь до волонтерів і разом з ними заїжджаю в одну з таких точок — офіс студії графічного дизайну «Nordesign», який перетворили на притулок. Власник компанії вивіз звідси столи й комп’ютери і постелив на їхньому місці матраци і каримати. Поки у студії гостюють переселенці, працівники фірми тісняться в іншому офісі або працюють дистанційно.
За столом адміністратора приймає дзвінки Владислав. Він також переселенець — два тижні тому приїхав із Києва. Разом із дружиною та двома дітьми жив неподалік від аеропорту Жуляни, який намагалися розбомбити російські війська. У багатоповерхівку біля його дому вцілила ракета й знищила чотири поверхи.
Владислав з дружиною перелякалися за дітей, тому евакуювалися у Львів. Звідси його сім’я поїхала за кордон, а сам він залишився у прихистку і став волонтером.
«Приймаю людей, намагаюся зробити так, щоб їм було комфортно. Тому що сам був у таких же умовах і розумію потреби людей та що потрібно», — розповідає він.
У Львові Владислав встав на військовий облік. Львівська військова адміністрація видала наказ про те, що всі чоловіки, які евакуювалися до них в область, протягом доби повинні зареєструватися у військкоматі. 21 березня глава адміністрації Максим Козицький заявив, що так зробили сім тисяч переселенців, з них тисячу вже призвали.
Номер Владислава у черзі — 6160. Він каже, що йти воювати не боїться.
«Я тут пройшов курси самооборони, курси медичної допомоги. Буде потрібно — підемо. Поки що я потрібен тут, — говорить він. — Сподіваюся, що завтра ми переможемо, і сім’ї почнуть повертатися. Ми також їх приймемо. А коли всі приїдуть, поїдемо у справах, будемо відновлювати свої міста».
Гріх скаржитися
«Українці така нація: якщо тобі добре, хочеться, щоб біля тебе було багато людей. Якщо тобі погано, також хочеться, щоб довкола тебе було багато людей, щоб тобі допомагали. Звісно, ми не могли не відгукнутися», — говорить Світлана Анатоліївна — директорка одного з львівських ліцеїв, який тимчасово став притулком для біженців.
Щоб краще дізнатися, як влаштовані такі притулки, я вирішив тут переночувати. Місця для ночівлі школа організувала у спортивному та актовому залі. Батьки учнів десь роздобули каримати, подушки та ковдри. Вчителі позмінно чергують у школі: заселяють, реєструють й консультують мешканців. Зараз у ліцеї живе близько 70 переселенців.
У кутку спортзалу з жовто-блакитними стінами облаштувався 43-річний Андрій з дружиною, дитиною та псом Бонею. І він, і його дружина страждають від дитячого церебрального паралічу. В Андрія не працює права рука, дружині складно ходити.
Прихисток для переселенців у шкільному спортзалі Львова. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Від сусідів по залу його сім’я відгородилася шкільною партою та двома стільцями, на яких розклали речі. Турнікети і батареї мешканці притулку використовують як вішаки.
Сім’я Андрія приїхала з Харкова, який він називає «Сталінградом XXI-го століття». Коли росіяни почали бомбити місто, Андрій разом з дружиною та дитиною ховалися у підвалі сусіднього будинку.
«Складно було нам в укритті, як інвалідам. Фізично повноцінній людині складно, а нам — тим більше складно. Дружина не може пересуватися певними поверхнями, розумієте? По рівному — будь ласка. А щоб спуститися, сісти чи встати — складно», — ділиться Андрій.
Одного разу, коли вони вийшли на поверхню після чергового бомбардування, виявилося, що снаряд влучив просто в їхню квартиру. Стіни, меблі, речі — все знищили. Сім’я Андрія залишилася без дому. Кілька днів вони жили у знайомих та у підвалах і вирішили поїхати з міста.
«Ми зрозуміли, що це вже край. Грошей практично не було, магазини порожні, картками скористуватися не можемо. А як далі жити? Дитина каже: тату, я хочу їсти. А що я йому дам?! Навіть шматка хліба не було», — зітхає харків’янин.
Добратися до вокзалу було складно: таксисти заламували мінімум чотири тисячі гривень за поїздку, а грошей у сім’ї Андрія не було. Але їм пощастило: знайшовся волонтер, який довіз їх до потяга безоплатно.
Перон був забитий людьми, і там сім’ю спіткала нова проблема — поліція не пускала у потяг чоловіків призовного віку. Поліцейські перегородили Андрію дорогу, хоча той і показував документи про інвалідність.
«Дитина зайшлася в істериці. Кричав, благав: відпустіть тата, ми без тата загинемо, ми загинемо. Почав смикати їх за штани, камуфляж, автомат. Один з поліцейських проявив людяність, пішов на зустріч сім’ї та випустив мене», — розповідає Андрій.
У поїзді їм також було нелегко — вагон «Інтерсіті» був вщент забитий. Всю дорогу до Львова Андрію довелося їхати стоячи. Через духоту він ледь не втратив свідомість. Нелегко було й собаці Боні, що їхав у переносці.
«Він нічого не хотів їсти. Випив від сили кілька крапель водички. Ми його постійно заспокоювали. Він відчував, що нам теж складно. Але з божою поміччю ми доїхали. Бачите: живі, здорові», — говорить харків’янин.
У Львові районна адміністрація поселила сім’ю Андрія у ліцей. Тут нарешті вони змогли відпочити і перевести дух.
«Мені тут гріх жалітися, — говорить Андрій. — Я знаю, що ляжу й прокинуся, мене підтримають. Щось потрібно — я підійду до адміністрації. Вислухають. Зрозуміють ситуацію. Чим зможуть, тим допоможуть. У наш час це дуже важливо. Рідко, коли люди так ставляться одне до одного. Може, це тому що ми — інваліди?».
«Хочеться бути корисним»
О дев’ятій вечора мешканці притулку приходять у хол ліцею на збори. Харків’янин Стас пропонує переселенцям скинутися на бойлер. Зараз у ліцеї тільки один 40-літровий водонагрівач, якого на всіх не вистачає. Учасники зборів — за, але не у всіх є гроші.
До того мешканці вже скинулися і встановили пральну машину й навіть зробили ремонт у щитовій.
«Там сиро було, тиньк сипався. Ми будівельники — руки знають, як це робити. Зашпаклювали, зробили «косметику». Так і живемо. Допомагаємо. Хочеться бути корисним», — пояснює зварювальник із Харкова Віталій — лисуватий чоловік років 35-ти.
Прихисток для переселенців у шкільній спортивній залі Львова. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
У притулку він вже три тижні. У Харкові поряд з його домом розташований авіазавод, який активно обстрілювали російські війська. Разом з дружиною та двома дітьми вони були змушені ночувати на станції метро, переповненій людьми. 2 березня, коли після чергової безсонної ночі вони повернулися додому, неподалік пролунав потужний вибух. Стіни дому затремтіли. Виявилося, що російські літаки скинули дві бомби на телевежу, яка стояла неподалік.
«Це був сигнал, що дітвору треба вивозити в більш безпечне місце. Тому що вже просили: тату, я хочу жити», — згадує Віталій.
Він взяв каністру і побіг на заправку за пальним, щоб вибратися з міста автівкою. На вулиці він побачив, що у сусідніх будинках повилітали вікна.
«Це була друга мотивація терміново тікать. Думаю, зараз ще прилетить. А ми без вікон, без плівок, щоб можна було залатати. У нас же ні будівельних магазинів, нічого», — розповідає харків’янин.
На бензоколонці пальне видавали лише волонтерам. Але Віталій одразу сказав, що йому потрібно рятувати дітей, і заправник зглянувся.
«Налив десять літрів і навіть грошей не взяв. Каже: ти нічого не знаєш, нікому не кажеш, де взяв, йди з Богом», — згадує Віталій.
Він заправив машину і через кілька днів із дружиною, дітьми і тестем доїхав до Львова. Сім’ю він відправив до Польщі, а сам залишився у ліцеї й зареєструвався у військкоматі.
У Харкові Віталій працював на оборонному заводі й сподівається знайти застосування своїм навичкам у Львові. Мерія запустила телеграм-канал для працевлаштування переселенців. Нещодавно Віталій знайшов вакансію на бронетанковому заводі, але на його листи не відповідають, слухавки не піднімають. Можливо, це пов’язано з тим, що завод нещодавно розбомбили, і виробництва там більше немає.
«Я спеціаліст, який вчився на ливарку, на зварювання. Це не так просто: взяв людину — працюй. Потрібно знати, як це робити, дуже багато тонкощів. Я знаю свою справу, я хочу допомагати країні! Але поки що таке неспівпадіння», — сердиться Віталій.
О 22:00 шкільний охоронець гасить у спортзалі світло. Мені дісталося спальне місце у центрі баскетбольного поля. На кариматі під вовняною ковдрою — тепло і м’яко, але людям з чутливим сном, мабуть, виспатися тут складно. Всю ніч у залі не вщухає хропіння, а зранку яскраве світло наповнює приміщення через величезні вікна.
Коли всі прокинулися, дві мої сусідки по залу — Світлана та її мама — йдуть вигулювати двох пухнастих котів: рудого Кузю і чорного Тимошу.
Жінки приїхали до Львова з Донбасу. Для Світлани це вже другий вимушений переїзд. У 2014 році вона перебралася з Луганська до матері у Сєвєродонецьк, працювала бухгалтеркою у банку. 24 лютого війська «ДНР» та Росії почали обстрілювати околиці міста, де жила Світлана, і вони з мамою перебралися до брата у центр. Через тиждень бомби почали падати і там, і жінки вирішили евакуюватися.
«Було дуже страшно, небезпечно. Неможливо було весь час сидіти у підвалі без води, без світла, без їжі, без нічого. Магазини не працювали, аптеки не працювали. Можливо, один-два магазини відчинялися на кілька годин, але там — порожні полиці», — пояснює рішення Світлана.
Притулок для переселенців у шкільному спортзалі Львова. Фото: Олексій Арунян, Ґрати
Разом з мамою, 87-річною жінкою, і котами вони спершу відправилися на евакуаційних автобусах у Слов’янськ, а звідти — до Львова. У ліцейському спортзалі живуть чотири дні. Тут хочуть ще трохи відпочити й рушити далі — до Польщі. Там жінки розраховують перечекати тяжкі часи. За даними ООН, за кордон виїхали вже понад чотири мільйони українських біженців — в основному жінки та діти.
Як і багато хто з них, Світлана сподівається повернутися додому, але зізнається, що дуже переймається невизначеністю.
«Дуже лякає невідомість. Це, мабуть, найстрашніше. Бомбардування ми пережили, ми у відносній безпеці. А що буде далі? Мені сорок років. Буде складно починати жити спочатку, — зітхає вона. — Але ми сподіватимемося на краще. Я думаю, все у нас буде добре. Головне, щоб війна закінчилася».
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
