Бійця 108 ОГШБ катували у російському полоні, щоб на суді взяв на себе вбивство цивільного — як слідчий комітет РФ сфабрикував справу
Сергій Бойчук. Фото з надано Бойчуком
Суд в окупованому Росією Луганську призначив 20 років колонії суворого режиму військовополоненому Сергієві Бойчуку, механікові-водію 108 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ. Коли у жовтні 2024 року чоловіка змогли повернути з російського полону, він розповів про системні катування та знущання, якими його змусили взяти на себе провину за воєнний злочин — обстрілі житлових будинків та вбивстві цивільного у селищі Миколаївка Сіверськодонецького району на Луганщині. За схожими обвинуваченнями засудили іншого механіка-водія з цього ж підрозділу Ігоря Лемешева та командира їхньої роти Андрія Савчука. Бойчук разом із ними потрапив у полон біля села Спірного на Донеччині у липні 2022 року.
«Ґрати» розібрали вирок Бойчуку та розповідають, як Слідчий комітет РФ сфабрикував справу про обстріл Миколаївки.
Засідка біля Спірного
Група військовослужбовців 108 окремого гірсько-штурмового батальйону потрапила у засідку 14 липня 2022 року. Сергій Бойчук, якому тоді було 29 років, згадує, що мав ще тиждень відпочинку після попереднього чергування, однак відгукнувся на прохання поміняти побратимів на позиції біля села Спірне за 50 кілометрів на північ від Бахмута, майже на межі між Донеччиною та Луганщиною. Разом із іншими механіками-водіями Ігорем Лемешевим, Максимом Сахном та командиром роти Андрієм Савчуком він вирушив туди. Від інших бійців вони знали, що ситуація на цих позиціях надскладна.
«Все одно комусь треба було там стоять», — каже Сергій Бойчук.
Брат Ігоря Лемешева Сергій згадує, що теж мав би їхати з ними, однак напередодні в нього був напад сильного головного болю, він прийняв ліки й заснув. Вранці Ігор не став будити брата, тільки попросив, щоб його оглянув лікар.
«Поїхали хлопці без мене», — говорить Сергій Лемешев.
Коли джип із чотирма українськими бійцями заїхав на позицію, виявилось, що там в окопах російські військові.
«Вони нас пропустили. Ми заїхали, з машини почали виходити — [по нас] почали стріляти», — розповідає Сергій Бойчук.
Згадує, що куля збила з голови каску, він зробив кілька кроків уперед, щоб її підняти, і впав. Далі памʼятає, що не міг ані вдихнути, ані видихнути: «Крикнув хлопцям, що я поранений».
Завʼязався бій. Українські військові намагались відступити, однак противник відрізав єдиний шлях відходу. Бійці викликали підтримку артилерії, але снарядів не вистачало. Іншої підмоги не було. Коли у всіх закінчились набої, їх взяли у полон.
Росіяни залишили важкопораненого Сахна на позиції, а Бойчука, Савчука та Лемешева забрали з собою.
Сергій (ліворуч) та Ігор (праворуч) Лемешеви. Фото з соцмереж братів
Командир батальйону Володимир Болехан , який також тоді був на позиціях у тому районі, каже, що оперативна ситуація швидко змінювалась, росіяни активно наступали і українським бійцям доводилось вступати у зустрічні бої у посадках.
Він бачив на відео з дрона, як росіяни завели його хлопців у підвал одного з приватних будинків у Спірному. Каже, що доки їх звідти не вивезли далі до Врубівки, той будинок не обстрілювали, аби полонених не привалило.
З перших днів полону Сергій Бойчук памʼятає біль від поранення у спину та жорстокі катування під час допитів. Пригадує, що тоді носив оселедець, і росіяни його одразу зрізали. Чоловіка били, душили пакетом від сухпайка, приставляли ножа до шиї чи геніталій, цілились туди з пістолета, а потім натискали на гачок і робили холостий постріл. Так само допитували його побратимів.
«Вибирали, кого з нас застрелити, [змушували], щоб ми самі вибрали. І от у мене поранення було, то мені його ще рукою розривали — ну, так допитували. Багато разів на розстріл витягували. Ну, і потім я вже тільки пам’ятаю, що один нам із сім’єю казав прощатися», — розповідає Сергій.
Бійців кілька разів перевозили по різних місцях базування російських підрозділів, зокрема у Лисичанську, Рубіжному та Сіверськодонецьку, де, за свідченнями Сергія Бойчука, їх продовжували допитувати та катувати. Поміж допитами військовополонених примушували до фізичної праці: у Рубіжному, наприклад, їм наказали розвантажувати вантажівку з українським пивом.
Далі два тижні їх тримали у комендатурі Луганська. Звідти Бойчука возили у місцеву лікарню, коли у нього загноїлося поранення. За словами Сергія, це теж було тортурами: хірурги чистили рану скальпелем без знеболення. Повноцінного обстеження пораненому теж не проводили і — попри його стан та за наказом головного лікаря — не стали залишати у лікарні, виписали і відправили назад до комендатури. Після повернення з полону українські лікарі знайшли у Бойчука металеві уламки у спині та у щелепі, які залишились внаслідок поранення у 2022 році.
15 липня телеграм-канал 4-ї бригади угруповання «ЛНР» опублікував відео із допитом Андрія Савчука та повідомленням, що бійці 14-го батальйону «Призрак» цієї бригади взяли у полон командира роти 108-го батальйону. На відео голос за кадром питає: «Чи тебе бив хтось?» Савчук відповідає, що ні, «надали допомогу, дали води і цигарок». Видно, що в нього звʼязані руки. На фоні чутно вибухи.
Ще за кілька днів, 19 липня, на російському телеграм-каналі «Воєнні злочинці» опублікували відео з допитом Ігоря Лемешева, де він, серед іншого, закликає українських військових здаватися і запевняє, що росіяни до полонених нормально ставляться. Чоловік виглядає змарнілим та розгубленим.
2 серпня трьох полонених бійців 108 батальйону забрали до луганського СІЗО. Там Сергій Бойчук провів наступні півтора року. Там же до грудня 2022 року тримали Лемешева й Савчука.
Зізнання під катуваннями
Сергій Бойчук згадує, що у СІЗО Луганська полонених щоденно били, особливо сильно під час «прийомки», коли їх вперше привезли до установи.
«Нас два рази в день виганяли на коридор на перевірку. І коли вибігаєш, руки за голову, тебе б’ють тими ПРами , присідаєш під стіну. Всі вибігли — доповідають, скільки чоловік у камері, скільки поранених, кому потрібні перев’язки. І коли називають твоє прізвище, ти називаєш ім’я, по батькові і забігаєш назад у камеру. І так само б’ють цими ПР», — розповідає Бойчук про будні військовополонених у луганському СІЗО.
Каже, що в камері пʼять на шість метрів тримали 27 людей у цілковитій антисанітарії.
У середині серпня 2022 року Бойчука викликали до кабінету оперативників, де змусили підписати згоду на співпрацю. Перед цим полоненого катували: били утрьох книжками по голові, деревʼяною палицею та гумовими кийками, застосовували до нього електрошокери, доки ті не розрядились.
«Потім ще прийшов начальник оперчастини, дістав ще один електрошокер поліцейський і вдарив мене прямо під серце цим електрошокером. І сказав: “Ти знаєш, що сьогодні за свято?” Кажу: “Так, знаю”. Каже: “Ну, тобі пощастило, що сьогодні таке велике свято, ми не хочемо проливати кров”. А саме Маковея було, 14 серпня», — розповідає Сергій.
Перед ним поклали аркуш паперу і сказали писати під диктовку. Коли він усе підписав, йому почали погрожувати підкинути цей папірець однокамерникам, щоб нацькувати їх на нього.
«Потім приїхали ці СКшники (представники Слідчого комітету — Ґ), почали нас там кріпити. Ну, психологічно дуже так [тиснути]. Били там. Стоїш до стіни обернутий, підійде один — головою об стіну стукне. Каже: “Ти мені не подобаєшся”. Або по нирках вдарить», — згадує Бойчук.
За словами чоловіка, побиттями займались саме співробітники СІЗО, але ймовірно — за наказом слідчих.
«Я думаю, що вони цю команду давали, щоб нас пресувати, щоб ми боялися відмовитися», — каже Сергій.
Наприкінці серпня полонених вишикували у коридорі та по одному викликали до кабінету, де були російські слідчі.
«Один із цих СКшників до мене каже, що наша влада українська судить їхніх строковиків, і вони будуть так само робити — судитимуть нас», — розповідає Бойчук.
Слідчий заявив Сергію, нібито має дані, що той обстрілював цивільне населення у Миколаївці зі своєї БМП-1, тобто скоїв воєнний злочин. Той спробував заперечити, але швидко зрозумів, що слідчого його пояснення не цікавили. Під примусом підписав якісь документи. Каже, що тексту, який підписував, навіть не бачив, бо той прикрили іншим аркушем.
За кілька днів Бойчука знову викликали до слідчого, і він дізнався, що проти нього відкрили кримінальну справу.
У вересні 2022 року полоненого вивезли на слідчий експеримент, аби він показав, звідки начебто вів обстріл.
«Я так рукою показав у сторону. Типу напрямок. Це звичайна посадка була біля дороги в самому Луганську», — каже Сергій.
За п’ять місяців представник Слідчого комітету приїхав ще раз — із новими паперами на підпис. А в червні 2023 року з полоненим повторно провели слідчий експеримент — вже у самій окупованій Миколаївці. Цього разу Бойчука везли разом із механіком-водієм іншої БМП Ігорем Лемешевим, якого також пізніше обвинуватили в обстрілі мирного населення.
«Зайшли у найпершу хату, яка там розбита була. І так згори, щоб було просто видно, що той будинок розбитий, пофотографували, я пальцем показав», — згадує Сергій.
Йому інкримінували використання заборонених методів війни та вбивство загальнонебезпечним способом, вчинене групою осіб з мотивів ідеологічної ненависті .
Українському військовополоненому закидали порушення Женевських конвенцій у зоні проведення російськими силами «спеціальної військової операції», хоча Росія ніколи не визнавала факту війни з Україною, але разом з тим вважає, що після 21 лютого 2022 року, коли Росія визнала «ЛНР» та «ДНР», конфлікт на Луганщині та Донеччині набув статусу міжнародного. Насправді ж Росія фактично окупувала ці території ще у 2014 році, що, зокрема, підтвердив Європейський суд з прав людини.
За версією слідства , на початку червня 2022 року командування їхнього батальйону віддало наказ своїм бійцям обстрілювати цивільні будинки та «місця загального користування» Миколаївки Попаснянського району Луганщини, щоб не дати місцевим жителям залишити селище та використовувати їх для прикриття військових обʼєктів. Тож тих бійців, які начебто погодились виконувати цей наказ, слідство вважало співучасниками злочину, вчиненого групою осіб за попередньою змовою.
Старший солдат Бойчук, за версією російського слідства, ставився негативно до жителів підконтрольних угрупованню «ЛНР» територій (до яких слідчі зарахували й цивільних з Миколаївки, хоча до кінця червня 2022 року селище ще було під українським контролем), бо вважав їх проросійськими, і тоді в нього виник особистий намір їх убити.
Як зазначено у матеріалах справи, 2 червня до селища нібито висунулась група з 26 бійців ЗСУ, серед яких був Бойчук на БМП-1, озброєній 73-мм гладкоствольною гарматою «Грім». Прибув на позицію першим о другій годині дня.
Зупинився на відстані прицільної стрільби десь за кілометр від південної околиці селища, пересів на місце оператора та здійснив щонайменше 5 пострілів осколково-фугасними снарядами у напрямку житлового будинку по вулиці Миру, 58, хоча бачив там людей. Внаслідок цього обстрілу загинув літній місцевий чоловік Борис Дегтяренко.
«Мирне населення Миколаївки знищувалося, щоб у їхніх смертях звинуватити військовослужбовців РФ, сформувавши у [іншого] мирного населення негативне ставлення до військовослужбовців РФ, і щоб надалі мирне населення самостійно вело підривну діяльність на звільнених територіях», — стверджувало російське слідство.
І примусило з усім погодитись військовополоненого Сергій Бойчука.
Як загинув Борис Дегтяренко
Миколаївка була насправді маленьким селищем: кілька основних вулиць і дорога, що наскрізь до траси Бахмут — Лисичанськ, повз приватні будинки та кам’яний Свято-Миколаївський храм. Перед повномасштабним вторгненням, за даними місцевої адміністрації, там жило понад сто місцевих мешканців, а ще дачники.
Селище перебувало під українським контролем до 24 червня 2022 року. Десь із 10 квітня у Миколаївці не стало електрики, після чого люди потроху почали евакуюватися своїми машинами. Але деякі залишалися і навіть садили городи, сподіваючись на те, що все затихне. Попасна була вже окупована, і волонтери, які везли туди гуманітарну допомогу, залишали її у Миколаївці, бо далі не можна було проїхати. У травні почалися сильні обстріли, тож люди продовжили виїжджати. У червні у селі майже нікого не залишилось — українські військові вивезли кілька родин, а також пораненого священника і кількох жінок з храму, після того, як він потрапив під обстріл.
Зруйноване селище Миколаївка, Сіверськодонецького району Луганської області. Скриншот з Google Maps
69-річна Валентина Дегтяренко з родиною виїжджала 30 травня під сильним обстрілом. За день до цього також обстрілювали селище, і тоді загинув дядя Боря — 83-річний Борис Дегтяренко, рідний дядько чоловіка Валентини.
«З льоху не можна було вийти! Я спробувала вилізти подивитись, а воно як почало лупити — і мене [ударною] хвилею прямо з верхньої сходинки кинуло назад у льох», — згадує той день жінка.
Вона тоді забила плече, яке досі болить. Рідні злякалися, що від удару жінка померла, але все обійшлося. Ввечері від знайомих надійшла звістка, що загинув чоловіків дядько.
Його смерть бачив інший місцевий, Сергій Журавель, який зайшов до Бориса у гості, та їм довелось ховатися у льосі, коли почалися обстріли. Він розповів рідним, що щойно Дегтяренко вийшов назовні подивитись на наслідки обстрілу, по ньому прилетів уламок, влучив у голову біля ока. Борис загинув миттєво.
Валентина Дегтяренко памʼятає, що хотіла піти до Бориса, але її стримали, бо було надто небезпечно.
«Я плакала вдома, що не могла нічим йому допомогти», — каже Валентина.
Бориса Дегтяренка поховали на його ж подвір’ї. Точної дати жінка не знає, але це сталося впродовж кількох днів після загибелі. Валентині про це розповіли односельці, коли вона вже виїхала. За їхніми словами, ховали українські військові, бо через обстріли місцеві люди боялися ходити по селищу.
Валентина Дегтяренко — не єдина родичка Бориса. В нього ще залишилась падчерка. Вона раніше жила у Сіверськодонецьку, у перші місяці війни приїжджала до вітчима у Миколаївку, але потім виїхала з Луганщини.
З травня по червень 2022 року, за підрахунками самих миколаївців, загинуло семеро людей із їхнього селища включно із Борисом Дегтяренком. У середині травня машина, в якій їхало пʼятеро цивільних із Миколаївки, потрапила під обстріл під Соледаром, і згоріла разом із пасажирами. У середині червня загинула також 80-річна жінка: вона була серед тих, хто потрапив під обстріл у храмі у селі. Її повезли у бахмутську лікарню, але врятувати не змогли — постраждала померла від поранень. Її поховали на кладовищі у Бахмуті.
До Миколаївки наразі не можна потрапити. Колишні мешканці, які розʼїхалися хто куди, кажуть, що там усе зруйновано вщент.
«Верховний суд ЛНР» іменем РФ
Засідання у справі Сергія Бойчука призначили на День незалежності України — 24 серпня 2023 року у так званому Верховному суді «ЛНР». У Луганськ Сергія Бойчука везли з колонії № 38 в окупованому Свердловську, куди його раптово перевели за місяць до цього.
Спочатку чоловіка завели до будівлі навпроти суду, щоб записати відео зі зізнанням.
«Я сказав, що на суді погоджусь, що визнаю свою провину, що я те зробив. А на відео я не буду таке записувати. Але дуже швидко вони мене переконали. Змусили це на відео сказати», — розповідає Сергій.
Він згадує, що під час запису помилився із датою: сказав 6 червня замість 2-го, бо насправді не знав, коли, на думку росіян, він нібито обстріляв Миколаївку.
Це відео опублікували на сторінці Слідкому у телеграмі після того, як військовополоненому оголосили вирок. На ньому спиною до камери стоїть чоловік у камуфляжі та у бронежилеті з написом «Слідчий комітет». Бойчук — у чорній арештантській робі явно більшого розміру, в нього брита голова, із зусиллям говорить російською.
«А в мене тоді вже ноги відмовляли. Я ледь ходив. Я тоді й 50 кілограмів не важив. І зір втратив, читати взагалі не міг. Дуже тоді зі здоровʼям були проблеми», — описує Сергій свій стан.
Після запису відео полоненого повели на суд в іншу будівлю. Обвинувачення представляв Андрій Долгіх, прокурор воєнної прокуратури обʼєднаного угруповання військ — підрозділу, який базується у Ростові-на-Дону та був створений у березні 2023 року для участі у справах, пов’язаних із війною.
Перед засіданням Долгих підійшов до Сергія і порадив йому «не вимахуватися», не «ризикувати здоровʼям» та беззаперечно визнати свою вину у суді.
Зізнатися просила й адвокатка, яка начебто мала захищати його інтереси. Це було вперше, коли Бойчук побачив свою захисницю, хоча у матеріалах справи написано, що адвокат у нього був і в суді, і під час досудового слідства.
«Я до неї кажу: “Ну, ви ж розумієте, що я цього не робив”. Вона каже, що такими справами, як моя, займається з 2017 року, і що мені краще визнати цю провину. Каже: “Тебе засудять і швидше поміняють”», — пригадує чоловік.
Таку ж риторику Сергій Бойчук чув і від деяких слідчих у СІЗО, коли вони примушували його до зізнання.
Судовий процес тривав два дні.
Засідання відбувалися у закритому форматі. Суддя — Євген Реус, що раніше працював в українському апеляційному суді Луганської області, але був звільнений із посади у 2017 році за «сприяння діяльності терористичної організації “ЛНР”».
За словами Сергія Бойчука, на початку засідання, перед тим, як зачитати матеріали справи, суддя звернувся до нього й сказав, що не варто було брати зброю до рук, а навпаки, треба обʼєднуватись із Росією та Білоруссю та йти воювати проти НАТО з Європою.
Реус також попередив військовополоненого, що якщо той відмовиться свідчити на засіданні, то суд врахує те, що Бойчук казав під час слідства, а також його притягнуть до кримінальної відповідальності за неправдиві покази.
Сергій Бойчук дізнався про подробиці своєї справи лише на суді.
Коли почався розгляд, з’ясувалося, що потерпілим у справі був не загиблий Борис Дегтяренко, а ще один житель Миколаївки Сергій Меркулов.
«Ґрати» змогли підтвердити зі слів інших односельців, що цей чоловік був сусідом загиблого. За їхніми словами, він ніде не працював, жебракував, та його часто бачили напідпитку. Меркулов залишався у Миколаївці в окупації, займався тим, що збирав металобрухт.
У справі були його покази, а також свідків та спеціаліста. Ці люди особисто не виступали у суді, прокурор зачитав їхні свідчення.
Меркулов повідомив слідству, що Дегтяренко був його добрим другом. Він зазначив, що Дегтяренко нібито розбирав завали будинку, в якому мешкав, коли почався обстріл.
«Снаряд пролетів у безпосередній близькості від голови Дегтяренка, в результаті чого голова відділилася від тулуба та згоріла», — цитував його прокурор.
Меркулов свідчив, що відніс тіло загиблого подалі від будинку та поклав на узбіччя, бо не було можливості поховати, а звідти його забрали волонтери.
За матеріалами слідства, під «волонтерами» мались на увазі співробітники похоронного бюро «Василіса-плюс», яке займалось із квітня 2022 року «волонтерською діяльністю з поховання та кремації трупів мирних громадян». Вони доставили тіло до центральної лікарні у Сіверськодонецьку 4 червня та повідомили, що причиною смерті була мінно-вибухова травма.
Медсестра цієї лікарні та керівник похоронного бюро «Василіса-плюс» виступили свідками у справі. Вони зазначили, що дійсно 4 червня мали справу з тілом літнього чоловіка. Водночас у їхніх свідченнях не було пояснень, хто і як ідентифікував його як Бориса Дегтяренка.
Медсестра розповіла, що у травні — червні 2022 року у звʼязку з великою кількістю смертей цивільних у Сіверськодонецьку та інших населених пунктах вона мала додаткові обовʼязки з оформлення свідоцтв про смерть, а також збирала дані про місця та причини загибелі людей, яких привозили до лікарні різні волонтерські організації.
За словами жінки, свідоцтво про смерть Дегтяренка вона не оформлювала через те, що не мала технічної можливості це зробити. Розтин тіла, яке привезли, не проводили, а через те що не дали про себе знати родичі загиблого, його кремували. Де саме це відбулося — їй теж було невідомо, «бо потік загиблих був дуже великий, і ще були мобільні пункти кремації, які постійно переміщувались».
Керівник похоронного приватного підприємства «Василіса-плюс» підтвердив, що тіло, про яке йдеться, вони кремували.
Також у справі фігурувала довідка окупаційної адміністрації «Миколаївського сільського поселення» від 15 вересня 2022 року, якою та констатувала загибель Бориса Дегтяренка 2 червня 2022 року, але як та на основі чого чиновники встановили факт смерті через три місяці без оформленого свідоцтва та ідентифікували особу загиблого, якого на той час вже ймовірно кремували, на суді не пояснювалось.
Прокурор також зачитав покази кількох українських військовополонених, які нібито перебували разом із Сергієм Бойчуком у СІЗО і чули від нього, що він нібито обстрілював житлові будинки Миколаївки у червні, хоча сам Бойчук каже, що він з цими людьми ніколи не був у камері та не спілкувався.
Допитаний слідством «спеціаліст Сорокін Р. А.», який готує особовий склад артилерійських підрозділів РФ, зазначив, що на озброєнні України є БМП-1 з гарматою «Грім» 73-мм, дальність стрільби якої — 1300 метрів, і руйнування будинків на околиці Миколаївки начебто відповідали пошкодженням від потрапляння снаряда з такої гармати. Тож він припустив, що Бойчук міг вистрілити з посадки по житловому будинку.
Прокурор зазначив, що Бойчук сам показав на мапі місце розташування позиції, з якої він нібито робив постріли. Однак в обставинах справи виникла плутанина: слідство помилково стверджувало, що чоловік потрапив у полон місяцем раніше — 14 червня, а не липня, як це було насправді. Також там були неправильно вказані число, місяць і рік народження загиблого.
28 серпня 2023 року суд оголосив вирок. Іменем Російської Федерації військовополоненого Сергія Бойчука засудили до 20 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Бойчук також мав відшкодувати Росії витрати за адвокатів 13 тисяч 244 рублів.
Чоловік пригадує: після засідання прокурор підійшов і пригрозив йому, щоб той не подавав апеляцію, бо «буде тільки гірше».
«Я знав, що нас поміняють. Рано чи пізно. Та все одно почути про такий строк було дуже тяжко. Навіть не знаю, як передати. Хоча я все одно прекрасно розумів, що війна теж не може ще двадцять років продовжуватися. Нас рано чи пізно поміняють. Так воно і вийшло», — каже Сергій.
Сергія Бойчука не було під Миколаївкою
108 батальйон зайшов на Попаснянський напрямок у середині травня та воював там ще у червні. Підполковник Володимир Болехан, який тоді був комбатом, розказує, що спочатку бойові дії на Луганщині відбувалися під Комишувахою, далі ЗСУ довелось відступати на північний захід до Врубівки, Миколаївки — аж до Спірного. Лінія фронту насувалась із кількох боків.
Володимир Болехан. Фото зі сторінки Болехана у фейсбуці
Російські підрозділи наступали на Миколаївку з півдня: від сіл Ниркове, Липове та Вікторівка.
Українські військові зайняли позиції на висоті, які були обладнані ще до повномасштабного вторгнення, бо там стояла система ППО. З цього опорного пункту 108 батальйон корегував вогонь, а росіяни своєю чергою сильно обстрілювали цю позицію та селище з важкої артилерії. Як зазначає Володимир Болехан, 4 червня, зокрема, вони одночасно випустили 12 пакетів «Градів» .
Крім того, на Миколаївку сунула піхота.
«По сто чоловік у день йшло. Наші були на околицях, але ми не пускали їх в село», — каже командир.
Сергій Лемешев згадує, що у травні — червні вони з братом стояли на різних позиціях поблизу Миколаївки. Сергій памʼятає, що брат йому зміг передати подарунок до дня народження 6 червня через іншого механіка-водія. Звʼязку між ними тоді не було.
Разом із тим, чоловік запевняє, що БМП, на яких їздили Ігор Лемешев та Сергій Бойчук, у їхній роті ніколи не використовувались для стрільби. На них здебільшого евакуювали поранених.
Це підтверджує і Сергій Бойчук та зазначає, що механіків-водіїв навіть не вчили стріляти з БМП.
«Моя робота — їздити на машині і дивитися за нею, щоб вона була справна. Щоб я в будь-який момент стрибнув в машину і поїхав, куди потрібно, куди скажуть», — каже він.
За словами Бойчука, 2 червня 2022 року під час подій, які інкримінувало йому російське слідство, він перебував на Донеччині за 100 кілометрів від Миколаївки: спочатку — у Покровську, а пізніше — у селищі Новооленівка Костянтинівського району.
4 червня він розрахувався банківською картою в одному з магазинів Новооленівки — про це залишились дані у системі онлайн-банкінгу .
«В мене саме тоді БМП поламалася, я на ремонті стояв на ремонтній роті», — каже Сергій Бойчук.
Сергій Лемешев підтверджує, що Бойчука з ними біля Миколаївки не було — він приєднався наприкінці червня у Переїзному Донецької області.
«Ігорьок (брат) із ним ще беху (БМП — Ґ) в Переїзному ремонтував. Серьоги [Бойчука] не було довгий час: місяць — півтора. Бо в нього заклинило мотор, і він вирушив на рембат. Рембат був десь позаду, за Бахмутом ще», — згадує Лемешев.
Миколаївку окупували, за даними DeepState та повідомленням тодішнього очільника Луганської обласної військової адміністрації Сергія Гайдая, 24 червня 2022 року. У цей же період російські підрозділи захопили й Сіверськодонецьк та наступали на Лисичанськ. 108 батальйон воював тоді в районі Лисичанського нафтопереробного заводу.
Зробили свідком проти побратимів
Росіяни засудили усіх трьох військовополонених 108 батальйону, які потрапили у полон 14 липня 2022 року, за воєнні злочини, начебто скоєні ними у Миколаївці.
21 серпня 2023 року Ігоря Лемешева суд Луганська засудив до 20 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Обставини справи аналогічні тим, що були у справі Сергія Бойчука, тільки постраждалим був інший цивільний. Лемешева також змусили визнати провину.
А 18 листопада 2023 року оголосили вирок командиру роти Андрію Савчуку, звинувативши, нібито він на початку червня 2022 року з квадрокоптера корегував вогонь «Градів» по приватних будинках у Миколаївці. Суд призначив Савчуку 16 років позбавлення волі у колонії суворого режиму.
Андрій Савчук в російському полоні. Скриншот з відео СКР
Крім того, 30 жовтня 2023 року на сторінці Слідчого комітету опублікували повідомлення про заочний вирок командиру батальйону Володимиру Болехану. Його звинуватили у дачі наказу обстріляти Миколаївку з «Гвоздики» та «Граду» на початку червня 2022 року, внаслідок чого два приватних будинки були пошкоджені. У вироку зазначається, що мирні жителі не постраждали, оскільки встигли спуститися в підвал. Верховний суд «ЛНР» засудив Болехана до 20 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Українського командира, за повідомленням Слідкома, оголошено у міжнародний розшук.
Володимир Болехан не знав про цей вирок. Коли від «Ґрат» дізнався, що його засудили, відкинув усі обвинувачення та пожартував, що думав, його до довічного засудять.
Свідком у справі обох командирів проходив, зокрема Сергій Бойчук, хоча він наполягає, що не давав таких показань під час слідства і здивувався, коли його привезли у суд свідчити.
«Прокурор зачитував свідчення, а я кивав головою. Я навіть не знав, що говорити», — каже Бойчук.
Чоловік памʼятає, що на суді обвинувачений командир роти Андрій Савчук сказав, що покази свідка були правдиві слово в слово.
«Вони зачитували [у суді], що я по радіостанції чув переговори між командиром батальйону і командиром роти. По суті, всі прекрасно знають, що в них закриті канали і я ніяк не міг чути їхні розмови по радіостанції. В нас між собою звʼязку не було, не те що вже між командиром роти і командиром батальйону чути, про що вони там говорили», — пояснює Бойчук.
Він також наполягає, що попри те, що Андрія Савчука суд визнав винним, у нього навіть не було дрона, щоб корегувати вогонь. Володимир Болехан підтверджує, що тоді дронів у підрозділах було мало, ними керував один пілот, який передавав дані по рації командуванню батальйону. Безпосереднього доступу у командира роти до дронів не було.
Одного звільнили, двоє — досі в полоні
Сергій Бойчук з родиною. Фото надано Бойчуком
Після вироку Сергія Бойчука ще пів року тримали у луганському СІЗО — до початку лютого 2024 року. А далі перевели у колонію Вахрушево-2 на Луганщині. У жовтні 2024 року його обміняли разом із Максимом Буткевичем — вони були першими і наразі залишаються єдиними військовополоненими з цієї колонії, які пішли на обмін.
Андрій Савчук та Ігор Лемешев — досі у полоні. За останніми даними, їх у кінці 2025 року вивезли спочатку у колонію у Брянці на окупованій Луганщині, а звідти у січні 2026-го етапували в різні колонії у РФ.
Максим Сахно вважається безвісти зниклим. Тіло загиблого військового із таким же пораненням у пах, яке дістав Сахно під час бою, і смертельним пораненням в голову пізніше змогли забрати з позиції під Спірним. Але його досі не вдалося достовірно впізнати. ДНК-експертизу провести було неможливо, бо не було, з ким порівняти зразки.
Брат Ігоря Лемешева Сергій в одному з боїв біля Спірного у жовтні 2022 року дістав важке поранення і втратив зір. Він проходить реабілітацію за кордоном і разом з тим надає розголос історії свого брата, сподіваючись пришвидшити повернення Ігоря з полону. Каже, що вони завжди були разом, підтримували один одного, разом у лютому 2022 року повернулись з-за кордону, де працювали, щоб захищати Батьківщину.
Сергій Бойчук пройшов реабілітацію після полону та повернувся у військо.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
