«За свої проступки повинен платити кожен сам». Які наслідки матиме рішення Верховного суду у справі про компенсації постраждалим від «Беркуту» на Майдані

Велика палата Верховного суду України 27 травня розглянула касаційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на вирок Деснянського районного суду Києва у справі колишнього заступника командира полку міліції особливого призначення «Беркут» (розформований 25 лютого 2014 року внаслідок подій на Майдані, під час яких беркутівці брали участь у силових операціях проти мітингарів, що призвели до людських жертв) Сергія Марченка. Суддя Деснянського райсуду Дмитро Шмигельський у 2024 році засудив Марченка до 15 років позбавлення волі як командира підрозділу, який брав участь у жорстокому розгоні  протестувальників на Майдані 11 грудня 2013 року, а також за зраду присязі, коли беркутівець втік до окупованого Криму та продовжив там службу у російському «Беркуті». А, крім цього, стягнув з Марченка і МВС солідарно 200 тисяч гривень на користь постраждалого від дій спецпризначенців на Майдані. Міністерство не оскаржувало покарання для колишнього підлеглого, а намагалося довести, що не має сплачувати компенсацію за його дії. 

Раніше суди у справах Майдану вже ухвалювали рішення про відшкодування шкоди постраждалим від дій силовиків — у тому числі під час розгону протестувальників у ніч на 30 листопада 2013 року. Але дотепер судді зобовʼязували засуджених і державу в особі конкретних органів сплачувати компенсації разом. Тепер Велика палата поклала відшкодування виключно на державу. 

«Ґрати» відновили хронологію розгляду, вивчили позиції сторін у процесі та розповідають про наслідки рішення Верховного суду.

Приїхав до Києва для розгону протестувальників: склад злочину 

Сергій Марченко народився 15 січня 1976 року в селі Краснодольне в Криму і проходив службу в місцевій міліції. У 2013 році його призначили заступником командира полку міліції особливого призначення «Беркут» — начальником штабу при Головному управлінні МВС України в АР Крим. А 30 квітня того ж року він отримав спеціальне звання підполковника міліції. 

21 листопада 2013 року в Києві почався Євромайдан. Уже наступного дня тодішній міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко розіслав телеграми з вимогою відрядити до столиці працівників «Беркуту» на підсилення київським міліціонерам. З Криму вирушила група зі ста спецпризначенців на чолі з Марченком. 

9 грудня 2013 року Київська міська рада звернулася з позовом до Печерського райсуду Києва з вимогою до тих, хто подав повідомлення про безстроковий мітинг в середмісті, звільнити тротуари, пішохідні переходи, автодороги від «різних предметів, які на них перебувають та перешкоджають проїзду транспортних засобів і вільному переміщенню пішоходів». Суддя Вікторія Гаркава у той же день без повідомлення відповідачів задовольнила позовну заяву та заборонила протестувальникам «чинити перешкоди у вільному пересуванні громадянам, вчиняти дії щодо блокування тротуарів, пішохідних переходів, автомобільних доріг на вулицях». Фактично йшлося про заборону Майдану. 10 грудня, скориставшись ухвалою, керівництво МВС розробило план розгону протестувальників. Заступник начальника Головного управління МВС України у Києві — начальник міліції громадської безпеки Петро Федчук затвердив розрахунок сил та засобів міліції, залучених для охорони громадського порядку. 

Близько опівночі перед барикадами зʼявилися судові виконавці. Вони зачитали рішення судді Гаркавої, але протестувальники відмовилися звільняти вулиці. І тоді до середмістя Києва влада стягнула міліцію.  Усього в ніч з 10 на 11 грудня на вулиці вивели 5101 міліціонера, у тому числі 100 спецпризначенців кримського «Беркуту», яких очолював Марченко. Кримські беркутівці були серед тих, кому керівництво доручило штурмувати Хрещатик. 

У вироку Деснянського районного суду, який у 2024 році отримав Марченко, йшлося, що заступник командира кримського «Беркуту» віддав наказ підлеглим якнайшвидше витиснути протестувальників і звільнити від них вулицю Хрещатик та Майдан Незалежності. Спецпризначенці розділилися на дві групи: одна з яких рухалася Хрещатиком у напрямку Київської міської державної адміністрації, а друга — в напрямку готелю «Козацький». Беркутівці почали без попередження бити громадян руками, ногами та гумовими кийками, хоча, на думку суду, розуміли, що протестувальники не порушують громадський порядок та не вчиняють протиправних дій. За висновком суду, постраждали 20 мітингарів: один з них отримав ушкодження середнього ступеня тяжкості — забій лівого колінного суглоба з пошкодженням медіального меніска, ще вісім — легкі тілесні ушкодження, та 11-м було завдано фізичного болю. Як правило, останніх били гумовими кийками по голові, тулубу і руках. 

Зіткнення між протестуючими і силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євгеній Фельдман, Ґрати

Також кримські беркутівці затримали вісьмох протестувальників, яких доправили до Шевченківського райуправління, щоб скласти протокол за порушення громадського порядку. Проте працівники Шевченківського РУ звільнили затриманих «через відсутність підстав для притягнення до будь-якого виду юридичної відповідальності». 

Дії Марченка на Майдані Деснянський райсуд Києва кваліфікував за двома статтями: перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу», вчинене з застосуванням спецзасобів частина 2 статті 365 ККУ та незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій стаття 340 ККУ . Підставою для обвинувачення стали покази потерпілих і свідків, які впізнали Марченка як старшого групи кримських беркутівців, білінг телефонного оператора, який підтвердив, що підсудний в момент розгону був на Майдані, підтвердження від Шевченківського райсуду Києва, що матеріали на затриманих протестувальників не надходили — тобто не було законних підстав їх затримувати. 

Ще однією статтею у вироку стала державна зрада стаття 111 ККУ , оскільки Сергій Марченко повернувся до Криму, а після початку російської окупації вступив на службу до створеного Росією «Міністерства внутрішніх справ по Республіці Крим» на посаду командира загону міліції особливого призначення «Беркут». 10 вересня 2014 року, за інформацією слідства, Марченко в окупованому Сімферополі склав присягу працівника правоохоронних органів Росії. Як наполягало обвинувачення, колишній український міліціонер «сприяв функціонуванню незаконно створених окупаційних правоохоронних органів РФ на окупованій території України (АР Крим), зміцненню окупаційної влади РФ та недопущенню контролю України над цією територією». 

Затримати Марченка дотепер не вдалося, тож суддя Дмитро Шмигельський 4 березня 2024 року виніс підсудному заочний вирок, в якого визнав його винним за усіма інкримінованими статтями. 

Сукупно колишній беркутівець отримав 15 років позбавлення волі з трирічною забороною працювати в правоохоронних органах. 

Незаконно затриманий: історія цивільного позивача

Учасник другої сотні Самооборони Майдану Юрій Яців застав початок штурму. Як розповів він «Ґратам», помітивши скупчення «Беркуту», протестувальники загородили собою прохід між барикадою і Будинком профспілок. Юрій та його побратими з другої сотні опинилися в першому ряду. 

«Вони тиснули на нас, ми тиснули на них. Потім беркутівці з другого ряду почали завдавати по нас ударів кийками. Ми чіплялися їм за бронежилети, хотіли їх повалити, щоб хоча б нас не повбивали. У них були пластмасові кийки з ручкою з боку. Вони трималися за кінець кийка і ручкою били нас по голові, щоб сильніше боліло, щоб голову розсікало», — згадує Юрій Яців. 

Учасник другої сотні Самооборони Майдану Юрій Яців (ліворуч) під час Євромайдану. Фото з особистого архіву Яціва

Інші протестувальники почали розбігатися, а Яців повис на одному спецпризначенці «Беркуту», спробував його повалити. Натомість його побили дубинками, після чого він не міг йти самостійно, і його тягнули до автозака. Протестувальника затягли до автозака, а потім доправили до Шевченківського райуправління міліції. Там затриманого допитали та знову побили. 

«Зайшло ще два мужики в кабінет. Один почав мені погрожувати і принижувати: “Подивись на себе, ти як бомж, у що ти одягнений”. Я стояв біля бочки [з вогнем] і, може, трохи не виглядав так, як середньостатистичний киянин. Принесли папірець і сказали розписатися. Там було написано, що я наніс тілесне ушкодження працівникам “Беркуту”, якщо не помиляюся, 10 чоловікам. Мені стало смішно з того, що там написано. А, коли я почав читати той папірець, один з присутніх у кабінеті почав казати: “Давай підписуй, хулі ти там читаєш, ти що, читати вмієш?”. Я сказав, що не підписую ніяких папірців, поки не ознайомлюся з текстом. Відчув удар і, коли розплющив очі, вже лежав під столом. Я втратив свідомість, напевно, мене той чоловік вдарив в область печінки», — розповідає Юрій Яців. 

Згодом затриманого відпустили і одразу з райуправління він знову попрямував на Майдан. Юрій Яців пригадує, що почувався погано, але не став звертатися до лікарні — на той момент беркутівці навідувалися до медзакладів та викрадали звідти майданівців. Кілька днів відлежався вдома у знайомого, який на той момент жив у Києві, потім звернувся до майданівського шпиталю у Будинку профспілок. Там йому надали допомогу. Але, оскільки Яців так і не звернувся до державних лікарень, конкретний ступінь тілесних ушкоджень у нього не визначений. У вироку Деснянського райсуду зазначено, що Юрій Яців отримав удари гумовим кийком по голові та удар коліном в живіт, що завдало йому фізичного болю. 

Юрій Яців став одним з 20 потерпілих, чиї прізвища перелічені у вироку Деснянського районного суду Києва у справі Сергія Марчека. Також він став єдиним, хто звернувся з цивільним позовом до Марченка та керівництва МВС. Як розповідає потерпілий, сформувати позов йому допомогла «Адвокатська дорадча група». 

«Мені більш цікаво було не матеріальне відшкодування, а щоб беркутівець отримав конкретний строк. Нехай він на окупованій території чи в Росії, де б він не був, сидить і не зможе нікуди поїхати: ні в Європу, ні в якусь цивілізовану країну, — бо його там зловлять і притягнуть до відповідальності, якщо навіть наважиться поїхати. Нехай він сидить, як у клітці», — пояснює Юрій Яців, чому він подав позов.

Зараз Яців служить у Збройних силах України, тож у суді його представницею була адвокатка Оксана Михалевич.

Суддя Дмитро Шмигельський констатував, що цивільний позивач зазнав моральної шкоди, «яка полягає у тривалих душевних стражданнях, негативних емоціях та переживаннях з приводу ушкодження його здоров`я; у порушенні звичного способу життя та необхідності докладання додаткових зусиль для його нормалізації», а також врахував обставини, «при яких потерпілому спричинено фізичний біль та глибину його страждань». Суд ухвалив компенсувати потерпілому 200 тисяч гривень солідарно з засудженого Марченка та Міністерства внутрішніх справ України. Солідарне стягнення значить, що потерпілий у такому випадку може вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Заперечили проти позову: позиція МВС України 

У відповідь на рішення Деснянського районного суду Києва Міністерство внутрішніх справ України подало апеляцію, в якій просило скасувати цивільний позов. Позицію апелянта виклала колегія Київського апеляційного суду в ухвалі від 2 жовтня 2024 року. Як стверджував представник МВС, потерпілий не вказав, хто саме його бив, не додав жодного письмового доказу з цього приводу. Також у МВС вважали, що суд визнав факт отримання тілесних ушкоджень без належних та допустимих доказів. А позивач не зазначив «конкретних протиправних дій (бездіяльності) МВС України, якими йому було заподіяно моральну шкоду, не довів причинного зв`язку між цими діями та їх наслідками». 

Також під час розгляду у Київському апеляційному суді МВС доводило, що взагалі не може бути цивільним відповідачем у справі. На підтвердження цього міністерство наводило положення Цивільного кодексу. Зокрема, стаття 1174 Цивільного кодексу України передбачає, що шкода, від дій чи бездіяльності посадовця або службовця органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Міністерства внутрішніх справ як центрального органу виконавчої влади в цьому переліку немає. А за статтею 1177 шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, має компенсуватися йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. 

«Ґрати» надіслали запит до міністерства з проханням детальніше пояснити свою позицію, проте міністерство перелічило ті самі статті.

Колегія Київського апеляційного суду, втім, з цим висновком не погодилася. Судді послалися на постанову Великої палати Верховного суду від 27 листопада 2019 року. Вона стосувалася відшкодування шкоди від неналежного виконання судового рішення, а відповідачем було Селидівське міське управління юстиції. Судді зазначили, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. 

Командир підрозділу кримського «Беркуту» на Євромайдані Сергій Марченко. Фото: Адвокатська дорадча група

Підрозділ кримського «Беркуту» на чолі з Сергієм Марченком прибув з місця постійної дислокації до Києва за рішенням керівництва МВС України та перебував у розпорядженні київського управління МВС.

«Отже, з урахуванням того, що обвинувачений був службовою особою органу державної влади — працівником міліції, тому саме МВС України як орган державної влади має нести відповідальність за дії працівників міліції та є належним цивільним відповідачем у даній справі», — ішлося в ухвалі апеляційного суду. 

Хто має платити компенсацію: висновок Великої палати 

Міністерство внутрішніх справ після програшу в апеляції подало касаційну скаргу. Спочатку вона опинилася в Касаційному кримінальному суді, а потім її передали на розгляд до Великої палати Верховного Суду. 

Колегія на чолі з суддею Володимиром Королем звернула увагу на вже згадану вище статтю 1174 Цивільного кодексу України — вона безальтернативно покладає обов`язок з відшкодування такої шкоди лише на державу. 

Судді послалися на іншу постанову Великої палати — від 19 червня 2018 року. Тоді колегія дійшла висновку, що гроші на користь позивача мають стягуватися з державного бюджету України, а не з органу державної влади, який по суті представляв державу, та до якого подали позов.

На підставі статті 1174 Цивільного кодексу Велика палата також дійшла висновку, що засуджений Сергій Марченко не може виступати цивільним відповідачем. Отже, у позові Юрія Яціва до нього треба відмовити.

Зіткнення між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Четверо суддів зі складу Великої Палати підготували окрему думку. У ній вони зазначили, що держава не може бути залучена як цивільний відповідач у кримінальному процесі. Незгодні послалися на статтю 62 Кримінального процесуального кодексу України, в якій йдеться, що цивільним відповідачем може бути фізична чи юридична особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Отже, вирок Деснянського райсуду та ухвали Київського апеляційного суду в частині позову треба було скасувати та направити на новий розгляд у суді першої інстанції у порядку цивільного судочинства.

«Потерпілий автоматично потрапить у кінець черги» 

Представниця потерпілого Юрія Яціва, голова колегії «Адвокатської дорадчої групи» Оксана Михалевич з позицією суддів, викладеною в окремій думці, не погоджується, адже таке рішення стало б додатковим тягарем для потерпілих та судової влади. 

«Для потерпілих це значить, що ми 10 років судилися з приводу кримінального процесу, потім йдемо і ще п’ять років судимося в цивільному судочинстві і знову намагаємося комусь щось довести», — розповідає правниця. 

Також, на її думку, кращим варіантом було б стягнення грошей з бюджету МВС, а не з державного бюджету України, бо зараз є велика черга людей, які чекають на відшкодування з державної скарбниці. Потерпілий автоматично потрапить у кінець цієї черги. 

Адвокатка Оксана Михалевич також зазначає, що протягом останніх років МВС у справах Майдану намагається зробити так, щоб питання вирішувалися не на користь потерпілих і обвинувачення, а в інтересах обвинувачених. 

«МВС майже у всіх процесах залучене як третя особа, цивільний відповідач. Цивільний відповідач мав би відповідати тільки на за питання, які стосуються безпосередньо їхнього статусу. Тобто щодо повернення обвинувального акту, всього, що не стосується цивільних позовів, їхня думка взагалі не мала б нікого не цікавити. Суд може її не сприймати і не реагувати ніяким чином. Але деякі судді активно питають, і часто міністерство підтримує сторону обвинувачених», — пояснює адвокатка. 

Намагання міністерства уникнути статусу цивільного відповідача вона також пояснює процесами бюджетування. Адже в такому випадку шкоду треба буде виплачувати з суми, відведеної на функціонування МВС, а не з основних статей бюджету. 

Учасник другої сотні Самооборони Майдану Юрій Яців. Фото з особистого архіву Яціва

Сам Юрій Яців не погоджується з рішенням Великої палати, що моральну шкоду від дій беркутівців має компенсувати виключно держава, а не засуджений. 

«Я негативно ставлюся до того, що держава має платити за чиїсь проступки. За свої проступки повинен платити кожен сам. У нас як за законом: якщо я скою злочин, то я за нього відповідаю. А Марченко скоїв злочин, виконав злочинний наказ, а за нього платить держава? Я вважаю, що це неправильно», — пояснює потерпілий. 

Адвокатка Оксана Михалевич каже, що є кілька вироків, які набрали законної сили, де суди задовольняли цивільні позови потерпілих. Зокрема, 14 червня 2021 року Шевченківський райсуд Києва виніс вирок двом колишнім співробітникам «Беркуту» Віктору Ейсмонту та Володимиру Мохоню у справі про розгін Майдану у ніч на 30 листопада 2013 року. Суддя Володимир Бугіль зобовʼязав стягнути 400 тисяч гривень солідарно з двох засуджених, Головного управління Національної поліції в Києві та Міністерства внутрішніх справ на користь цивільного позивача. 

Адвокатка Світлана Петраковська представляла інтереси потерпілого під час розгляду справи Ейсмонта і Мохоня у Шевченківському райсуді Києва. За словами Петраковської, за пʼять років з моменту ухвалення вироку її клієнт отримав лише половину суми. І головною перешкодою стала позиція Міністерства внутрішніх справ. 

«На даний час до Державної казначейської служби поданий виконавчий лист про стягнення всієї суми з МВС (бо стягувач має право обирати, з кого саме з солідарних боржників стягувати присуджені суми). МВС виплатили 100 тисяч, та ще Національна поліція виплатила в добровільного порядку 100 тисяч. На вимоги казначейства щодо надання інформації, яка необхідна для стягнення, МВС не реагує», — зазначила адвокатка. 

Світлана Петраковська додала, що постанова Великої палати задала рамку, з кого саме треба стягувати компенсацію. І це може вплинути на справи, де вже ухвалене рішення про стягнення. 

«Згідно з останнім рішенням Великої палати, у подібних справах стягнення проводиться саме з держави, а не з державних органів, а солідарність недопустима, тобто судова практика змінилась», — зазначила представниця потерпілого. 

Як пояснює Оксана Михалевич, наразі є близько 100 судових справ, де є потерпілі. І лише у справі проти Віктора Януковича і колишніх керівників силових структур про події 18-20 лютого 2014 року заявлені понад 90 позовів. 

«Можу припустити, що загальна кількість позовів — близько тисячі, але значна частина з них заявлена тими самими потерпілими в різних судових процесах», — додає адвокатка. 

За її словами, потерпілі сприймають негативно той факт, що питання відшкодування досі не вирішене. Але переважну більшість з них насамперед цікавить притягнення винних до відповідальності, а компенсацію сприймають як другорядну справу.