Повернення додому і ракети за розкладом. Як живе Харків, чекаючи нової російської атаки

Площа Свободи у Харкові. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Площа Свободи у Харкові. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Харків після відступу російських військ викликає суперечливі почуття. Тут можна прогулятися доглянутим парком, де комунальники латають вирви від снарядів. Проїхатись у метро, ​​де на одній зі станцій продовжують ховатися люди. Пообідати на літньому майданчику порожнього кафе, яке працює собі на збиток. Пройтися темними вулицями, де не світить жоден ліхтар. А вночі ховатися від російських ракет — останні три тижні вони летять на Харків і передмістя, як за розкладом, щодня з 23:00.

«Росіяни вже програли битву за Харків і зараз готуються до реваншу», — кажуть в обласній військовій адміністрації.

Як живе місто, чекаючи нової російської атаки — а репортаж журналістки «Ґрат».

 

Дім

В обід на привокзальній площі малолюдно. Хтось із одним рюкзаком чекає на поїзд до Києва, хтось із квітами зустрічає рідних, які повертаються із західних регіонів.

Із івано-франківського поїзда виходять групи військових із великими сумками — вони приїхали до Харкова на ротацію. Цивільних менше, вони частіше без валіз — повернулися, аби забрати літні речі. На весь потяг помічаю лише дві родини з дітьми.

Тетяна Іщенко з дочкою Катериною на харківському залізничному вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Ступивши на перон, Тетяна Іщенко видихає.

«Спокійно», — каже вона про свої перші враження.

Удома, у Пісочині під Харковом, Тетяна не була чотири місяці. Разом із маленькою донькою та матір’ю вона виїхала звідти ще на початку березня.

«Як біля будинку бомбануло — так і поїхали. Нерви вже здали», — згадує жінка.

Тоді через сильний обстріл Харкова почалася масова евакуація. Перони були заповнені людьми. Коли поїзди вирушали, на привокзальній площі залишалися покинуті домашні тварини. Вся парковка була заповнена залишеними автівками.

Родина Тетяни їхала переповненим евакуаційним потягом. Спочатку до Львова, потім у Польщу.

«Поляки дуже допомагають. Але жити з дитиною у спортзалі… Тож ми винаймали житло. На наші це виходило 14 тисяч гривень, дорого. Два з половиною місяці так познімали і вирішили повернутися в Україну. І потім налаштувалась сюди, додому, — розповідає жінка і, трохи подумавши, додає. — Тому що багато хто вже повертається».

Тетяна не впевнена, що ухвалила правильне рішення, але сподівається, що росіяни перестануть обстрілювати Харківську область.

Сім’я Ткач на харківському залізничному вокзалі. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Ганна Ткач із двома синами-підлітками повернулася із села під Івано-Франківськом. Сім’я виїхала туди з Рогані, селища під Харковом, наприкінці березня.

«Місяць сиділи у підвалі. А коли стало зовсім нестерпно, наважились і поїхали до родичів чоловіка. Стало дуже страшно, особливо за молодшого. Він почав ночами прокидатися і просто кричати. Хоча не хотілося — зі сльозами на очах виїжджали», — згадує жінка.

Її чоловік залишився у Рогані, на околицю якої заходили російські солдати, і займався волонтерством. Ганна з дітьми прожила у родичів два з половиною місяці. Наприкінці травня, коли українська армія перейшла у контрнаступ у Харківській області, жінка вирішила повернутись додому.

Снайпер на вежі та загиблі квіти. Як селище під Харковом опинилося на «лінії вогню», але так і не було окупованим

«Всі повертаються, хоч і не зовсім безпечно», — невпевнено пояснює вона. Але одразу посміхається, побачивши чоловіка, що піднімається на перон з підземного переходу.

У колись півторамільйонному Харкові зараз, за ​​даними обладміністрації, близько 700 тисяч людей. Багато хто почав повертатися наприкінці травня, під час відносного затишшя. Деякі так і не змогли адаптуватися до ситуації в області, що постійно змінюється, і знову поїхали.

 

Виживання

На вулицях Харкова помітно більше людей та авто. З ранку біля пунктів видачі гуманітарної допомоги вишиковуються довгі черги. У парках люди вигулюють собак, які здригаються під час сирени — вона звучить тут мало не щогодини. Дитячі майданчики — порожні.

Парк Саржин Яр у Харкові. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Увечері на вулиці незвично темно — ліхтарі не вмикають. У вікнах видно тільки тьмяне світло, що пробивається крізь щільні штори, ковдри або фанеру. Хтось закрив вікно шафою, хтось заставив книжками.

Увечері містяни намагаються не ігнорувати сигнали повітряної тривоги. Останні три тижні російські ракети падають на Харків та передмістя як за розкладом — з 23:00 практично щодня. До обласного центру дістає й російська артилерія. Росіяни руйнують не лише військові об’єкти, а й житлові будинки і цивільну інфраструктуру.

«Росіяни вже програли битву за Харків і зараз, тероризуючи мирне населення, вони готуються до реваншу», — попереджає голова Харківської обласної адміністрації Олег Синєгубов.

21 червня від обстрілу Харківської області загинули 15 людей, ще 16 отримали поранення. Обласна і міська влада не оголошують евакуацію, але закликають людей не ігнорувати тривогу і спускатися в укриття, зокрема в метро.

Метро знову відкрили для пасажирів наприкінці травня. Але станції все ще не виглядають, як раніше. Проїзд — безкоштовний, інтервали між поїздами — великі, а пасажирів — мало.

Несподівано багато людей, кілька сотень, зібралися в холі однієї зі станцій. Тут їх вчать основам виживання під час війни.

Слухачі лекції про виживання в умовах війни. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

В укриття потрібно обов’язково брати із собою документи, запас води та їжі, нагадує Олександр Березан із обласного навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки. Він радить знайти найближче до будинку укриття і перевірити його умови.

«Нас часто питають, як діяти під час стрілянини на вулиці, — продовжує свою лекцію Березан. — Тому що багато хто пам’ятає, як у перші дні повномасштабної війни на вулицях були бронетанкові колони супротивника й озброєні військові, що, м’яко кажучи, були не дуже дружелюбно налаштовані».

Слухачі з розумінням кивають.

«Ми пам’ятаємо про вуличні бої у Київському районі Харкова… Що робити?» —  запитує лектор.

І сам відповідає — знайти укриття, яким можуть стати траншеї та вирви від попередніх обстрілів. Лягти на землю, прикриваючи голову руками чи сумкою. Закрити вуха і відкрити рот — це може вберегти від контузії.

Денис Петренко у харківському метро. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Волонтера «Червоного Хреста» Дениса Петренка зустрічають оплесками. Він медійна особистість — журналісти зняли, як він прикривав поранену під час повторного обстрілу. Тоді, у центрі Харкова, загинуло п’ятеро людей.

«Але так робити не треба», — ніяковіючи, реагує на оплески Денис.

Чому — пізніше пояснить його колега Сергій Макаренко.

Сергій Макаренко у харківському метро. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

— Яке ваше основне завдання під час надання першої медичної допомоги? — звертається до слухачів волонтер.

— Не нашкодити, — хором відповідає зал.

— Не вмерти! — суворо заперечує Макаренко і радить насамперед переконатися у власній безпеці.

На лекції говорять про домедичну допомогу і мінну безпеку — лектори не встигають відповісти на всі запитання — поспішають на інші станції, де проводять такий же тренінг. Департамент цивільного захисту обладміністрації обіцяє, що заняття відбуватимуться щоп’ятниці.

 

Гідність

Разом із тим у Харкові відкриваються магазини і заклади. На літньому майданчику кафе Ga.Ga неподалік центру пара п’є каву. Це єдині гості. На тлі — потріскана і заклеєна скотчем вітрина.

Кафе Ga.Ga поблизу центру Харкова. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Заклад працює вже два тижні, розповідає його власник Борис Ломако. До цього, з перших днів повномасштабного вторгнення, у підвалі кафе жили і працювали співробітники. Вони як волонтери готували їжу для військових і цивільних, які ховаються у метро. Сам Борис у цей час вивозив сім’ю на захід країни.

«Я повернувся і побачив свою команду — виснажену, яка спить просто на підлозі. Їх було 12, і щодня вони видавали від 800 до 1000 порцій», — згадує Борис.

Він перемістив волонтерський штаб у Кам’янське поблизу Дніпра. Там їм надали виробничий цех.

«Це безпечніше та ефективніше. Вийшли на дві з половиною тисячі порцій на день. Варили борщ не у ресторанній каструлі, а у 150-літровій ванні», — каже власник кафе.

Із продуктами їм допомагали благодійні організації й окремі люди.

«Одна бабуся навіть заколола свиню, зробила тушонку і принесла нам 50 банок, плюс — пиріжки, — сміється Борис. — Якби ми все купували, то за тиждень треба би було 400 тисяч гривень — це лише вартість продуктів».

Борис Ломако в своєму кафе. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

У середині червня Борис із командою вирішили повернутися в Харків і відкрити кафе для відвідувачів.

«Хоча я навіть психологічно не можу собі дозволити займатися комерційною діяльністю у Харкові в такий час, — зазначає Борис. — Але це важливо для працівників, вони повертають собі гідність, стають самодостатніми. Заробляють гроші, щоб не стояти у черзі за гуманітаркою, а самим все купувати».

Борис каже, що йому приємно спостерігати за тим, як посміхаються відвідувачі, обідаючи улюбленими стравами з минулого життя.

«Останні чотири місяці люди ставляться до їжі як до біопалива — треба щось закинути в себе, бо це продовження життя. А смачна їжа у закладі — це дозволити собі маленьку радість. Дуже неоднозначна тема, я розумію. Тут хтось насолоджується кавою, а за 50 кілометрів хлопці в окопах…», — розмірковує Борис.

Кафе Ga.Ga поблизу центру Харкова. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

При цьому команда кафе продовжує волонтерити — готує безкоштовну їжу для військових. На літньому майданчику, у тіні дерев, обідають іноземні легіонери. Вони вперше пробують борщ.

 

Безпека

Зовсім інший ритм життя на Салтівці, східній частині міста. Тут складно знайти навіть відкритий продуктовий магазин. Перехожих значно менше.

На одній зі станцій метро продовжують жити люди. У тісному підсобному приміщенні, яке використовують як кухню, метушиться Наталія Грама. До війни вона теж працювала в кафе.

«Я жодного разу не була вдома. По-перше, мені ніколи. По-друге, я не хочу себе засмучувати — хочу запам’ятати те, що було раніше», — каже жінка.

Наталія Грама у харківському метро. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Разом із сім’єю вона жила на Північній Салтівці, яка найбільше постраждала від обстрілів околиці міста. Сім’я велика — чоловік, двоє дітей, невістка та двоє онуків.

«Коли все почалося, я стояла з філіжанкою кави на балконі, проводила чоловіка на роботу — у нас така традиція. Раптом почули вибух. Я спитала чоловіка: це те, що я думаю? Він сказав: так, це те, що ти думаєш. Ми давно це проговорювали, коли взяли Крим, потім Донбас. Ми розуміли, що ми наступні», — згадує Наталя.

Сім’я вирушила в метро. У перші дні тільки на одній цій станції ховалися дві з половиною тисячі містян. Спали на підлозі поряд один з одним. Того ж дня, на обід, Наталю викликали на роботу — кафе знаходиться біля входу в метро.

«Перші три дні ще торгували. А потім начальство сказало роздати все, що є, людям. Вони виходили з метро і ставали в чергу — ми давали по шматочку м’яса та картоплі», — згадує Наталя.

Вона продовжила готувати у кафе, але вже як волонтерка. Її син приймав та розподіляв гуманітарну допомогу, завідував складом у метро. Коли нагорі стало зовсім небезпечно, жінка перебралася до підсобного приміщення підземки, де разом із іншими добровольцями готувала для всіх сніданки та вечері. Обіди постачали ресторани.

Поступово на станції ставало менше людей — багато хто евакуювався у західні регіони чи за кордон. Наприкінці травня, коли міська влада заявила про підготовку до запуску метро і попросила всіх залишити станції, тут ховалися близько 600 осіб.

«Руські зруйнували Руську Лозову». Історія сім’ї, що залишилася без дому і рятувалася у харківському метро

«Я одразу сказала, що нікуди не поїду. По-перше, маю тут роботу. По-друге, куди? Мені запропонували гуртожиток. Але я запитала, що там робити у разі артобстрілу, куди йти. Кажуть, до підвалу. Але він там не обладнаний. Тут я хоч сплю спокійно. Тут найбезпечніше місце», — упевнена Наталя.

Наразі на станції продовжують ховатися близько ста людей. Це ті, кому страшно жити вдома чи зовсім нема куди повертатися — їхні будинки або зруйновані, або залишаються під окупацією на Харківщині.

Слухачі лекції про виживання в умовах війни. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

При цьому донедавна поїзди ходили і через цю станцію. Пасажири не завжди дружелюбно реагували на мешканців метро.

«Казали: тут залишилися самі бомжі. Одна жінка, з маленькою дочкою, хвалилася, що нещодавно повернулася до Харкова, спить у коридорі і щодня ходить на роботу — під обстрілами. Можливо, вона просто звикла чи так себе заспокоює…», — дивується Наталя.

«Молодці ті, хто почав працювати. Це і їхній заробіток, і наш бюджет, — після паузи продовжує жінка. — Закінчуються гроші, закінчиться й гуманітарна допомога. Але якщо є діти і немає планів на роботу, повертатися сюди рано».

Майбутнє

Раніше люди жили у вагонах і на платформі підземки. Але, щоб не заважати пасажирам, вони перемістилися в хол біля турнікетів. Тепер він щільно заставлений дворівневими ліжками, наметами і матрацами. У коробках і просто на підлозі складені особисті речі. Собаки та коти за повідки прив’язані до ніжок ліжок. Є навіть клітка з папугою.

Останніми днями поїзди сюди не ходять. У ніч на 21 червня росіяни ракетами обстріляли депо в цьому районі, зруйнували будівлю і вагони. Постраждав один працівник депо.

За стійкою, де раніше стояли чергові станції, — видача обідів. Тут же — електрочайник і мікрохвильова піч. Хитаючи і голосно кашляючи, над нею схиляється один із мешканців метро — за словами сусідів, він був бездомним і до війни. Чоловік виглядає нетверезим, він ледве стоїть на ногах і невдало намагається поправити штани, що сповзають. Чекає, доки розігріється його вечеря.

П’яного помічає один із поліцейських, що цілодобово чергують на станції. Він прямує до чоловіка — здається, щоб зробити зауваження або попросити залишити станцію. Але, підійшовши, дістає кийок і починає його бити.

— Сука! З’їбався звідси! Ой… — поліцейський звертає увагу на дітей у холі і припиняє лаятись. Але продовжує бити.

Мешканці сховища спостерігають, але не втручаються. Чоловік безпорадно піднімає руки вгору і прямує до виходу.

— Хтось щось бачив? — суворо звертається до свідків поліцейський.

— Ні, ні, — невпевнено відповідають люди.

Поліцейський посміхається, поправляє форму і впевненою ходою повертається на свій пост.

Олена Мац у харківському метро. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Буває», — спокійно реагує на мій подив Олена Мац, з якою ми сидимо на її надувному матраці. Ця сцена перервала інтерв’ю.

«Як у кіно сходили», — намагається жартувати жінка.

Вона живе тут із чоловіком і трьома дітьми — 17, 10 та 8 років. Вони з Липець, села біля кордону з Росією. У перші дні повномасштабного вторгнення, коли росіяни окупували село, родина виїхала до Харкова — «думали, туди не дійдуть». Наступного дня поїхали до бабусі у Велику Данилівку — на північно-східну околицю Харкова.

«Шість днів сиділи у підвалі. Коли літаки полетіли, стало страшно, звісно. Бачили, як їх збивають, як усе вибухає… — згадує Олена. — А потім я вирішила переїхати в метро. З першого березня ми тут, уже четвертий місяць. Спочатку були постійні черги — до туалетів, за їжею, за гуманітаркою. Сирість, холод… Тісно, але у безпеці».

Новина про запуск метро була для жінки шокуючою — вона не вірила, що затишшя триватиме довго. Родині запропонували переїхати в санаторій «Бермінводи» у селищі Березівське на захід від Харкова. Виділили два номери: один для подружжя, другий для дітей. Умови хороші, каже Олена. Та сім’я не почувалася там у безпеці.

Площа Конституції у Харкові. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«На п’ятий день почали стріляти. На шостий день був приліт до Люботина — будинок похитнувся. Там немає навіть підвалів!» — обурюється жінка.

Разом із ще трьома сім’ями вони вирішили повернутися в метро.

«Тепер знову тут. Чекаємо, коли наше село звільнять, — говорить про плани Олена. — Потрібно думати про майбутнє, дітям треба вчитися. Якщо війна затягнеться до серпня, потрібно приймати рішення і їхати. І їхати за кордон. Тому що в Україні ракети летять усюди».