«У 2014 році в Україні замочили репортера, а зараз це мені шиють». Авторка журналістського розслідування про вбивство фотографа Андреа Роккеллі розповідає про процес над нацгвардійцем Віталієм Марківим

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати
Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Влітку 2017 року в аеропорту Болоньї італійські карабінери затримали українця Віталія Марківа. Солдат Національної гвардії прилетів провідати маму, яка живе в Італії майже 20 років. Марків мешкав там із підліткового віку та мав італійське громадянство, проте повернувся в Україну після початку протестів на Майдані, щоб взяти в них участь. У березні 2014 року він записався добровольцем у Нацгвардію. 

У травні 2014-го він був на фронті, й разом із сотнею інших солдатів Нацгвардії та Збройних сил України перебував на горі Карачун біля Слов’янська. Саме там внаслідок обстрілу загинули італійський фотограф Андреа Рокеллі та російський правозахисник Андрій Міронов. В їх смерті італійські правоохоронці звинуватили українського нацгвардійця. 

У липні минулого року суд Італії засудив Марківа до 24 років ув’язнення. Не погоджуючись з вироком, захист Марківа оскаржив його. Слухання в Апеляційному суді присяжних Мілана почалися 29 вересня, і вже сьогодні, 3 листопада, суд має оголосити остаточне рішення.

Захист нацгвардійця представив у суді нові докази, матеріали та експертизи українського слідства, а також документальний фільм «Між двох вогнів» (робоча назва — «Не в тому місці, не в той час»). Сюжет фільму будується на розслідуванні українських та італійських журналістів про обставини загибелі італійського фотографа — вони зрештою роблять висновок, що доказів безсумнівної провини Марківа немає. 

Журналістка Ольга Токарюк висвітлює справу Марківа понад три роки і спільно з італійськими колегами працює над цим фільмом, повна версія якого має вийти наприкінці року. Вона прочитала сотні сторінок матеріалів судової справи і на їх основі, а також на основі фактів, які встановили журналісти під час розслідування, відтворює у статті для «Ґрат» обставини загибелі Роккеллі та Міронова, а також аналізує покази ключових свідків і самого Марківа у суді.

 

Початок. Травень 2014. Загибель журналіста Андреа Роккеллі та правозахисника Андрія Міронова

У травні 2014 року Слов’янськ вже місяць знаходився під контролем проросійських бойовиків на чолі з колишнім офіцером ФСБ Росії Ігорем Гіркіним та місцевими сепаратистами. Вони зайняли адміністративні будівлі, у приміщенні СБУ влаштували свій штаб. У його підвалі — катівню, де утримували проукраїнських активістів, журналістів і часом просто випадкових людей, які не сподобалися представникиам так званої «ДНР».

У цьому ж підвалі наприкінці квітня три дні провів американський журналіст Саймон Островський після затримання бойовиками за те, що «ставив незручні питання», як він це потім сам пояснював, самопроголошеному меру Слов’янська В’ячеславу Пономарьову. Завдяки міжнародному розголосу Островського звільнили доволі швидко. Проте у підвалах ще залишалися українські журналісти. 

Їх та американських репортерів сепаратисти вважали ворожими, й вони практично не могли працювати у Слов’янську. Однак там залишалися російські журналісти, кореспонденти великих західних агенцій, а також журналісти-фрілансери, багато з них із Франції та Італії. Серед них — італійський фотокореспондент Андреа Роккеллі, який працював разом із відомим російським правозахисником Андрієм Міроновим. Той допомагав італійцю з перекладом. Вони вже разом працювали у Чечні, й знову це роблять у Слов’янську: ходять в гості до місцевих мешканців, ховаються разом з ними у бомбосховищах, беруть інтерв’ю для «Нової газети» і в тих жителів Слов’янська, хто звинувачує в обстрілах українську армію, і у тих, хто вважає, що війну на Донбасі розв’язав Путін

На вершині над окупованим Слов’янськом – горі Карачун – блокпост українських військових. Збройні сили України утримували висоту, а Національна гвардія, сформована значною мірою з добровольців із Майдану, охороняла телевізійну антену. Вони мали завадити сепаратистам захопити її, щоб ті не змогли поширювати на регіон російську пропаганду. Бойовики намагалися відбити стратегічну висоту, тому обстріли Карачуна – і відповідь українських сил звідти — у другій половині травня стали дедалі потужнішими. 

Дорога, що веде на гору з боку Слов’янська, була заблокована так званим «бронепоїздом» — товарним потягом, який бойовики використовували як барикаду та прикриття для обстрілів Карачуна. Його розташували за кількасот метрів від двох фабрик кераміки — «Зеус кераміка» та «Керамічні маси Донбаси», приміщення яких також зайняли сепаратисти. У перші тижні травня залізничний переїзд і бойовики, які ховалися за ним, часто знімали журналісти, зокрема, фотограф AFP Василь Максимов. Однак десь із середини травня їздити туди стало надто небезпечно – посилилисяь перестрілки, а важка артилерія працювалаи вже не лише вночі, а й удень. Бойовики відійшли з «бронепоїзда» на свої бази на фабриках кераміки та у «зеленку» неподалік.

23 травня італійський фотокореспондент Андреа Роккеллі разом з російським правозахисником Андрієм Міроновим гостювали у родини зі Слов’янська, яка мешкала в районі Будмаш, неподалік залізничного переїзду. Вони піднімалися на дах їхнього будинку, намагаючись у бінокль розгледіти Карачун. Їм було цікаво підійти якомога ближче до гори, згадували місцеві вже 5 років потому, в інтерв’ю — вони додавали, що відмовляли Роккеллі та Міронова робити це, адже там надто небезпечно. 

24 травня близько 5 ранку відбулася потужна перестрілка у тому районі між двома сторонами: бойовики обстрілювали Карачун, українські військові відповідали. По обіді того дня, близько 16:30, Роккеллі, Міронов та їх французький колега, – фотограф Вільям Рогелон сіли в таксі біля готелю «Слов’янськ» і попросили водія поїхати до фабрики «Зеус кераміка». 

Ось як розгорталися події далі — їх перебіг відтворено на основі показів свідка Рогелона та інтерв’ю журналістів для фільму з іще двома безпосередніми свідками тих подій, водієм таксі та цивільним чоловіком, які вижили під час того обстрілу.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Автомобіль таксі Daewoo Nexia проїхав фабрику «Зеус» і зупинився за поворотом, – на дорозі, що веде до залізничного переїзду. Журналісти, які на собі не мають бронежилетів з написом «преса» чи шоломів, вирушили у напрямку «бронепоїзда». Міронов, Роккеллі та Рогелон одягнені у цивільний одяг, фотографи мають камери на шиї, у Міронова в руках – поліетиленовий пакет. З лівого боку дороги, по якій вони їхали, – понівечений снарядами мур фабрики «Зеус», з правого – рів три метри в глибину, вздовж якого росли дерева. 

Наблизившись за кілька десятків метрів до потяга, журналісти почали фотографувати його, а також антену на Карачуні, яку видно за ним. Це тривало кілька хвилин. Таксист, якого звуть Євген Кошман, чекав їх біля машини. Інших людей вони не зустрічали, Ситуація виглядала досить спокійною.

Раптом з іншого боку потяга з’явився невідомий чоловік у спортивному костюмі. Він попередив журналістів про обстріл. Одразу після цього почали лунати постріли з легкої зброї – автомата Калашникова (АК-74). Журналісти разом із таксистом ій цим незнайомим чоловіком вирішила сховатися в рові вздовж дороги. 

Поки вони сиділи у рові, Роккеллі робив фото, а камера Рогелона, яка лежала на землі, записувала розмову між Андрієм Міроновим і таксистом Кошманом. 

На цьому відео, яке було представлено у суді як доказ обвинувачення, чутно поодинокі постріли неподалік.

Таксист: А це що було?

Міронов: Це перестрілка. З «калашникова» одиночними стріляють.

Таксист: А де це? 

Міронов: Де? З двох боків. Ми потрапили всередину. Хтось тут сидить і стріляє з того, що в нього є. З вишки [нерозбірливо] з кулеметів важких, мінометів. Тут також десь міномет є поряд. 

Постріли з «калашникова» змінювалися пострілами з важкої артилерії. Обстріл ставав дедалі ближче до рову, де ховалися Рокеллі і Міронов.  Загалом тривав близько 20-30 хвилин. Внаслідок нього Роккеллі та Міронов отримали важкі поранення з міномета. Вони загинули на місці. 

Вільям Рогелон був легко поранений у стегно. Водій і чоловік у цивільному – не постраждали. Оговтавшись від шоку, ці двоє вибралися з рову і втекли на припаркованому неподалік таксі. Рогелон залишився.

Французький фотограф Рогелон почув, як якісь люди спускаються у рів, у його напрямку пролунали постріли. Він прокричав: «Я журналіст!», після чого постріли припинилися. Він вибрався з рову і почав йти, піднявши руки з фотоапаратом угору, в напрямку фабрики «Зеус кераміка». Там він зустрів кількох озброєних бойовиків, які стріляли у повітря з автоматів і показували йому, щоб він йшов геть. Він зупинив автомобіль, який проїжджав повз, на перехресті і поїхав. Вслід машині стріляли автоматними чергами. 

 

Три роки потому. 30 червня 2017. Обвинувачення Марківа

У червні 2017 року суд відправив Марківа під арешт, а місцеві газети вийшли із заголовками: «Затримано вбивцю Роккеллі».

Прокуратура міста Павія висунула Марківу звинувачення у вбивстві фотожурналіста Андреа Роккеллі та його перекладача та російського правозахисника Андрія Міронова. 

Підстава – «зізнання», яке Марків нібито зробив ще три роки тому у розмові з журналісткою італійського видання Corriere della Sera Іларією Морані. У статті, яка вийшла наступного дня після загибелі Роккеллі та Міронова, 25 травня 2014, журналістка-фрілансерка цитувала анонімного капітана української армії.

«Зазвичай, ми не стріляємо у напрямку міста і по цивільним, але коли бачимо рух, заряджаємо важку артилерію. Так сталося з автомобілем двох журналістів та перекладача. Звідси ми стріляємо на відстань півтора кілометра».

Слідчі, прокурор, а згодом і суд трактували цю цитату як спонтанне визнання провини Марківим.

Спочатку слідство йому інкримінувало те, що він власноруч стріляв з автомата Калашнікова у Роккеллі, Міронова та ще одного фотографа – француза Вільяма Рогелона, який отримав легкі поранення та вижив. Потім слідчі стверджували, що Марків стріляв вже з міномета. Зрештою йому змінили обвинувачення на “співучасть у вбивстві”. Це сталося після того, як слідство отримало офіційну інформацію з України, що Марків був не капітаном, а простим солдатом; а Нацгвардія на Карачуні, на відміну від Збройних сил, не мала у розпорядженні мінометів. 

Адвокатом Марківа став відомий юрист Раффаеле делла Валле, який прославився в Італії завдяки справі Енцо Тортора – журналіста, несправедливо засудженого у 80-і за зв’язки з мафією. Делла Валле домігся його звільнення з в’язниці. Він просив випустити Марківа під домашній арешт в очікуванні суду, однак отримав відмову. Більше того, – українця перевели до в’язниці суворого режиму в Мілані, запідозривши його у плануванні втечі на основі скарги співкамерника.

За рік, у липні 2018, розпочався процес над Марківим у суді присяжних містечка Павія, розташованого за 40 км від Мілана. Згідно з італійським законодавством, суди відбуваються за місцем проживання або потерпілої сторони, або підозрюваного. Оскільки Марків із 2013 року не жив в Італії, суд вирішили проводити у рідному місті Роккеллі, де мешкають його батьки і де вже під час слухань одну з площ назвали його ім’ям. 

Судові засідання були відкритими, підтримувати Марківа на слухання приїжджали українці Італії. В італійській пресі їх часто називали «праворадикалами» і звинувачували в тому, що їх участь оплачено посольством України в Італії.

 

Липень 2018 — липень 2019. Суд першої інстанції

З липня 2018 по червень 2019 року відбулося 17 судових засідань у справі Марківа. Спочатку заслухали експертів-балістів. Вони заявили у суді, що неможливо точно встановити тип зброї, від якої загинув Роккеллі, але найімовірніше це міномети. Також допитали тодішнього посла Італії в Україні, який розповів про попередження італійським громадянам у той період не наближатися до зони під Карачуном. Свої свідчення надав власник фабрики «Зеус кераміка» — за збігом обставин, італієць Лука Майоккі — який повідомив про те, що фабрика на той момент була зайнята бойовиками.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Ключових засідань суду у Павії, на яких виступали головні свідки і були озвучені основні докази, було три. Це допит очевидця подій — французького фотографа Вільяма Рогелона, котрий вижив після обстрілу; допит журналістів, які спілкувалися з Марківим після загибелі Роккеллі; і допит самого підозрюваного нацгвардійця. 

На них варто зупинитися детальніше, адже саме ці свідчення, серед яких відсутні прямі докази його провини, лягли в основу суперечливого вироку Марківу.

 

Допит Вільяма Рогелона. 30 листопада 2018 

Французький фотограф Вільям Рогелон – єдиний очевидець обстрілу, в якому загинули Роккеллі та Міронов, допитаний італійським судом. Двох громадян України – водія Євгена Кошмана та цивільного на прізвище «Толстий», якого журналісти зустріли біля переїзду – італійські слідчі вирішили не допитувати. Проте з ними поспілкувалися журналісти у процесі зйомок документального фільму: ці свідчення допомогли встановити хронологію подій 24 травня.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Під час допиту у листопаді 2018 року Рогелон плутався, але він був переконаний, що в нього стріляли українські військові, і робили вони це навмисно. Хоча безпосередньо свідок нікого не звинуватив.

Рогелон у суді розповів, що познайомився  з фотографом Роккеллі та правозахисником Міроновим у готелі «Слов’янськ», де вони разом мешкали. Провівши разом ніч на блокпосту сепаратистів, вони почали тісно спілкуватися.

24 травня Рогелон довго спав у готелі і спустився пообідати після 14-ї години. Там він побачив, що Роккеллі та Міронов збиралися їхати до залізничного переїзду, тож запропонував поїхати з ними і розділити витрати на таксі.

Перед тим, як сідати в таксі, за словами Рогелона, Міронов пів години спілкувався з кимось по телефону, з’ясовуючи питання безпеки. Згодом вони сіли у припарковане біля готелю таксі і поїхали до фабрики «Зеус кераміка». 

Група журналістів не мала з собою бронежилетів з написом «преса». Рогелон пояснив, що чув, що їх на блокпостах крадуть українські військові, тому вирішив обійтися без жилета. Перші 10-15 хвилин після їх прибуття до залізничного переїзду ситуація була спокійною. Згодом із-за потяга вийшов «наляканий чоловік у спортивному костюмі» і сказав щось схоже на «снайпер». Почулися постріли, які, на переконання Рогелона, долинали зліва, бо вдарялися в мур фабрики. Після цього вони всі вирішили сховатися в рові, де їх обстрілювали спочатку зі стрілецької зброї, а потім із мінометів.

Рогелон засвідчив, що не знає точно, чи стріляли з Карачуна, однак має «особисте переконання», що це не були проросійські бойовики. Хоча у своїх попередніх свідченнях Рогелон казав, що не знає, з якого боку стріляли. 

Свої покази у суді він обґрунтував міркуваннями про те, що постріли не могли долинати з фабрики, адже вона була оточена муром. 

Він також був впевнений, що сепаратисти добре ставилися до журналістів. 

«Проросійські [бойовики] хотіли розповісти про свою ситуацію. Вони ніколи не нападали на журналістів, на їхньому боці з журналістами нічого поганого не ставалося. Ми їли з ними разом, пили каву. Доки ми не заходили на їх базу, все було добре, вони поводилися спокійно», — розповідав Рогелон у суді.  

«Коли ми прибули, то не бачили росіян біля фабрики. Коли я втікав, вони у мене не стріляли. Вони не заважали мені лікуватися у шпиталі», – переконував свідок. 

У цьому питанні Рогелон суперечить своїм же показаннями.

Він заявляв у суді, що після завершення мінометного обстрілу, коли він побачив, що Роккеллі та Міронов загинули, і намагався сам вибратися з рову, то почув хрускіт гілок і дві автоматні черги неподалік. За його словами, він закричав «журналіст» і постріли припинилися. Рогелон не бачив, хто ці люди, які намагалися спуститися в рів. 

Але він й свідчив також, що коли він вийшов із рову і пішов у напрямку фабрики, то зустрів «чотирьох проросійських солдатів», які стріляли вгору і показували йому забиратися геть. Авто, яке він зупинив на перехресті, також обстріляли автоматною чергою – Рогелон згадує, що водій був цим невдоволений, і він дав йому грошей, щоб відшкодувати збитки. Щодо українських солдатів, він каже, що бачив їх лише на блокпосту на в’їзді в Донецьк. У Слов’янську француз взагалі не бачив жодного українського військового. До того ж Рогелон не знає і ніколи до суду не бачив Віталія Марківа.

Суд вирішив, що люди, які спускалися в рів до Рогелона, стріляючи у повітря, були українськими військовими. Однак наше журналістське розслідування доводить, що це неможливо: українські солдати перебували на Карачуні на відстані близько 1700 метрів й не могли б спуститися та зайти на контрольовану бойовиками територію без загрози для життя.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Зрештою, Рогелон заявив, що групу журналістів розстрілювали умисно.

«Я вважаю, що нас взяли на мушку. Мої фото та фото Андреа показують, що нас було видно. Я вважаю, що був умисел вбити нас. Адже обстріляли наше авто. Не було попереджувальних пострілів, нас хотіли вбити у рові мінометними снарядами», — сказав він. 

Фотограф говорив дуже емоційно. Кілька разів згадував, що думав тоді, що помре, і почувався дуже погано. Одного разу перекладачка була змушена зробити паузу через те, що заплакала.

Рогелон також зазначив, що за своїм позовом до Гарантійного фонду Франції він перший отримав відшкодування і статус цивільної жертви, що отримала поранення при виконанні професійних обов’язків. Він виграв цивільний позов, у якому вказано, що «він став жертвою нападу з боку військових, які атакували його умисно і без жодного попередження». Рогелон домагався порушення і кримінальної справи, проте французька поліція не побачила для цього підстав.

 

14 грудня 2018. Допит п’ятьох журналістів

У грудні 2018 року у суді свідчили авторка статті в «Corriere della Sera» Іларія Морані та фотограф Марчелло Фаучі. На основі телефонної розмови Фаучія з Марківим Морані написала свій текст. Також дала покази фотографка Франческа Вольпі, яка спілкувалася з Фаучі відразу після того дзвінка. Крім того, свідчили фотограф Андреа Карубба, який за тиждень до загибелі Роккеллі та Міронова потрапив під мінометний обстріл на тому ж залізничному переїзді, і журналістка Мікела Яккаріно, яка тоді перебувала у Слов’янську і знала Роккеллі та Марківа.

Ключовими були покази Іларії Морані та Марчелло Фаучі. 

Авторка статті у «Corriere della Sera» засвідчила у суді, що статтю написала на основі розмови фотографа Фаучі, з яким вона має дружні стосунки, та Марківа. Сама вона з Марківим не була знайома — він був контактом Фаучі. Фотограф телефонував Марківу і раніше, щоб дізнатися про ситуацію на фронті. За її словами, розмова між Марківим і Фаучі відбулася в барі у Донецьку наступного дня після загибелі Роккеллі та Міронова, і велася італійською та англійською мовами.

Морані, яка була поруч з Фаучі під час його дзвінка Марківу, заявила, що робила нотатки тієї розмови, які потім трансформувала в статтю, однак копію цих нотаток не надала. У суді вона сказала, що в статті «повністю, але може не дослівно» передала зміст розмови Фаучі з Марківим. 

«Ми спитали нашого «інформатора», чи має він новини про те, що сталося попереднього дня. Ця людина сказала… Ми спитали його, де він, чи він у Києві – адже військові часто змінюють дислокацію і часом не можуть сказати, де вони перебувають. Він відповів, що він на місці, тобто на вежі, біля телевізійної вежі у Слов’янську, і щоб ми не їхали, що це місце, куди не варто їхати, небезпечне, і що вони як військові стріляли у все, що рухалося на прилеглій території на відстані 1-2 кілометрів – зараз я не пригадую – і що те саме трапилося, коли вони побачили машину, яка привезла журналіста і перекладача», – розповідала журналістка.

На питання , чи з розмови випливало, що Марків був «капітаном», як його назвала Морані у статті, вона відповіла, що в неї склалося таке враження, тому що він називав інших солдатів «мої хлопці». З цього вона зробила висновок, що він мав командні функції. 

Морані також заявила в суді, що вона та інші журналісти знали, що Андріївка та Карачун були найнебезпечнішими місцямием на той час в Україні, тому не збиралися їхати туди навіть після загибелі Роккеллі. Вона сказала, що з фото та розповідей інших журналістів їй було відомо про агресивні дії щодо цивільного населення з боку обох сторін — і бойовиків, і українських військових. Водночас вона пригадала, що отримала від українських солдатів бронежилет у подарунок під час одного зі своїх візитів до України в 2014 році.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Марчелло Фаучі — фотограф, який знав Віталія Марківа з часів Майдану – виклав у суді версію подій, яка відрізнялася від свідчень Морані. Він часто говорив «не пам’ятаю», коли його запитували про зміст статті. Прокурорам, адвокатам і судді доводилося кілька разів перепитувати, щоб домогтися від нього відповіді. Він розповів про обставини свого знайомства з Марківим – сказав, що це сталося під час протестів на Майдані. Відтоді Марків був для Фаучі цінним джерелом інформації. 

«Він для мене був контактною особою, скажімо так, фіксером, якого я мав на Майдані, добрим контактом. Тому що він допомагав мені орієнтуватися і знав, куди можна піти, щоб зробити фото. Адже без цієї інформації я не міг працювати.  Я спілкувався з ним неодноразово, коли був на Майдані, навіть не знаю, скільки разів», – повідомив Фаучі суд.

Фаучі та Марків продовжили спілкуватися і після того, як українець вступив до Нацгвардії і пішов на фронт. Італієць телефонував йому, щоб дізнатися про ситуацію у Слов’янську. 

«Я розмовляв із ним кілька разів у попередні дні з тієї простої причини, що, перебуваючи у Донецьку, хотів дізнатися, чи було можливо наблизитися до тієї зони. І він постійно казав мені, що туди надзвичайно небезпечно наближатися», – пояснив фотограф.

В суді Фаучі заявив, що розмова, яка лягла в основу статті, була ініціативою Іларії Морані, яка попросила його дізнатися інформацію про події того дня і загибель Роккеллі та Міронова.

«Це не був мій дзвінок, це був – як би сказати – спосіб допомогти Іларії написати статтю, і, перш за все, дізнатися, що відбувається. Я пам’ятаю… не можу сказати точно, що звучало під час тієї розмови, бо пройшло багато часу. У тому сенсі, що пам’ятаю ті речі, тобто факт того, що були бойові дії і таке інше», – сказав свідок.

Фаучі в суді ухильно відповідав на питання про зміст розмови з нацгвардійцем. Він зокрема не зміг пригадати слів Марківа, що українські військові обстріляли журналістів, як це стверджувала Морані. 

«Під час тієї розмови він [Марків] сказав, що у той день були дуже потужні бойові дії, що було ось так… Після цього… я навіть не можу сказати, скільки тривав той дзвінок. Але що я точно пам’ятаю, це те, що мова йшла про інтенсивні бойові дії», – так Фаучі описував суду зміст розмови. 

«Він відповів мені… я кажу, може Іларія краще пам’ятає, бо вона писала, він відповів типу, що «не має конкретної інформації про людину, яка була поранена, але знає, що йшли перестрілки та бойові дії, і ймовірно, є загиблі», – говорив свідок.

На уточнення прокурора до Фаучі, чи на його думку зміст статті відповідає змісту тієї розмови, яку журналістка чула на голосному зв’язку, Фаучі відповів: «Більш-менш так. Більш-менш так».

Прокурор також хотів знати, чи під час розмови Фаучі та Марківа, вже було «відомим фактом» те, що журналіст та правозахисник загинули?

«Я думаю, так. Думаю, так», – відповів свідок. 

Голова суду також допитувався, чи пам’ятає Фаучі розмову з Марківим «у загальному»? Той відповів, що пам’ятає лише основні моменти. Потім суддя спитав у свідка, чи пам’ятає тот загальний сенс, наведений у статті. Той відповів, що «так, опис бойових дій, так».  

Голова суду: Так, але у статті є ще дещо.

Фаучі: Цього я, щиро кажучи, не пам’ятаю.

Голова суду: Гаразд.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Під час перехресного допиту адвокати захисту звернули увагу, що на допиті під час досудового слідства він практично слово у слово переказав статтю Морані, говорячи про зміст розмови з Марківим. Адвокати захисту підкреслили, що Фаучі тоді давав свідчення вже після того, як йому зачитали статтю Морані. У свідка спитали, чи Морані, яка у 2017-у ходила на допит раніше за нього, розповідала йому про зміст своєї розмови зі слідчими – що могло би вплинути на його версію подій, особливо, з огляду на дружні стосунки між ними. Фаучі на це заявив, що знав у загальному про свідчення Морані, але не їх конкретний зміст. 

У суді також виявилося, що Фаучі підтримував контакти з Марківим і після тих подій. Він розповів, що у вересні 2014 року отримав від Марківа у подарунок бронежилет, коли провідував його у шпиталі в Києві.

Фотографка Франческа Вольпі, у свою чергу, засвідчила, що спустилася в бар після того, як Фаучі та Морані вже поговорили з Марківим. За її словами, Фаучі переказав їй зміст тієї розмови.

«Він сказав: «Я говорив з моїм контактом, і він каже, що до тієї зони не варто наближатися, бо там стріляють в радіусі двох кілометрів». Це те, що я пам’ятаю», – сказала вона в суді. 

Вольпі теж не підтвердила наведені у статті Морані слова Марківа про напад на журналіста і перекладача. З допиту цих свідків виглядає, що крім Морані, цього ніхто більше не чув.

Важливими у цьому контексті є покази журналістки Мікели Яккаріно, для якої Марків теж був контактом і джерелом інформації. Вона разом із Франческою Вольпі спілкувалася з ним на блокпосту 2 травня, коли українські військові заходили на Карачун. Для неї, як і для Фаучі, він потім став контактною особою серед українських солдатів у Слов’янську. 

Яккаріно однією з перших дізналися про поранення Роккеллі, і ще того дня вона почала телефонувати своїм контактам, щоб отримати більше інформації. У суді вона засвідчила, що 24 травня з цією метою дзвонила Марківу. Однак єдине, що він їй сказав, – не наближатися до Карачуна, «утікати, тому що відбувалося… ситуація погіршувалася і треба було втікати. Тобто їхати геть зі Слов’янська». 

Прокурор: Під час тієї розмови ви говорили про якісь конкретні факти? Про атаку, поранення журналістів? Про журналістів, яких ви шукали?

Яккаріно: Я всього точно не пам’ятаю, однак пригадую, що ми говорили про воєнну ситуацію, яка погіршувалася з кожним днем, і що мені варто було їхати геть.

Останній зі свідків-журналістів фотограф Андреа Карубба працював у Слов’янську в той період разом із Мікелою Яккаріно та ще двома італійськими колегами. Вони зазвичай переміщалися групою на таксі. У своїх свідченнях в суді він розповів, що 24 травня за обідом у готелі «Слов’янськ», де вони всі мешкали, Роккеллі та Міронов висловлювали намір їхати до залізничного переїзду під Карачуном. За його словами, їхня група журналістів їхати туди не хотіла, адже це було надто небезпечне місце. 

За словами Карубби, приблизно за 10 днів до загибелі Роккеллі та Міронова він також потрапив під артилерійський обстріл біля залізничного переїзду в районі Андріївки. Це сталося тоді, коли він розмовляв біля «бронепоїзда» з проросійськими бойовиками, – прилетів снаряд, який упав за кілька метрів від нього. 

«Коли я розмовляв із людьми там, артилерійський снаряд влучив у потяг. Я ліг на землю і зробив фото, яке є на моєму сайті, на ньому видно дим, що піднімається з потяга, і людей, з якими я щойно розмовляв, які тікають. Це було місце, про яке ми знали, що бути там ризиковано. До цього обстрілу там було значно спокійніше. Після нього я почав розуміти, що це було надзвичайно небезпечне місце. Хоча ми продовжували туди повертатися», – розповідав Карруба.

За його свідченнями, востаннє він побував біля переїзду 17 травня. Тоді ситуація в тій зоні стала вже надзвичайно гарячою. 

«Все виглядало абсолютно по-іншому. Потяг був повністю понівечений пострілами. Дорога була всіяна слідами від вибухів снарядів. Тоді ми сказали “їдьмо геть, бо це місце справді надзвичайно небезпечне”, і більше не поверталися. Тож того ранку [24 травня], коли ми говорили з Енді та Андрієм і почули постріли з гаубиць, то сказали їм: «Дивіться, ми туди не поїдемо, бо там нічого знімати», ось так», – розповів Карруба суду.

 

15 березня 2019. Допит Віталія Марківа

Допит підозрюваного тривав фактично цілий день. 

Марківу показували фото та відео – як з його гаджетів, вилучених під час арешту, так і з відкритих джерел в інтернеті, – і просили їх прокоментувати. Кілька разів прокурор намагався ідентифікувати інших українських військових, які перебували тоді на Карачуні і зафіксовані на фото та відео. Однак Марків відмовився це робити, пославшись на те, що ці люди досі є військовими, і він не має дозволу розголошувати їх персональні дані, інакше ризикує зазнати переслідування в Україні.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Питання прокурора і голови суду зосередилися навколо того, яку позицію займав Марків на Карачуні, якими були його функції та яку зброю він мав у розпорядженні.

Обвинувачення визначило позицію Марківа як ту, що зафіксована на зробленому ним відеоселфі 8 червня 2014 року, де видно також залізничний переїзд і фабрику «Зеус кераміка». 

Під час допиту Марків однак заявив, що він там не був дислокований, і що це відео він зробив у свій вільний час. За його словами, повз зафіксовану на відео позицію доводилося часто проходити дорогою до туалету, тому він зняв там це відео. Його ж позиція розташовувалася за 150 м від неї і звідти, стверджував Марків, не було видно ані переїзду, ані фабрики. 

«Моя позиція виходила на село Андріївка, на сади, позиції моїх колег виходили на «зеленку» в напрямку залізничної станції, яка була базою терористів», – заявив він у суді. 

Щодо власних функцій на Карачуні, Марків засвідчив, що був простим солдатом Нацгвардії, а не командиром, як його представили у статті Морані. А говорячи журналістам про «своїх людей», він мав на увазі колег-солдатів, а не підлеглих. 

«Моїм завданням було охороняти довірену мені територію. А також повідомляти по рації, коли я бачив рух, чи відповідати на вогонь, коли мене атакують…Якщо я бачу рух, людей, які пересуваються – лише в моєму секторі відповідальності, – то повідомляю командиру по рації. Потім він міг передати за потреби цю інформацію ЗСУ», – пояснив Марків.

Адвокатка родини Роккеллі Алессандра Баллеріні захотіла уточнити у Марківа, чи передавав він коли-небудь інформацію про пересування підозрілих людей біля фабрики «Зеус кераміка» чи залізничного переїзду. Марків їй відповів, що ні, тому що з його позицій в окопі він фізично не міг їх бачити. 

Адвокатка Баллеріні: Навіть із біноклем?

Марків: Ні. Тому що мені довелося б вийти з окопу, поставивши своє життя під загрозу. 

Адвокатка Баллеріні: Ми бачили на відео, що ви охоче і часто виходили зі своєї позиції.

Марків: Так, але я ніколи не виходив за межі оборонної лінії. Я ніколи не передавав координати біля вагонів і залізничної колії.

Українець засвідчив у суді, що на Карачуні перебувало 40-45 солдатів Нацгвардії, які чергували на 4-5 позиціях, змінюючи одне одного групами по двоє кожні чотири години. За його словами, Нацгвардія на Карачуні мала на озброєнні лише стрілецьку зброю, а в нього самого був АК-74 з коліматором – приладом нічного бачення, без оптичного збільшення. Водночас він сказав, що розташовані у сусідньому секторі на пагорбі Збройні сили України мали на озброєнні міномети. 

Прокурора та суддю цікавив той факт, чому Марків – один із небагатьох солдатів, який на фото носить на собі рації, а інколи навіть дві. Він пояснив, що рації слугували для зв’язку з командувачем його батальйону Богданом Матківським – щоб отримувати накази або передавати вказівки. 

«У тому сенсі, що коли я бачу рух, то зобов’язаний передати моєму командиру, що в такому-то секторі, на такій-то відстані я бачу рух», – зазначив Марків. 

Він пояснив, що лише командувачі Нацгвардії, а не прості солдати, могли комунікувати з військовими ЗСУ на Карачуні, за допомогою рації з кодифікованим каналом, якої у нього не було. 

Під час допиту українця не спитали, що він робив 24 травня 2014 року, у день загибелі Роккеллі. Під час журналістського розслідування вдалося з’ясувати, що принаймні за годину до загибелі журналістів Віталій Марків не був на позиції, а розвантажував гуманітарну допомогу, яку на Карачун щосуботи доправляли волонтери. Він був їхнім контактом на пагорбі. Також знайшли фото, які це підтверджують. 

Нацгвардієць засвідчив, що дізнався про загибель Роккеллі та Міронова під час дзвінка від Фаучі. І прокурор, і суддя кілька разів перепитували його про це, часом у не надто коректний спосіб.

Голова суду: Питання таке: про цю подію ви, як каже Фаучі, вже знали, коли він телефонував, чи не знали, чи ви впали з груші чи яблуні, які там росли?

Марків: Про смерть журналістів я не знав, я дізнався від Марчелло Фаучі. 

Прокурор: Фаучі бреше, коли це каже?

Марків: Фаучі навіть там не був. Я не пам’ятаю всю ту розмову, бо вона була коротка, пам’ятаю окремі частини. Він спитав мене, чи знаю я щось про загибель двох журналістів. Я не зміг йому відповісти, бо, по-перше, я не знав, по-друге, він навіть не сказав, де це сталося.

Справа Віталія Марківа. Ілюстрації: Вероніка Любчич, Ґрати

Марків засвідчив також, що в розмові з Фаучі попереджав його не наближатися до залізничного переїзду і фабрики. 

«Марчелло також спитав, чи може він приїхати провести розслідування, і я абсолютно не радив йому цього робити, адже це була нестабільна зона, обстріли постійно посилювалися, я хвилювався за його життя і безпеку, тому що ми дружили з часів Майдану. І тому сказав: не їдь сюди, бо тут хаос», – розповів Марків. Він також підтвердив, що бачився з Фаучі після тих подій та виконав його прохання роздобути і подарувати йому бронежилет. 

Прокурор та адвокатка родини Роккеллі наводили фото з його гаджетів – в тому числі, на яких самого Марківа не було, цитували його перехоплені розмови зі співкамерниками (ці цитати згодом було спростовано як неправдиві під час подальших експертиз). Українських військових на Донбасі обвинувачення описувало як злочинців, які вбивають цивільне населення, симпатиків крайніх правих сил. У суді показували сюжети російського телеканалу RT, а також цитували сайт «Русская весна», що мав на меті дискредитувати українських військових – свідків захисту.

У залі суду показали кілька фотографій – на одній з них був зображений чоловік, який лежав у багажнику з мішком на голові. Марківу довелося пояснювати, що це фото було зроблене у 2017 році, на ньому чоловік, який ходив біля українських позицій і був затриманий за підозрою у шпигунстві. Марків засвідчив, що йому одягли на голову мішок, щоб він не бачив дороги, якою його везли на базу для з’ясування обставин. За словами нацгвардійця, потім цю людину передали до СБУ, і є нібито інші фото, які підтверджують, що проти нього не застосовували насилля. Також показали фото нібито “жертви тортур” з боку української армії. Вже під час апеляційного суду цей чоловік – громадянин України, який виявився живим, надіслав листа до суддів зі спростуванням тез обвинувачення, пояснюючи, що на фото він просто спить після гучної гулянки.

Ще на одному фото з телефона Марківа, яке обвинувачення продемонструвало суду присяжних, зображені українські солдати, які тримають в руках прапор зі свастикою. Марківа на фото немає, він пояснив, що його надіслали йому у вайбер  інші військові, які вилучили нацистську символіку на базі проросійських бойовиків. Однак обвинувачення трактувало це фото як доказ начебто нацистських симпатій українських солдатів і самого Марківа.

Адвокатка родичів Роккеллі Алессандра Баллеріні процитувала в суді два документи: звіт ОБСЄ про ситуацію зі свободою слова в Україні у листопаді 2013 – травні 2014 року, а також лист до новообраного президента Петра Порошенка від правозахисної організації Human Rights Watch від 6 червня 2014 року. У цих документах, як заявила адвокатка потерпілих, йдеться про численні атаки на журналістів в Україні нібито з боку українських сил, а також про обстріли українськими військовими цивільних під Слов’янськом. Насправді у звіті ОБСЄ йдеться про те, що більшість із перерахованих 300 нападів на журналістів сталися на контрольованому бойовиками Донбасі, а у листі правозахисників написано, що сепаратисти першими стріляють по українських позиціях на Карачуні з житлових кварталів, і мешканці страждають від ударів у відповідь. Марків заявив, що не знайомий з цими документами.

У допиті Марківа також взяли участь адвокати журналістських організацій, які виступили на суді цивільними позивачами, Зокрема один із них, Джуліано Пізапіа попросив Марківа підтвердити, чи казав він фрази, наведені журналістами або записані під час його розмов зі співкамерниками: «Чи казав він, що вони стріляють з Карачуна по всьому, що рухається, в радіусі двох кілометрів?» — «Ні». «Чи казав він «мої солдати»?» — «Так, але у значенні «колеги». «Чи казав він, що вони вбили італійця?» — «Ні». Чи казав він «ми замочили репортера?» – «Ні».

 На цю фразу, яку нібито Марків сказав своєму співкамернику 1 липня 2017 року, на наступний день після арешту, ще раз звернули увагу вже в апеляції — на вимогу сторони обвинувачення. Прокуратура попросила заново відслухати і зробити її переклад, а захист домігся того, щоб було перекладено всю розмову, а не лише одну фразу. З перекладу, який представили на засіданні апеляційного суду 15 жовтня 2020 року, випливає, що Марків насправді сказав:

«У 2014 році в Україні замочили репортера, а зараз це мені шиють».

 

Епілог. Вирок суду присяжних. 12 липня 2019 року

12 липня 2019 року суд присяжних міста Павія ухвалив вирок у справі Марківа. 

Сам Марків не визнав своєї провини, а у заключному слові сказав, що був простим солдатом і довіряє італійському правосуддю.

Попри це, українського нацгвардійця визнали винним у причетності до вбивства, вчиненого у змові групою осіб, фотографа Андреа Роккеллі, перекладача Андрія Міронова та поранення Вільяма Рогелона. Марківа засудили до 24 років ув’язнення – суд дав йому навіть більший термін, ніж вимагав прокурор, який просив 17 років. 

Суд погодився з позицією обвинувачення, що Марків, перебуваючи на позиції 24 травня 2014 року, упізнав журналістів на дорозі за залізничним переїздом і передав їхні координати командувачам Нацгвардії. Ті, у свою чергу, проінформували про це ЗСУ, які умисне розстріляли журналістів з мінометів. На думку присяжних, Марків також прицільно стріляв по групі журналістів зі свого автомата АК-74. Присяжні вирішили, що це була «звична практика» дій українських військових стосовно журналістів та цивільних осіб в районі Карачуна. Мотивом для умисного вбивства журналістів, на їх думку, було те, що вони висвітлювали події у Слов’янську у спосіб, який не подобався українським військовим. Натомість проросійські бойовики, йдеться у вироку, не мали мотиву шкодити журналістам. 

Суд не надав ваги знятому в рові відео Рогелона, на якому чутно постріли зблизька, а Андрій Міронов говорить про «перехресний вогонь», постановивши у вироку Марківу, що «атака українських сил не була нічим спровокована».

Присяжні не стали враховувати свідчення журналістів у суді про те, що це було місце постійних перестрілок між двома сторонами і раніше – 24 травня – у районі залізничного переїзду було чутно обстріли. Суд також не став враховувати свідчення самого Марківа про локацію його бойової позиції – і вирішив, що вона розташовувалася у тому місці, де було зроблене його відеоселфі 8 червня, і звідки видно переїзд та завод «Зеус кераміка». Суд вирішив проігнорувати покази українських військових, які були на користь Марківа, а також ті покази інших свідків, які ставили під сумнів позиції обвинувачення.

Суд також постановив, що покази журналістів Фаучі, Морані та Вольпі несуттєво відрізняються один від одного, і що подана у статті цитата Марківа є де-факто його «позасудовим зізнанням» у злочині. 

Визнавши винним Марківа, суд задовольнив також вимоги цивільних позивачів, фактично визнавши винною державу Україна у вчиненні військових злочинів проти цивільного населення і журналістів на Донбасі. Офіс президента України назвав такий вирок порушенням міжнародного права.

Рішення суду Павії у справі Марківа розкритикували правозахисники, зокрема, італійська Федерація прав людини та російський центр «Меморіал», активістом якого був загиблий разом з Роккеллі Андрій Міронов. Жорстку критику правових підстав цього вироку також висловили незалежні юристи: британський адвокат, спеціаліст з міжнародного кримінального і гуманітарного права Вейн Джордаш і заступник прокурора Генуї Енріко Дзукка. У своїх статтях вони пишуть, що суд першої інстанції пішов всупереч презумпції невинуватості, визнавши Марківа винним попри брак безсумнівних доказів його провини.

57880 випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації
57880

випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги «Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

«Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів