Реінкарнація. У Криму знову судили нацистів минулого століття, але ніхто не знає, навіщо

Мешканці Керчі везуть тіла родичів, убитих окупантами. Фото: Російський державний архів кінофотодокументів
Мешканці Керчі везуть тіла родичів, убитих окупантами. Фото: Російський державний архів кінофотодокументів

7 липня у Криму завершився судовий процес над окупаційним режимом, який німецькі та румунські війська встановили на півострові у 1941-1944 роках. Події, про які говорили учасники, відбувалися в минулому столітті, відповідачів у залі не було і не могло бути, а свідками виступили люди, які тоді були малими дітьми. Прокуратура вимагала визнати злочини нацистів у Криму геноцидом радянського народу. Захисників у цьому цивільному процесі не було.

Влада Криму назвала процес «переоцінкою злочинів, які творили фашисти» у Криму, але так і не пояснили, навіщо він був потрібен. А коли намагалася, більше говорила про вторгнення в Україну. Іноді про це згадували й учасники процесу.

Кореспондентка «Ґрат» побувала на всіх відкритих засіданнях і розповідає, як пройшов процес, у якому цитували документи радянського слідства, але відмовилися публічно обговорювати формально розсекречені документи архіву ФСБ.

 

Черговий процес

Вперше про цей судовий процес заговорили у листопаді 2020 року. Держрада Криму тоді звернулася до прокуратури з листом, де йшлося, що «факти геноциду радянського народу в концтаборах на території Криму досі не знайшли належної юридичної оцінки». Поступово майбутній позов обростав новими смислами.

«Чому ця робота розпочалася саме зараз? Через 77 років після закінчення Великої Вітчизняної війни нацизм у світі знову повстав — тоді він не був добитий, не був знищений належним чином, і сьогодні для деяких країн став нормою політики. У зв’язку з цим, як ніколи актуальними є завдання нашої спеціальної військової операції, у тому числі — денацифікація України», — заявив Володимир Константинов напередодні судового процесу, який розпочався через два роки, вже після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.

Такі процеси над окупаційними режимами пройшли не лише у Криму. Кримські політики вписали його у федеральний порядок денний. Такі ж процеси вже були у Ростовській, Орловській, Псковській, Новгородській областях і плануються в інших регіонах Російської Федерації. Усі вони проходять за підтримки проєкту «Без терміну давності» під патронатом президента Росії Володимира Путіна. Проєкт збирає свідчення воєнних злочинів окупаційної влади. Суд в окупованому Криму — вже п’ятий.

«Судовий процес над нацистськими злочинцями в Криму є продовженням великої серйозної роботи, яка була розпочата на території нашої країни зі збору інформації, свідчень, розсекречення архівних документів, пошукової роботи для того, щоб дати юридичну оцінку фактам злочинів нацистів щодо цивільного населення», — заявляла депутатка Держдуми РФ Олена Цунаєва.

Навіщо знову розслідувати воєнні злочини, які вивчали і яким суди вже давали юридичну оцінку десятки років тому, російська влада не пояснює. У 1943-1949 роках у Радянському Союзі відбулося 19 відкритих судових процесів над іноземними військовополоненими, яких звинувачували у воєнних злочинах. 1947 року такий процес пройшов у Севастополі над 12 німецькими військовими на чолі з генералом Ервіном Єнеке. Цей процес у радянській пресі називали «Севастопольським Нюрнбергом». Процеси з приводу воєнних злочинів у Криму пройшли в Румунії, у тому числі щодо кількох кримських татар, які заховалися там після деокупації півострова.

Кілька років тому Генеральна прокуратура РФ вирішила поновити закриту кримінальну справу 1969 року. Її порушили за фактом масового знищення радянських громадян нацистськими воєнними злочинцями на території Кримської та інших областей України.

10 вересня 1971 року розслідування кримінальної справи було припиненоа. А 30 квітня 2020 року заступник прокурора Криму звернувся до суду з клопотанням про відміну постанови про закриття справи. Клопотання задовольнили.

Відновили слідство, терміни якого кілька разів продовжували — до початку судового розгляду у червні 2022 року. Слідчі провели огляд кількох місць злочинів, у тому числі — Максимову дачу — парковий садибний комплекс в районі Севастополя, де знаходиться масове поховання захисників Криму та Севастополя, які загинули під час захоплення півострова німецькими і румунськими військами, а також останки розстріляних мешканців Севастополя — і склали протокол. Слідство стверджує, що виявило на території Максимової дачі останки кісток, гільзи та боєприпаси. Останки і гільзи віддали на експертизу, висновки — долучили до справи.

Проте експерти не змогли визначити причину смерті загиблих через повне цементування трупів. Лише точно визначили, що кістки — людські.

Прощання із загиблими на місці масового розстрілу мешканців Ічкінського району 1944 року. Фото: ГАРФ

Досудове розслідування проводив Слідчий комітет Криму. Держархів Криму та архів кримського управління ФСБ, у свою чергу, розсекретили документи періоду окупації півострова. Вони стали основою для позову. Прокуратура Криму попросила Верховний суд Криму «визнати встановленим злочин, скоєний німецько-фашистськими загарбниками, їхніми пособниками щодо 219 тисяч мирних мешканців, військовополонених у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945».

Окупація Криму німецькими і румунськими військами тривала з 1941 року до закінчення Кримської наступальної операції у травні 1944 року. Впродовж цього часу, за даними радянських істориків, загинуло понад 130 тисяч мешканців півострова, зокрема у десятках концтаборів, організованих у Криму.

 

Держтаємниця минулого століття

Судовий процес у цивільній справі «про геноцид радянських громадян нацистами та їхніми пособниками», який журналісти на півострові пафосно назвали «кримським Нюрнбергом», розпочався 21 червня і завершився 7 липня.

Суддя Верховного суду Республіки Крим Тетяна Готовкіна розглянула позов впродовж п’яти засідань, включаючи підготовче. Під час підготовчого суд визначив зацікавленими особами двох нащадків постраждалих — 77-річну Ірину Андрюшину та 87-річного Григорія Чуприна. Ще однією зацікавленою стороною, за клопотанням прокуратури, виступала Державна Рада Криму.

Кримські історики та краєзнавці виступали в процесі в ролі спеціалістів. Свідками — очевидці подій 1941-1944 років, майже всі тоді були малими дітьми. Ключове засідання, під час якого суд дослідив розсекречені працівниками ФСБ архівні документи і провів дебати прокурорів із представником Держради Криму, закрили для журналістів і слухачів.

«У нас не досліджено частину документів, які містять державну таємницю. Прокуратура заявила відповідне клопотання. Виходячи з положень чинного Процесуального кодексу, суд, порадившись на місці, визначив: провести закрите судове засідання, в якому будуть досліджені документи, які містять відомості про державну таємницю. Відповідно, і дебати, оскільки в них особи, які беруть участь у справі, мають посилатися на докази, досліджені судом, у тому числі на документи, які містять держтаємницю», — пояснила суддя.

Із клопотаннями щодо фото та відеозйомки відкритих засідань звернулися журналісти кримських і федеральних російських видань та навіть пресслужба самого суду. Представники кримської прокуратури не заперечували, а суд дозволив навіть відеотрансляцію засідань.

«Справа розглядається на захист прав та законних інтересів невизначеного кола осіб родичів, нащадків мирних мешканців, військовополонених, які загинули на території Республіки Крим у роки Великої Вітчизняної війни від злочинних дій фашистських загарбників та їхніх пособників», — розпочала судовий процес суддя.

Слухачів у суді практично не було, окрім журналістів, які заповнили залу професійними камерами, двох невідомих чоловіків у білих сорочках — на вигляд із ФСБ, та кількох активістів. Вони приїхали в суд, щоб доставити свідків похилого віку, які на прохання кримської прокуратури погодилися дати свідчення.

 

«Волонтери перемоги»

Добиратися до будівлі суду свідкам літнього віку, які пережили німецьку окупацію, у Сімферополі допомагали активісти з громадського руху «Волонтери перемоги». Дівчата у білих футболках із фотографіями часів Великої Вітчизняної війни допомагали людям похилого віку заходити в зал суду, повторювали питання судді і прокурора, якщо їх не було чути, та супроводжували кожного до кінця засідання.

Свідки і «волонтери перемоги» біля Верховного суду Криму. Фото: Лутфіє Зудієва, Ґрати

Рух «Волонтери перемоги» — загальноросійський, центральний штаб знаходиться у Москві, а регіональний штаб у Криму зареєстрували у Феодосії наприкінці 2016 року. Голова Центрального штабу «Волонтерів Перемоги» — депутатка Держдуми РФ від «Єдиної Росії» Ольга Занко.

«Наш керівник — Данило Данильченко. Він нас викликав, визначив кожному свого ветерана, до того я читала ще у ЗМІ, а вже зараз безпосередньо беру участь. Наше завдання — доставити сюди ветеранів, а також відправити їх додому», — розповіла волонтерка проєкту із Нижньогірського району «Ґратам».

Свідки потрібні були суду, щоб показати масовість знищення окупантами мешканців Криму, але майже всі вони мало пам’ятали, бо були малими дітьми в той час.

 

Зацікавлені особи

Суддя Тетяна Готовкіна розпочала чергове засідання з питань до зацікавлених осіб — це Ірина Андрюшина та Григорій Чуприн. Чому саме їх вибрали з усіх, хто пережив окупацію, — прокурор не пояснював.

— А що, розповісти про себе щось? Я під час війни народилася в Австрії, 1941 року.

— В Австрії ви за яких обставин народилися? У вас батьки там мешкали?

— Маму вивезли туди.

— В якому році [вивезли] вам мама розповідала?

— Напевно, 42-го.

— Маму і вас, все? Інші родичі були вивезені туди?

— Родичі мами може бути і були, але…

— Брати, сестри можливо?

— Ні-ні, тільки я, мабуть, народилася.

Андрюшина розповіла, що пізніше вона разом із мамою повернулася в Крим. Від додаткових пояснень відмовилася.

— Ну, нічого я більше не хочу додати, я більше нічого не знаю.

— Через те, що ви були маленькою дитиною, обставини вам невідомі, чи правильно вас розумію?

— Так.

— Запитання у прокурорів є до зацікавленої особи?

— Підкажіть, будь ласка, а в якому році ви народилися? — уточнив прокурор.

— 43-го.

Запитань до Андрюшиної більше не було. Чуприн розповів, що під час окупації потрапив до радгоспу «Червоний». На території радгоспу у селищі Мирне біля Сімферополя окупаційна влада організувала концтабір. За даними радянського слідства, там загинуло понад 8 тисяч людей. У 1944 році тут утримували вже німецьких військовополонених. І тоді ж розпочали розслідування вбивств радянських громадян. До початку 70-х років слідство завершилося, 1974 року відбувся судовий процес над шістьма місцевими мешканцями, що були працівниками концтабору. Керівників табору оголосили у розшук.

Висновок щодо розслідування масового розстрілу на території радгоспу №1 Сімферопольського району. Фотокопія документа: ГАРФ

— Недовго ми були [у таборі], вже під кінець, — розповідав Чуприн.

— Щодо обставин перебування у «Червоному» щось можете пояснити?

Присутня в залі Андрюшина повторила питання Чуприну. Суд зробив їй зауваження.

— Андрюшина, ми вам робимо зауваження. У нас виступає Чуприн, ви з ним не перебували в «Червоному».

Чуприн, якому тоді не було й десяти років, чітко згадав лише саму поїздку до концтабору і погане харчування.

 

Свідки

Свідки літнього віку — очевидці подій окупації по-різному брали участь у суді. Двоє виступили по відеоконференцзв’язку з Керчі — дорога була б для них надто виснажливою. Прокурор пояснив, що один із заявлених свідків не може брати участь за станом здоров’я, явка решти — забезпечена. Інші восьмеро людей приїхали до Сімферополя.

Першими по відеозв’язку вислухали двох мешканців Керчі. Вони не змогли приїхати і виступали з керченського суду.

82-річна мешканка Керчі Лідія Тимошенко розповіла, що під час вторгнення німецької армії проживала у Керчі і залишалася там до 1943 року.

«Давайте так, я погано чую, не пам’ятаю всього. Я коротко скажу про п’ять епізодів. Це саме те, що пережили у період війни діти та мешканці Керчі, це перше. Дивлячись на те, що відбувається на Донбасі, ми це все бачили і пережили», — проводила паралелі свідок.

У цей час зв’язок перервався, суддя попросила повернутися до свідчень у справі.

Багерівський рів поблизу Керчі. Місцеві мешканці оплакують загиблих. Авторська назва — «Горе». Фото: Дмитро Бартельманц

Свідок згадувала, що під час бомбардування Керчі, вона була у дворі. Тоді вона потрапила під завал будинку, але її витягли. Керч тоді, стверджує жінка, розбомбили на 78% — «практично місто було знищено». Тимошенко розповіла, що бачила трупи керчан, коли у 50-х роках розбирали уламки будівлі, під якою було бомбосховище.

У 1944 році почалася зачистка кримських партизанів німецькою армією — це була повномасштабна військова операція з технікою та авіацією. Тимошенко теж могла загинути, але її врятували.

«Старості було сказано покликати жінок та дітей. Було два племінники маленьких років 9-10. І він [кримсько]татарською мовою сказав жінок відвести, а дітей сховати. Батьків наших повели в інше село, а нас, де ми жили — у них ями для овочів, нас опустили туди, засипали сміттям, хмизом і сказали мовчати. Коли німці прийшли, сказали: «Вони пішли в той бік». І коли вони пішли, нас звідти витягли».

«Тому ми чудово розуміємо політику нашого президента, і всі ветерани його підтримають. Діти війни і навіть не діти війни, які до нас ходять: і афганці, і МВС, і Яворівський полігон», — знову відволіклася свідок.

Суддя перервала її і попросила говорити по суті. Тимошенко відповіла, що все вже сказала.

79-річний Валентин Левенцов розповів, що на той момент був дитиною грудного віку і перебував в Аджимушкайській каменоломні, де був притулок партизанського загону імені Леніна, разом із матір’ю, двома братами та сестрою. Потім, за наказом окупантів, мешканців вивели. Валентин разом із сім’єю імітував захворювання, намастившись рослиною, яка викликає червоні плями по тілу. Прикинувшись хворими, їм удалося втекти.

«А ще було таке, коли мати народжувала мене, пологи приймав румун, а німець стояв ззаду. Якщо народжувався темноволосий, його залишали. Якщо народжувалась дитина світловолоса, її забирали відразу і відправляли в Німеччину на виховання СС-ів, у сім’ї віддавали», — згадував Левенцов у суді момент свого народження.

Наступні кілька свідків — із села Олексіївка. Усі були в концтаборі «Червоний» разом із рідними, які здебільшого брали участь у партизанському русі, але були тоді надто маленькими, щоб добре це пам’ятати.

84-річній Валентині Вовчик увійти до зали допомагала волонтерка — жінка пересувалася за допомогою милиць. Під час окупації Криму їй було лише п’ять років. Вона не була свідком знущань і вбивств у «Червоному», але повідомила, що її батька в таборі втопили у колодязі.

Виступ свідків у суді. Фото: Лутфіє Зудієва, Ґрати

90-річна Олександра Ковальова — також із Олексіївки — зайшла до зали в халаті, спираючись на металеву конструкцію, яка не давала їй впасти.

«Ми сиділи на нарах у «Червоному» радгоспі, а татари нас охороняли і нікуди не пускали. Стояли два татари на дверях, нас охороняли», — згадувала Ковальова, додавши, що у таборі розстріляли її батька та ще 10 чоловіків.

Вона не була очевидцем страт, але стверджувала, що в’язнів топили у колодязях.

Олександра Звягінцева довгий час не могла почати говорити. Її так мучив задушливий кашель, що суддя Готовкіна запропонувала відпустити жінку додому. Звягінцева відмовилася і через кілька хвилин почала розповідати.

Під час німецької окупації їй було близько 7 років. Разом із матір’ю та братами вона потрапила до табору «Червоний».

«Як до нас ставилися? Ну німці були і татари добровольці, хто до нас добре ставився? Ніхто», — казала свідок.

У таборі її годували баландою, а чи вбивали когось, — вона не знає.

84-річний Анатолій Совокула із Сімферопольського району розповідав, що 1943 року окупаційна влада наказала всім мешканцям його рідного села Перевальне прийти для відправки в Німеччину. Після цього його батько, старший брат і сестра приєдналися до 17-го партизанського загону.

За словами Совокули, у відповідь німці спалили село. Трохи згодом його взяли в полон і пішки відправили до табору «Червоний». На його території було два бараки — один для військових, інший для дітей та їхніх матерів. У першому лежав поранений батько з перебитими ногами. Пізніше його втопили у колодязі.

«Умови були жахливі, годування ніяке, але мешканці приносили нам через колючий дріт хліб. Завдяки цьому ми залишилися живими», — згадував свідок.

Свідку Ксенії Пікулової із Сімферополя — 90 років. У захопленому Криму німці примушували її працювати разом із матір’ю й іншими дітьми, щоб вони давали молоко, яйця та олію солдатам. Пізніше їх забрали до радгоспу «Червоний», де вона провела два місяці разом із дядьком-інвалідом, якого потім утопили в колодязі.

«Ми боялися, всього боялися, ми прожили у страху, це — табір смерті. Ми сиділи і чекали смерті», — розхвилювалася жінка.

«Все, не переживайте», — втрутився прокурор, але Пікулова вже закінчила.

Останньою у суді виступала 86-річна мешканка Сімферополя Лідія Кодирєва. Під час німецької окупації їй було лише чотири роки, вона проживала у Білорусі. Її батьки загинули — батько на фронті, мама — у концтаборі. Сама вона була в’язнем у Німеччині. Про радгосп «Червоний» дізналася лише після звільнення з Німеччини. З 1991 року вона очолює громадську організацію «Кримська спілка в’язнів та жертв нацизму». Вже як її член вона їздила на територію радгоспу «Червоний», де, як згадувала в суді, до неї підійшли дві жінки, яких врятував якийсь румун, і розповіли, що в таборі топили людей у колодязі. Пізніше Пікулова почала працювати у «Фонді порозуміння та примирення», який займається допомогою постраждалим від німецького нацистського режиму, зокрема, тим, кого насильно вивозили з окупованих територій працювати.

На цьому допит свідків завершився.

«Я могла б і бабусю свою сюди привезти. У них у всіх схожі розповіді. Та й усе доведено вже давно, документи є», — казала прокурорка, що вийшла за кавою.

Швидка допомога приїхала для однієї зі свідків до суду. Фото: Лутфіє Зудієва, Ґрати

Після засідання свідки сиділи на лавках на ганку суду і чекали, коли «Волонтери перемоги» відвезуть їх додому. Серед них була Олександра Звягінцева, яка явно, незважаючи на погане самопочуття, хотіла виступити в суді.— Розкажіть, будь ласка, як ви дізналися про цю цивільну справу? — спитала її кореспондентка «Ґрат».

— А ти кримська татарка? — запитала вона у відповідь, подивившись на хустку та обличчя журналістки.

— Так, а що це щось змінює?

— Ні, я в суді все сказала.

— Я кореспондент, описую судовий процес, беру коментарі, і моя національність у цьому випадку не має значення.

— Ось чоловік нехай коментує, — відвернулася Звягінцева, наче отримавши сатисфакцію. Чоловік також відмовився говорити.

 

Спеціалісти

«Цей процес — апофеоз усієї моєї діяльності, розумієте?» — збуджено говорив кримський історик і філософ Михайло Кізілов після засідання. Його багаторічні роботи в цьому напрямі стали в нагоді кримським чиновникам. 27 червня він приїхав до суду, щоб виступити як спеціаліст у справі.

Більшість тих, хто виступав у суді як спеціалісти, — публіцисти, чиновники, професійних істориків серед них було мало. Вони цитували свої книги та статті, інколи — висновки радянського слідства. Нову інформацію не привносили, але формально підтверджували позицію прокуратури.

Декілька тижнів тому Кізілова різко критикували в соціальних мережах за те, що він порівняв дії російських військових в Україні з участю Червоної армії у війні 1941-1945 років і запропонував росіянам і кримчанам йти в бій з гаслами: «За Батьківщину! За Путіна!». Зараз він є експертом кримського відділення Всеросійського товариства охорони пам’яток історії та культури.

За рік до суду він презентував книгу «Червоний». Історія нацистського табору смерті» — у співавторстві з головою кримського парламенту Володимиром Костянтиновим та заступником голови Держради Криму Володимиром Бобковим.

Вже 2-3 листопада 1941 року, через день після окупації Криму, на території радгоспу «Червоний» організують табір для військовополонених, так званий «Дулаг» — розповідав Кізілов у суді. У таборі утримувалося до трьох тисяч ув’язнених у віці від кількох місяців до 70-80 років. За його словами, це були люди всіх національностей, які проживали у Криму, усіх соціальних категорій. Здебільшого це були мирні громадяни, але й партизани, підпільники, члени їхніх сімей, і навіть кримінальні злочинці. Серед наглядачів особливою жорстокістю відрізнялися начальник табору Карл Шпекман, його заступник Пауль Краузе та Генрі Гунце.

«Всі три вищезгадані особи не просто виконували адміністративні функції, а й самі активно брали участь у тортурах, знущаннях та особисто вбивали в’язнів табору», — розповідав фахівець.

За його оцінками, в таборі радгоспу було вбито близько 15000 радянських громадян.

Навесні 1942 року німці знищили близько 900 пацієнтів двох лікарень у Сімферополі та селі Олександрівка за допомогою нестерпних для життя умов — скупченості, голоду, а також у газвагенах чи машинах-душогубках — продовжував фахівець. Все це робилося, стверджував він, для ліквідації психічно хворих і людей з різними захворюваннями.

«У процесі цих чисток знищувалися не лише расово неповноцінні євреї та цигани по-іншому названі рома́, але й люди з інвалідністю, у тому числі пацієнти психіатричних лікарень. Часом для того, щоб стати жертвою нацизму, людині було достатньо мати ту чи іншу хворобу, наприклад, гострий туберкульоз, сифіліс або церебральний параліч або особливість фізичної статури, викривлення хребта, відсутність кінцівок. Тотальне вбивство пацієнтів лікарень різного профілю, спеціалізованих санаторіїв, психіатричних клінік проводилося нацистами масово на окупованих територіях СРСР, у тому числі й у Криму», — розповідав Кізілов.

Співавтор книги про концтабір «Червоний» та заступник голови Держради — Володимир Бобков — говорив про голод, як основний метод знищення радянських військовополонених у Криму. Харчування у таборах було свідомо розраховане на планомірне систематичне винищення ув’язнених шляхом виснаження голодом. Це, на думку фахівця, підтверджується численними захворюваннями і колосальною смертністю внаслідок дистрофії, авітамінозу та інтоксикації. Іншим знаряддям залякування і придушення волі полонених була каторжна праця.

«У табір майже завжди поверталося менше людей, ніж йшло [на примусові роботи]. Люди калічились, їх відвозили в лазарет, де чекала смерть, або ж на місці вбивали», — розповів у суді Бобков.

Як спеціаліст у суді виступала Оксана Шеремет — колишня журналістка та нинішня чиновниця керченської адміністрації. У 2021 році Шеремет стала лауреатом республіканської премії у номінації «Кримський патріотизм, внесок у миротворчу діяльність та процвітання Криму». Нагороду їй вручав речник парламенту Володимир Константинов.

Вона говорила про події окупації у Керчі. Місто було окуповане німцями двічі — з листопада по грудень 1941 року та з травня 1942 року до квітня 1944 року. Впродовж цього часу, підрахувала на підставі актів районних комісій Кримська надзвичайна комісія з Керчі, було вбито 14 087 мешканців. Шеремет назвала кілька випадків масових убивств під час окупації.

Німецькі бомбардувальники Юнкерс Ю-87 летять уздовж азовського узбережжя Криму. Фото: National Geographic

4 листопада 1941 року німецький літак потопив пароплав «Рот Фронт», який евакуював працівників Керченського металургійного заводу і коксохімзаводу та їхніх сімей. Корабель затонув, загинуло 13 людей екіпажу і понад 600 осіб, вдалося врятувати лише 52 людям.

У листопаді 1941 року окупаційна влада розстріляла близько 7 тисяч місцевих мешканців За німецькими повідомленнями — 2500 осіб , насамперед євреїв. Їхнє масове поховання було в протитанковому рові біля станції Багерово. Серед убитих були неповнолітні. Згодом з’явилася історія, яку розповіла Шеремет — про отруєння 245 керченських школярів. Їх зібрали та дали отруєну каву з пиріжками, а тим, кому кави не вистачило, помазали губи отрутою в амбулаторії. Ця історія наводиться в «Історії Української РСР у десяти томах» за текстом Акту Надзвичайної державної комісії про злочини німців у місті Керчі №СРСР-63 1944 року. Звідти її дослівно скопіювали для проєкту РІА «Новости» та Музею сучасної історії Росії «Діти в Багерівському рові: як нацисти по-звірячому розправилися з жителями Керчі». У такому ж вигляді історія була озвучена в суді.

Ще одним спеціалістом виступив військовий пенсіонер Сергій Ткаченко. У січні 2017 року він презентував свою книгу «Крим російський: яким він був… Кримська область на початку 1950-х: спогади про сьогодення».

У попередні роки він часто публічно критикував Меджліс кримських татар і багато писав у своїх статтях і книгах про кримськотатарський колабораціонізм під час німецької окупації півострова, сперечаючись з тими істориками, наприклад Володимиром Поляковим, хто намагався вивчити питання колабораціонізму на півострові — не лише кримськотатарського — не лише з офіційних позицій радянської історичної науки.

У суді Ткаченко розповідав про спалення населених пунктів у Криму та страти мирного населення. Керч, Севастополь та 127 сільських населених пунктів були повністю зруйновані — заявляв спеціаліст. Переважна кількість таких селищ були спалено під час операцій «Вогонь і меч» — «Feuer und Schwert» у грудні 1943 року та «Полювання на дроф» навесні 1942 року. Операція «Вогонь і меч» мала кілька взаємозалежних цілей, пояснював історик, основними з яких стало застосування нової тактики боротьби з кримськими партизанами — створення так званої «мертвої зони», щоб вони не могли ховатися там під час суворої зими.

Румунські гірські стрілки здаються у полон радянським військам на дорозі у Криму. Фото: невідомий автор

Доктор історичних наук та професор Кримського Федерального університету Олег Романько назвав загальну кількість вбитих окупантами кримчан — 219 тисяч осіб — мирних та військовополонених. Мабуть, з його праць ця цифра увійшла до матеріалів справи, а згодом і у вирок.

Згідно з «Генеральним планом Ост», на території Криму мала залишитися лише п’ята частина населення, заявив Романько, а решту — вивезли в центральну Росію. Територія Криму ж за планом мала бути заселена німцями. Романько стверджував, що частина населення, згідно з «Генеральним планом», мала бути ліквідована, але в тексті документа цього немає, хоча цифри переселенців занижені без пояснень.

Окрім іншого, Романько нагадав про відповідальність за знищення людей у Криму румунськими спецслужбами та військовими, а також «формування колабораціоністів із радянських громадян».

«Колобораціоністські структури та формування знаходилися при всіх частинах німецько-румунського окупаційного апарату і були його опорою на низовому рівні», — говорив у суді Романько, але теж не згадував національності колаборантів, хоча сам є автором кількох публікацій про кримськотатарські формування у вермахті.

Німецькі війська у захопленому Севастополі. Фото: Франц Гайк

Нарешті останньою спеціалісткою, хоч і не маючи наукового ступеня, в суді виступила заступниця директора Музею-заповідника героїчної оборони та звільнення Севастополя Ганна Селіванова. Вона говорила про окупацію Севастополя, де, за її словами, було знищено 4200 євреїв.

Нове рішення — про минуле

Процес над нацистськими окупантами завершився 7 липня. Суд задовольнив позов прокуратури Криму і заявив, що «встановив факт, який має юридичне значення щодо визнання встановлених та нововиявлених злочинів, скоєних німецько-фашистськими загарбниками проти не менше 219000 мирного населення та військовополонених у період Великої Вітчизняної війни на території Республіки Крим».

Усі події, про які йшлося під час процесу, суд назвав воєнними злочинами та злочинами проти людства, а також геноцидом національних та етнічних груп у Криму. Прокуратура і суд посилалися на Статут Міжнародного військового трибуналу. Про засекречені документи, які досліджували у заключному закритому засіданні перед дебатами, у рішенні суду не йшлося.

Впродовж п’яти засідань у суді не прозвучало нічого, що не було відомо досі. Майже все, про що говорили свідки та спеціалісти, вже вивчалося радянським слідством і розбиралося в судах. Більше того, документи і дані спеціалістів базувалися на даних, одержаних радянськими слідчими, і взятих без аналізу й перевірки у суді. Навіщо знадобився цей процес, крім очевидної пропаганди, так і незрозуміло. Втім, можливо, прокуратура, ФСБ, Держкомітет Криму та сам суд інших цілей і не ставили.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів