Потрапити в полон під Баштанкою. Як ЗСУ, тероборона і сільські партизани розгромили бригаду берегової охорони, що наступала з Криму на Миколаїв

Розбита російська військова техніка у Баштанському районі Миколаївської області. 12 травня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Розбита російська військова техніка у Баштанському районі Миколаївської області. 12 травня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати

У складі російських сил, що 24 лютого вторглися з Криму в Херсонську область, була 126 бригада берегової охорони ВМС Росії. Вона змогла дійти до Миколаївської області, але там бригаду оточили та розгромили ЗСУ разом із теробороною. Російські військові, що вижили, у паніці втікали, деякі потрапили в полон.

«Ґрати» побували у звільнених селах Миколаївської області й розповідають, як майже беззбройні сільські партизани під командуванням сміливої ​​мешканки Плющівки взяли в полон 11 російських військових. Серед них були колишні українські офіцери, які зрадили присязі під час окупації Криму.

 

Снаряди «Граду» лежать на дні річки Інгул, на її звивистій частині в Баштанському районі на Миколаївщині. Металеві довгасті корпуси добре видно, якщо зазирнути у воду з невеликого моста. Біля нього, по обидва боки річки, стоять спалені російські КАМАЗи, на яких перевозили смертельну зброю. Машини підбили свої ж — розстріляли з танків після того, як партизани із села Плющівка вивели КАМАЗи з ладу: злили солярку та порізали шини. Частина снарядів здетонувала, а частина — опинилася у воді. Лежать там і досі на згадку про партизанський спротив.

У Плющівку війська РФ зайшли на початку березня. Не стали затримуватись і просунулись у бік Вознесенська. Так частина сусідніх сіл опинилась в окупації, а Плющівка — на лінії вогню. Село не розбомбили — головною ціллю російської артилерії була Баштанка, районний центр за 12 кілометрів від Плющівки.

Російські снаряди на дні річки Інгул, Миколаївська область 12 травня 2022 Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Алла, місцева мешканка, розповідає, що російські БТРи зайшли на її вулицю так швидко, що вона не встигла попередити сусідів. Потім вона почула три постріли.

«Ну, думаю, це вже все, напевно, хтось ішов дорогою, людина вже не жива», — згадує вона.

Пізніше Алла з’ясувала, що стріляли в сусідку Катерину. Вона вийшла з дому з телефоном надвір, і через паркан її помітили військові. Жінка залишилася живою, а на будинку досі видно сліди від пострілу.

«Бачу, він так проїхав прямо. Бачу, повертається, дивиться на мене. Я одразу зрозуміла, що треба сідати. Я присіла і чую — він почав стріляти по мені. Якби нижчу голову не нагнула, то попав би по мені», — розповідає молода жінка, низько сідаючи біля стіни, щоб показати, як усе відбувалося.

Мешканка Плющівки Катерина показує, як врятувалася від смерті під час обстрілу російськими військами. 12 травня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Декілька днів мешканці Плющівки спостерігали за пересуваннями техніки — село знаходиться на пагорбі, і з нього добре видно, що відбувається внизу. Інформацію передавали українським військовим.

Галина пам’ятає, як росіяни не могли знайти міст, щоб переправитися через Інгул.

«Вони збилися з пантелику, не знають, куди потрапили — знімали ж таблички, — сміється жінка. — Вони не знають, де якесь село, не знають, де переправа».

Знайшли міст, але він був недостатньо міцним. Зверху встановили понтон і почали переправу.

Галина згадує, як це було:

«Ми лише побачили вогні звідти. А вони хитрі: тільки так, блим, перший дав сигнал, пішов перший, потім серединка дала сигнал, що вони йдуть, і задні дали. А нам тут видно з бугра, вони ж лізуть. Кажу, колорадські жуки лізуть уже до нас».

Біля цього мосту і застрягли два завантажені снарядами для «Граду» КАМАЗи, які росіянам потім довелося знищити, щоб вони не дісталися українським військовим.

 

Супротив

Місцевих партизанів організувала та очолила Світлана Ванжула, жвава жінка середніх років, яка народилася у Плющівці та прожила тут усе життя. До цього жінка ніколи не займалась керівництвом села, але взяла ініціативу у свої руки, коли староста мобілізувався на фронт.

«Організувала тут хлопців наших місцевих, сорок людей. Ми понаставляли довкола свої пости: ті сиділи в посадці, ці на розбитій фермі. І ми так: [одні мені] дзвонять, я [іншим] передаю дані. Ми знали, де який рух», — розповідає Світлана. Тепер вона сидить у кабінеті старости, але помітно, що жінці все ще незвично в її новому офіційному статусі.

Каже, що після 24 лютого не могла залишатися осторонь. Коли почалися обстріли, вона організувала евакуацію з села. Потім возила хліб у села довкола, коли почалися проблеми з продуктами. Коли російські війська вдалося вибити з Баштанки, організувала прийом біженців з інших сіл.

«Не боюся нічого», — відверто каже Світлана про себе і тут же виправляється: все-таки був момент, коли злякалася.

Староста Плющівки Світлана Ванжула. 12 травня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати

«Я хліб везла, — згадує вона. — А там їх [росіян] БТР підбили, і вони пішли полем. Ну, і тут я на своїй ластівці — у мене «Жигуль» такий старенький-старенький, дірявий-дірявий. Така курсую, везу хліб. І вони виходять із поля… А вони вже почали тоді людей вбивати. Підходять, а я стою, у мене кермо ось так у руках труситься. Один відкрив машину — чорні, брудні такі. Каже: «Куди їдеш? » Кажу: «Хліб везу». Він: «Куди?» Кажу: «У це село». Він: «У яке село?» Кажу: «Ну, в це село». Думаю, скажи тобі, до якого села. Сказала, що я забула. Їхала ще одна машина, цей фермер. І вони почали по тій машині стріляти. Я так помаленьку їду, думаю, Боже, зараз вони мене застрелять. І помалу ось так їхала».

«Я навіть не знаю, що мені допомогло. Може, мене Бог беріг. Може, для чогось ще знадоблюся», — додає Світлана.

Коли 1 березня колона російської техніки зайшла до Плющівки, жінка вела пряму трансляцію у фейсбуці. На шестихвилинне відео Коротку версію відео опубліковано у фейсбуці Ванжули, але кореспондентка «Ґрат» бачила його повністю потрапило 39 військових машин: установки «Град», КАМАЗи зі снарядами, БТРи, з яких виглядають солдати з автоматами.

«Їдьте додому, демони!» — на відео чути, як Світлана проклинає їх услід. Військові її не чули і махали руками.

«Привіт-привіт, — гнівно відповідала їм Світлана. — Щоб ти востаннє махав!».

Відео з колоною російської техніки, зняте Світланою Ванжулою. 12 травня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Під час трансляції вона повідомила, де і в якому напрямку їде російська колона — через Плющівку у бік села Привільне. Згодом колону розбомбила українська авіація.

Того дня бої точилися біля Баштанки. ЗСУ взяли російські війська в оточення і бомбили. Росіяни, які вижили, намагалися втекти, але потрапляли в полон тероборони, яка передавала їх військовим.

Під Плющівкою у полон взяли 11 людей.

 

Перемовини

Російські військові, яких взяли в полон біля Баштанки. 2 березня 2022 року Фото: Генштаб ЗСУ

2 березня фото з дев’ятьма російськими військовослужбовцями, які стоять на колінах у полі, з’явилося в оперативному зведенні Генштабу Збройних сил України, але без будь-яких подробиць. Того ж дня голова Баштанської громади Олександр Береговий опублікував це фото з підписом, що селяни Плющівки та Пісок самостійно взяли в полон із десяток російських окупантів та передали їх Нацполіції.

Світлана Ванжула брала участь у затриманні та розповідає, як це відбувалося.

«Мої хлопці — всі на постах стоять. Дзвонять і кажуть: «Свєта, йдуть у село одинадцять чоловіків, росіян. Ідуть полем, з однієї посадки перебігають в іншу. Ідуть зі зброєю». Та ти шо! І ніде ні в кого [ні] автоматів, дві рушниці тільки. Збираю людей, дзвоню: «Так, усі машинами за село».

У росіян були автомати, кулемет і гранати. Тому Світлана зателефонувала старості Пісок та попросила приїхати, бо його тероборонівці встигли отримати у військкоматі п’ять автоматів.

«Поки вони приїхали, ми — вже за селом: п’ятдесят мужиків і я! — сміється Світлана. — Я витягла з машини білий мішок. І кажу: «Хлопці, йдемо на переговори. Будемо їм говорити, що виходу вони не мають».

Вона каже, що розуміла — якби озброєні росіяни зайшли в Плющівку, вони могли б постріляти людей. Тому вирішила піти на ризик.

«Врятувало те, що вони не знали, що ми не маємо зброї, — вважає Світлана. — Вони побачили, скільки машин, скільки людей і залягли в посадці. Ми взяли той мішок і пішли по одному, гуськом-гуськом. Почали кричати. Вони почали стріляти у повітря — не підпускали. Знову їм кричали: хлопці, здавайтесь! Кричали-кричали, а вони стріляли-стріляли. Здалися з такою умовою, що залишаться живими. Наші пообіцяли. Пішли туди, забрали автомати — і ведуть їх!».

Росіяни виявилися військовослужбовцями з Криму. Серед них були не лише рядові і старший сержант, а й майор із капітаном. За словами Світлани, офіцери трималися осторонь інших солдатів і не йшли на контакт.

«Скреготіли зубами, коли побачили, що люди без зброї були», — згадує вона.

Серед полонених були також поранені. Їм надали першу медичну допомогу.

Світлана згадує свою розмову з одним із них: «Я одного там перев’язувала і кажу: «А ти ж звідки?» Він каже: «Я з Дніпра». Я говорю: «Та ти що! Дурень чи що? Як же ти? Він мені: «Та у мене виходу не було, у мене дружина вагітна». Кажу: «Ну, це казка, це ми чули».

Коли приїхали українські військові, вони обшукали полонених, перевірили документи, паспорти і телефони. Двох офіцерів одразу допитали. І тоді ж зробили фото, на якому росіяни стоять навколішки в полі.

 

Дезертири і держзрадники

Ігор Руденко у Дніпровському районному суді Києва, 27 квітня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Два місяці потому, 28 квітня, в Києві оголосили вирок Ігорю Руденку, командиру взводу 126-ї окремої бригади берегової охорони ВМС Росії. Суд визнав його винним у дезертирстві та держзраді, засудивши до 15 років в’язниці.

«Людина без стрижня». Український офіцер після анексії Криму вступив до російської армії. Тепер він потрапив у полон і отримав 15 років за дезертирство і держзраду

Руденко — колишній офіцер української армії, який служив у складі 36-ї окремої бригади берегової охорони ВМС України, що дислокувалася у Перевальному. Після анексії Криму він не переїхав на материк, а зрадив присязі й перейшов служити в російську армію — у військову частину в тому ж Перевальному, але тепер з іншим номером.

Через сім років, 24 лютого 2022 року, капітан Руденко, начальник зв’язку гаубично-артилерійського дивізіону, їхав у колоні російських військ, яка вторглася в Херсонську область з Криму. Через тиждень він опинився серед одинадцяти російських військових, які потрапили в полон мешканців Плющівки.

Руденка немає на груповому фото полонених. Але на відео з його допитом, опублікованому на ютуб-каналі СБУ 4 березня, він коротко розповідає про те, як потрапив у полон під Баштанкою.

«Коли ми здавались у полон, там вийшли звичайні селяни з рушницями. Я скомандував припинити вогонь. Вийшов першим до них. Вони сказали, що ми захищаємо свої села. Я зрозумів усе, що вони мені сказали. Я сказав [своїм бійцям] здати зброю. Поклав зброю. Зі мною було 11 людей», — казав Руденко.

Під час допиту йому дали зателефонувати дружині. У розмові з нею Руденко згадав, що з ним здався майор Шишканов.

Майор Дмитро Шишканов у полоні. Скріншот відео Командування сил спеціальних операцій ЗСУ

Його також немає на тому фото. Але є відео, опубліковане 3 березня на ютуб-каналі «Українського мілітарного центру». Дмитро Шишканов, стоячи навколішки у полі, як на фотографії, представляється і повідомляє, що приїхав на навчання. З коментаря до іншого відео з допитом Шишканова, опублікованому у фейсбуці Командування сил спецоперацій, відомо, що до 2014 року Шишканов служив у Перевальному і після окупації півострова також перейшов на бік Росії. Наприкінці квітня у Києві суд засудив майора до 14 років в’язниці за дезертирство і держзраду.

До такого ж терміну і за тими самими обвинуваченнями засудили ще одного кримського офіцера зі 126-ї бригади берегової охорони — старшого сержанта Михайла Казаренка. Інформації про те, як він потрапив у полон у тексті вироку немає, в інтернеті немає відео його допитів, але Ірина Венедіктова, на той момент генпрокурорка, стверджувала, що Казаренко був серед одинадцяти військових, яких взяли в полон 2 березня під Баштанкою. 

Решта військових на фото — рядові. Шишканов і Руденко згадували їх під час допитів, як товаришів по службі зі 126-ї бригади, але з інших підрозділів.

З п’ятьма з них поговорив та записав на відео блогер Володимир Золкін. Це розвідники: Іван Темний, Олег Сироватко, Максим Приходько, Владислав Слободенюк і Станіслав Вахтеров.

Ще трьох полонених із фотографії ідентифікувати не вдалося.

Світлана Ванжула, староста Плющівки, дивилася відео допитів, але полонених, окрім Руденка і Шишканова, впізнати не змогла, бо тоді, у полі, вони були надто брудні. Ані вона, ані її люди не перевіряли у затриманих паспортів, це робили лише військовослужбовці ЗСУ. Тому прізвищ вона їх не знає.

У прокуратурі, СБУ та розвідці «Ґратам» не змогли сказати, хто ще є на фото.

 

Оточення і паніка

Російські розвідники зі 126-ї бригади берегової охорони ВМС РФ (зліва направо): Іван Темний, Олег Сироватко, Максим Приходько, Владислав Слободенюк, Станіслав Вахтеров. Скріншот відео ютуб-каналу Володимира Золкіна

Російські розвідники у розмові з Володимиром Золкіним та Ігорем Руденком на пресконференції в Києві розповідали, як 126-а бригада берегових військ РФ брала участь у вторгненні в Україну, і за яких обставин вони потрапили в полон.

Вторгненню передували навчання. З початку лютого до 21 числа у бригади були навчання зі стрільби на полігоні на мисі Опук біля Керчі. Після цього передислокувалася в село Славне. Вже там сформували бойові колони, намалювали на техніці фарбою літери «Z» і в ніч із 23 на 24 лютого вирушили у бік адмінкордону.

«Коли 23 [лютого] у ніч почали отримувати боєприпаси, промедол Наркотичний лікарський засіб для знеболювання . Ми всі вишикувалися та отримували боєприпаси. Вже розуміли, що це погано пахне», — розповідав рядовий Максим Приходько, який служив водєм.

За його словами і словами рядових товаришів по службі, про відправку в Україну їм повідомили в останній момент.

Капітан Руденко під час пресконференції заявив, що вже на навчаннях він та інші офіцери розуміли, що готується вторгнення. Але жодних прямих пояснень від командування не було.

«Коли [я] перепитав свого командира дивізіону майора Вахітова Вадима Радиковича, невже ми таки йдемо на Україну. Він підтвердив: якщо видадуть промедол, то вторгнення буде», — пояснив Руденко.

Лише 24 лютого надійшов наказ: висунутись маршем і закріпитися в Новій Каховці Херсонської області.

«У ніч 24 числа я побачив на власні очі, як без оголошення війни палало небо червоним кольором як блискавка. Це означало, що [стріляють] з усіх знарядь залпового вогню», — згадував на пресконференції капітан.

 Колона виходила через Каланчак частинами протягом двох днів. У Нову Каховку заїхали надвечір без боїв. Перед цим дамбу взяла десантно-штурмова бригада.

«Ми якось розслабилися, думаємо, може так і далі піде, і стріляти не доведеться. І буквально за п’ять хвилин після цього БТР із РПГ підірвали, — розповідав Золкіну рядовий Іван Темний, гранатометник-снайпер. — Зав’язався важкий бій. Почали намагатися виводити з ладу нашу артилерію. Ми відкинулися. У результаті нас у село Веселе [Миколаївській області] загнали, відрізали. Нам довелося провести ніч в оточенні».

Бої у Веселому тривали до 28 лютого. Після цього надійшов наказ перейти на 260 кілометрів у бік Миколаєва. Рухалися тихо, переважно вночі.

У Баштанці розпочався ще один бій, під час якого ЗСУ розбили російську бригаду.

Рядовий Приходько заходив у місто на БТРі, і ось що він побачив: «Ми заїжджаємо в місто, тут кілька КАМАЗів, один «Урал» уже горить. Люди — наші війська — сидять біля будівлі. Ми залітаємо в центр, на перехрестя, де, пам’ятаю, відкривають вогонь із БТРу: чули, як кулі пролітали. Ми злізли з БТРа, бо боялися… Паніка була. Сховалися за укриттями, була стрілянина, ми розуміли, що нас починають оточувати».

Командира відділення поранили, солдати надали йому медичну допомогу і посадили в медичний  «Урал». Після цього командування взяв на себе єфрейтор Станіслав Вахтеров, старший розвідник.

«Я пацанам сказав, що треба відходити, що ми в оточенні, сенсу тут перебувати немає», — розповів Вахтеров.

Почався хаос, солдати побачили КАМАЗ і стали в нього стрибати.

«Був повний КАМАЗ людей. Кричали. Місця немає. Усі були перелякані, хоч військові, — згадує єфрейтор. — Кого встиг смикнути за плече, давай, прямо на гармату сідали. Сіли на гаубицю, вона була зачеплена за КАМАЗ. Поруч стояв «Тайфун», броньована машина, прикривши нас від пострілу РПГ. Далі рушили вперед, уже сидячи на цій гарматі. Тобто нас також, поки пролітали цю вулицю, обстрілювали. Виїхали за селище».

На трасі побачили багато покинутої техніки: КАМАЗи з боєкомплектами, КАМАЗи, що згоріли, машини з паливно-мастильними матеріалами.

«На ходу, на гарматі навіть ось так сиділи, обганяючи [інший КАМАЗ]. Мабуть, сотку КАМАЗ цей ішов, — продовжував Вахтеров описувати паніку, з якої втекли солдати. — Отак за цю гармату трималися, в одній руці автомат, другий — за гармату, хтось — прямо на колесі. Отак обганяли, і люди, які сиділи в КАМАЗі, з такими очима дивилися на нас. Гармату цю кидало жахливо. Я матюкався і кричав водієві: «Що ти робиш! Гальмуй, досить!». Повернули у поле».

Захоплений тероборонівцями та селянами російський комплекс «Панцир С». Скріншот відео ютуб-каналу Ukrainian Military

На полі стояло два «Панцирі» Російський самохідний зенітний ракетно-гарматний комплекс : один цілий, але покинутий, інший обгорілий. Була інша бита техніка. Там солдати знову потрапили під обстріл. Зустрівши на шляху ще один КАМАЗ, частину солдатів, зокрема п’ятеро розвідників, вирішили пересісти.

«Я хотів стрибнути в кабіну, там сидів майор, він там психував, кричав: «Я поранений!» — розповідав Вахтеров. — Я автомат закинув у кузов, переліз. У ньому були бочки з ПММ: олія, бензин і, як пізніше дізналися, соляра… Ми відстали від усіх. Знову потрапили під обстріл: продірявили брезент — ми зрозуміли, що б’ють з правого боку».

КАМАЗ зупинився і не міг їхати далі: колеса пробиті, двигун відмовив. Тоді військові вистрибнули з нього і пішли до лісосмуги. Загалом їх було одинадцять, разом із розвідниками та офіцерами Руденком, Шишкановим та Казаренком.

«Це не наші командири, — уточнив під час розмови із Золкіним рядовий Олег Сироватко, розвідник-телефоніст, — Ми як у КАМАЗ застрибнули, вже коли в поле вибігали, тоді вже дізналися, за кілька годин, що з нами офіцери є».

Ніч із 1 на 2 березня росіяни провели у лісосмузі: спали на землі під дощем. Вранці спробували знайти дорогу до своїх, пройти до них, обійшовши Баштанку, повз позиції українських військ.

«Майор [Шишканов] по якійсь карті намагався вивести кудись, але в результаті забрели вглиб, де нас уже, я так зрозумів, у кільце взяла тероборона», — пояснив Вахтеров.

Потрапивши в оточення, вони не одразу вирішили здаватися. Хтось із солдатів відкрив стрілянину з кулемета. Потім Руденко скомандував: «Припинити», і разом із Шишкановим, за його словами, вийшли на переговори. Зрештою росіяни здалися.

«Ми просто не повірили, що… Для нас був шок, що нас усіх, хто зайшли, — нам кажуть із тероборони, що нас усіх розбили! Всю нашу бригаду!», — зізнався рядовий Темний.

Ігор Руденко на пресконференції назвав рішення здатися у полон правильним.

«Я зрозумів, що це другий шанс, даний Богом. І лише випадково я і мої підлеглі залишилися живими в цій ситуації», — заявив він.

Де зараз він та інші десять полонених, — українська сторона обмінного процесу  не розголошує.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів