«Нова реальність». Як українські журналісти висвітлюють війну

Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Фото: Стас Юрченко, Ґрати

До кінця березня міністерство оборони акредитувало понад чотири тисячі українських та іноземних журналістів, які висвітлюють війну. Міжнародна правозахисна організація  «Репортери без кордонів» веде іншу статистику — постраждалих колег. За її даними, висвітлюючи війну, загинули семеро журналістів, 11 отримали поранення, ще п’ятьох викрали або вони перебувають у полоні на тимчасово окупованій російськими військами території. 

Працювати на війні журналістам доводиться за новими правилами. З початку вторгнення в Україні діє воєнний стан. Згідно з законом, військові отримали право регулювати роботу засобів масової інформації. Крім того, Верховна рада ввела кримінальну відповідальність за публікацію інформації про пересування українських військ та міжнародної військової допомоги. 

Про те, як журналісти висвітлюють війну, — у матеріалі «Ґрат». 

 

Трагедія

Фотограф Макс Левін зник 13 березня у Київській області. У той день він разом з військовослужбовцем Олексієм Чернишовим, колишнім фотографом, поїхав на передову — у Вишгородський район.

У селі Гута Межигірська Левін та Чернишов залишили автомобіль та пішли у бік села Мощун. Приблизно о 11:30 зв’язок із ним зник, телефон Левіна більше не з’являвся у мережі. 

Фотограф зі стажем, Левін зустрів російське вторгнення на Донбасі, але одразу ж відправився до Києва. Війну він фотографував з 2014 року, був одним з чотирьох українських журналістів, які працювали в оточеному Іловайську. 

Левін та його колеги Георгій Тихий, Маркіян Лисенко та Іван Любиш-Кірдей вирвалися з оточення 29 серпня 2014-го. Той день фотограф, який отримав легке поранення, назвав своїм другим днем народження. Фото та відео, зняті в Іловайську, лягли в основу документального проєкту After Ilovaysk, який Левін створив разом з Маркіяном Лисенком. 

Георгій Тихий (справа) та Макс Левін після того, як вибралися з оточення в Іловайську, 29 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко

Понад 10 років Левін був штатним фотографом видання «Лівий берег», у 2020-му перейшов на hromadske, де працював відеографом. З минулого року — фрілансив для українських та міжнародних видань. 

Діставшись до Києва на другий день вторгнення, Левін працював на передовій — знімав практично в усіх «гарячих точках» навколо столиці — Бородянці, Василькові, Макарові, Бучі, Ірпені. Кожного дня публікував одну-дві фотографії на своїй сторінці у фейсбуці. На них бійці тероборони та мирні люди, які евакуюються з зони бойових дій, робота української артилерії та солдат ВСУ, який ховається в окопі від обстрілу російського вертольота. Зруйновані будинки у Бородянці Левін фотографував з дрона. 

Він залишився без нього на четвертий день війни, 28 лютого. У той день він опублікував аерозйомку обстрілу українською артилерією позиції російської армії. Дрон зі зйомки не повернувся — впав на території, яку контролювали росіяни. Фрагмент зйомки залишився у кеші телефона фотографа. 

9 березня Левін відправився у село Романівка, на північ Київської області, знімати евакуацію місцевих жителів, але замість зйомок допомагав нести на ношах літню жінку. 

Свою останню фотографію Левін опублікував після опівночі 13 березня. На фото три українські солдати біля бункера часів Другої світової війни. Левін написав, що зробив фото за два дні до цього, неподалік селища Демидів на півночі Київської області.

«Там, де зараз стоїть українська армія, є бункери радянської армії часів оборони Києва 1941 року. По той бік річки Ірпінь стояли війська фашистської Німеччини. Зараз — російська армія», — написав Левін.

Останнє фото Макса Левіна, яке він опублікував у своєму фейсбуці

Дев’ять днів друзі та колеги намагалися знайти його самостійно. Нарешті, 22 березня, Маркіян Лисенко повідомив про зникнення колеги публічно та попросив усіх, хто має інформацію про Левіна після 13 березня, звертатися до нього.

Тіло Левіна поліцейські знайшли 1 квітня. Наступного дня про це повідомив Офіс генерального прокурора. За попередньою інформацією, беззбройного фотографа двома пострілами зі стрілецької зброї вбили російські військові. Вишгородська окружна прокуратура відкрила за фактом загибелі Левіна провадження за статтею «порушення законів та звичаїв війни» стаття 438 Кримінального кодексу . Олексій Чернишов, за даними «Ґрат», також загинув.

Невдячна робота

На фотовиставці Call The War — A War, яку відкрив на Площі Ринок у Львові Інститут масової інформації (ІМІ), — фото Левіна помістили на стенд зі зниклими журналістами — виставка відкрилася за два дні до повідомлення про загибель фотографа. Він став шостим журналістом, який загинув висвітлюючи війну. Фото п’яти його колег, які загинули з початку війни, — на двох сусідніх стендах. Усі вони стали жертвами артобстрілу.

Євгеній Сакун, оператор телеканалу Live, загинув найпершим із відомих — 1 березня у Києві, коли росіяни обстріляли телецентр. 13 березня, у день зникнення Левіна, вибух на блокпості в Ірпені забрав життя документаліста Бренда Рено. Він працював над фільмом про мирних жителів, які вимушено покинули будинки через війну.

Наступного дня, 14 березня, біля села Горенка за 10 кілометрів від Ірпеня, загинули оператор телеканалу Fox News П’єр Закжевскі та його українська локальна продюсерка Олександра Кувшинова. Через дев’ять днів, 23 березня, від обстрілу в Києві загинула журналістка російського видання The Insider Оксана Бауліна.

Смерть 24-річної Кувшинової порушила питання умов роботи українських локальних продюсерів іноземних медіа, яких часто називають фіксерами. Спочатку Fox News навіть не повідомив про її смерть. Пізніше новина з’явилася, але Кувшинову в ній назвали консультанткою каналу.

Український документаліст і медіапродюсер Алік Сардарян шість років висвітлює війну, у тому числі в ролі локального продюсера іноземних журналістів. Він стверджує, що іноземні журналісти часто ігнорують попередження локальних продюсерів про рівень небезпеки й тим самим наражають на ризик їх і себе.

Алік Сардарян. Фото: Радіо Свобода

«Вони не розуміють, що вони перебувають у зоні бойових дій за власним вибором. Українські журналісти такого вибору не мають», — написав Сардарян у статті на сайті фонду Opendemocracy.

Сергій Ми не називаємо прізвище на його прохання працює локальним продюсером з 2014 року. Вторгнення він, як і Макс Левін, зустрів на Донбасі. Він працював із німецьким фотокореспондентом, за місяць війни Сергій співпрацював також із німецьким медіа, а зараз допомагає знімати фільм французькому документалісту. У нього немає претензій до іноземних колег, але разом із тим він вважає професію локального продюсера надтоксичною.

«Ти працюєш з людьми, у яких набагато менше емпатії до того, що відбувається. Їх рідко цікавить подальша доля героїв, їхніх сюжетів та стосунки з ними. Про те, що ти шокований тим, що відбувається, теж особливо ніхто не думає», — каже Сергій.

Рівень безпеки Сергія, за його оцінкою, менший, ніж у французького документаліста, з яким він співпрацює. Сергій не застрахований, як і водій, який їх возить. Їх супроводжує тактичний медик, але насамперед він повинен надавати допомогу іноземцю. Сергій визнає, що працює локальним продюсером, бо за це добре платять — зараз він отримує 350 доларів за день готівкою. За ці гроші він підшукує локації, героїв, домовляється про зйомки, у тому числі з українськими військовими, супроводжує документаліста на зйомках та перекладає йому відповіді тих героїв, які не знають англійської.

«Моя порада всім, хто працює з іноземними журналістами — з самого початку детально обговоріть умови роботи та не бійтеся відстоювати при цьому свої права», — рекомендує Сергій.

 

Під окупацією

У журналістів, які залишилися на окупованих територіях або поїхали туди працювати, інші ризики — їх можуть викрасти окупанти.

Херсонському журналістові Костянтину Риженку пощастило — він встиг втекти до того, як по нього прийшли. 31 березня у телеграм-каналі «Костянтин Риженко — журналіст» було опубліковане заздалегідь підготовлене ним повідомлення:

«Привіт, якщо ви читаєте цей текст, то значить, щось сталося. Це відкладене повідомлення, дату публікації якого я постійно переношу на день-два. Якщо воно опублікувалося, то це означає, що я не зміг в черговий раз відтермінувати дату».

Костянтин Риженко. Фото: фейсбук журналіста

Журналіст, який не лише висвітлював життя міста під окупацією, а й займався розвезенням їжі та ліків, запевнив 27 тисяч своїх читачів, що налагодив процеси так, щоби вони тривали і без нього.

«Загалом, не сціть, сам сцю, але робити якось це все одно треба. Адже якщо нічого не робити, то нічого не станеться», — написав Риженко.

Батько журналіста Олександр Риженко пізніше розповів голові Національної спілки журналістів Сергію Томіленку, що у день публікації цього повідомлення до них додому приїхало кілька автомобілів з озброєними росіянами. Не знайшовши Костянтина, вони забрали з собою молодшого брата Захара.

Через три дні Костянтин дав про себе чути. У телеграм-каналі «Очі Кобзаря Херсонщини» він опублікував аудіозапис:

«Поки що трохи доводиться втікати. Те, що я пропетляв, не означає, що пошуки не продовжуються», — повідомив Риженко.

Сергій Томіленко з НСЖУ, який підтримує зв’язок із батьком Риженка, каже, що брата журналіста досі не відпустили.

Колезі Риженка з Каховки Олегу Батуріну пощастило менше — 12 березня його викрали російські військові та вісім днів протримали під арештом, після чого відпустили. Батуріну вдалося виїхати на підконтрольну територію.

Вісім днів росіяни утримували журналістку hromadske Вікторію Рощину. Її російські військові викрали 13 березня на виїзді із Бердянська. Рощина вирушила працювати на тимчасово окуповані території самостійно. Вона встигла опублікувати репортаж із захопленого Енергодара та хотіла потрапити до заблокованого Маріуполя.

Журналістку тримали у захопленій будівлі Бердянської райдержадміністрації, допитували, погрожували розправою та намагалися змусити співпрацювати, але у підсумку відпустили, попередньо записавши на відео звернення Рощиної, що вона не має претензій до викрадачів.

За інформацією Інституту масової інформації, з 24 лютого на окупованій території викрали принаймні десятьох журналістів, два з них все ще перебувають у полоні. Сергій Томіленко з НСЖУ звертає увагу, що до цієї статистики потрапили лише ті журналісти, родичі чи колеги яких публічно заявили про викрадення.

«Ми не знаємо, скількох журналістів та громадських активістів викрали насправді. Потрібно розуміти, що їхні родичі та колеги перебувають у стані стресу та бояться повідомляти про це, щоб не нашкодити їм», — каже Томиленко.

За час війни українські журналісти все ще не змогли пристосуватися до неї, вважає експертка з безпеки ІМІ Ірина Земляна. Вона регулярно проводить тренінги з безпеки для журналістів у Львові, щоб допомогти колегам адаптуватись до нових умов роботи.

«Наразі журналісти працюють здебільшого інтуїтивно. Навіть ті правила, які вони собі вибудували на війні, все одно не працюють. Тому що небезпечно всюди», — сказала «Ґратам» Земляна.

До кінця першого місяця, війни «Репортери без кордонів» спільно з ЮНЕСКО видали 152-сторінковий посібник для журналістів, які працюють у небезпечних зонах. Серед іншого в ньому є детальні інструкції, як правильно оцінювати ризики, як поводитися в зоні бойових дій, як надавати першу допомогу, що робити, якщо вас викрали та багато іншого.

У свою чергу, ІМІ опублікував одразу кілька посібників, у тому числі з особистої безпеки, поради, як не загубитися, як проходити блокпости та рекомендації для журналістів та активістів, які опинилися на тимчасово окупованій території або в оточенні.

 

Нові правила

 

Як висвітлювати війну та не нашкодити при цьому безпеці України до кінця березня роз’яснили військові. В умовах повномасштабної війни вони контролюють пресу та поширення інформації.

«Професійні цінності та стандарти, яким навчають журналістів, зараз доведеться просто сховати у валізу до перемоги. Тому що багато чого зараз робити не можна, адже це не тільки небезпечно для життя та здоров’я людей, а й взагалі небезпечно для країни», — сказала 28 березня заступниця міністра оборони Ганна Маляр під час онлайн-дискусії, яку організувала Комісія з журналістської етики.

Робота журналістів під час війни. Фото: фейсбук Ганни Маляр

Вона нагадала, що 80% інформації розвідка противника отримує з відкритих джерел та порадила журналістам у публікаціях опиратися іфна повідомлення Генерального штабу та Міністерства оборони.

«Настав час, коли притримати інформацію і не повідомити її швидко — це ознака професіоналізму», — сказала Маляр.

Сергій Томіленко з НСЖУ згоден із такою позицією. Він вважає, що головне правило для роботи з інформацією під час війни — сенсаційність має поступитися достовірності.

З 27 березня поширення інформації про переміщення українських військ, а також міжнародної військової допомоги під час воєнного стану, — кримінальний злочин.

Відповідні зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів самі депутати назвали «законом проти тік-токерів», оскільки з початку повномасштабної війни відео бойових дій та обстрілів стали публікувати не лише журналісти, а й звичайні громадяни у своїх соцмережах.

Публікувати відео з місць обстрілу закон не забороняє. Частина українських та іноземних журналістів звернулися до президента, Міноборони та правоохоронців з вимогою припинити цькування та дозволити їм працювати на місці одразу після обстрілів. Але влада вирішила інакше. 1 квітня СБУ спільно з Офісом президента та урядом опублікувала методичку «Робота медіа під час війни».

Як і Міноборони, спецслужба наполягала, що інформацію потрібно розповсюджувати так, щоб ворог не зміг нею скористатися і закликала дотримуватись правил, вважаючи, що це рятує життя мирних українців.

Наприклад, СБУ вказує, що інформацію про війну треба подавати так, щоб ворог не зміг дізнатися про дислокацію та переміщення українських збройних сил, не зміг оперативно зрозуміти, які збитки завдав його обстріл, і не зміг би визначити найбільш вразливі точки для завдання наступних ударів — лікарень, шпиталів, продуктових складів, нафтобаз, логістичних хабів і т.д.

«Наслідки руйнувань соціальної інфраструктури, зону ураження від ударів та обстрілів, кількість жертв та постраждалих можна озвучувати після оприлюднення офіційних даних та без деталізації», — окремо роз’яснили у спецслужбі.

Крім того, СБУ повідомило, що на час воєнного стану у прямому ефірі на будь-якій платформі не можна показувати траєкторію польоту ракет, місця влучення та масштаби руйнувань, не можна взагалі показувати будь-які прикмети, за якими можна визначити місце влучення — вулиці, зупинки, станції метро, ​​магазини та ін.

Фотограф «Ґрат» Стас Юрченко, який висвітлює війну з першого дня вторгнення, склав свої правила, як журналістові поводитися при цьому. Насамперед він радить не сперечатися з військовими, навіть якщо вони юридично не мають рації.

«Треба возити із собою не лише каску та бронежилет, а й усі документи, завжди уточнювати у військових, чи можна зробити знімок, та бути готовим показати їм знятий матеріал», — каже Юрченко.