Нагадування. Співавтор фільму про вбивство Георгія Гонгадзе про те, як вбивали журналіста. Частина 1

Малюнок: В
Малюнок: В'ячеслав Юрченко, Ґрати

Листопад – знаковий місяць у розслідуванні одного з найбільш гучних злочинів в історії незалежної України – вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

20 років тому в листопаді 2000 року в лісі недалеко від міста Тараща Київської області було знайдено труп без голови, який, як потім буде встановлено, виявився тілом вбитого журналіста.

Через три тижні лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз оприлюднив фрагменти запису розмов в кабінеті президента Леоніда Кучми. На записах, як стверджував Мороз, Кучма вимагав в тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка “розібратись з Гонгадзе”. Події, котрі начебто мали б наблизити слідство до відповіді на питання: “хто і чому вбив Гонгадзе?”, до цього часу залишаються незрозумілими.

До кінця незрозуміло навіщо вбивця журналіста перепоховав його тіло, після чого труп майже одразу знайшли. Записи розмов в кабінеті Кучми для одних – незаперечний доказ того, що саме він винен у смерті Гонгадзе. Інші бачать у вбивстві спецоперацію російських спецслужб для повернення України в орбіту впливу сусідньої країни. Після анексії Криму і початку війни на Донбасі як мінімум для частини суспільства такі підозри перестали бути глибокою конспірологією. 

Справа Гонгадзе – дзеркало сучасної історії України. Злочин, котрий намагались спочатку приховати, а потім замнути, відгукнувся ехом “касетного скандалу”, обвинуваченнями в замовленні злочину проти другого президента Леоніда Кучми, акціями протесту і, як наслідок, Помаранчевою революцією. 

Два антагоністи першого Майдану – Віктор Ющенко і Віктор Янукович – по-своєму використали розслідування вбивства журналіста у своїх політичних цілях. При Ющенку затримали вбивцю Гонгадзе, при Януковичі він отримав вирок. Вердикт суду затвердив громадський консенсус у відповіді на питання “хто вбивця?”, але не зняв з повістки питання: “хто замовник?”.

Тіло Георгія Гонгадзе поховали тільки у березні 2016 року. Через три місяці після цього в центрі Києва вбили іншого журналіста “Української правди” Павла Шеремета. Цей злочин до цього часу залишається нерозкритим. 

На прохання “Ґрат” журналіст і співавторфільму “Вбивство Гонгадзе: 20 років у пошуках правди” Максим Каменєв підготував серію матеріалів про “справу Гонгадзе”. Перший з них про те, хто і як вбивав журналіста. 

 

Георгія Гонгадзе вбили 17 вересня 2000 року. Офіційно цей злочин вважається розкритим. У 2013 році Печерський районний суд Києва засудив вбивцю Олексія Пукача до довічного ув’язнення. У вересні 2000 року Пукач був першим заступником департаменту зовнішнього спостереження МВС. Вбивати співзасновника інтернет-видання “Українська правда” йому допомагали троє підлеглих міліціонерів.

У цьому ж вироку замовником вбивства Гонгадзе названий Юрій Кравченко, міністр внутрішніх справ (у 1995 – 2001 роках), який загинув у 2005 році – слідство вважало, що він покінчив життя самогубством напередодні допиту у справі про викрадення журналіста.

Це детальна розповідь про те, як міліціонери вбивали журналіста. Історія базується на вердикті Печерського суду, свідченнях обвинувачених і свідків.

 

Викрадення 

16 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе вийшов з квартири своєї колеги Олени Притули на столичний бульвар Лесі Українки. Він намагався зловити таксі, щоб доїхати додому на вулицю Червоноармійську. На годиннику була 22:20, журналісту потрібно було встигнути до одинадцятої – раніше від дружини, котра з дітьми поверталася з тренінгу в Пущі Водиці. Ключі від квартири Мирослава забула вдома, тому Георгій поспішав. 

На плечах Георгія була торба (сумка), а в руках – пакет з двома кавунами, які він віз сім’ї. Довго ловити таксі не довелося – практично одразу перед ним зупинилося авто Hyundai Sonata. Водій погодився підвезти Георгія, але попросив сісти на заднє сидіння, оскільки переднє начебто зламалось. Гонгадзе не заперечував. 

Як тільки журналіст сів у салон, до машини підбігло троє. Один – зайняв місце спереду, інші – затисли Гонгадзе з обидвох сторін на задньому сидінні. Не даючи журналісту отямитись, “пасажири” заламали йому руки за спину, а людина, котра сіла біля водія, скомандувала їхати до Амурської площі. Гонгадзе закричав, що він журналіст, назвав своє прізвище і почав запитувати, куди його везуть.

Чоловік на передньому сидінні розвернувся, кілька разів вдарив Георгія гумовим кийком і вимагав, щоб він замовкнув. Після чого запитав у журналіста: «Ти навіщо ходив в американське посольство?».

За день до викрадення 15 вересня Гонгадзе дійсно був в посольстві США. Він заходив до прес-центру посольства позичити у свого знайомого, прес-аташе Пітера Савчина грошей. Той дав журналісту в борг 400 доларів. Співзасновник «Української правди» постійно шукав гроші для фінансування свого дітища – потрібно було платити зарплату собі і чотирьом співробітникам видання. 

Олексій Пукач, а саме він сидів на передньому сидінні автомобіля, влаштував Гонгадзе допит: розпитував про його участь у війні в Грузії в 1992-1993 роках і звинувачував у шпигунстві на користь Америки. Гонгадзе, який дійсно воював в Грузії і зняв про це документальний фільм «Тіні війни», відповідав, що він не шпигун. Георгій попросив, щоб незнайомці хоча б дозволили йому передати ключі дружині, яка з дітьми чекала під дверима квартири.

В районі Одеської площі машина зупинилася. Пукач розпорядився, щоб водій – Олександр Попович – змінив номерні знаки, після чого автомобіль поїхав у бік Одеської траси. На виїзді з Києва Пукач знову скомандував зупинитися. Позаду них пригальмував ще один автомобіль – там теж сиділи співробітники департаменту зовнішнього спостереження МВС.

Їм Пукач сказав, що на сьогодні робота закінчена, і відправив на базу підрозділу. Після чого повернувся в «таксі», разом з водієм ще раз змінив номерні знаки. Машина рушила і поїхала по Одеській трасі в бік Білої Церкви.

 

Стеження

На той час міліція стежила за Гонгадзе як мінімум кілька місяців. У липні журналіст помітив стеження, а його колеги опублікували про це замітку на УП. Через кілька днів Георгій звернувся з відкритим листом до генпрокурора Михайла Потебенька.

«Я, журналіст Георгій Гонгадзе, висловлюю свій категоричний протест проти знахабнілої поведінки правоохоронних структур, які розпочали кампанію цькування проти мене та моїх колег по роботі», – писав у листі Гонгадзе.

Він розповів прокуратурі, що вже кілька тижнів невідомі супроводжували його на «жигулях» з держномером 07309 КВ, чекаючи біля дому і редакції.

«У зв’язку з цим я звертаюся до Вас з вимогою зупинити свавілля і захистити мене від морального терору, а також виявити і покарати причетних до його організації осіб», – писав Гонгадзе. Потебенько на звернення журналіста не відповів.

У суді Пукач стверджував, що наказ стежити за Гонгадзе він отримав у липні 2000 року особисто від міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка в його кабінеті. У скоєнні яких саме злочинів підозрюється Гонгадзе, Пукач, за його словами, у міністра не поцікавився. Після розмови з Кравченком, він віддав підлеглим наказ почати стеження за Георгієм.

Будь-яких документальних підтверджень про те, хто і кому віддавав наказ не існує. Слідство встановило, що не пізніше, ніж у липні 2003 року Пукач особисто знищив всі супровідні документи щодо стеження за журналістом.

Після листа Потебеньку стежити за журналістом на якийсь час перестали. Стеження міліціонери відновили у вересні 2000 року. В суді Пукач стверджував, що 13 або 14 вересня Кравченко викликав його до свого кабінету і знову заговорив про Георгія Гонгадзе. Але на цей раз міністр нібито зажадав вбити журналіста, спалити і закопати його тіло.

Вдова Кравченка Тетяна пізніше заявила, що свідчення Пукача не відповідають дійсності. «Ні 13, ні 14 вересня Юрій Кравченко взагалі не з’являвся у своєму службовому кабінеті», – сказала вона у 2011 році інтерв’ю газеті «Сегодня».

Пукач планував викрасти Гонгадзе ввечері 15 вересня. Але в той день журналісту пощастило – співробітників зовнішнього стеження (міліції) випередив таксист, який під’їхав до Гонгадзе, раніше Поповича. Після невдачі Пукач вирішив підстрахуватися і на наступний день задіяв у стеженні відразу два екіпажі.

 

Вбивство

О 23:45 Hyundai Sonata з чотирма міліціонерами і Георгієм Гонгадзе під’їхав до села Сухоліси під Білою Церквою. Тут жив тесть Пукача. Міліціонер зайшов у подвір’я одного з будинків, взяв мотузку і лопату і поклав їх в багажник машини. Наступна зупинка була на узліссі три кілометри за селом.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Пукач роздав завдання підлеглим: водій Попович повинен був викопати яму неподалік. У своїх свідченнях він згадував, що намагався уточнити у командира: яка саме яма потрібна? На що той розлютився і перепитав: «Ти що не знаєш, яку яму потрібно копати?». Пукач підганяв підлеглого, час від часу відбирав у нього лопату і копав сам.

Двоє інших міліціонерів – Микола Протасов і Валерій Костенко – залишилися в автомобілі і тримали журналіста. На той час Гонгадзе вже не намагався переконати викрадачів відпустити його.

Коли яма була готова, Пукач наказав вивести журналіста з машини. Костенко і Протасов стягнули з Гонгадзе куртку, повалили на землю і зняли туфлі. Костенко зв’язав мотузкою руки і ноги, поки Пукач і Протасов тримали полоненого. Він обшукав Гонгадзе, забрав з кишень ключі і хустинку, передав їх Пукачу. Міліціонери віднесли Гонгадзе до ями і поклали поруч з нею горілиць.

Пукач знову почав вимагати, щоб Гонгадзе зізнався в шпигунстві. Вибити таке зізнання не вдалося, журналіст лише повторював, що за родом своєї роботи збирав інформацію і не заперечував, що прагнув до зміни влади в країні. У якийсь момент Гонгадзе попросив не вбивати його. Пукач засунув в рот журналіста хустинку і почав душити Георгія руками, поки Протасов тримав його за плечі, а Костенко – за ноги.

Через декілька хвилин Пукач попросив Поповича витягнути з штанів Гонгадзе ремінь. Він накинув пояс на шию Георгія і продовжив душити, впираючись коліном в груди журналіста. Намагаючись чинити опір, Гонгадзе набрав у легені повітря. Тоді Пукач зажадав від Поповича кілька разів вдарити Гонгадзе в живіт. Попович так і зробив, після чого Гонгадзе випустив повітря, а Пукач пряжкою ременя в якийсь момент натиснув на кадик журналіста. Кадик провалився. О першій годині ночі 17 вересня 2000 року Георгій помер.

Пукач стверджує, що не хотів вбивати Гонгадзе, а лише намагався налякати його сильніше, щоб той втік з України. Решта міліціонерів на суді стверджували протилежне – Пукач робив все, щоб вбити журналіста, а не просто налякати.

Після смерті Гонгадзе Пукач наказав Поповичу принести з машини каністру з бензином. Разом з Костенком і Протасовим, тим часом, скинув тіло журналіста в яму. Попович приніс каністру, Пукач облив тіло Гонгадзе бензином і підпалив.

Коли вогонь погас, міліціонери закопали яму, замаскували місце поховання травою, викинули кавуни, які були з собою у Гонгадзе, перевірили місце злочину, сіли в Hyundai і поїхали.

По дорозі до Києва, вони зупинилися біля придорожнього ресторану: повечеряли, випили пляшку горілки.

«Забудьте, що ви робили ці два дні, чим займалися і ніколи про це не згадуйте», – сказав Пукач спільникам перед тим, як роз’їхатися по домівках.

 

Вирок

Але згадати довелося – Олександра Поповича, Валерія Костенка і Миколу Протасова заарештували у 2005 році. Тоді, незадовго після Помаранчевої революції, в розслідуванні загадкового викрадення, здавалося, намітився прорив. Двоє міліціонерів з тієї самої другої машини зовнішнього спостереження («наружки»), яку Пукач розвернув на виїзді з Києва, дали свідчення, що саме він викрав журналіста.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Олексія Пукача на той час вже підозрювали як мінімум у знищенні даних зовнішнього спостереження за Георгієм Гонгадзе. Вперше його затримали в жовтні 2003 року – до цього моменту міліціонер вже очолював департамент карного розшуку і ходив у званні генерала. Але через два тижні після арешту суд відпустив Пукача під підписку про невиїзд. Він вийшов на свободу і зник на цілих шість років.

Підлеглі Пукача в суді детально розповіли, як вбивали Гонгадзе, покладаючи умисел і головну провину на командира. У 2008 році суд засудив Костенка і Поповича до 12 років позбавлення волі, а Протасова – до 13.

Протасов помер у в’язниці в 2015 році. Попович і Костенко вже відбули покарання і вийшли на волю.

Олексія Пукача оголосили в розшук у 2005 році, а зловили в липні 2009 року. Міліцейського генерала затримали в маленькому селі Молочки на Житомирщині, де він жив з цивільною дружиною та її дитиною, видаючи себе за простого селянина.

У суді Пукач частково визнав провину, стверджуючи, що виконував наказ покійного екс-міністра Юрія Кравченка. Замовником злочину Пукач назвав президента Леоніда Кучму. «Про умисел і мотиві питайте у Литвина (екс-глава Адміністрації президента Володимир Литвин) і Кучми», – заявив підсудний після оголошення довічного вироку.

У січні 2013 року його визнали винним в умисному вбивстві при обтяжуючих обставинах, а також насильницькому перевищенні влади і службових повноважень. Пукача позбавили генеральського звання і постановили виплатити Мирославі Гонгадзе півмільйона гривень моральної компенсації. Він відбуває покарання в Чортківської колонії на Тернопільщині.

У вересні 2019 року Пукач подав касацію на вирок. Він просить скоротити йому термін ув’язнення з довічного до 15 років позбавлення волі. Якщо Верховний суд погодиться, то вбивця журналіста відразу ж вийде на волю – в половину цього терміну йому по «закону Савченко» зарахують чотири роки, проведені в слідчому ізоляторі СБУ.

 

Замовник

Вирок Пукачу не припинив суперечок навколо ролі президента Леоніда Кучми у вбивстві Гонгадзе. Саме Кучму вважають головним винуватцем вдова журналіста Мирослава і співзасновниця УП Олена Притула.

У суді над Пукачем так і не розкрили головні докази проти другого українського президента. Йдеться про «плівки Мельниченка» – записи розмов, які, за словами екс-охоронця Кучми Миколи Мельниченка, він зробив в кабінеті президента напередодні вбивства Гонгадзе.

На записах голос людини, схожий на голос Кучми, лає Гонгадзе і «Українську правду» і вимагає, щоб Кравченко розібрався з Гонгадзе». Як варіанти він пропонує «вивезти його в ліс і залишити без штанів», «вивезти в Грузію» або «віддати чеченцям, щоб попросили викуп».

За 20 років Мельниченко так і не надав слідству оригінали записів і довгий час відмовлявся давати свідчення. У 2011 році ГПУ все-таки відкрила справу проти Кучми – його підозрювали в «незаконних діях щодо журналіста Гонгадзе». Слідство тривало трохи більше місяця. Прокурори влаштували Кучмі очні ставки з Пукачем, а потім і з Мельниченком.

Але до судового розгляду тоді не дійшло – буквально напередодні Конституційний суд ухвалив, що звинувачення в кримінальних провадженнях не може базуватися на даних, отриманих незаконним шляхом. Оскільки Мельниченко записав президента неофіційно, в грудні 2011 року все той же Печерський райсуд Києва закрив кримінальне провадження щодо Кучми.

Сам Кучма заперечує свою причетність до вбивства Гонгадзе. У 2011 році він заявив: «Готовий поклястися і на Конституції, і на Біблії, що не віддавав наказу вбити журналіста Георгія Гонгадзе». Те, що на плівках Мельниченка записаний його голос, Кучма теж не визнає.

57880 випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації
57880

випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги «Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

«Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів