«Я не був ніколи «шестіркою». Розповідь кримського татарина, якого катували струмом у 2015 році, щоб завербувати у ФСБ, а вчора катували, щоб він розблокував телефон

Енвер Крош. Фото: Олександра Єфименко
Енвер Крош. Фото: Олександра Єфименко

Учора працівники ФСБ затримали Енвера Кроша — мешканця села Близькогородське Джанкойського району у Криму. Його обвинувачують в організації осередку ісламської партії Хізб-ут-Тахрір. У Росії її визнали терористичною, але в Україні та більшості європейських країн вона діє і не є забороненою. Дорогою з Джанкоя до Сімферополя оперативники ФСБ півтори години били і катували Кроша, вимагаючи, щоб він розблокував телефон. Але той не став цього робити і відмовився визнавати вину.

Це не вперше, коли Кроша катують працівники ФСБ. У 2015 році за допомогою струму його намагалися змусити співпрацювати з російською спецслужбою. Він і тоді відмовився, і зумів вистояти.

«Ґрати» записали його розповідь про події семирічної давності для матеріалу про засекречених свідків, яких ФСБ використовують для переслідування кримських мусульман у справі Хізб ут-Тахрір. Сьогодні ми публікуємо її у форматі монологу.

 

У грудні 2015 року мені зателефонував родич, який працював у поліції.

Ми ремонтували, купували і продавали мобільні телефони, і було таке, рідко звичайно, що приносили крадені телефони. Ми, звісно, про це не знали. Купували або з документами, або брали дані клієнта. У нас давно не було такого прецеденту, але чомусь я подумав, що може купив якийсь такий телефон, і в нього зараз ця справа, і він її розслідує.

Я поїхав у відділ прямо в домашньому взутті, вважаючи, що розмова з родичем буде недовгою. Дружину попросив поставити розігріватись обід і обіцяв бути вдома до 16 години дня. За 20 хвилин я був біля будівлі поліції. Мене зустрів родич і попросив пройти з ним.

Каже, що хоче щось передати у кабінеті. Заходимо у відділення поліції і перше, що мене збентежило, він мене записує в журнал, ніби я звертаюся з якогось приводу, і вони це фіксують. Ми заходимо в кабінет, дивимось один на одного хвилину, я питаю у нього: «Чого ми чекаємо?». Заходить кілька незнайомих для мене людей, сідають поруч із ним — навпроти мене і починають розмову.

«Чим ти займаєшся? Де працюєш? З ким зв’язуєшся?».

Я питаю в родича, хто це такі, чому вони мене допитують зараз? Тобі краще, каже, відповідати на їхні запитання.

Несподівано почали ставити питання про наркотики. Я мовчав. Ситуація ставала напруженою і незрозумілою.

Покажи руки свої, коловся ти чи не коловся — вони грубо говорили про якусь траву, ніби чорнороби якісь. Я мовчав на більшість запитань.

Вечірній намаз заступає взимку рано, десь о 17:00. Я кажу їм, щоби не було, але зараз мені потрібно прочитати намаз. Мій родич погодився і повів мене до іншого кабінету. Я навіть не подумав, лишив куртку і пішов з ним.

Я читав молитви близько півгодини. Вже повертаючись, подумав, що зробив помилку, залишивши куртку і телефон у кабінеті, припустив, що вони могли мені щось підкинути. Заходжу і прямо при них цю куртку перевертаю, щоб кишені відкрилися і якщо щось є, щоби випало. Так і сталося. З внутрішньої кишені випав пакетик із «травою». Вони дуже розлютилися і вимагали: «Підніми і поклади на стіл те, що впало з твоєї кишені». Я відмовився, кажу — той, чия це річ, хай і піднімає, а я свої відбитки не маю наміру залишати. Вони якось підняли його, поклали на стіл, не чіпаючи руками, всі мої речі виклали і поряд цей пакет. І знову кажуть: «З одного столу перенеси на інший усі свої речі». Я все перекладаю, цей пакет знову залишається. Вони кажуть: «І його переклади!». Я знову відмовився. Вони розлютилися, викликали слідчого і двох понятих.

Слідчий починає мені зачитувати скільки мені «загрожує». До трьох років, якщо вживання, але оскільки цей пакетик з-під пачки цигарок зверху ніби припаяний чимось, то він — для збуту, а це вже інша стаття — до семи років.

Поняті підписали, що вони бачили, як із кишені випав пакет. Потім все почало набувати ще дивного характеру. У дверях кабінету звідкись з’явився свідок — юнак у каптурі. Він заявив, що впізнає мене, і я продав йому «дві склянки» Так кажуть про міру ваги канабісу .

На мене оформили протокол, запропонували підписати — я не став. Вони сказали, що мене відвезуть до лікарні перевірити на наявність у крові наркотичних речовин. Вивели із центральних дверей, зробили виписку у журналі. З цієї миті, за документами, я фактично покинув відділ поліції.

Мене посадили в «Патріот» і повезли. Зі мною поряд був слідчий, водій та охоронець. Ми проїхали метрів 100-200 напевно, після чого слідчий каже, що забув якісь папери і треба повернутися. Водій повертається, тільки-но заїжджає вже з чорного входу, не з центрального. У цей момент я почав розуміти, що вони зіграють зі мною кіно — я тільки у фільмах раніше таке бачив.

Мене знову завели до поліції — тепер через чорний вхід — і повели до того ж кабінету на другому поверсі. Там уже сиділи інші люди, одягнені у ділові костюми, із краватками.

Сказали, що вони мене знають, що я активний громадянин, буваю в багатьох районах, з багатьма людьми контактую, такі люди їм потрібні для того, щоб «припиняти екстремістську і терористичну діяльність». Їм потрібно було, щоб я з ними співпрацював.

«Ось бачиш, зараз є ІДІЛ, є Джабхат ан-Нусра, терористи, вони сьогодні там, завтра можуть прийти сюди, ми повинні спільно діяти, тому чим більше у нас буде таких активних людей, як ти, які нам допомагатимуть у цій роботі, тим швидше ми зможемо нейтралізувати їх».

Натомість вони запропонували закрити справу про наркотики, яку на мене щойно завели, пропонували працевлаштування, фінансування, підтримку сім’ї. Була вже восьма вечора.

 

ФСБ затримала у Джанкойському районі шістьох кримських татар. Одного з них півтори години катували, щоб розблокував телефон

Потім вони почали питати про Хізб ут-Тахрір — що я про неї знаю, просили показати на фотографіях деяких людей із міста, чи я їх знаю. Я казав, що відповідати не буду. Я знаю, що вони дуже вміло перекручують слова, тому наражати когось на небезпеку своїми свідченнями не хочу. Сказав їм: «Зі мною майте справи». Один із них узяв стопку книг і вдарив нею мені по голові, сказавши, що це, щоб «пам’ять до тебе повернулася, щоб ти міг знову розмовляти».

Ця безуспішна розмова тривала близько трьох годин. Якоїсь миті вони сказали, що в нас є час до опівночі, а інакше їм доведеться передати мене в руки поліції, і вони продовжать роботу за «наркотичною статтею».

Опівночі вони, як і обіцяли, одягли мені кайданки, одягли на голову чорний мішок і передали працівникам поліції. Ті повели мене коридором, спустили, я так розумію, в підвальне приміщення і, супроводжуючи питаннями — де взяв, куди збув, де взяв, куди збув, — завели до якогось кабінету.

Посадили на стілець, руки були ззаду в кайданках, а до мізинців прикрутили якісь дроти. Я спочатку намагався пручатися, казав, що все це помилка, і я з наркотиками справи не маю і ніколи не мав, але потім зрозумів, що їм байдуже. Вони мають інше завдання. Погрожували «вивезти на канал» ще щось. Коли я не відповідав або коли відповідав не те, що вони хотіли, то періодично подавали струм. Я вперше відчував такий біль — руки, ноги не можеш утримати на одному місці, вони ніби літають. Спочатку вони на 3-4 секунди включали, а з кожним разом додавали все більше часу.

Це тривало хвилин 40. Потім мене підняли в той же кабінету, зняли мішок, наручники, посадили на стілець. Люди в костюмах запропонували мені їжу і воду, і знову наполягали на співпраці. Друга спроба «домовитися» тривала близько півтори години.

Я сказав їм, що є два варіанти, на які я можу піти: перший — як прийшов сюди, так і йду; другий — якщо я побачу порушення, злочин — для цього є дільничні на місцях, я знаю, до кого звертатися і мені не потрібно для цього співпрацювати ще з кимось. Я не був ніколи «шестіркою», батько і дідусь мої не були, і я не повернуся додому таким. Це моя громадянська позиція. Усе, інших варіантів немає. Третій варіант вони запропонували мені самі — я не буду людям говорити про зміст нашої розмови і підпишусь під цим.

«Поки ти ось так вийдеш, а через три дні ми з тобою зв’яжемося, і не намагайся відбиватися чи вислизнути від нас — тоді й скажеш про своє рішення, співпрацюватимеш з нами чи ні».

Мені дали лист А4, на якому я написав буквально два рядки, підписався, не залишаючи жодних пропусків, щоб вони не могли доповнити.

Близько третьої ночі мене вивели з кабінету. Працівниця на вході здивувалася, коли побачила, що мене, який офіційно покинув відділ ще ввечері, знову проводять через прохідну. У журналі вже стояв запис про вибуття.

Весь цей час біля поліції стояли мої друзі, рідні брати і мама, які стукалися, дзвонили на гарячі лінії, вимагали повідомити, де я. Моя машина так і залишилася на стоянці з 16:00.

Вранці я вирішив, що не чекатиму на ці три дні, після яких вони обіцяли знайти мене. Зв’язався з адвокатами, розповів усе, як є. Це сталося на телебаченні й у соціальних мережах, в інтернеті — безліч публікацій. Після цього до мене додому приїжджали правозахисники з різних організацій. Більше ніхто з поліції та ФСБ зі мною не зв’язувався.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів