«Ось бачиш апарат? Зараз дроти принесемо й підключимо до тебе» – монолог кримського татарина Османа Арифмеметова

Осман Арифмеметов – один із фігурантів справи «Другої Сімферопольської групи Хізб ут-Тахрір», був затриманий працівниками ФСБ у березні 2019 року. 27 березня після обшуків у Криму було затримано більш ніж двадцять кримських татар, наступного дня у російському Ростові-на-Дону були також затримані Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров і Рустем Шейхалієв. Усього під арештом опинилися 24 кримських мусульман, яких звинувачують у приналежності до ісламської партії Хізб ут-Тахрір, яка заборонена й визнана терористичною в Росії, але вільно діє в Україні й більшості європейських країн.

 

Восени 2019 року Арифмеметов зміг передати через адвоката своє оповідання «Моя депортація» про те, як він і інші фігуранти були затримані в Росії, етаповані до Криму для арешту, а потім знову відправлені в Росію. Розповідь брала участь у літературному конкурсі «Кримський інжир» і, разом із віршем ще одного фігуранта справи Сервера Мустафаєва, отримала премію спеціальної номінації «Слова свободи».

«У другому українсько-кримськотатарському літературному конкурсі «Кримський інжир» узяли участь понад 300 робіт учасників із 20 регіонів України й інших країн. У 2019 знаковою подією конкурсу стало надходження двох робіт від кримськотатарських політв’язнів Сервера Мустафаєва й Османа Аріфмеметова. Ці дві великі роботи в різних жанрах і різними мовами, але про найважливіше – свободу й волю кожної людини й боротьбу за неї, а також про міцне коріння, дух народу, про який не варто забувати. Тому нам було за честь нагородити Османа й Сервера премією «Кримського інжиру» у спеціальній номінації «Слова свободи». Сподіваюся, що наступні премії нашого конкурсу хлопці отримають самі, вже перебуваючи на свободі» – прокоментував «Ґратам» організатор конкурсу і програмний директор «Кримського дому» Алім Алієв.

Незважаючи на те, що роботи «Кримського інжиру» не публікуються до виходу друкованого збірника всіх робіт, із дозволу організаторів конкурсу «Ґрати» публікують монолог Османа Арифмеметова.

Осман Арифмеметов із дружиною й сином. Фото: Тарас Ібрагімов

«Не рухатися!» – почув я крик. Підняв голову й побачив людей у ​​чорному, в чорних масках, які вишикувалися клином. Перша думка була, що це якась постановочна сценка. Вирячені очі першого у клині і спрямований на нас у витягнутих руках пістолет внесли ясність, що цей крик був адресований мені. Наступна думка – це якийсь пранк. Відеокамери в «Макдоналдс», вишиковані клином при вході бойовики й ми, що сидять за столиком у кінці залу.

Бойовики швидко підійшли. Хтось у цивільному зажадав у нас паспорти, після того як оточили й наставили зброю. Витягнув паспорт РФ, людина в цивільному прочитала прізвище і сказала: «Це наші. Все, ведемо їх». Наділи наручники. Поки надягали, зауважив, що адміністратор «Макдоналдса» в шоці, щось пояснювала людині в цивільному. Той у свою чергу не став із нею розмовляти, відмахнувся, рукою приховавши обличчя.

Відвели в мікроавтобус. Розмістили грубо між рядами сидінь колінами й чолом у підлогу. Поки кудись їхали, били кийками по спині, ходили по наших спинах, копирсалися в кишенях і в моїй барсетці. Дістали звідти дорожній килимок для молитви. Розкрили його, показують один одному: «Дивись, прапор якийсь. Що це? Прапор?» – запитали мене грубо й різко. Я відповів, що це дорожній килимок. Зняли годинник із рук. Усе це супроводжувалося матом і знущальними виразами.

Приїхали в якесь місце, де був асфальтовий майданчик, а наприкінці нього дерева. Я подумав: «Ну все. Зроблять нас «потеряшками». Весь цей час я був у наручниках із заведеними за спину руками. Вивели з мікроавтобуса, тягнучи підлогою. Далі, тримаючи за наручники, били по ногах черевиками. Поклали обличчями в асфальт, вдарили кийком по спині, край кийка потрапив по потилиці. Підняли й повели до мікроавтобуса. Під’їхала інша група силовиків, зняли наручники, поставили руками до мікроавтобуса, широко розвівши ноги. Тут повело мене назад. Отямився від різкого запаху – нашатир.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Керівник групи, яка тільки приїхала, звертаючись до старшого першої: «Що ви робите? Він зараз свідомість втратить». «Йому десять років світить, ось і непритомніє» – відповів йому старший. Нас трьох повели в мікроавтобус другої групи. При вході в мікроавтобус наділи наручники на руки, заведені за спину, розсадили по сидіннях. Крім силовиків у масках був ще чоловік у цивільному.

Зупинилися. Людина в цивільному після дзвінка телефоном повідомила силовикам, що група буде через годину-півтори. Під’їхала вже третя. Вивели з мікроавтобуса, зняли наручники. Нова група одягла на нас наручники, теж завівши руки за спину, і розсадила у «Спринтер».

Дорогою до Сімферополя молитися нам не дозволяли. «Робіть на місці» – відповіли мені на моє запитання. Я зрозумів, що далі й обмивання зробити не дадуть. Один раз зупинилися на заправці. Конвоїри по черзі виходили в туалет, але одного обов’язково залишали з нами. Виходячи зі «Спринтера», маски конвоїри знімали.

У магазині заправки купили попити й перекусити. Один конвоїр звернувся до старшого в цивільному щодо нашого походу в туалет. Але той заборонив: «Вони ж у наручниках». Через кілька годин доїхали до Сімферополя. До нас приєднався супровід. Автомобіль із увімкненими проблисковими маячками і звуковим сигналом «розчищав» нам дорогу.

Поки їхав, згадалося, як мене і ще дев’ятьох хлопців забрали на п’ять діб. Під’їхали до будівлі ФСБ на бульварі Франка. Завели в так званий «стакан» – кімнатку розміром метр на метр. Присів на поламаний стільчик. Поруч зі стільчиком підвішена полиця, яка швидше за все виконувала функцію столика. На столику лежала Конституція РФ. Відкрив і знайшов статтю 51. Уважно прочитав, завчив деякі вирази: «Маєте право не свідчити проти себе і своїх близьких». Стаття 48: «Кожен має право скористатися адвокатом». Завчив і почав розглядати стіни «стакану». На стінах були написи різного змісту. Із прочитаного було зрозуміло, що я не перший мусульманин, який пройшов через «стакан». Один напис мені найбільше запам’ятався: «О мусульманин, Аллах дивиться на тебе. Дивись не зганьбитися. Досить нам Аллаха, як попечителя». Кілька разів перечитав ці слова і подумав: «Як вчасно ці слова мені зустрілися. Я тут не тому, що винен. А тому, що мусульманин. Тому що відповів на поклик Всевишнього про допомогу пригнобленим. Що я робив? Висвітлював свавілля силовиків, фіксував порушення в судах, робив передачки. Значить немає за мною провини. Ці випробування випали мені за рішенням Всевишнього. Значить потрібно пройти їх гідно. Все в цьому земному світі має кінець. Цьому випробуванню також прийде кінець. Цікаво, хто написав ці слова?»

До інших «стаканів» завели Велі й Ремзі. Чув, як їх відводили й заводили. Через деякий час зайшов оперативник у цивільному в супроводі людини в камуфляжці й у масці.

Пройшли коридором до кінця. Коридор вузький і весь заставлений меблями, будматеріалами. Працівники метушилися, ходили туди-сюди, через тісноту один одного пропускали. Зайшов до кабінету. Ліворуч стіл, за яким сиділа жінка з короткою стрижкою і фарбованим волоссям. Попереду стіл, на якому, як я пізніше зрозумів, апарат для дактилоскопії. Праворуч, уздовж усієї стіни в довжину і вгору шафи. Два оперативники, молодші за мене, почали ставити питання. Конвоїр у зеленій масці сів на табуретку неподалік від дверей. Сидів мовчки, не втручався. Я одразу відрізав: «Стаття 51 і за статтею 48 без адвоката розмовляти не буду».

«А чого це ти? На відео «Кримської солідарності» ти ще як розумієш, а тут чому мовчиш? Що це ви там придумали? «Кримську солідарність» якусь, якихось політв’язнів. Чого мовчиш?» – обурювався опер.

«Стаття 51» – повторив я.

«Як вона звучить?» – запитав опер. Я процитував, що встиг запам’ятати: «Не свідчити проти себе і близьких». Опер відкриває Кримінально-процесуальний кодекс і зачитує статтю якусь, що за змістом забороняє мені мовчати.

Пояснюю: «Конституція має пріоритет щодо інших законів». Опер роздратовано простягає КПК і каже: «На читай уважно і вголос»; беру читаю. Після говорю: «Я не юрист і не розумію, що тут написано».

Опер: «Добре. Ти можеш не свідчити проти себе і близьких родичів. Бекіров тобі близький родич?!»

Я зрозумів його хитрість: «Свідчення проти Ремзі Бекірова можуть бути використані проти мене». Вирішив не продовжувати дискусію і замовк.

Опер: «Чого мовчиш? Ми можемо з тобою поговорити?»

Я: «Це спілкування чи допит? З ким я говорю?»

Опер: «Оперативник».

Жінка щось пробурмотіла. Оперативник подав їй знак і вона замовкла. Розуміючи, що більше з мене нічого не витягнути, опер, лаючись матом у грубій формі наказав відвести мене в «стакан». Перед входом у «стакан» посадили на стільчик. Над стільчиком висів якийсь апарат. Опер, натискаючи на кнопки, почав лякати тортурами електрострумом: «Ось бачиш апарат? Зараз дроти принесемо і підключимо до тебе».

Весь цей час нас охороняли й супроводжували люди в масках і камуфляжці. То вони розповідали, що отримають пільги на роботі, то виливали свою ненависть на нас, супроводжуючи це все злорадним сміхом і лихослів’ям. Завели в «стакан», сів на стільчик і непомітно для себе заснув.

Через деякий час із глибокого сну розбудив той самий опер, який зайшов у «стакан». У сусідній «стакан» зайшла інша людина в цивільному. З голосу зрозумів, що він спілкувався з Ремзі.

Опер, який зайшов до мене, присів на стільчик, принесений ним із коридору. Всі його слова, вирази таїли в собі хитрість.

Мене хвилювало одне питання, яке я йому поставив: «Ти працівник правоохоронних органів. Ти захищаєш Конституцію РФ. Вірно?»

Опер: «Так».

Я: «Значить ти повинен любити Конституцію. Ти любиш її?»

Опер: «Люблю».

«Значить повинен любити і цю статтю. І радіти, коли громадянин все робить за Конституцією» – кажу, відкриваючи статтю 51.

Опер: «Правильно».

Я: «Ти любиш статтю 51?»

Опер: «Чесно? Вона мене дратує».

Я посміхнувся й подумав: «Як можна любити все і не любити частину?»

«Тобі скільки років?» – поцікавився опер.

Я: «33».

Опер: «А мені 30. І я в свої роки для цієї країни зробив у 500 разів більше, ніж ти. Що ти зробив?»

Я вчив дітей, а ти садив невинних і ще, напевно, переметнувся – подумав я. Зрозумів, що дискутувати на високоінтелектуальні теми з ним марно, повернувся до питання про Конституцію, так би мовити розставити всі крапки над «і». Тут із сусіднього «стакану» прийшов другий опер: «Ти чого кричиш? Що кричиш?» Перший зі спокійним голосом продовжив. Почалася гра в «хорошого й поганого поліцейського». Далі мовчав. Опера пішли. Хтось із конвоїрів підійшов, забрав мене знову в той же кабінет і зняв із допомогою того апарату відбитки пальців і назад – у «стакан». Пізніше хтось у цивільному підійшов запитав: «Хто твій адвокат?»

Я: «Ліля Гемеджі. За угодою». Він здивувався і перепитав.

Я: «Так, є угода».

Опер: «Вона вже не може, так як веде справу іншого. Ми тобі дамо за призначенням». Через деякий час відвели в кабінет до слідчого Купецкова. Туди ж підійшла адвокатка за призначенням Волкова.

Слідчий Купецков: «Довіряєш адвокату?» Відповідаю: «Я не знайомий із людиною. Як можу довіряти» – Купецков посміхнувся.

«Ви не ображайтеся, я не хочу вас образити», – сказав я, звертаючись до адвокатки.

У першу чергу адвокатка Волкова поцікавилася моєю національністю. Потім запропонувала перекладача. За це я їй подякував. Мабуть, вона розуміла деякі тонкощі нашого народу. Адвокатці повідомив, що буду йти за 51-ю статтею й нічого підписувати не буду. Адвокатка попросила слідчого надати можливість поговорити зі мною конфіденційно. Купецков погодився. Всі вийшли, крім конвоїра в камуфляжці й у масці. Поговоривши з адвокатом, вирішив підписувати документи лише після ретельного прочитання. У разі відмови підписувати копії постанов мені б не вручали, а там є деяка інформація – дані слідчих, дати. Ще в мене було бажання вказати й письмово зафіксувати, що під час затримання мене побили й викрали мої особисті речі.

Зайшов Купецков і його секретар. Через кілька хвилин до кабінету зайшла перекладачка Алімова.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Постійна посмішка Купецкова ніби говорила: «Що за цирк тут?» Я підкреслив, що хочу скористатися своїм правом у допомозі перекладача. Слідчий, мабуть, розцінив це як формальність і посмішка не сходила з його обличчя. Справжній цирк мене чекав, звичайно ж, у суді.

Волкова пояснювала, давала поради, Купецков посміхався, я читав і підписував. Коли слідчий видав мені постанову обвинуваченого, адвокатка здивувалася швидкості слідчого, але все йшло за накатаною схемою. Заздалегідь підготовлені постанови. Купецков розпливався від одержуваного внутрішнього задоволення й не соромився показувати це на своєму обличчі й у своїх словах: «Все просто ідеально». Вказав, що мене били, що вкрали особисті речі, перерахував їх, підписав, отримав копії. Помітив, що в постанові зазначено доставити в ІТТ. Я вже говорив, що складено за шаблоном і, як виявилося, не зовсім ідеально.

Привели двох понятих під два метри зростом. Адвокатка, вказуючи на одного: «А ви не з юридичного факультету?» Понятий: «Можливо». Адвокатка й перекладачка вийшли з кабінету. Слідчий почав особистий огляд. Він вивернув мої кишені. Викрадачі залишили лише мої дисконтні карти. Їх Купецков задля формальності розглядав. Крім дисконтних карт після трьох бригад бойовиків нічого не залишилося. Поняті розписалися й пішли. До кабінету увійшли адвокатка й перекладачка.

Дійшла справа до дзвінка близькому родичу. Номерів телефонів не пам’ятав жодного. Купецков: «Я тобі можу надати телефон і тільки». Я сказав, що не пам’ятаю жодного номеру. Після нетривалого мовчання перекладачка Алімова взяла ініціативу в свої руки й запитала: «Ви ж із Долинного?» Я сказав, що там живуть мої батьки. Мабуть, вона звернула увагу на місце моєї прописки при заповненні моїх документів. Алімова почала перераховувати імена її знайомих у селі Долинне. Я багатьох кримських татар знав у Долинному, але жодне прізвище чи ім’я не були мені знайомі. Мені спало на думку, що, можливо, перекладачка говорила про інше село Долинне, їх у Криму кілька. Звертаючись до Алімової, кажу: «Це в Бахчисарайському районі».

Алімова: «А, значить, це інше село».

Не втративши надію, адже «всі татари родичі», я поцікавився: «А з Родникового нікого не знаєте? Того, що біля Сімферополя». Пояснив, що неподалік від Родникового живе мій тесть, але мало кого знав ще. Алімова запитала прізвище тестя. Набрали тестя, попросили його пояснити ситуацію своїй дочці та щоб підняла слухавку. Набрав дружині. Піднімає слухавку, Альхамдуліллях.

Я: «Ассаляму алейкум. Це Осман. Я у ФСБ. Не знаю куди повезуть. Може в СІЗО, може в суд. Передай моїм батькам».

Дружина: «Алейкія селям. Добре».

Я: «Як твоє здоров’я? Як діти?»

Дружина: «Уже краще».

Я: «Радий чути тебе».

Дружина: «Я теж. Ассаляму алейкум».

Я: «Ва алейкум ассалям».

Повертаю телефон перекладачці. Адвокатка: «Ось бачиш як добре, що покликали перекладачку». Я посміхнувся, кивнув головою. Подякував Алімовій.

Купецков пішов і через деякий час прийшов із радісним обличчям, зайшов до кабінету зі словами: «Всі зараз на суд».

Конвоїр застібнув наручники до кінця, із заведеними руками за спину. Відвели в «Спринтер». Там уже сиділи Велі й Ремзі. Звернув увагу, що в них наручники вільно застібнуті й руки попереду. Їхати в наручниках із заведеними за спину руками справжнє випробування: метал впивається в зап’ястя. Від втоми хочеться лягти на спинку крісла, але руки не дозволяють. Я подумав: «СубханАллах Аллах очищає і відчуває ще раз мене. Я їхав усю дорогу через автовокзал, кільце готелю «Москва». Я думав, що витримав дорогу з Ростова до Сімферополя, витримаю й це. З’їжджаючи з траси біля Київського суду в бік дворика, зліва побачив присутніх людей. Крім них багато зібралося представників правоохоронних органів, які перегородили двір, заважаючи присутнім нас підтримати, наблизитися. Безпрецедентні заходи безпеки. Цього разу привели поліцію.

Заїхали у дворик, відчинили двері, вийшли по одному в супроводі конвою. Київський районний суд також був повний правоохоронців, які були без масок, і на їхніх обличчях можна було побачити розгубленість і цікавість. Нас вишикували в ряд обличчям до стіни. Між собою конвоїри в масках обговорювали народ, що зібрався біля суду:

– Ну що, знову зібралися?

– Так, кричать: «Алла, я в бар».

Завели нагору сходами, досить знайомими коридорами – я часто відвідував судові засідання над іншими політв’язнями. Завели до залу, підвівши до «акваріуму» зняли наручники. Я подумав: «Ось воно як виглядає з цього боку. А колись я був по той бік і через прочинені двері розглядав фігурантів політично-мотивованих справ. Тепер я на їхньому місці». Всі метушаться, щось роблять, ходять туди-сюди. Я сиджу й дивлюся. Навпроти дверей «акваріуму» уздовж стінки на лавці в масках сиділи кілька силовиків. Людина в цивільному підійшла до одного з силовиків, конвоїра, який мене вів, і, звертаючись до нього, запитала: «Вас теж задіяли вчора?» Конвоїр відповів: «Куди не вистачило людей». «Ну все. Їм уже куплений квиток» – впевнено сказав чоловік у цивільному. Посмішка, що з’явилася на його обличчі, мене анітрохи не здивувала. «Ну і слава Богу. Як на мене, так із ними потрібно один раз розправитися, раз і назавжди позбутися. Ніж ось це все робити» – відповів конвоїр у масці.

Щойно зайшов до «акваріуму» до мене звернулася зовсім молода дівчина: «Selâm Aleyküm. Men sizniñ tercimanıñız olacam. Eger de bir añlaşmağan şey olsa maña aytıñız. Yahşı mı?» (Селям алейкум. Я буду вашою перекладачкою. Якщо вам буде що-небудь незрозуміло, кажіть мені. Добре?).

Я: «Yahşı. Sağ oluñız!» (Добре. Дякую!).

Зайшов адвокат за призначенням, після – перекладач Алімова. Вона поговорила про щось зі своєю колегою, й молода дівчина вийшла. Алімова пояснила мені, що це була перекладачка, яка працює на «Ватан Седаси» і до мене, кого засудили, в них була перекладачкою.

Алімова: «Sabır etiñiz. Allah sizge yardımcı olsun!» (Проявляйте терпіння. Хай допоможе вам Аллах!).

Я: «Sağ oluñız. Men qasevet etmeyim. Bulardan daa ne mümkün beklemege?» (Величезне спасибі. Я не хвилююся. Що від них ще можна очікувати? На вулиці багато людей зібралося?).

Алімова: «E, pek çoq» (Так, дуже багато).

Я: «Olarğa selâm etiñiz. Menim anamnı körseñiz, oña da selâm aytıñız» (Передавайте їм мої вітання. Якщо побачите мою маму, їй теж передавайте моє вітання).

Алімова: «Yahşı» (Добре).

Адвокатка пояснила, що подає апеляцію.

Зайшов суддя Долгополов – безсовісна й безпринципна амеба. Судове засідання минуло стандартно. Я попросив слово.

Розповів, що часто бував у Ростові, в цьому можна переконатися, подивившись мою фейсбук-сторінку. Бойовики мене захопили, побили, привезли до ФСБ, вкрали особисті речі в будинку Макдоналдса. Суддя турботливим тоном запитав про дітей, місце роботи, документи на будинок. Але я таку «турботу» бачив неодноразово, тому відповідав безнадійно. Суддя вийшов і через хвилин двадцять п’ять повернувся. Зачитав шаблонне очікуване рішення. Після суддя «випарувався».

Перекинувся кількома фразами з адвокаткою Волковою. Відкрили «акваріум». Конвоїр зажадав повернутися, хотів надіти наручники руками за спину. Я кажу: «Чому не спереду?» Відповів: «Не можна». Наручники застібнули на руках, заведених за спину і затисли до упору. Синці на зап’ястях минали потім два місяці. Ніхто не вірить, але в тюрмі рани заживають довго.

Спустили сходами вниз до виходу у дворик, де вже стояли обличчям до стіни Велі й Ремзі. У них руки були застібнуті наручниками спереду, досить вільно трималися в зап’ястях. Мене поставили між ними. Конвоїр супроводжував мене, звертаючись до своїх колег, каже: «ТНУ виявляється закінчив. Перекладача ще попросив. Руки назад і наручники до упору. Раз такий розумний». Інший: «А навіщо?» Конвоїр: «Час тягне». Інший: «А сенс?»

Потім разом дивилися записи стрімів із обшуків. Почув: «Дружина Рустема Шейхалієва вийшла, люди зібралися…»

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Зрозуміло, що стрім вівся біля будинку Рустема Шейхалієва. Крики, верески і сміх із боку конвоїрів над відео. З їхніх слів зрозумів, що хтось із них навіть залишив коментар. Я подумав: «Невже вони такі шовіністи, націоналісти?»

Один за одним вивели у двір, посадили в «Спринтер». Я сів у другий ряд, поруч із Ремзі. Велі посадили в перший. Виїхали на дорогу, звернули праворуч, у бік «Мараканда». Тоді я побачив багатьох присутніх, які махали нам руками. Серед людей помітив Мухаммеда, сина Ремзі.

Конвоїри, поглядаючи в бік присутніх, уїдливо сміялись і блеяли, наслідуючи овець: «Бее, бее». В їхній ненависті до кримських татар у мене не залишилося сумнівів. Ремзі намагався мені щось сказати, але його перервали словами: «Рот заткнув».

Доставили до Сімферопольського СІЗО. Прямо на вході наказали роздягнутися до трусів. Запитали: «Є тілесні ушкодження?» Я показав синці від побоїв. Викликали начальника, він подивився і каже: «Нема ж тілесних ушкоджень. Все ж нормально». Все стало ясно для мене. Повели далі. У коридорі вишикували всіх у ряд. Начальник пояснював правила й закінчив: «Питання є?» Деякі з нас поставили запитання, нам відповіли.

Я запитав: «Як тут із м’ясом? Нам свинину заборонено». Отримав таку відповідь: «Свинини немає, тут курятина. Щось багато питань. Перші стільки не ставили». Далі почав розподіляти, кого підстригти. На мене вказав, але потім передумав. У кого волосся довге було, всіх обстригли. Куди вели не бачив. Хто пішов, повернулися підстриженими під їжачок.

Повели сходами нагору. Завели в камеру мене, Велі, Ремзі. Коридором ходила працівниця, у неї поцікавилися щодо вечері. Відповіла, що подивиться. Камера була швидше за все зразково-показовою: велика квадратура, два двоярусних ліжка, стіни зашпакльовані, туалет просторий, ізольований, із дверима, бочок із питною водою, на поличках чистий посуд.

Принесли вечерю: картопля варена, риба і ще щось. Все холодне. Дві-три ложки спробували й не стали продовжувати, не сподобалося, без солі, хліб жахливий. Трохи поговорили, взяли обмивання й почитали молитву. Заснули.

 

Ранок. Стук у двері зі словами: «Десять хвилин і на етап». Тоді я не зрозумів, що це означає, подумав в іншу камеру переведуть. Приблизно через десять хвилин відкрили двері камери. Готуватися особливо було нічого, речей із собою не було, встигли сходити в туалет. За дверима стояв чоловік невисокого зросту, в зеленій камуфляжці й у масці: «Виходимо по одному». Одягнув наручники. «Голову не піднімаємо». Спустилися сходами. На сходовому прольоті уздовж коридору до самого автозаку стояли силовики в зеленому камуфляжі і в масках. Посадили в автозак, де вже сиділи кілька хлопців. При вході в автозак праворуч розташована лава, ліворуч двоє дверей. Мене завели в дальнє приміщення: вузьке, напівтемне, з боків на всю довжину лавки. Прохід між лавками був настільки вузьким, що було неможливо сидіти один навпроти одного. Конвоїри зачинили двері, автозак рушив.

Хлопці, водії, які добре знають місто, коментували кожен поворот, говорили якою вулицею їдемо, постійно висували припущення куди. Серед варіантів був Севастополь, аеропорт і навіть Керч. Дорога зайняла близько години. Тофік сидів біля дверей. Зупинилися. Відчинили двері. Тофік повернувся до нас зі здивованим обличчям і вимовив: «Аеропорт». Було чути гучний гул двигунів літака, гавкіт собак, звук сирен автомобілів. Нас попередили, якщо піднімемо голову – чекає покарання. Вийшов із автозака з опущеною головою, тут же наділи капюшон, руки спереду застібнули в наручники. Хтось із силовиків віддав наказ: «У кого немає капюшона, шапку натягнути на очі».

Зайшов на борт літака в супроводі конвоїра. Посадили в крісло. Поруч посадили Аліма – зрозумів це за черевиками і штанами. Сам Алім нічого напевно не бачив, так як його шапку спустили йому на очі. Коли всіх посадили, пройшов інструктаж у грубій формі: «Голову не піднімати, в туалет не проситися».

Ліворуч в іншому ряду сидів Руслан Сулейманов. Він поставив запитання, йому відповіли: «Рот заткнув». Ззаду Джеміль аг’а запитав про ліки, Меджит аг’а попросився в туалет, йому відповіли: «Терпи». Хтось із конвоїрів виявив свій страх перед літаками. Я нахилив голову на спинку переднього сидіння і заснув. Кілька разів прокидався через турбулентність, але сон брав своє. Прокинувся від почуття, яке виникає, коли літак різко знижується. Літак торкнувся землі, через деякий час зупинилися.

Зажадали виходити, не піднімаючи голови. Хтось із хлопців запитав де ми, на що конвоїр відповів: «Анталія». Спустився трапом у супроводі, підійшли до автозаку, зняли наручники. Один за одним завели інших. Почали спілкуватися й висувати припущення, де ми перебуваємо. Погода трохи холодніша, ніж у Криму, але не дуже – значить не Москва. Летіли близько години. Була версія Ростов. Поцікавилися в конвоїра, однак той у відповідь мовчав.

Хлопці трималися стійко, дорогою Тофік жартував. Один одного підтримували. Мені спало на думку: «Колись у 1944 році ось так саджали в вагони для худоби і везли кримських татар у невідомому напрямку. Тільки тоді везли людей похилого віку, жінок і дітей. Їм було важче. Зараз же забрали чоловіків, залишивши дітей і дружин без годувальників. Це може стати початком жахливих репресій. Іншааллах витримаємо й це, як і витримали в минулому. Вірні сини цього народу».

За зміною освітлення в автозаку я зрозумів, що ми кудись заїхали. Назвали прізвища: Бекіров, Умеров, Ізетов, Сулейманов. Тофік побачив напис СІЗО-4. Що це означає, ніхто не знав. Чотирьох вивели. Решта поїхали далі.

Малюнок: В’ячеслав Юрченко, Ґрати

Через хвилин десять кудись заїхали. По одному вийшли. Працівник ФСВП за столом питав прізвище і статтю. Роздягнутися вимагали до пояса, голову сказали не піднімати. Завели в якесь темне приміщення, де по колу обличчям до стіни сиділи хлопці. В руках одяг, який не дали надіти. Сидимо. У Яшар аг’а затекли ноги, попросив встати розім’ятися. Йому відповіли: «Всі заяви в письмовому вигляді». Нічого логічного придумати не міг, викинув шаблонну фразу – подумав.

Через деякий час доторкнулися до правого плеча. Я встав, не піднімаючи голови. Людина в цивільному, сміючись і дивлячись на мене, сказала: «А цього що, прямо з офісу взяли?» Зек у робі з машинкою для стрижки в руках зняв волосся на голові «під нуль». Машинка погано брала, через що часом волосся виривала. Після стрижки та сама людина в цивільному глузливо сказала: «Ех, така зачіска була», і засміялася.

Зажадали взяти в руки одяг і швидко рухатися далі, не піднімаючи голови, коридорами сходами вниз. Провели в продол, наказали стояти обличчям до стіни. У цей момент вивели когось у білій тюбетейці і з акуратною бородою. Його повели, мене навпаки відвели в кінець, у передостанню камеру. Двері відчинилися, відкрилася непоказна камера, на проході між умивальником і імпровізованою шторою із простирадла для туалету стояв невисокого зросту, зі щетиною хлопець: «Вітаю». Я у відповідь: «Вітаю». Потисли руки. Почув, як зачинилися двері. Залишився на проході збентеженим. Не знав, що робити далі. Співкамерник сказав: «Проходь. Ти звідки?»

– З Криму. А ти?

– З Дагестану.

– Мусульманин?

– Так.

– Я теж. Ассаляму алейкум.

– Ва алейкум ассалям.

– В якому місті я? Що за в’язниця?

– СІЗО-1. Ростов.

29 кримчан Росія переслідує у справі «Другої Сімферопольської групи Хізб ут-Тахрір»
29

кримчан Росія переслідує у справі «Другої Сімферопольської групи Хізб ут-Тахрір»

Чому очевидці референдуму в Слов’янську бояться колишнього мера Нелю Штепу «Чим менше свідків, тим легше жити»

«Чим менше свідків, тим легше жити»

Чому очевидці референдуму в Слов’янську бояться колишнього мера Нелю Штепу

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів