«Ви почали коментувати букву Z». Монолог вчительки з Джанкоя, яку звільнили після розмови з дітьми про війну

Сусанна Безазієва. Фото: Ґрати
Сусанна Безазієва. Фото: Ґрати

Вчителька географії з Джанкоя Сусанна Безазієва пропрацювала у школі 17 років. Минулого тижня вона написала заяву про звільнення за власним бажанням і розповіла «Ґратам», що насправді втратила роботу через розмову з дітьми про те, що відбувається в Україні, і тиск адміністрації школи.

 

Вибір професії у моєму житті був усвідомленим. Я закінчила Мелітопольський державний педагогічний університет за спеціальністю географія і за роки викладання дійшла до вищої категорії вчителя. Мені завжди подобалася моя робота. У джанкойській школі №8 я працюю півтора роки. Вийшла з декрету і почала працювати у 2020 році на запрошення директорки — Валентини Іванівни Замирської. Я погодилася в основному тому, що школа була близько від дому. Вела паралельні уроки з 5 до 11 класу.

 

Розмова на перерві

Все змінилося після інциденту, який стався 13 квітня на перерві. Я затрималася, заповнювала журнал, дівчата між собою обговорювали тему нацизму і фашизму в Україні. Я втрутилася у розмову і запитала дітей: «Дівчата, а ви знаєте, що таке нацизм і фашизм? На території України громадяни просто захищають свої будинки, виборюють свою свободу, незалежність». Одна дівчинка сказала, що вони — українці — збиралися нападати на нас. На що я відповіла, що на кримському півострові воєнних дій немає, нас не бомбардують, нас не вбивають. Це в Україні зараз гинуть мирні громадяни, діти, і це велике горе.

Я розповіла, що на території України ніколи не обмежували права російськомовного населення. Я ж навчалася там і ніколи цього не відчувала. Педагоги у Мелітополі, знаючи, що в аудиторії є абітурієнти з Криму, переходили на російську мову.

А в мої шкільні роки нас на свята за програмою обміну учнями возили на тиждень до Львова. Ми говорили кримськотатарською і російською, жили в українських сім’ях, нас зустрічали тепло і доброзичливо.

Дівчатка сказали, що я їх переконала, хоча я нікого переконувати не збиралася, а просто сказала їм свою особисту думку. Потім попрощалася і вийшла з кабінету.

У мене з 9 «А» класом завжди були дуже доброзичливі стосунки. Із дівчатами ми писали науково-дослідні роботи. Вони під моїм керівництвом стали призерами на муніципальному, республіканському етапі. Взагалі у мене три паралелі 9 класу, але цей клас завжди був мені ближчим, я до них відчувала симпатію. Тому й висловила їм свою особисту думку щодо сьогоднішніх подій в Україні, тут — у Криму. За подіями я стежу із новин різних засобів масової інформації.

Загострення розпочалося у п’ятницю — 15 квітня. Я провела урок у 9 «А», у нас був плановий проект і захист. Дівчата, з якими говорила у середу, захистилися, і я їм поставила по 5 балів. Урок пройшов спокійно, ніякого початку бурі не відчувалося. Я затрималася в школі до вечора, а потім мене несподівано викликала до кабінету директорка. У кабінеті перебували завучки: з виховної частини — Олена Євгенівна і з навчальної частини — Світлана Василівна.

— Ви знаєте, що сталося? — спитала мене директорка.

— Ні, а що сталося? — не зрозуміла я.

— Що сталося у середу у 9 «А» класі після уроків? Ви почали коментувати букву «Z» на футболці дівчинки.

— Ні про яку «Z» і футболку не йшлося. Йшлося про формулювання нацизму і фашизму, що я й пояснила дітям.

— Це не ваша компетенція, нехай про нацизм і фашизм пояснює вчитель історії на уроці історії. Яке ви мали право дітям під час перерви пояснювати, що таке нацизм і фашизм?

На цьому наша розмова закінчилася, Валентина Іванівна пригрозила, що ця ситуація стане «серйозною» і нагадала, що зараз у Росії багато законів прийнято з приводу фейків і антивоєнних висловлювань. Мені сказали чекати на наступні розпорядження і обіцяли викликати.

 

«Серйозна ситуація»

Мене повторно викликали у понеділок після уроків, у кабінеті вже перебували Валентина Іванівна, завучка Світлана Василівна і представниця профспілки Ельзара Решатівна. Валентина Іванівна сказала, що батьки учнів вимагають мене звільнити.

Сусанна Безазієва. Фото: Ґрати

Вони почали писати і дзвонити класній керівниці 9 «А». Та звернулася до директорки. Валентина Іванівна призначила батькам зустріч на понеділок, на другу годину, а зі мною зустрілася о 12-й. Директорка пояснила, що батьки дуже серйозно налаштовані, збираються йти в поліцію, ФСБ. Вони хочуть писати заяви, щоб я відповіла перед законом за свої слова. Я спитала: «Які вимоги у батьків?». Директорка відповіла, що не знає, але хоче дізнатися, що я буду робити.

— А що я маю робити в цій ситуації? — поцікавилася я в неї.

— Писати заяву, — відповіла директорка.

— Я маю писати заяву, чи ви хочете, щоб я написала заяву? Чи це вимога батьків? Якщо батьки вимагають написати заяву, то я не знаю, що робити.

— Я не знаю, які у них вимоги, бо ми тільки будемо зустрічатися, тільки розмовлятимемо з ними.

Увечері того ж дня, після зустрічі з батьками, Валентина Іванівна запросила мене до кабінету. У кабінеті знову були присутні завучі і представник профспілки. Але вже йшлося про те, що батьки дівчаток вимагають мене звільнити, що такий педагог не має права викладати в школі. Я погодилася, що я пишу заяву про звільнення з роботи, щоб ситуація не розвивалася, хоча я просила директорку написати за взаємною згодою. Але директорка наполягла, щоб я написала за власним бажанням.

Мені казали: «Сусано Расимівно, не надавайте розголосу цій ситуації, відсидіться, буде все нормально, все добре, підете далі працювати», що «ці судові процеси ні до чого», тому що, за словами колег, може бути така стаття, що надалі я взагалі не зможу працювати за фахом, не зможу влаштуватися і жодна школа мене не візьме.

Я розраховувала на професійну солідарність і підтримку директорки школи, але вона сказала, що має «іншу точку зору».

У мене маленька дитина, одна виховую чотирирічну дівчинку, і тому я повірила цим словам і написала заяву за власним бажанням. Вирішила, що у вересні піду в Центр зайнятості і знову влаштуюся на роботу. Фактично я втратила кошти на існування, але іншого виходу не бачила.

Незакінчений урок

18 квітня я написала заяву про звільнення. Це була вимога батьків і директорки. Але 19 квітня за мною до школи приїхала поліція. Згідно з законом, я зобов’язана відпрацювати ще два тижні після подання заяви.

Я вела урок у 9 «Б» класі, за мною прийшли завучі з навчальної та виховної частини. Покликали мене в коридор і кажуть: «Вас чекає поліція, беріть паспорт і йдіть вниз. Чекають перед школою, у білій машині». Паспорта в мене з собою не було, але завучка для цього видала мені копію паспорта з особистої справи, я пішла в учительську збиратися, залишила урок і дітей. Замість мене до класу відправили іншого вчителя. Це був третій урок у моєму робочому графіку. Діти писали контрольну роботу.

Я зібралася, за мною зайшла завучка — Олена Євгенівна — і почала мене підганяти.

— Зачекайте, я маю проконсультуватися з юристом, і скажіть, чому поліція прийшла, яка причина? — питаю.

— З тієї ж причини.

— Вони що, заяву до поліції написали?

— Так, вони написали заяву.

Я спустилася, вийшла зі шкільного двору, попереду стояла поліцейська машина. Я сіла в неї, на заднє сидіння. За кермом був чоловік і жінка. Ми привіталися. Вони не представилися, не сказали, куди везуть і з якої причини. Водій раптом заговорив:

— Ну, розповідайте, що там сталося.

— Зачекайте, я навіть не розумію, чому ви мене везете у відділ поліції, ви не представилися.

— Що, ви нічого не знаєте?

— Ні, я не можу зрозуміти.

— Паспорт із вами?

— Ні, тільки ксерокопія, та й то з особистої справи.

— Яка ксерокопія, вас, може, зараз повезуть до Сімферополя на детектор.

— Зачекайте, чого це ви? Я адвокатові дзвонитиму. Це що таке?

Після розмови з адвокатом, свідками якої стали поліцейські, вони почали нервувати: «Та вас ніхто не затримував, вас тільки везуть на розмову». Водій почав пояснювати, що зі мною «просто хочуть поспілкуватися, у зв’язку з ситуацією, що склалася». Заяви батьків та її зміст я так і не побачила.

У поліції мене повели до кабінету начальника. За порадою адвоката я вирішила не давати жодних пояснень без його присутності. Я вже нікому не довіряла після того, що сталося, і не знала, як їх потім інтерпретуватимуть. Я — вчитель, юридичної освіти не маю.

«Мені сказали колеги ваші — завучі та директорка — про те, що ви написали заяву про звільнення, бо вас «переповнюють емоції» з приводу подій із «Z» на футболці дівчинки, — сказав поліцейський. Я відповіла, що взагалі не розумію, про яку футболку йдеться. — Ну, у такому разі нам з вами нема про що говорити, підключимо органи…».

Він сказав, що я маю право не давати пояснення за статтею 51 Конституції РФ Ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка та близьких родичів , що я й зробила. Після цього мене відпустили і сказали: «Чекайте».

Я втратила улюблену роботу і поки не знаю, що буде далі. Неочікувано для себе стала відомою. Вчора про мене з’явилися публікації в групах «Ми з Джанкоя», «Типовий Джанкой», у багатьох інших пабліках в інтернеті — мабуть, мого звільнення їм було недостатньо. Водночас багато слів підтримки отримую від інших батьків, від дітей на перервах, і це зараз дає мені сили пережити цю історію.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів