«Ні я, ні колеги не готові працювати під російськими прапорами». Монологи суддів, які залишилися в окупованих містах

Мітинг проти окупації в Херсоні, 13 березня 2022 року. Фото: Вгору
Мітинг проти окупації в Херсоні, 13 березня 2022 року. Фото: Вгору

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну судова система змушена була дуже швидко реагувати — у деяких судах роботу призупинили, а потім взагалі припинили до мирних часів, деякі судді пішли волонтерити, записалися в тероборону або мобілізувалися до Збройних сил. Але частина суддів такого вибору не мала — їхні міста були першими, куди зайшли російські військові. Певний час вони навіть розглядали термінові клопотання про арешт або зміну запобіжного заходу. Але потім припинили відправляти правосуддя з метою безпеки.

13 березня Верховний суд дав рекомендації суддям, які перебувають в окупованих населених пунктах. Їм пропонують, зокрема, дочекатися «зеленого коридору» для евакуації або вибиратися самим, якщо є впевненість у безпечному маршруті, спробувати забрати справи з суду, а також знищити матеріали, що містять державну таємницю, печатки та електронні цифрові підписи суддів, якщо немає можливості їх вивезти.

«Ґрати» поспілкувалися з двома суддями про те, як вони живуть в окупованих містах і чи планують евакуюватись. Імена ми не називаємо задля їхньої безпеки.

 

«Можемо вижити і без допомоги російських окупантів» — суддя з Херсона

Загалом ми тримаємось, підтримуємо друзів, сусідів. У місті спокійно, немає навіть повітряної тривоги. Паніки — немає. Щодня я приводжу дитину до подруги, ми залишаємо дітей з її мамою і їдемо кудись за продуктами. То виробники виставлять щось на продаж, то звичайні люди з машин продають. Так і харчуємось.

Періодично окупанти намагаються спровокувати — пропонують продукти, але до них ніхто не виходить. Навіть пенсіонери, що для мене — дуже показово. У будинку, де я живу, є старенькі люди, ми намагаємося допомагати їм, питаємо, що треба, і привозимо. Ми можемо вижити без допомоги російських окупантів.

А ввечері виходимо на акцію протесту з українськими прапорами. Кожен день. Хочу жити у своїй країні, в Україні. І дуже чекаємо на українських військових, які би звільнили місто. Усі вірять у перемогу.

Одну окупацію я вже пережила — 2014 року у Луганську. Коли там почалася війна, мені сказали, що треба їхати. І я поїхала з дитиною. Тепер, коли російські військові почали заходити в місто, була можливість сісти в автомобіль і поїхати. Але в мене не піднялася рука. Я не хочу жити десь в іншому місті чи країні. З Луганська я поїхала, оскільки Донбас тоді здали — не було опору ані правоохоронних органів, ані місцевого населення… Зараз я бачу, як сильно об’єднався Херсон проти окупації.

Там — на Донбасі — у мене залишилися мама і бабуся. Багато знайомих засуджують мою проукраїнську позицію, через пропаганду люди там більше за Росію.

Мітинг проти окупації в Херсоні, 13 березня 2022 року. Фото: Вгору

Ні в Херсон, ні з Херсона зараз нікого не пускають. Російські військові просто стоять. Я проходила повз одну з груп: стоїть їхня техніка, але місцевих не чіпають. Я не сильно розбираюся у військових підрозділах, але мені здається, що це не рядові військові, якийсь спеціальний підрозділ.

Місто обстрілювали на початку, коли заходили. Обстріляли район Антонівки — околицю Херсона. Там якраз міст з Криму. Цей район майже знищено. Захоплено будівлю СБУ і ще якісь будівлі. Але міська влада працює, піклується про забезпечення громадян життєво важливими продуктами.

Наш суд працював до 6 березня. До цього часу розглядали дуже термінові справи — утримання під вартою, продовження запобіжного заходу. Сторони здебільшого не ходили, тільки прокурори у кримінальних справах приходили, підозрюваних та обвинувачених до суду також не привозили вже — по відеозв’язку включалися.

Щодо нових справ, то, наскільки я розумію, правоохоронці виїхали з міста ще на самому початку. Можливо, це пов’язано з тим, щоб частина їх не переходила на бік ворога, як це було на Донбасі.

 

«Відрубують» зв’язок. Мабуть, не подобаються мирні мітинги» — суддя з Мелітополя

Періодично у нас немає мобільного зв’язку та інтернету, місто окуповане ще з перших днів російського вторгнення. Окупантам, мабуть, не подобаються мирні мітинги, тому «відрубують» зв’язок. Ми проводимо акції щодня. Я також ходжу. Не страшно. Приходить багато людей, організатори вишиковують нас у два ряди, розповідають, як треба йти, щоби не провокувати військових. Комусь, кажуть, раніше прострелили ногу через якісь провокації. Тому зараз усе організовують так, щоб уберегти людей.

Ніхто, напевно, не чекав, що вони (російські війська — Ґ) прийдуть із Криму. 24 лютого були авіаудари по аеродрому, розбили транспортний літак, вежу, а ввечері до міста увійшли танки з Криму. Ми ще вийшли того дня на роботу, а наступного були бої, наші військові відбили окупанта, потім наших відбили… У таких умовах працювати, звісно, ​​неможливо. Але ми ще працювали, розглядали термінові клопотання про арешти чи продовження утримання під вартою. СІЗО знаходиться ближче до Запоріжжя, тому конвойна служба не привозила затриманих — по відеозв’язку включалися. Хоча через проблеми зі зв’язком було складно проводити засідання. Скажу чесно, не було таких, хто хотів вийти на волю чи під домашній арешт, як правило, продовжували термін тримання під вартою.

Мітинг проти окупації в Херсоні, 13 березня 2022 року. Фото: Вгору

Російські військові ходять містом, не стріляють. Сусіди, колеги розповідають, що їх дуже багато, по троє-четверо ходять з автоматами — типу патрулюють місто. Приїжджали до суду, подивилися і поїхали. Захоплено будівлю СБУ, райдержадміністрацію, монастир, училище, телевежу. Транслювали звернення Путіна, але я не змогла довше п’яти хвилин це дивитися. Мама розповідала, що по радіо чула, що «мешканців міста звільнили від хунти». Якось так…

За останні кілька днів ситуація змінилася — викрали мера міста (Івана Федорова, його затримали 12 березня і звільнили внаслідок обміну полоненими 16 березня — Ґ), а також одну з організаторок акції на захист мера. Після акції протесту (13 березня — Ґ) хтось кинув димову шашку в групу людей, які вже поверталися додому з акції, і військові висмикнули з натовпу дівчину-організаторку. Окупанти постійно шукають того, хто платить [за акції]. Не вірять, що можна просто виходити, відстоюючи свою позицію.

Мітинг проти окупації в Херсоні, 13 березня 2022 року. Фото: Вгору

Затримали також голову районної ради (Сергія Прийму — Ґ) — зайшли вранці до нього, провели щось на зразок обшуку, забрали документи, телефони і його. Більше інформації про нього немає.

Зараз у місто нікого не пускають, навіть продукти та ліки не завозять. Поки що продукти можна купити — виставили все, що було на складах, на ринках все продається, але за готівку. Відкрилися три відділення банків, щодня обслуговують десь 200-300 осіб — готівка є.

Якщо виїжджати з міста, то треба було це робити ще 24-го, коли все почалося. Зараз дуже небезпечно. У мене — діти, батьки тут. Дітей я ніде не залишу. Колеги також мають різні особисті обставини. До когось діти з Харкова тільки-но приїхали, тікаючи від обстрілів, одна колега з сім’єю була в Єгипті і тепер не може повернутися додому, хоч і хоче. Намагається якось через Польщу потрапити до України, а потім уже сюди.

Подивимося, що на нас чекає. Але ні я, ні колеги не готові працювати під російськими прапорами. Я спілкуюся з тими, хто вже раз переживав такі події на Донбасі, вони кажуть, що можливість виїхати буде завжди. Тільки була б Україна, щоби кудись можна було поїхати.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів