«Моє місце — тут». Монолог судді з Полтави Лариси Гольник, яка продовжує працювати під час війни

Коли почалася війна, Лариса Гольник — суддя Октябрського районного суду Полтави — була у відрядженні в Києві. Вона одразу вивезла родину на Закарпаття, а сама повернулася до Полтави. Законом передбачено, що навіть у воєнний час судді мають залишатися на робочому місці.

Як змінилася робота судді Гольник — в її монолозі для «Ґрат». 

«Отак нас застала війна» 

23 лютого я була у відрядженні в Києві, на засіданні Етичної ради — як кандидат у члени Вищої ради правосуддя. Наступного дня збиралась повертатись до Полтави. Зупинилася не в готелі, а в сина у Василькові — він живе в будинку десь за кілометр від військового аеродрому. 

Тож 24 лютого ми прокинулись від звуку вибуху. Одразу підскочили. Чоловік і син полізли в інтернет подивитися, що відбувається. Невістка розбудила дитину, трьохрічного онука. Чоловік одразу сказав, що почалася війна. Що обстрілюють усі військові об’єкти, і щоби ми відбігли від вікон.

Швидко почали збиратись. Дитина плаче: «Мамо, я хочу спатки». Це щось… Було чутно літаки, дуже близько, потім — ще кілька вибухів. Отак нас застала війна.

Наслідки обстрілу Василькова. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Спершу була думка, що треба залишити приміщення, оскільки ми не розуміли, скільки ще буде цих вибухів. Син зібрав тривожну валізу, а невістка все до останнього відтягувала. Бо розум, схоже, не сприймав, що це може бути реально. Наче і готуєшся подумки, що таке може бути, наче і попереджали нас, але розум все одно не хотів це сприймати. 

Я збиралась і казала чоловікові, що треба якось повертатися до Полтави. Ми думали, може, уже все, як почули дуже потужний вибух.

Поруч — тільки школи із бомбосховищами. Але вони ще не були відкриті, люди просто стояли поруч. Тож ми від’їхали на безпечну відстань, потім — до синового друга у Білу Церкву.

Переночувавши у Білій Церкві, я вирішила за будь-яких обставин повернутись до Полтави. Але спершу відвезли дітей на Закарпаття — там родичі невістки. Невістка із онуком залишилися там, а син пішов у військкомат. Зараз він — у Збройних силах. 

«Кожен на своєму місці намагається робити те, що може» 

Мені писали колеги з Грузії, Нідерландів і Франції, пропонували допомогу, казали, що готові прийняти. Та наразі я вважаю, що маю бути на робочому місці. Згідно із законом «Про правовий режим воєнного стану», суди повинні здійснювати правосуддя. Я вірю, що моє місце — тут.

Звичайно, ми працюємо не в тому режимі, що раніше. Зрозуміло, що багато людей, зокрема юристів, пішли у Збройні сили або територіальну оборону. Один адвокат написав мені: «Будь ласка, відкладіть засідання, бо я пішов у територіальну оборону».

https://graty.me/monologue/net-razniczy-kto-advokat-kto-prokuror-kto-sudya-vse-my-obedinilis-monolog-sudi-verhovnogo-suda-vzyavshego-avtomat/

Рада суддів рекомендувала, щоби ми самі — зборами суддів — складали розклад. А керівник апарату перевіряв, де перебувають працівники, і, якщо вони відсутні через війну, вважав це поважною причиною.

Із наших суддів ніхто не пішов воювати. Але, в принципі, заборони на це немає. Чоловіки мають таке право. А оскільки оголошена загальна мобілізація — то обов’язок. У нас є багато жінок, які зможуть забезпечити належне судочинство.

Зараз, враховуючи, що справ небагато, працівники не надто завантажені. Але працювати все одно складно — змушуєш себе зосереджуватись на роботі. Усі перебувають в такому стані, в стані війни.

Кожен на своєму місці намагається робити те, що може, аби ми вистояли в цьому жахливому протистоянні. Ми бачимо, як змінилась тактика агресора. Він б’є не тільки по військових об’єктах, знищує, зачищає цивільне населення. Намагається таким чином зламати наш спротив, зламати нас морально, щоб ми занепали духом.

«Враховувати ситуацію воєнного часу» 

На роботі я була вже в понеділок. Звичайно, майже всі справи, що були призначені раніше, відкладаються, бо сторони не з’являються. Тільки в окремих випадках люди приходять. 

Клопотання розглядаємо майже невідкладно. Змінюємо запобіжні заходи там, де це можливо. Верховний суд радив змінювати запобіжний захід на особисте зобов’язання, якщо раніше була застава, а зараз громадянин бажає скерувати ці кошти на допомогу Збройним силам. Ну тобто враховувати ситуацію воєнного часу.

Наприклад, раніше громадянин був під вартою, його майно, зокрема зброя, — під арештом. А зараз він подав клопотання про зняття арешту зі зброї. Ми оперативно розглянули це клопотання, слідчий в телефонному режимі пояснив, що він не може з’явитися і навіть направити свою позицію щодо цього клопотання. Він не заперечував проти повернення зброї, тим паче, особа мала на неї дозвіл, і, враховуючи воєнний час, може допомогти у захисті батьківщини. Адже серед людей, яких тримають під вартою, теж багато патріотів.

https://graty.me/pochemu-sudi-ne-stanovyatsya-razoblachitelyami-korrupczii-kak-sudya-v-poltave-pytaetsya-zasudit-byvshego-zammera-obvinyaemogo-v-predlozhenii-ej-vzyatki-poka-neudachno/

Ще у мене була справа — вирішувалося питання про дозвіл на невідкладний огляд автомобіля. У ньому ніби-то була виявлена зброя. Але я відмовила у накладенні арешту на автомобіль, розуміючи, що за воєнних обставин він потрібен людині для пересування.

Справ щодо диверсантів у мене не було. Можливо, це відбувається ближче до воєнних дій, де суди не можуть здійснювати судочинство, і, можливо, цим займаються прокурори. Справ щодо мародерства — теж. Можливо, Полтава — все ж невелике місто, і комендантська година, і правоохоронні органи забезпечують охорону порядку. 

Був один чоловік, який, схоже, чекав на «русскій мір» і почепив на куртку прапорець Росії. Звичайно, побачивши це, люди почали обурюватися. А він двом із них наніс тілесні ушкодженням ножем. Тож обрали йому запобіжний захід — тримання під вартою.

«Люди хочуть правової визначеності» 

Полтава — спокійна, але періодично чути сирени. У суді немає бомбосховища, найближче безпечне місце — у коридорі між стінами. Там і зустрічаємось з колегами під час повітряної тривоги.

Вчора після цивільної справи — щодо поділу майна подружжя — пролунала сирена. Тож я запропонувала учасникам не виходити з приміщення, а перечекали тут. Мій чоловік у цей час якраз був на вулиці. Каже, моторошно стало. А ще більше він здивувався, як люди, в основному пенсіонери, просто вийшли з будинків і стояли під ними. Намагався пояснити, що це небезпечно, що їх може поранити склом.

Тобто у людей в Полтаві, схоже, ще немає розуміння небезпеки. Зараз тут загалом безпечно — Полтава і область приймають біженців. Колега із нашого суду теж прийняла до себе родичів із Харкова.

Звичайно, дивує, коли люди приходять зараз до суду щодо аліментів та поділу майна. Але я розумію, що це — життєві питання, люди хочуть правової визначеності. Вони прийшли — значить треба проводити судове засідання. Але відчувається знервованість, хвилювання, усі дуже напружені. Намагаюся із розумінням до цього ставитись. Сама собі і людям пояснюю, що всі ми зараз живемо у стресовій ситуації і повинні ставитися один до одного з розумінням.