«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!». Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Малюнок Галини Довгополої із Сімферопольського СІЗО
Малюнок Галини Довгополої із Сімферопольського СІЗО

ФСБ затримала 66-річну Галину Довгополу в Криму восени 2019 року за звинуваченням у державній зраді стаття 275 Кримінального кодексу РФ . Після арешту її етапували до московського СІЗО «Лефортово».

За версією слідства, Довгопола співпрацювала з Головним управлінням розвідки України і збирала «інформацію про окремий авіаційний полк Чорноморського флоту, яка розкриває терміни дії позивних, частот, ключів та індексів радіостанцій, ключів до таблиць радіопозивних, таблиць чергового радиста й таблиць телефонних, телеграфних, радіо- і флажних позивних у мирний час — тобто, інформацію, яка є державною таємницею».

Процес у справі Довгополої відбувся впродовж чотирьох засідань. 24 березня 2020 року суддя Севастопольського міського суду Ігор Кожевніков визнав її винною й засудив до 12 років ув’язнення в колонії загального режиму й року обмеження волі. На початку вересня Довгополу етапували з Криму до Краснодарського краю.

Уся інформація про справу Довгополої — засекречена.

«Ґрати» зв’язалися з нею вже після вироку, і на прохання редакції вона розповіла про затримання, ув’язнення в російській в’язниці та судовий процес. Ми публікуємо розповідь Галини Довгополої цілком, разом із малюнком, який вона надіслала із Сімферопольського СІЗО.

 

Середа 27 листопада 2019 року. Приблизно після 11:00 ранку я вийшла за хвіртку, провести знайому. З того боку дороги побачила поліцейську машину. Поки я одну-дві хвилини дивилася на неї, з лівого боку, як «чорт із табакерки» на мене настрибує людина в чорному: шапочка-маска з прорізом для очей і написом «ФСБ». Через те, що він майже на мені висів, я випросталася з-під нього зі словами: «А навіщо ти висиш на мені, якщо я спокійно стою?». Він залишився поруч і водночас пролунав вереск і скрегіт гальм декількох різних машин: «раф», «булка», швидка й кілька легкових. З кожної машини висипала величезна купа людей, зокрема й дві дівчини. Одна знімала все на відео, а інша, як потім з’ясувалося, супроводжувала мене аж до Москви.

Я намагалася з’ясувати, хто всі вони. Мені відповіли — ФСБ. Так я й сама бачила, що це ФСБ. Хтось запропонував мені пройти до «булки», йшла без опору й усміхалася. Біля дверей «рафа» згадали про наручники, клацнули на руках. Уже в машині знову питаю: за що мене затримують? У дверях з’являється зосереджене обличчя немолодого чоловіка, здається в дермантиновій куртці й кепці. Він розкриває якусь ксиву й показує її здалеку зі словами: «Вам привіт від Андрія зі Львова!». Я кажу: «А ви давно його бачили?». Ніхто не відповідає, хвилинна пауза, потім раптом усі забігали, поїхали. Кричу: «Зачиніть хвіртку! Це вам не прохідний двір!».

Поїхали, здається, в бік Севастополя. Майже не пам’ятаю, як їхали. Прокинулась у великому кабінеті будівлі управління ФСБ у Севастополі. Я сиджу за столом, а переді мною комп’ютер і постійно хтось вбігає і змінюються обличчя навпроти. Відчуваю, що перед очима мутніє і все пливе. Але я жартую та усміхаюся. Пам’ятаю, що запитали, чи була я у 2019 році в Києві. Відповідаю: «Так, була! У мене там народилася четверта онука». Далі питаю я: «А ви були в Києві коли-небудь?». Він відповідає: «Я до Києва в’їду на танку!». У мене аж потемніло в очах: ​​«А скільки загине з одного і з іншого боків, щоби ви в’їхали до Києва на танку?». Мовчання у відповідь.

Двері кабінету відчинені. У дверях постійно з’являються групи людей, стоять і дивляться, слухають, роззяви з усього ФСБ. Я кличу їх зайти, мені у відповідь кажуть: «Даремно ви жартуєте, Галино Павлівно, вам загрожує 18 років!». Відповідаю: «Довічне — це вже подарунок долі, а 18 років — щастя».

Мене звинувачують, щось читаю й розумію лише, що я небезпечна сволота, що я шпигунка і продавала Україні «секретні дані». Тиск розриває мозок. У якийсь момент викликають швидку, здається щось вкололи або дали таблетки. Я не пам’ятаю. Щось питали. Ближче до вечора повезли до Ленінського районного суду. Пам’ятаю лише, що мене перший раз у житті завели до клітки для злочинців. Раніше я її лише в кіно бачила.

Там або раніше був присутній мій адвокат за призначенням, або він з’явився ще у ФСБ — я не пам’ятаю. Почався суд. Мені здавалося, що все, що відбувається я спостерігаю з боку. Мене заарештували на два місяці. Коли я спускалася сходами суду, та сама дівчина з ФСБ знімала мене на відео. Я усміхалася й  у наручниках показала три пальці — символ українського тризуба.

Мене повезли до Сімферопольського СІЗО. Дорогою мені стало погано, я ж цілий день нічого не їла. Пізно вночі я залишилася одна в камері. Спала я чи ні — не пам’ятаю. Вранці повели брати відбитки пальців. Цей інспектор був грубим і навіть агресивним. З руками, забрудненими чорною фарбою — ні помити, ні обтерти не дозволив — повели до лікаря.

Лікарка кричала й питала здалеку. Стоїш у двері, а вона навпроти за столом біля вікна, і нібито тебе лікар оглядає. Я образилася й мовчала. Приблизно о 9–10 ранку за мною приїхали ті самі оперативники, що забрали мене від мого будинку. Повезли до аеропорту. Потім пам’ятаю лише, що літак злетів, піднявся й мій Крим залишається позаду. Я ще тоді запитала себе: «Тобі, Галю, шкода що ти назавжди покидаєш Крим?». І сама собі відповіла: «Ні! Анітрохи! Там, внизу залишився вже чужий Крим».

Галина Довгопола. Фото: «Гордон»

28 листопада. Приблизно о 21:00 мене з рук у руки передали до СІЗО-2 «Лефортово». Обшук, переодягання, і я в карантинній камері на два тижні на самоті. Чи на мене чинили моральний та фізичний тиск? Так! Третього грудня мене повели на перший допит, де я мала підписати обвинувачення. Там само я побачила свою адвокатку за призначенням. Розмова з нею звелася до її розповіді, що вона нібито зовсім недавно «захищала українця», що його виправдали і просто із залу суду відпустили. Що на суді був присутній консул України, який жодного слова не сказав на захист свого громадянина, і що вона така «зоряна» адвокатка. Я зрозуміла, що вона буде тягнути гроші з мого сина. Пізніше я змогла знайти точну адресу сина й попередити його, щоби жодних угод з адвокатами не підписував — я сама впораюся.

Прочитавши звинувачення я була шокована. Сказала, що підписувати не буду, і тоді мені цілком серйозно сказали: «Ви хочете, щоби завтра сюди в Лефортово доставили вашу доньку з Києва? Завтра вона буде тут! І ви все підпишете!».

Адвокатка мовчала. Я підписала. Потім багато разів ночами мені чувся крик моєї доньки, ніби її відривають від грудної моєї внучки і вона тут у Лефортово б’ється в істериці.

Тиск піднімався до 200–210, а мене приводили на допити, підсовували вже готові протоколи і я підписувала. Адвокатка — чи то просто подружка, чи пересічна знайома, підписувала все підряд. Я не знала про 51 статтю Конституції про право не свідчити проти себе. Єдиною моєю радістю було те, що у всіх рішеннях було зазначено моє українське громадянство.

Адвокатка не дала мені адресу нашого посольства в Москві, хоча я щоразу просила. І лише записавшись на прийом до керівництва СІЗО, я випросила адресу. Через 10 місяців після затримання я змогла заявити про себе до українського посольства. Перша відповідь звідти прийшла до СІЗО 1 грудня 2020 року, але мені її не віддали, оскільки «лист іноземною мовою» — українською. Цей перший лист я побачила і прочитала, коли 13 лютого 2021 роки мене вивозили до Криму на суд. А ось лист від 2 вересня 2020 року, хоча він теж був українською мовою, мені віддали одразу. Тоді посольство від мене вже отримало аж чотири листи. Я не пам’ятаю, скільки я ще їм писала. Писала також із Сімферопольського СІЗО.

У Лефортово вся охорона ввічлива, ніхто не штовхає в спину. А ось сусідка по камері — це щось страшне було. Шість місяців я пробула з однією міцною бабою, яка постійно провокувала бійки та образи, то ляпаси, то підніжки, то кине в мене кухоль. А вся моя «провина» була в тому, що я «брехлива хохляндія, злиденна й недоумкувата». Пів року я писала і просила нас розселити — просила слідчого, просила керівництво, адвокатку. Ніхто не реагував, поки я не потрапила на прийом до Громадської спостережної комісії. Тільки Марина Литвинович мені допомагала.

Тоді я схудла на 16 кілограмів і дістала гастрит. Одного разу навіть слідчий жахнувся: «Галино Павлівно, що з Вами? Ви голодуєте?». Так, я не могла нічого їсти, я мовчала в камері пів року, перебуваючи поруч із неадекватною жінкою. Ні, я не зносила всі її витівки мовчки. Там, у 37-й камері, досі на стіні плями моєї кави, коли я нею плеснула їй у морду.

Наприкінці січня 2021 року закінчилося слідство. 1 лютого мені вручили обвинувачення. 13 лютого, у 20-градусний мороз і хурделицю, мене вивезли в залізному автозаку до Шереметьєво для етапування до Криму для участі в суді. Це була найстрашніша доба в моєму житті. Рейс затримали на 10 години й мене тримали замкненою в клітці автозаку без їжі, води та ліків. Сумки мої забрали з моєї клітини і вони стояли в 30 сантиметрах від мене, але дістати їжу або щось тепле мені не дозволяли. Охорона — два хлопці та молода жінка — по черзі кудись йшли й поверталися. Я напівзігнута, могла лише злегка постукувати ногами об підлогу. Пальці ніг відтоді у мене багряно-сині.

Приблизно о 22:00 ми вилетіли із Шереметьєво до Сімферополя. Тут теж була заметіль і мороз. Усі вільні пасажири покинули літак, а потім вивели мене. Була друга година ночі, весь аеродром був оточений автоматниками в бронежилетах, а для мого проходу був вишикуваний коридор із такими ж автоматниками й собаками, які норовили мене схопити хоч за що. В автозаку теж сидів із нами військовий з автоматом, у бронежилеті та з ротвейлером. До СІЗО в камеру я потрапила о 4 ранку. З відмороженими пальцями обох ніг.

У камері — двоярусні ліжка й мені, як останній шостій, дісталося верхнє ліжко без трапа-драбинки. У другу ніч я впала, коли спускалася, і дуже боляче забила правий бік об гострий кут. Три дні не могла розігнутися, глибоко зітхнути. Про звернення до лікаря не могло бути й мови. На заяви та прохання потрапити на прийом ніхто не реагував. Зажило, як на собаці. Тут уся медицина — «нічого вдіяти не можемо, нам самим буває погано». Якщо «Лефортово» можна охарактеризувати одним словом — біле, щодо поводження з ув’язненими й за умовами утримання, то СІЗО Сімферополя — чорне, глибоко чорніше чорного. Але найжахливіше — це наші переїзди автозаками до ІТТ у Севастополі.

24 березня мені намагалися зламати три середніх пальці на правій руці. У мене міцні кістки й ніколи жодних переломів не було, але здуття, посиніння й дикий біль мені забезпечили тижні на два. Це був день вироку першого суду. Чи це збіг, чи це було заплановано, але цього дня конвоїри поводилися зі мною гірше, ніж гестапо: мене кидали до машини й тягнули з машини, кричали матом. До трьох опухлих пальців додалися багряні синці на обох руках, а я сміялася їм в обличчя — 12 років тюрми!

Після вироку настало затишшя, про мене забули. Незважаючи на моє заперечення, адвокат за призначенням подав апеляцію. Йшов час а я «вийшла на стежку війни» за свої права. Я почала дозволяти собі грубо реагувати на приниження і знаєте, це дало добрі результати. Єдине чого я боюся — це звикнути бути такою назавжди. А навколо хворіють люди, корчаться від болю, температури, страху. І нікому немає до них діла.

У «Лефортово» крім співкамерника — всюди камери на дві особи — ти не бачиш інших ув’язнених. Ну ще в автозаку під час поїздок у суди. Мене, як особливо небезпечну, возили одну на «вольво». А в Сімферополі для мене відкрився просто чарівний світ спілкування з іншими. Спершу мені хотілося танцювати, сміятися й кожного обійняти від радості спілкування. Я зі співчуттям і материнською любов’ю дивилася на кожного скорченого від хвороб, розписаного татуюваннями, усього в шрамах і так далі. Я люблю їх усіх за ті страждання, які сиплються їм на голови тут — у СІЗО. Сотні пар очей і в кожному страждання, відчай і, звісно, я не мовчу й намагаюся хоч пару слів їм встигнути сказати, підбадьорити, підняти настрій.

Про будинок, про дітей, про онуків… Пів року я намагалася не уявляти собі мій покинутий будинок і двір. Я починала думати про дітей, онуків і через кілька хвилин наказувала собі не торкатися «оголених дротів». Виходило. І лише коли від сина довго не було звісток, я панікувала й накручувала себе. Я жила, здебільшого, думками про те, що колись повернуся до Києва й що мої друзі з фейсбуку зрадіють мені й писатимуть приємні повідомлення. А я буду радіти кожному з них, я буду жартувати і сміятися, а всі будуть мені дивуватися. На жаль, ця «луска» сповзає з мене, та й «шкіра» вже злазить. З кожним днем ​​нерви оголюються, усе менше оптимізму і віри в те, що я комусь потрібна. Тепер я точно знаю, що найбільш затребуваною я була для спецслужб Росії. Спритно вони скористалися мною й ні-чо-го я сама не доведу.

Зараз я потребую, насамперед, ліків. Друге — це фрукти, овочі, молочні продукти. Мені багато не треба, раз у два тижні по одному кілограму овочів і фруктів. А взагалі я перестала чогось хотіти. Не варто мріяти, коли це не здійсненно.

Одного прошу я від усіх — жодного збирання грошей для мене! Допомога — лише широкий розголос і нагадувати уряду України, щоби політв’язнів не тримали під «сукном». А ми тут чекаємо й кожен із нас бореться за життя, щоби не «померти в Росії» за колючим дротом. Просимо всіх не забувати про нас! Слава Україні!

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів