«Господи, ну за що їх вбивали?» — монологи родичів перших загиблих на Майдані

Иллюстрация: Владимир Кузнецов, Ґрати

До 22 січня 2014 року бої активістів Євромайдану з міліціонерами на вулиці Грушевського досягли критичної точки. У правоохоронців летіли коктейлі Молотова й петарди, у відповідь вони закидали протестувальників світлошумовими гранатами і стріляли з помпових рушниць. Сергій Нігоян і Михайло Жизневський — були першими загиблими на Майдані, через кілька днів від ран помер Роман Сеник. Міжнародні правозахисні організації та історики називають цей день поворотним для Євромайдану — для багатьох його учасників мирний протест після перетворився на помсту за загибель товаришів, насильство й жорстокість поширилися всією країною. В рамках спецпроєкту до річниці Євромайдану «Ґрати» розповідають, чому через шість років слідство так і не встановило, хто ж винен у фатальних вбивствах.

 

Рано-вранці тієї середи медики імпровізованого госпіталю євромайданівців на вулиці Грушевського безуспішно намагалися повернути до життя 20-річного студента Сергія Нігояна. Смерть зафіксували о 6:30, про вбивство повідомили в Печерський райвідділ міліції, звідти на місце виїхала слідчо-оперативна група.

До її прибуття міліція почала черговий наступ на позиції протестувальників, зайнявши в тому числі і приміщення госпіталю. Євромайданівці перейшли в контрнаступ і незабаром відкинули правоохоронців за лінію барикад із згорілих автобусів. Нова хвиля зіткнень залишила після себе один труп — білорус і член української націоналістичної організації УНА-УНСО Михайло Жизневський загинув близько 9 ранку, не доживши до свого 26-річчя три дні.

В обід до Київської міської лікарні №17 привезли 45-річного Романа Сеника — бійця 29-ї сотні Самооборони Майдану. Через три дні, після декількох операцій, він помер.

Причиною смерті всіх трьох учасників протесту стали вогнепальні поранення — про це майже одразу заявила столична міліція, яка взялася за розслідування. Правоохоронці одразу ж зіткнулися з дефіцитом свідків: євромайданівці не йшли на контакт, обґрунтовано побоюючись переслідувань за масові заворушення.

«Криваве Водохреще». 6 вироків на 240 потерпілих — підсумки боїв на Грушевського шість років по тому

Вже наступного дня в МВС поспішили уточнити: Нігояна вбили свинцевою картеччю, а Жизневського — мисливською кулею.

«Патрони, якими заподіяно тілесні ушкодження обом загиблим, на озброєнні підрозділів відомства не перебувають і міліцією не використовуються. Крім того, працівники міліції та військовослужбовці внутрішніх військ, які несуть службу з охорони громадського порядку, перебувають там без табельної вогнепальної зброї», — заявив перший заступник начальника Головного слідчого управління Віталій Сакал. Тоді ж він уперше висловив версію: вбити Нігояна й Жизневського могли самі учасники протесту, «з метою спровокувати ескалацію конфлікту й виправдати застосування зброї мітингувальниками».

Слова Сакала були якщо не брехнею, то напівправдою — журналісти вже кілька днів фіксували, що правоохоронці використовують на барикадах помпові рушниці «Форт-500». У міліції їх називали спецзасобом для відстрілу гумових куль, але виявилося, що стріляти з них можна будь-якими патронами 12 калібру, зокрема й зарядженими свинцевою картеччю.

Кулю, яка вбила Михайла Жизневського, знайти не вдалося, але боєприпас, витягнутий із тіла Романа Сеника, версію МВС спростовував. Журналіст Аркадій Бабченко з’ясував, що бійця Самооборони підстрелили спеціальною кулею 12 калібру для зупинки автомобілів. Слідом за ним видання «Наші гроші» виявило тендерну документацію про закупівлю міліцією подібних патронів у 2012 році.

Проте МВС продовжувало шукати вбивць серед євромайданівців. Після інтерв’ю кореспондентки газети «Вести» й журналу «Вести.Репортер» Інни Золотухіної з товаришами Жизневського, міліція почала розшукувати невідому жінку, яка нібито застрелила білоруса.

Міліція не змогла встановити навіть точне місце загибелі протестувальників. Однак на початку лютого оприлюднила результати балістичної експертизи: всі троє були вбиті з близької відстані до 3 метрів, про це нібито свідчили залишки пороху на їхньому одязі.

Вже після перемоги Євромайдану розслідування вбивства Нігояна, Сеника та Жизневського доручили прокуратурі. З грудня 2014 року ним займалося управління спецрозслідувань ГПУ в рамках одного великого кримінального провадження про події січня-лютого 2014 року. Майже через три роки начальник управління Сергій Горбатюк зізнався, що кілька років слідство рухалося не в тому напрямку.

«Ми вели розслідування в межах саме тих експертиз і, зайшовши в глухий кут, поставили під сумнів їхні результати. Призначили додаткові судово-хімічні експертизи й не виявили слідів, які свідчили б про близький постріл. Крім того, є розліт куль у самому вбивстві Нігояна — застосовувалися мисливські патрони, картеч, розліт дробу свідчив, що стріляли з відстані понад 20-30 метрів. Таким чином під підозрою саме правоохоронці, які перебували на такій відстані»,говорив Горбатюк.

З того часу слідство безуспішно намагається встановити, хто ж конкретно стріляв в учасників протесту летальними патронами. Як виявилося, 22 січня на Грушевського перебували кілька тисяч правоохоронців із 11 різних підрозділів, і ніхто з них не поспішав свідчити проти колег.

Спеціальна моніторингова місія ООН із прав людини, яка почала стежити за розслідуванням «справ Майдану» саме з перших вбивств, у звіті за 2019 рік окремо відзначала небажання МВС співпрацювати зі слідством.

«Той факт, що деякі працівники поліції високого рангу, підозрювані або обвинувачені в різних злочинах проти протестувальників, зберегли свої посади, міг мати демотивуючий вплив на багатьох працівників поліції в плані показань щодо конкретних дій як працівників «Беркуту», які були на місці злочину 22 січня 2014 року», — йдеться в документі.

Слідство не повідомляло ніяких нових подробиць у справі про вбивства Нігояна, Жизневського й Сеника останні два роки. Родіон Достатній, який очолював розслідування ГПУ, відмовився від коментарів для цього матеріалу, вважаючи некоректним коментувати справу після розформування управління спецрозслідувань. У Держбюро розслідувань, куди після реформи прокуратури повинні перейти всі «справи Майдану» не відповіли на запит редакції до виходу статті.

«Ґрати» звернулися до родичів перших загиблих на Євромайдані з проханням поділитися інформацією, відомою їм як потерпілим у справі. Редакція публікує монологи батька Сергія Нігояна, а також сестер Михайла Жизневського й Романа Сеника.

 

«Правду неможливо дізнатися, марно» — Гагік Нігоян. Село Березнуватівка, Дніпропетровська область

Ілюстрація: Володимир Кузнєцов, Ґрати

Немає в мене ніякої інформації. Яка там інформація, ніхто не буде це розслідувати — скільки років уже розслідують. Усе це пусті понти. Я не знаю, це не мені вирішувати, чому не розслідують. Я ні з ким не спілкуюся з цього приводу і не хочу навіть. Що це дасть?

Хотів би я знати, хто вбив мого сина? Думаю, це зайва розмова. Всі знають і толку якого?

Шість років минуло, хоч когось покарали за це (злочини під час Євромайдану — Ґ)? Я, скільки в мене вік, в житті ні разу не бачив, щоб сам хтось себе покарав. Ось так і цю справу розслідуватимуть. Вони (правоохоронці — Ґ) добре знають, хто це зробив. Безглуздо це все, не хочу навіть про це згадувати.

Який сенс у всьому цьому, що я говоритиму? Розумію, для вас це буде матеріал, робота, а для мене, ні туди ні сюди буде. Думаю, правду неможливо дізнатися, марно, щоб за це когось покарали. Взагалі. Там (у керівництві правоохоронних органів — Ґ) всі один із одним пов’язані.

Шість років тому до мене походили адвокати і що толку з них? Досі нікого не покарали. А через 10 років і забудеться про це все. Сьогодні вже забули.

У мене немає навіть статусу потерпілого, я сто відсотків упевнений, що це нічого не дасть.

 

«Нічого особливо не змінилося, якщо досі не з’ясували» — Наталія Жизневська. Гомель, Білорусь

Ілюстрація: Володимир Кузнєцов, Ґрати

Уперше міліція зателефонувала нам у січні 2014 року, коли повідомила про смерть мого брата. Вони запитали, чий це номер телефону і все. Чоловік, який телефонував, не представився, потім я намагалася передзвонювати на цей же номер, але там не відповідали, глухо. Далі ми з’ясовували вже все самі — через інтернет, через знайомих.

Уже навесні мама з татом поїхали в Київ на зустріч зі слідчими. На перших порах їх ці зустрічі не влаштовували. Спочатку слідства як такого не велося. Я пам’ятаю, як вони були обурені до глибини душі й говорили, що слідчий був такий, що абсолютно не хотів вести справу. Аж до того, що звучала фраза: «Одним бидлом більше, одним менше»; і так далі, і що йому за це не доплачують.

Після цього я пам’ятаю, що помінялися слідчі — наприкінці 2014 — початку 2015 року. Але нас усе одно не особливо часто інформували про хід розслідування. Мої батьки, в основному, дізнавалися все, коли їздили до Києва — приблизно два рази на рік. У них був офіційний статус потерпілих у справі, після смерті батьків (Михайло Жизневський-старший помер 8 квітня, Ніна Жизневська — 4 травня 2018 року — Ґ) позаминулого року я їздила до Києва, переписала заяву й теж стала потерпілою. Але мене теж із того часу особливо не інформували, все закінчилося просто переоформленням паперів.

Остання інформація — це те, що брата застрелили спеціальною кулею, але хто її вистрілив — не встановлено. Все це було відомо фактично ще 2014 року, через кілька місяців після його смерті.

Як слідчі пояснюють відсутність прогресу? Та ніяк. Вони нічого не можуть пояснити, і після переоформлення документів зі мною ніхто не зв’язувався.

Я особисто одразу для себе зрозуміла, що вбивство мого брата пов’язане з вищою українською владою, з політикою, яка тоді була на Україні. І нічого особливо не змінилося, якщо досі не з’ясували. Якщо його (Віктора Януковича — Ґ) вже давно скинули, а з’ясувати досі нічого не можуть, то яка відповідь напрошується? Найбільш очевидна.

Вони (слідчі — Ґ) вже нічого й не з’ясують, якщо їм невідомо нічого. Одне з двох: або їм відомо, хто вбивця, і вони це приховують, або невідомо, і тоді навряд чи, через шість років, вдасться щось дізнатися. Тому я вважаю, що все розслідування — одна суцільна фікція, тільки вид роблять, що працюють у цій справі.

Те саме і в нас міліція. Розслідування про вбивство Михайла вони не заводили. Навіть за актами вандалізму (могилу Михайла Жизневського кілька разів розмальовували вандали — Ґ) десять разів викликають, одні й ті ж факти перебирають, одне і теж перепитують: може, ви самі дізналися, хто це зробив? Глухарі.

Ви знаєте, яка складна обстановка у нас у країні? Тому навіть якщо в міліції хтось і нормально ставиться, то намагається цього не показувати. Адже, у нас якщо мент — хороший мент, то його швидко виб’ють із роботи. У нас хороші люди там не працюють, особливо слідчими. Як вони ставляться до того, що вбивцями, можливо, були їхні колеги? Намагаються про це не розмовляти. У нас тут усе, ви ж знаєте, все шито-крито. Я навіть не впевнена, що перестали прослуховувати мій телефон. Дуже довго прослуховували, дурдом цілий був. Ми з подругами спеціально на конкретні жіночі теми вели розмови, щоб вони ніяковіли.

Якщо слідство все-таки встановить винних, то це, звичайно, матиме великий резонанс. Якщо виявиться, що це колишні міліціонери, й доведуть, що влада дала наказ вести вогонь на ураження. Чи матиме це наслідки в Білорусі? Не знаю — у нас тут порохова бочка сповільненої дії, і коли вона вибухне невідомо. Те, що в нас тут зараз твориться — це дурдом. А для України — навіть не знаю, у вас усе так змінюється. Білорусі це нічого особливо не дасть, у нас тут люди до того забиті, загнані. Це жахливо. Хто може, той їде, щоб не жити в цьому беззаконні.

Навіть найбільш мирний протест у нас присікається — всіх учасників розпихують по тюрмах. У вас такого вже немає, а у нас триває. І це страшно. Безкарність вбивства Михайла — повчання як учасникам протесту, так і міліції. Це діє в обидві сторони: попередження для тих, хто брав участь і для тих, хто потім буде це розслідувати.

 

«Ми все одно знатимемо, хто це зробив» — Леся Лисак. Львів

Ілюстрація: Володимир Кузнєцов, Ґрати

З самого початку я побачилась зі слідчими 23 січня. Коли 22 січня Романа поранили, то вже наступного дня я була у Києві. Приїхала, а йому як раз робили наступну операцію – ампутували руку. Буквально за 10 хвилин після того, як я прийшла в лікарню, приїхав слідчий, їх було двоє, кажуть: «Ви маєте піти з нами». Нібито я маю їхати з ними у відділок, давати свідчення. Та які свідчення? По-перше, я приїхала в лікарню не до вас і не давати свідчення. Забрались вони, поїхали, за десять хвилин повернулися вже троє чи четверо. Приїздили кілька разів протягом години і все більше: «Вы должны, как это вы не знаете? Як це ви не знаєте, з ким він там був? Де це сталося? А хто бачив? А хто з ним був? А дай телефон». Грузили по повній.

Не знаю, яким чином мені вдалося їх відбити. Можливо, дійсно хвилювалася дуже, як пройде операція. Сказала, що не поїду з вами, і звідки я можу знати, де це сталося, як він впав і звідки стріляли. Це ви міліція, і ви повинні це розслідувати, це ваша робота. Оце була перша моя зустріч із органами. Лише за три дні, 25-го, коли забрала тіло Романа з моргу, вже тоді давала перші свідчення.

А на першій зустрічі в генеральній прокуратурі, в травні 2014 року, мені розповіли про версію, нібито Романа вбили самі майданівці. Слідчий так і сказав: ну ви знаєте, по нашій балістичній експертизі, зробленій ще в часи Януковича, в нього стріляли з відстані трьох метрів, і швидше за все, що в нього стріляли протестувальники. Я одразу відповіла: цього не може бути, не верзіть ви, шановний, дурниць. То було сказано в наглій формі й завершилась наша розмова тим, що «ви не сподівайтесь, що колись це злочин буде розкрито».

Для мене це був шок. Але, напевно, це додало мені якоїсь злості, якоїсь впевненості, що так не буде. Я отримала статус потерпілої у справі, для мене це було принципово. Почала збирати різні матеріали, переглядати мільйони відео в інтернеті, все що могла знайти. І все возила слідчим.

Їх у мене до 2017 року змінилось четверо, вони мені говорили різні дурниці. Були такі, які

приходили на два місяці, нічого не вивчали і взагалі, мабуть, справи до руки не брали. Хоча я в Києві, в генеральній прокуратурі, була щомісяця. Їздила три роки, телефонувала Горбатюку: я буду, я приїду от такого-то числа. Він попереджав слідчих, або ж сама телефонувала слідчим: хочу бачити справу. Це заставляло їх щось робити. Я писала заяви про повторну балістику, заставляла показувати мені справу, привозила нове відео, заставляла їх разом його переглядати. Казала, де я бачила на них Романа, або щось подібне. Слідчі мусили мене терпіти, хотіли вони цього чи ні.

Від 2017 року в мене був один слідчий – Родіон Достатній, і дякувати Богу, що він у мене є, і він такий. Тільки від нього я почула, що перша експертиза неправдива. Саме він досконало переглянув, як і я, сім мільйонів відео. І він повністю змінив напрямок розслідування. Саме завдяки йому була проведена повторна балістична експертиза, яка підтвердила, що вбивства 22 січня були вчинені не з близької відстані й не зі сторони майданівців, а саме снайперами, асами. Тому що там були такі постріли, які будь-хто навмання не зробив би. Завдяки Родіону ми вже точно знаємо, що Роман стояв поряд із Жизневським, коли Михайла вбили. Роман був свідком цього, і вони стояли в метрі один від одного біля тих автобусів. Є відео, де вони стоять поряд і кидають оті пляшки. Їх підстрелили з іншого боку барикад, стріляла конкретно навчена, видресирувана людина. Це був прицільний постріл на ураження. Стріляли в серце, але, можливо, Роман нахилився в той момент, і куля потрапила в артерію. Я це, наприклад, так розумію. Але постріл був на ціль, на смерть.

Я не знаю, чи буде покараний вбивця, але ми все одно будемо знати, хто це зробив. Бодай, який там відділок, хто був керівником, хто дав наказ. Хоча, хто віддав наказ ми вже знаємо – Янукович і його команда.

Все, що зробила МВС до травня: львівська міліція викликала мене на допит, записали все, що я сказала – от і вся співпраця зі мною. Більше ніхто не допомагав.

Влітку минулого року я знайшла телефон колишнього керівника закарпатського «Беркуту» (в 2012-2014 роках командиром роти міліції особливого призначення «Беркут» у Закарпатській області був Василь Шаленик, згідно з декларацією він працював у поліції принаймні до 2018 року – Ґ). Я знаю, що того дня він був на Грушевського. Я в нього попросила мене вислухати і зрозуміти. Він каже: я все сказав поліції, мені нічого приховувати, я живу там і там, можете приїхати до мене в будь-який час. Я його просила дати бодай якусь підказку: можливо, ви щось бачили, чи спілкувались між собою. Зрозуміла, що він нічого не знає, Бог йому суддя. Можливо я поїду колись до нього, поспілкуюся вживу.

Зі львівськими я не маю бажання зустрічатись. З командиром Пацеляком (командира роти «Беркут» у Львівській області Ростислава Пацеляка прокуратура звинувачує в перевищенні влади, перешкоджанні протестам і журналістській діяльності під час сутичок на Банковій 1 грудня 2013 року й мирної ходи 18 лютого 2014 року, його справу з 2016 року слухають у Святошинському суді Києва – Ґ) я ніколи не спілкувалась бо розумію, толку з того ніякого. Я знаю цю людину, цю родину і… До нього доносять і переказують, що величезна ганьба, що серед нас (львів’ян – Ґ) є така людина. Але без толку. Я ще коли 2014 року зустрілась із ними в Генеральній прокуратурі, коли поглянула в ці обличчя без очей, то зрозуміла, що це не люди, а потвори.

Суто в нашій справі, я розумію, що встановити істину важко, бо з січня по лютий, коли при владі стояли прихвостні Януковича, вони зачистили все що можна. Прибрали за собою все. І ні за документами, ні за зброєю знайти щось неможливо. А ще, тому що Роман пішов на Грушевського сам один, без своїх друзів. Був хаос, і поряд не було нікого знайомого. Як хтось би був, то конче показав: от ми стояли отут, він упав сюди, постріл був звідти. Я мільйон друзів перепитала його, просила. Всі кажуть, йой, він наш побратим, але свідчити в міліції в 2014 році ніхто не хотів – боялись люди. А сьогодні вже забувається. Є об’єктивні причини.

Кожен злочин має бути покараний. Непокаране зло породжує нове зло. Якщо ми не покараємо вбивць, то вони будуть вбивати й далі. А по-друге, Господи, ну за що їх вбивали? За те, що вони хотіли бути вільними в своїй державі. Так не має бути.

57880 випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації
57880

випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги «Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

«Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів