Місто мертвих і живих. Буча після окупації — місце злочинів російської армії

Майданчик із розстріляними автомобілями у Бучі, 13 квітня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати
Майданчик із розстріляними автомобілями у Бучі, 13 квітня 2022 року Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Понад 300 мирних мешканців Бучі загинули, коли місто опинилося на шляху атаки армії РФ на Київ. Тепер воно відоме всьому світу, як місце жорстоких злочинів російської армії. Їх розслідують українські правоохоронці за допомогою іноземних експертів. 

Про вбивства мирних мешканців, братську могилу та розслідування в Бучі — у репортажі Тетяни Козак.

 

Трупи на узбіччі

Неподалік дороги лежать тіла. Скільки їх, можна зрозуміти лише за жовтими табличками з цифрами від одного до шести, розставленими слідчими біля обгорілих частин тіл. Місце злочину оточене червоно-білими стрічками. За ними по всьому периметру розтягнулися журналісти з камерами й фотоапаратами.

«Тут ви бачите, — пояснює Андрій Нєбитов, голова поліції Київської області. —  спробу спалити шість тіл. Це молоді люди до 40 років, попередньо — двоє чоловіків та чотири жінки. Можливо, одна дитина, тому що в результаті термічної обробки тіла зменшуються. Ми не бачимо тут явних ознак загибелі від вибухових пристроїв чи ракетно-бомбового удару. В однієї жінки ми чітко бачимо вогнепальне поранення, не виключено, що з автоматичної зброї. Попередньо думаємо, що їх розстріляли війська РФ, після цього від тіл намагалися позбутися, спалити їх. Облили їх запальною сумішшю, підпалили — результат ми бачимо. Хто ці люди, поки не встановлено».

Останки тіл, що обгоріли, ретельно оглядають спочатку вибухотехніки — мін не знайшли, а потім криміналіст. Після цього працівники комунальної служби акуратно укладають їх у чорні мішки та по черзі відносять та складають в автомобіль — білий мінівен із написом «200». Усім зрозуміле позначення транспорту із загиблими.

Шість невідомих спалених тіл у Бучі, 5 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Після того, як тіла прибрали, один із комунальників — Сергій Матюк — раптом опиняється у центрі уваги журналістів. Йому влаштовують імпровізовану «прес-конференцію» прямо біля авто.

Усіх цікавить насамперед статистика. Матюк каже: учора в Бучі знайшли 30 тіл, позавчора — стільки ж, за весь період окупації, за його підрахунками, — близько 320 загиблих. Саме він та ще кілька інших бучанців займалися збиранням тіл, коли у місті стояли російські війська. Загиблих тимчасово поховали у братській могилі біля храму святого апостола Андрія Первозванного.

«Вони були у кожному дворі, — розповідає Сергій. — Нам росіяни дозволили збирати тіла, але вони не мали між собою зв’язку. Тобто ми в один провулок заїжджаємо, забираємо, в іншому провулку — по нас стріляють. Найстрашніші дні — коли ми попадали під бомбардування, коли приїжджали під будинки забирати мертвих. Тягнемо людей — і біля нас вибухають міни. Потім уже просто: розривалося поруч і якось не звертали уваги. Виконували свою роботу». 

«Я не хотів цим займатися — так склалися обставини», — додає чоловік.

Інформація про трупи на вулицях Бучі з’явилася ще в березні від тих, хто зміг вибратися з міста «зеленим коридором». Коли Бучу повернули під контроль українських військ, ці свідчення підтвердилися.

«Було страшно. Але там — страшніше». Репортаж Тетяни Козак із Білогородки під Києвом, куди приїжджають евакуаційні конвої

Весь світ дізнався, що російські військові вчиняли у тихому передмісті масові вбивства українців.

 

Яблунська

Бучанцям, які пережили місяць окупації, у перші дні після звільнення міста ще потрібно було усвідомити, що сталося. Люди були без зв’язку, під постійними обстрілами, не виходячи на вулицю в комендантську годину, тому вони знали тільки те, що відбувалося в їхньому дворі.

5 квітня Тетяна із чоловіком Ігорем уперше за місяць виходять за межі свого ЖК «АВБГДейка». Оглядають підстанцію, де раніше працювали. Вона зруйнована снарядом. Тетяна просить Ігоря сфотографувати її на фоні на згадку.

«Ми сиділи лише у своєму периметрі, ходили лише по воду, нас не чіпали. Попередили, щоб ми нікуди не шастали», — каже Тетяна.

Про розстріли місцевих мешканців вона з чоловіком знали «приблизно».

Вулиця Яблунська у Бучі, 5 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

— Від сусідів чули, що загинуло двоє чоловіків літнього віку від вогнепальних поранень: вийшли гуляти з собаками у недозволений час, — розповідає Тетяна.

— З 8 до 16 — наш час, — пояснює Ігор. — А далі — комендантська година. І вони могли застрелити, якщо хтось порушував.

Новенькі багатоповерхівки поруч, на провулку Олекси Тихого, зайняли російські військові. Вони влаштували у квартирах та офісах штаб, а 12 мешканців будинку закрили у підвалі. Скрізь видно сліди росіян: забуті спальники і розкидані зелені упаковки з зіркою з-під сухпайків. На подвір’ї стоїть макет ракетної установки: до легкової машини прикріпили з боків і спереду ящики з-під патронів, а на даху — кілька дощок. Місцеві стверджують, що росіяни зробили його перед відступом.

«Хочете розповім, — раптом каже чоловік, що проходить повз, та показує на один із верхніх поверхів ЖК. — Квартира — з того боку. Хлопець був удома. Вони прямим наведенням з танка лупнули, і його розірвало к чєртям. Це мій кум. Ну, от і все. Він нічого не робив, просто вдома був. Перший снаряд прилетів на нижній поверх, він схопився, почав вибігати. Другий снаряд прилетів туди. Його дружина і батьки через дві вулиці — там приватний будинок, вони там були. І вони їх не пускали забрати тіло. Вони просто сиділи і стріляли. Ось так».

Закінчивши говорити, чоловік розвертається і йде. Кожен його крок віддається хрускотом уламків, якими всипано все подвір’я.

Частина вулиці Вокзальної на початку квітня поки що заблокована колоною великої російської техніки, розбитої українськими силами за допомогою «Байрактару» у лютому. Все це повинні ретельно оглянути вибухотехніки, потім слідчі, і лише після цього можна буде почати прибирання.

Вулиця Вокзальна у Бучі, 5 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

По обидва боки вулиці — розбиті приватні будинки.

Між спаленими і розбитими вщент БТРами, БМД, БМП та бензовозами, позначеними літерою «V», ходять Володимир і Роман — батько та син.

«Ми — із сусідньої вулиці, прийшли родичів знайти», — каже Володимир.

Сусідня вулиця — Яблунська. Саме там 2 квітня журналісти AFP першими побачили і сфотографували тіла 20 загиблих мирних мешканців.

— Багато розстріляних, на вулиці лежало багато трупів, — згадує Володимир. — Біля нашого куточка лише шестеро людей лежало.

— Там важко зрозуміти, знав ти тих людей чи ні, коли за два тижні виходиш і бачиш, що від них залишилося, — додає Роман.

Але вперше вони побачили тіла після відступу росіян, коли нарешті з’явилася можливість вийти з двору. Весь час окупації чоловіки його не покидали.

— На вулиці не можна було вийти, бо у всіх чоловіків стріляли одразу, — пояснює батько.

— Ходити можна було лише жінкам. По воду вийти, — уточнює син. — У нас — криниця у дворі… Вони регулярно по дворах снували. Найгірше було — ти сидиш і щовечора думаєш: прийдуть до тебе чи ні?

— До нас не приходили, бо біля нас їхній пост стояв. І вони знали, що ми є, — додає Володимир.

Якось Роман став свідком того, як росіяни катували сусіда.

— Виходжу ввечері на горище, — розповідає він. — Тому що телефон ловить лише з найвищого місця. Бачу:  якийсь чоловік, два солдати. І вони стріляють над цим чоловіком. Потім виявилося — наш сусід. Він розповідав, що його побили — вони були п’яні, витягли і кажуть, йди. І стріляли.

— У нього фотографія була… — пояснює Володимир. — Цю колону сфотографував і зняв усю вулицю. А росіяни, коли прийшли, почали шерстити по хатах, шукати — у кого — телефони, хто учасник АТО і ООС. І в телефонах — телеграм. Відео, яке ти знімав чи надсилав комусь. Йому дуже погрожували.

— У них до нього через це відео дуже загострені емоції виникли, — каже Роман. — За ним приходили три чи чотири рази. Спочатку просто погрожували гранату кинути, потім прийшли побили і забрали бензогенератор. Потім постріляли над вухом. Потім забрали до себе у підвал, протримали кілька годин.

Коли українська розвідка опублікувала дані російських солдатів, яких вважає причетними до злочинів у Бучі, сусіди Володимира і Романа впізнали одного з тих, хто до них приходив.

— Коли вони бухі зайшли до них, він розповідав, що діти в нього залишилися там. Прийшов без маски — а так ходив у масці. Нікіта Алєксєєвіч, — згадує ім’я росіянина Роман.

— Нікіта — не призовник. Контрактник. Командир їхній. А то — молоді по 18-20 років, призовники, — додає батько.

Сержант Микита Олексійович Акімов — серед десяти військовослужбовців 64 окремої мотострілецької бригади сухопутних військ РФ, яким прокуратура повідомила підозри у жорстокому поводженні з цивільним населенням та інших порушеннях законів та звичаїв війни.

Росія категорично заперечує причетність до злочинів своїх військових. Кадри з убитими в Бучі Міноборони РФ назвало «ще однією провокацією київського режиму», влаштованою для західних ЗМІ. Відомство також заявило, що тіла з’явилися на вулицях міста вже після того, як звідти вийшли російські війська. На спільній пресконференції Володимир Путін і президент Білорусі Олександр Лукашенко назвали масові вбивства у Бучі фейком.

Але доказів злочинів росіян у Бучі з’являється дедалі більше. Журналісти американського видання The Times проаналізували супутникові знімки компанії Maxar із зображенням Яблунської у період з 9 по 11 березня, а також відео з цієї ж вулиці, яке було опубліковане у соцмережах 1 квітня. Вони підтвердили, що тіла з’явилися у Бучі під час російської окупації.

5 квітня трупів на Яблунській уже не було. Але тіла місцевих мешканців продовжували знаходити в інших куточках міста.

 

Братська могила

Ексгумація тіл із братської могили біля церкви святого апостола Андрія Первозванного. 13 квітня 2022 Фото: Тетяна Козак, Ґрати

За останніми даними поліції, у Бучі знайшли 327 загиблих. 119 із них — у братській могилі біля церкви святого апостола Андрія Первозванного. Ексгумацію тіл із неї розпочали 8 квітня. Процес тривав кілька тижнів.

Братську могилу викопали біля церкви 10 березня. Це підтвердив протоієрей Андрій Галавін, який довго залишався в окупованому місті. Комунальники погоджували з ним поховання.

«Була окупація, — згадує він, як починали хоронити під час евакуації із Бучі, сподіваючись, що росіяни не стрілятимуть по натовпу мирних людей. — Того дня був один із перших «зелених коридорів». Біля міськради стояв натовп, чекали, коли автобуси приїдуть… Можливо, припускаю, були якісь погодження з росіянами. Приїхав трактор, викопав траншею, привезли автомобілями тіла, пройшли похорони. Потім ще й ще. Тому що людей убивали і пізніше».

12 березня Галавін також опублікував на своїй сторінці у фейсбуці відео із похованням перших 33 жертв. На ньому чоловіки кладуть у могилу чорні пакети з тілами. Серед чоловіків можна впізнати головного лікаря бучанської лікарні Антона Довгопола. Він називає дату, коли це відбувається: 10 березня. На супутникових знімках компанії Maxar братську могилу вперше помітно також, починаючи з цієї дати.

Керівник Бучанської окружної прокуратури Руслан Кравченко на брифінгу 13 квітня, влаштованому біля місця ексгумації, назвав попередню версію слідства: у братській могилі поховані люди, які загинули під час евакуації з Бучі, а також розстріляні російськими військовими на вулиці. Майже всі тіла — із вогнепальними та осколковими пораненнями. У деяких загиблих виявили сліди тортур: зв’язані руки та ноги, переламані кістки.

На території церкви знайшли ще три поховання. В одному — жінка з двома дітьми, чотирьох та одинадцяти років. Свідки розповіли, що їх розстріляли в автомобілі, який після цього згорів.

Братська могила — траншея, довжиною понад 13 метрів. Земля всередині прикрита клейонкою, яку знімають, коли починають діставати тіла. До краю траншеї підганяють евакуатор. На його гак кріплять двері, які звідкись принесли. Команда тих же комунальників, що збирали трупи по всій Бучі під час російської окупації, у сріблястих захисних костюмах та респіраторах спускається в могилу. Викопують чорні мішки з тілами, кожен акуратно викладають на двері, евакуатор витягує їх на поверхню. Запах і вид деяких останків змушує могильників різко відвертатися, прикриваючи обличчя ліктем. Розкладання вже почалося, хоча його стримували, як могли, березневі холоди. Мішки кладуть неподалік. Їх розкривають, оголюючи скручені в неприродних позах тіла. Криміналісти проводять огляд, записують дані до протоколу. Процес ретельно документують десятки фотокамер українських і міжнародних ЗМІ.

За ексгумацією спостерігає жінка, її волосся підв’язане чорною хусткою. Її звуть Юлія, їй 34 роки, вона чекає, щоб побачити свого загиблого чоловіка Олександра Благодатного.

«Хочу тут стояти, щоб одразу дізнатися, куди його завезуть, і щоб він знову кудись не зник, — каже Юлія. — Пройшли сім кіл пекла. Місяць шукали, де його поховали».

Чоловікові було 42 роки. Працював на СТО. У Бучу вони разом переїхали вісім років тому.

«Він любив це місто. Завжди говорив: це як маленька Європа», — розповідає Юлія і плаче.

Після перших обстрілів вона з дітьми поїхала до Чернівецької області. А чоловік залишився, хоч Юлія вмовляла його їхати з ними. До 1 березня ще виходив на зв’язок — телефонували на вайбер. Одного разу він розповів їй, як їхав із Ворзеля додому, на вулицю Пушкінську, і бачив на дорозі трупи, зокрема жінок і дітей.

3 березня, коли друзі Олександра вийшли на зв’язок, вони розповіли Юлії, що автомобіль її чоловіка розстріляв снайпер. Олександр отримав поранення у хребет.

«Вони їхали десь рятувати якусь волонтерську машину з дитячим харчуванням, і дорогою назад їх розстріляли», — розповідає жінка.

Потім вона дізналася, що чоловік пролежав п’ять днів у місцевому пологовому будинку. Лікарів, які б могли йому допомогти, там не було, тому 8 березня його доправили до бучанської лікарні. Але врятувати не змогли.

Стоячи осторонь, подалі від журналістів, Юлія уважно спостерігає за кожним чорним мішком, який дістають із могили. В одному з них — її чоловік, вона його впізнала на місці. Поховати змогла лише через три тижні.

Під час ексгумації у Бучі перебував Карім Хан, прокурор Міжнародного кримінального суду, який у березні дав старт розслідуванню ситуації в Україні. Біля церкви Хан зробив заяву про те, що Україна тепер є місцем злочину. І що він має «розумні підстави вважати», що злочини, які скоюються тут, потрапляють під юрисдикцію його суду.

«Ми маємо розсіяти туман війни, щоб дістатися істини. Для цього потрібне незалежне і неупереджене розслідування», — наголосив він.

Криміналісти працюють під час ексгумації тіл із братської могили у Бучі, 13 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Генпрокурорка Ірина Венедиктова на пресконференції у Бучі закликала попри все вірити у міжнародне право і справедливість.

«Так, Міжнародне гуманітарне право не змогло запобігти тому, що ми всі відчуваємо. Так, якісь інструменти показали себе… Після Другої Світової вони були, мабуть, прекрасні в чомусь, але зараз вони не досконалі і не працюють. Але це не означає, що ми маємо в них не вірити. Це означає, що ми повинні розробити такі інструменти, щоб ми могли себе захистити, і забезпечити нашим громадянам відшкодування збитків. І найголовніше: ніколи більше не дозволяти такі агресії в світі».

Вона додала: «Якщо весь світ зараз подивиться на це і переживе, як колись пережив Чечню, пережив Грузію, потім якось заплющив очі у 2014 році на Донбас і Крим… Ось сьогодні за це всі ми розплачуємося».

Прокуратура має намір довести в національних та міжнародних судах, що російські військові вчинили у Бучі злочини проти людяності. Зі збором доказів українському слідству допомагають працівники французької жандармерії та медслужби Збройних сил Франції — вони прибули до України 11 квітня.

 

Морг

Намет інформаційного центру біля моргу у Бучі, 29 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Щодня до бучанського моргу приходять родичі у пошуках своїх близьких.

«Не знаємо взагалі нічого. Безвісти зниклий досі. Ні автомобіля немає… Мама подавала заяву. 8 березня бачили востаннє», — чоловік звертається до Галини Вежичанин, заступниці начальника Центру надання адміністративних послуг у Бучі, яка тепер працює в інформаційному центрі біля моргу. Він шукає свого товариша на прохання його батьків.

Галина переглядає кілька списків, але не знаходить.

— Можливо, неправильно записали. Давайте за іменем, — не заспокоюється вона.

— Горя наробили стільки! — зітхає чоловік.

Через п’ять хвилин його товариша знаходять за іменем — Євген. Збігаються всі дані, окрім прізвища, — замість Маренко написали Марченко. Галина пояснює, що, можливо, документи, знайдені за чоловіка, були в поганому стані. Євген — у списку похованих у братській могилі біля церкви. Галина називає номер 89 і дає чоловікові контакти моргу, де знаходиться тіло.

«Їхали по гостомельській трасі. Тіло забрали — і воно загубилося», —  підходять наступні люди.

Процедура повторюється: Галина дивиться списки, які передають до інформаційного центру судмедексперти після огляду тіл, перевіряє онлайн-базу. Записує всі обставини смерті, відомі родичам, прикмети. Ці дані потім звіряють зі знайденими тілами. Якщо знаходять збіги, проводять із родичами процедуру пізнання. Зазвичай їм показують не самі тіла, а лише фото, щоб не травмувати психологічно ще більше. Поруч із родичами весь цей час перебуває психолог. 

Досі не ідентифікували 65 тіл. Серед них — двоє чоловіків і чотири жінки, спалені тіла яких виявили в Бучі 5 квітня.

У морзі працюють французькі судмедексперти разом із місцевими патологоанатомами. Сюди привозять тіла з усієї області. Потім їх перенаправляють до інших міст, щоб не переповнювати рефрижератори. Періодично звуки моторів холодильників перебивають каркання ворон.

Коли до моргу під’їжджають катафалки, це означає, що чиєсь тіло впізнали, і його видають родичам для похорону. Всі труни — із закритими кришками. На них — типова бордова тканинна оббивка, чорна окантовка. Труна, хрест, табличка і похорон — все з бюджету громади.

Морг у Бучі, 29 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Виносять труну 85-річної Ольги Шевченко. Її приїхав забрати онук Олексій. Коли 10 квітня він повернувся в Бучу, знайшов останки своєї бабусі у згорілому сараї біля зруйнованого будинку. Викликав поліцію, склали протокол, а після цього комунальна служба забрала останки у морг. Затримок ніяких не було.

«Буквально за тиждень я знайшов у списках, видали свідоцтво про смерть — і все», — каже чоловік.

Державна комісія з обстеження житла, зруйнованого внаслідок російської військової агресії, ще встановлюватиме, що сталося з будинком. Самому Олексієві відомо лише, що бабуся спочатку була зі своїм сином — батьком Олексія. Після того, як російські військові підстрелили його на вулиці, вона залишилася сама. Бабуся загинула, а батько вже одужує.

Тіло 42-річного Дмитра Коновалова видадуть його старшому братові Олександру лише після вихідних.

«Він на Багговутівській лежить. Наразі домовилися, що його там забиратимуть, у вівторок чи понеділок привезуть сюди, тут поховають», — пояснює Олександр.

Це буде другий похорон брата — після того, як 4 березня Дмитра вбили російські військові, його поховали у тимчасовій могилі.

«Він сидів курив на сходах, третя сходинка знизу, — розповідає Олександр, якому пощастило вижити під час окупації. — Просто взяли і застрелили. Пролежав три дні на сходах бомбосховища. На Яблунській. А потім поховали на п’ятий день».

«Був суцільний страх, потім суцільний концтабір, тепер суцільний похорон. Десь суцільна біганина. Все — по-дорослому… Коли у нас п’ять будинків і 11 трупів. Це лише про тих, що ми знаємо», — каже чоловік про пережите.

Олександр уже давав детальні свідчення слідству про обставини смерті брата, сподіваючись, що винних знайдуть і притягнуть до відповідальності. Він каже, що почувається «як робот», але все одно готовий знову і знову розповідати про трагедію.

«Це не те, що хочеш робити, це треба, — каже Олександр. — У нас люди й із пресою відмовлялися говорити, бо був як конвеєр там. По 5-6 разів. Щоразу розповідаєш, як проживаєш. Але це треба робити. На комусь це має закінчитися. Нехай воно на нас закінчується».

Могила його брата буде поруч із могилами знайомих, друзів та однокласників.

 

Похорони

Поминки Дмитра Стефієнка на цвинтарі на вулиці Депутатській у Бучі, 13 квітня 2022 року. Фото: Тетяна Козак, Ґрати

Буча після звільнення — це постійні похорони. Жертв агресії РФ хоронять на окремій алеї на цвинтарі на вулиці Депутатській.

12 квітня тут похоронили бучанця Дмитра Стефієнка. Наступного дня біля могили на поминки зібралися лише найближчі родичі.

Вони дбайливо поправляють вінки на могилці, піднімають чарки, не цокаючись, розмовляють із Дмитром, якому от-от мало виповнитися 33 роки. Його вбили 26 березня.

Старший брат розповідає, що Дмитро разом із другом Владом наткнувся на сімох російських військових, які проводили зачистку на вулиці Садовій. І ті почали в них стріляти.

«Другу пощастило — його не поранили, — каже він. — Брата поранили у лівий бік живота. Він одразу ліг, руки — за голову. До нього підбігли російські солдати, під руки, завели за трансформатор, били, допитували і потім застрелили в голову. Забрали якогось чоловіка, який йшов вулицею, і сказали, що він буде його закопувати. Їх обох забрали і повезли».

Спочатку рідні Дмитра думали, що він перебуває у полоні і намагалися його шукати. Але потім дізналися від знайомого, який займався збором тіл у Бучі, що Дмитро загинув і його похоронили у братській могилі біля церкви. Брат був присутній на його ексгумації.

«Я його одразу впізнав. Перші 10 тіл виклали — він від мене четвертий лежав», — каже чоловік.

Брат припускає, що росіяни вбили Дмитра, бо він — колишній АТОвець, і вони з’ясували це. Очевидець убивства потім розповів родичам Дмитра, що коли чоловіка схопили, приїхав командир на броньовику і з планшетом.

«Пробив дані, якусь по ньому шукали інформацію. Вони ж зламали наш військкомат, — каже брат і додає знервовано. — Так, служив! І що тут такого, що ти служив! Ким би ти не був! Просто йшов до друга… Навіщо вбивати! Залишіть хоч пораненим, навіщо ви добивали. Може б його ще врятували. Лікарня працювала…»

Після похорону він, як і інші мешканці Бучі, продовжить жити, але вже на руїнах міста, яке у березні 2022 року стало місцем жорстоких злочинів російських військових.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів