ГУЛАГівська «одіссея» Патріарха Володимира

Тюремне фото Василя Романюка. Фото з матеріалів справи
Тюремне фото Василя Романюка. Фото з матеріалів справи

18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» побили кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою була реакція української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира – Василя Романюка.

В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це “кінець незалежної України…”. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише під його стінами. Ці події увійшли в історію як «чорний вівторок». Та передувало їм не менш напружене та наповнене боротьбою життя Романюка.    

«Ґрати»  розповідають історію «одіссеї» патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу.

Бандерівець чи жертва фальсифікацій чекістів

У липні 1944 року ще не вся територія Прикарпаття була зайнята радянськими військами. У цей час тривали бої із Вермахтом за Станиславів (нині – Івано-Франківськ), а от південь області, зокрема Косівський район, вже повністю був у руках радянської влади. Тут повним ходом йшла мобілізація до лав Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) та розгорнула свою діяльність спецслужба Народний комісаріат державної безпеки (НКҐБ).

12 липня на призовний пункт у селі Химчин з’явився найстарший син сім’ї Романюків – Василь. Йому було 19 років, отже, він цілком підходив для служби у війську та відправки на фронт. При собі в юнака були особисті документи: німецька кентакрта (розпізнавальна карта, посвідчення особи в Генерал Губернаторстві) та шкільні свідоцтва про навчання ще в період Польщі.

Молодий гуцульський юнак у киптарику пішов записуватись до війська, адже «викликали», але служити не довелося – його одразу ж арештували на призовному пункті та відправили у тюрму НКҐБ у м. Снятин.

Кенкарта Василя Романюка. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Підставою для арешту, як відзначали співробітники НКҐБ, стало те, що Романюк «був активним учасником ОУН [Організації українських націоналістів бандерівського спрямування в селі Химчин Косівського району Станіславської області, в організації виконував обов’язки кур’єра-зв’язкового, проводив збір коштів для ОУН та проводив серед населення антирадянську агітацію».

Розпочався типовий для такої процедури збір відомостей про ув’язненого: заповнення анкети, обшуки, описи майна, на яке накладався арешт під час слідства.

З останнього документа стає відомо, що сім’я Романюків жила доволі бідно. Все майно родини помістилось на невеликому клаптику паперу: солом’яна хата – 1, корова – 1, вівці – 4, стіл – 1, ліжко – 1. Це був весь нехитрий скарб родини Романюків, в якій, окрім батька Омеляна та матері Анни і Василя, було ще троє синів: Танасій (якого чекісти, не знаючи такого імені, помилково записали Тарасом), Дмитро та Володимир.

Василь разом із братами допомагав батькам у їхній невеликій господарці. Можливо через скрупульозність чи навпаки через невігластво, в анкеті арештанта Романюка у графі «професія» записано «хлібороб у власному господарстві», те саме ж  записано і у графі – останнє місце робота та посада.

Анкета заарештованого. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

На першому допиті, що відбувся через два дні після арешту, слідчих цікавили біографічні дані, а також, чому він не з’явився до військкомату в перші дні звільнення с. Химчин у березні 1944-го. На останнє питання Василь відповів, що не з’явився, бо в той час просто не мав, що взяти із собою їсти та в що одягнутися.

Наступний допит Романюка був більш предметним. Слідчого цікавила належність Василя до ОУН. Протокол допиту складався із трьох коротких запитань. У арештованого запитували, чи він не проти того, щоб слідство у справі велося російською мовою, на що останній заявив, що добре володіє цією мовою і не має жодних заперечень.

Інші два питання стосувалися його членства в ОУН, що Романюк різко відкидав. Три запитання, шість абзаців та один аркуш із зворотом – це весь протокол допиту, який при цьому тривав з 8:45 до 24:00 без перерви.

Не важко здогадатися, що відбувалося у цей час – Василя Романюка били та катували, однак про це він зможе розповісти лише через 12 років, коли його справу розглядатимуть на предмет реабілітації.

10 серпня слідчі добилися свого – Романюк зізнався, що був членом ОУН. Справу, по якій, окрім нього, проходило ще шестеро, передали до суду.

Військовий трибунал військ НКВД Станіславської області, що розглядав справу 26 вересня, мало цікавило те, що більшість обвинувачених відмовились від своїх попередніх свідчень. Так само не цікавило трибунал і те, що у справі не виявилось єдиного протоколу допиту свідка, що давав підставу заарештувати цих нібито «бандерівців».

Василя Романюка визнали винним у зраді батьківщині (стаття 54-1 «а»  Кримінального кодексу УРСР) та участі в організаціях, які ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини (стаття 54-11) і засудили до відбуття покарання у концтаборах ГУЛАГу строком на 20 років з обмеженням у політичних правах на 5 років та повною конфіскацією майна. Через місяць вирок переглянула вища судова інстанція та знизила термін до 10 років.

Вирок. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Та для Романюка це не стало кінцем, а скоріше початком його «одіссеї» концтаборами ГУЛАГу та протистояння радянському режиму, що триватиме аж до 1991 року.

До кінця так і не встановлено, чи був Василь Романюк членом ОУН, чи це все фальсифікація НКҐБ.  

«Першими членами ОУН в селі [Химчин] були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках», – згадував його односельчанин, член ОУН, політв’язень Петро Підлетейчук.

Водночас сам майбутній патріарх у 1970-х про ОУН навіть не згадував.  

«Моє дитинство було настільки пролетарським й архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак.

Мене, сина селян–бідняків, що не мав на той час середньої освіти, не був зовсім ознайомлений iз радянським законом, арештували 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з’явився добровільно на виклик».

 

«Українські січові стрільці» на Полтавщині

«Одіссея» Романюка ГУЛАГом розпочалася із його етапування до Харківської пересильної тюрми, де він пробув півроку. Уже в колонії на Полтавщині, він розповідав спів’язням про те, що у Харкові чи не щодня помирали в’язні від голоду та виснаження.

У липня 1945-го Романюка перевели до виправно-трудової колонії №17, що знаходилася при сільському господарстві с. Кустолово Полтавської області. Тут в’язні були залучені до сільськогосподарських робіт: збирання помідорів, кукурудзи, тощо.

З першого погляду, здавалося, що Романюк потрапив у нейнайгірші умови, на противагу іншим в’язням, що працювали в шахтах чи на рудниках. Однак і тут було несолодко, доволі скупе харчування – 300 грамів хліба вдень та миска юшки.

У цій колонії Романюка чекав черговий арешт та ще один термін. 18 березня 1946 року начальник оперативно-чекістського відділення відділу виправно-трудових колоній УНКВД по Полтавській області Багно підготував документ про виявлену ним «контрреволюційну» групу серед в’язнів колонії, яка зокрема:

«…веде вербувальну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляє ОУН і бандерівський рух, займається наклепами на радянську владу і нав’язує в’язням повстанські настрої, готується до повстання та збройної втечі з табору, з метою долучитися до УПА для продовження боротьби з радянською владою…»

Постанова про порушення кримінальної справи. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

«Контрреволюційна» група чи організація мала назву «УСС (Український січовий стрілець)». Її створив і очолив Редчук Микола Титович, уродженець Тернопільщини, колишній вояк Дієвої армії Української народної республіки, а у період німецької окупації – викладач у школі для поліцейських у Полтаві. Входило в цю групу ще шестеро осіб, в тому числі Василь Романюк.

Його взяли під варту в колонії 6 квітня і розпочалась вже знайома для нього процедура допитів. На перших із них Романюк своєї вини категорично не визнавав. Допит складався із одного питання та відповіді:

 – Чи маєте ви намір сьогодні розповісти слідству про свою належність до контрреволюційної націоналістичної організації?

  До контрреволюційної націоналістичної організації в таборі я не належав і про неї мені нічого невідомо.

Ця коротка розмова між слідчим та арештантом, сцдячи з документів, тривала понад 4 години.

«Короткий» допит Василя Романюка. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Після ряду допитів Романюк почав визнавати свою участь у зборах вищезгаданої організації,і розповів, якою саме «антирадянською агітацією» він ділився із співв’язнями: висловлював невдоволення каральною політикою радянської влади у Західній Україні через арешти та депортації. Водночас обурювався виселенням своєї сім’ї в Іркутську область.

 

«Соціально-небезпечна сім’я ворога народу»

Не оминули репресії і сім’ю Романюка. Згідно рішенню Особливої наради при НКВД СРСР від 21 квітня 1945 року, як сім’я «ворога народу» «Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна, 1903 р.н., разом з двома дітьми Дмитром, 1934 р.н. і Володимиром, 1938 р.н. направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років».

Серед виселених бракувало ще одного брата Василя – Танасія.

За словами жителів с. Химчин, Танасій втік із вагона у місто Коломия, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 року співробітниками органів Міністерства держбезпеки. Голова родини, Омелян Романюк, помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні за рік до смерті сина.

 

«Клітка» у «клітці»

Та сумних звісток про свою родину Романюк ще не знав – він перебував у камері виправно-трудової колонії під слідством. Час ішов, слідство продовжувало розвивати свій «сценарій». Їх не так сильно цікавила антирадянська агітація, як плани про збройне повстання в колонії та втечу.

З часом більшість арештантів почали розповідати про свої задуми. Романюк, зокрема, говорив слідству, що через виснаження та голод очільник організації Редчук пропонував йому: «…врятуватися від смерті можна тільки одним шляхом – втечею із табору…».

Розповідав Василь і про план втечі, хоча він навіть в протоколах допитів виглядав нереалістично. Згідно його свідчень – та інших заарештованих – вони планували наприкінці листопада 1945-го роззброїти охорону, викрасти машину із колонії та втекти на ній.

Далі у їхні плани входило проїхати 40-60 кілометрів, покинути машину та пробиратися на територію Західної України, щоб там долучитися до відділів УПА. Та цей план у листопаді відклали, бо, за одними свідченнями, мали надію на амністію до річниці Жовтневої революції, а за іншими – чекали потепління.

Читаючи протоколи допитів Романюка та інших ув’язнених, складається враження, що ніякого конкретного плану втечі e них не було. Не було обговорення, в який спосіб вони роззброять охорону, яким чином викрадуть машину, як будуть добиратися до Західної України. Скоріше за все якщо ці розмови і були, то дуже далекими від справжнього плану втечі, а імовірніше – це «сценарій» слідчого.

Щодо антирадянської агітації слідчі зібрали із різних свідчень відомості, що учасники організації «УСС» закликали інших в’язнів саботувати роботу в таборі, вихваляли демократію у країнах Заходу та говорили про відсутність її в СРСР.

Під час одного з допитів Романюк розповідав, як в’язні весною 1946-го обговорювали відому Фултонську промову Вінстона Черчилля та висловлювали надію, що скоро почнеться війна між Англією та СРСР. Чи справді відомості про цю промову встигли так швидко дійти навіть до колонії на Полтавщині, чи це був черговий «сценарний» хід слідчого  – невідомо.

Фрагменту допиту про Фултонську промову Черчилля. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Те, що слідство фальсифікувалось, чітко видно із одного з протоколів допитів.  

– Ви в Червоній Армії служили? –  запитав слідчий.

–  Ні, не служив, так як ухилився від призову, – відповів Романюк.

При цьому відомо, що він сам добровільно з’явився на призовний пункт у 1944-му, де й був заарештований. Складається враження, що слідчий просто писав у протоколах те, що йому було потрібно, а ув’язнені лише підписували їх, не читаючи змісту.

Фрагмент протоколу допиту про РСЧА. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Слідство підходило до кінця. На очних ставках між арештантами підтвердились всі обвинувачення: і про плани втечі, і про існування підпільної організації, і про антирадянську агітацію.

Те саме стверджували в’язні вже на засіданні Спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВД УРСР, що відбувся 17 червня 1946 року за участі обвинувачення, захисту та із викликом свідків.

Романюк і Редчук на суді визнали всі обвинувачення, інша частина ув’язнених засвідчувала, що справді брала участь у плануванні втечі, однак нічого про долучення до УПА та переходу на територію Західної України не знала.

Суд тривав майже 12 годин і після заслухання всіх сторін засідання було перенесено на наступний день. Цього дня прокурор, враховуючи доведеність обвинувачень, просив суд про застосування вищої міри покарання до підсудних, адвокати просили про міру покарання, яка б не була пов’язана із позбавленням життя. Сам Василь Романюк в останньому слові також просив не позбавляти його життя.

Вдруге за 2 роки Романюку доводилося чекати на рішення суду та гадати, якою буде відповідальність за «скоєні ним злочини». Вироком його визнали винним у антирадянській агітації (частина ІІІ статті 54-10) та участі в організаціях, що ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини (стаття 54-11). Його другий термін в концтаборах ГУЛАГу знову склав 10 років

Вирок у другій справі Василя Романюка. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

 

«Українські січові стрільці» на Полтавщині насправді

Забігаючи наперед, варто сказати, що Романюк, починаючи з 1950-х, постійно добивався перегляду своїх справ та реабілітації. У 1959 році його реабілітували за відсутністю доказів його вини у справі ОУН у селі Химчин.

Відбуваючи уже свій третій термін покарання у Владімірскій тюрмі у 1972 році, на той час уже отець Василь почав добиватися перегляду справи стосовно організації «УСС».

Було організоване повторне розслідування. Сам священник не заперечував того, що скаржився на важкі умови праці та голод в колонії, а також й на те, що його сім’ю було вивезено на спецпоселення. Однак він різко заперечував сам факт існування організації та планів втечі. Він пояснював, що більшість свідків, які проходили у справі, були інформаторами чекістів у колонії, а свідчення арештантів фальсифікувалися слідчими.

Їх допитали повторно, але вони у переважній більшості посилалися на давність часу і погану пам’ять. Майже ніхто не міг пригадати прізвищ учасників організації «УСС», але водночас стверджували, що якщо вони давали такі покази у 1946-му, то ті є правдивими.

Реабілітації у цій справі Романюк так і не добився. При її перегляді у 1989 році учасників також було визнано обґрунтовано засудженими. І лише у 1993 році вже прокуратура незалежної України реабілітувала патріарха Володимира у цій справі.

То що ж насправді було? З великою долею ймовірності можна стверджувати, що в колонії №17 на Полтавщині справді існувала група в’язнів, куди входив і Романюк, які висловлювали своє невдоволення існуючим станом речей та радянською владою загалом.

Можливо, й навіть те, що у їхньому середовищі були певні розмови про втечу, та далі розмов це не йшло, не кажучи вже про конкретні плани чи втілення їх у життя.

Решта гостросюжетності цією історії, наймовірніше, належить перу «сценариста» –  капітанові Багно.

 

Концтабір «Холодний» та звільнення

Наступна зупинка в «одіссеї» Романюка була уже далеко від України. У вироку було чітко написано –  «у віддалених районах СРСР».

Про перебування у спецтаборі «Холодний» залишились спогади одного із співв’язнів, з яким Василь подружився, а в майбутньому, вже після звільнення, підтримували зв’язок – поета Івана Гнатюка.

«…Голодні, виснажені важкою роботою, більшість в’язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам’яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом»,  – так він описував ті роки.

Іван Гнатюк. Фото: видання «Слово Просвіти»

Інші спогади про табір залишив син Василя Романюка – Тарас.

 «…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, “ворами в законі” і колишніми бійцями ОУН та УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. “Мої університети” – називав він період 40-х – 50-х років».

Після смерті Сталіна у багатьох політичних в’язнів з’явилася можливість вийти на волю. У серпні 1953-го звільнився із табору і Романюк. Однак це звільнення не було остаточним – повертатися в Україну йому було заборонено, натомість певний час він мав прожити на спецпоселенні.

Він оселився у Магадані, де наступного року одружився на також політув’язнененій – Антонюк Марією із Рівненщини. Тут йому вдалося завершити середню освіту та влаштуватися на роботу кіномеханіком. З часом із сім’ї Романюків була знята заборона на повернення в Україну, і у 1958 році вони переїхали на Прикарпаття.

 

Давня мрія

Тут через рік у подружжя народився син Тарас, а Василь зміг здійснити свою давню мрію –про неї навіть розповідатиме на майбутніх допитах. Ще у дитинстві і юності, і уже в таборах – він завжди хотів стати священником.

Сталося це не одразу. Після одного року навчання на Станіславських богословських курсах він був висвячений у сан диякона та правив на різних парафіях у Косівському районі. Минуле тягнулося за Романюком: незважаючи на те, що по першій своїй справі він був реабілітований, контроль та спостереження зі сторони КҐБ за ним продовжувалися.

«Опіка» зі сторони органів стала на заваді його висвяченню на священника. До того ж йому не давали постійного місця роботи.

Це спричинило переїзд в Омську область, де був єпископом його приятель з часів ув’язнення Веніамін (Сергій Новицький). Однак навіть він не насмілився висвятити Василя, і вже за рік той повернувся назад до сім’ї.

В’язничне фото Сергія Новицького. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Після повернення минуле знову наздогнало Романюка – йому відмовили у прописці в місті Косів, і він разом із сім’єю змушений був переїхати до Харківської області. Тут після спецпоселення оселилась його родина – мати та двоє братів. Сам же ж Василь повернувся до свого фаху кіномеханіка і працював у селі П’ятигірське поблизу міста Балаклея.

На Харківщині Романюк, як згодом відзначав КҐБ, так і не став «на шлях виправлення». У вільний час він слухав радіопрограми «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Бі-Бі-Сі». Як доносили сусіди, постійно робив якісь записи, які ретельно приховував. Нерідко вступав у розмови на політичні теми. Усе це йому  згодом пригадають.

 

Парох Космача

У 1964-ому мрія Романюка таки здійснилася – його висвятили у священники. На початках він мав парафії у кількох селах Снятинського району на Івано-Франківщині, а з 1969 року став парохом одного із найвідоміших сіл Гуцульщини, і одного із найбільших в Україні – Космача.

У період Другої світової війни тут існувала своя незалежна «Космацька Республіка». Взимку 1944-45 років у Космачі було розташовано більше десяти сотень УПА. Весь район Космача з довколишніми селами були тоді «Незалежною Республікою», яка сягала на північний захід  — до сіл Березова, на північний схід — приблизно до Пістиня і на схід — до Яворова.

У одній із доповідних записок КҐБ до ЦК Компартії України також знаходиться характеристика  Космача та того часу, в який отець Василь почав там служити:

«…Це село розташоване в Карпатах, нараховує 5 800 жителів, які неколективізовані та займаються різного роду народними промислами.

У роки Другої світової війни й у післявоєнний період в ньому функціонувала школа УПА ім. Коновальця, переховувались очільники Коломийського окружного проводу (керівництва – Ґ ) ОУН. Ліквідація підпільників в околицях села була завершена лише у 1953 році.

У Космачі в цей час проживає 53 колишніх членів ОУН та їх пособників, що повернулися із ув’язнення, 57 осіб, що повернулися із спецпоселення, 92 особи, що легалізувалися чи явилися з повинною, 307 осіб з числа родичів ліквідованих членів ОУН і близько 200 осіб інших категорій злочинного елементу.

У селі є дві церкви, одна із них ,за переказами, нібито побудована на кошти Олекси Довбуша [тут мається на увазі церква Святої Параскеви, що побудована 1735 року; згоріла 1983 році], який вінчався там і був убитий у селі Космачі у 1745 році.

Церква Святої Параскеви в Космачі. Фото: МістUA

У 1944 у згаданій церкві проводились «висвячення» керівників УПА і члени ОУН присягали на вірність Самостійній Україні.

У 1963 році на території Косівського району кіностудією імені Довженка проводились зйомки кінофільму «Тіні забутих предків». Режисер фільму ПАРАДЖАНОВ взяв для зйомок у селі Космач іконостас, який туди не повернув, а як рідкісний екземпляр передав на зберігання у республіканський музей прикладного мистецтв.

Приблизно в ці ж роки у с. Космач почали приїздити під приводом відвідин місцевих пам’яток і на відпочинок відомі органам КҐБ своїми націоналістичними переконаннями МОРОЗ, ЧОРНОВІЛ, ДЗЮБА, СВІТЛИЧНИЙ, ЗАЛИВАХА, АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ПІНЧУК, ІВАНИШИН та інші, котрі, спілкуючись із місцевим населенням, старались вишукувати політично несвідомих осіб і опрацьовувати їх у ворожому дусі.

Вони, а власне, МОРОЗ і ЧОРНОВІЛ, використовували факт неповернення іконостасу в церкву для підігрівання націоналістичних настроїв у жителів с. Космач. Окремі жителі, й особливо священник РОМАНЮК, раніше двічі судимий за ворожу діяльність, почали дозволяти собі антирадянські висловлювання, а РОМАНЮК пробував спровокувати віруючих на антисуспільні дії…».

Сергій Параджанов у перерві між зйомками фільму «Тіні забутих предків». Фото: Архів музею Сергія Параджанова (Єреван)

Саме у Космачі, як це відзначав Комітет компартії, отець Романюк познайомився із багатьма діячами дисидентського руху, що нерідко відвідували його. Наприклад, на Великодні свята 1969-го, у село із етнографічною метою приїздив Валентин Мороз, щоб зафіксувати обряди гуцулів у ці дні.

У Романюка із ним зав’язалася тісна дружба, що згодом виллється у не один обшук та затримання священника.

Романюк також вів переписку із багатьма, як відзначав КҐБ, особами відомими своїми «націоналістичними переконаннями». Інколи приводами були здавалося б банальні речі, але спецслужба їх все одно фіксувала.

Так, наприклад, Космач, окрім всього вищесказаного, відомий ще й своїм писанкарством, яке має унікальний стиль та техніку виконання. Тож нерідко о. Романюк виконував замовлення своїх колег та відправляв їм «космацькі» писанки як сувеніри. Такі замовлення робив у нього В’ячеслав Чорновіл та відома письменниця, що нині проживає у Бразилії, – Віра Вовк.

Писанки з Космача. Фото Музей писанкового розпису

Отець Василь Романюк продовжував знаходитись в полі зору КҐБ. Підсилювали настороженість органів не тільки контакти із дисидентами, а й доноси на отця від сільського партійного активну.

Сільський голова вважав за необхідне донести, що Романюк не бачив нічого поганого в тому, щоб його син Тарас ходив і до церкви, і до школи. Також він відзначав, що священник закликав віруючих «не ходити до сільського клубу та не слухати комуністів». Але найбільше розлютило сільського голову та КҐБ організація коляди Романюком та збору коштів на церкву під час Різдвяних свят 1970 року.

Після цих колядувань о. Романюк мав серйозні неприємності. Районна влада у типовій для себе формі інформувала про це КҐБ.

«…1 січня 1970 року священник села Космач Романюк у проповіді звернувся до віруючих з проханням піти на колядування і зібрати кошти на церкву. Під керівництвом священника Романюка церковний комітет розповсюдив письмові запрошення в церкву на освячення рушника з метою зборів додаткових коштів на церкву.

Таким чином, у селі Космач було організовано примусовий збір коштів на користь релігійної організації та служителя культу. Колядування було пов’язане із порушенням громадського порядку, так як колядники у нетверезому стані, з криком, співами релігійних пісень всю ніч 7 січня 1970 року ходили селом, заходили до будинків громадян, шуміли, вимагали грошей, що викликало законне невдоволення мешканців та скарги…

За порушення радянського законодавства церковна громада с. Космач була розпущена, а священник Романюк позбавлений права служити в церкві терміном на один місяць…»

У самій слідчій справі Романюка немає жодних скарг жителів Космача на згадане колядування. Але навіть, якщо такі й були та надходили до районної влади, то неважко здогадатися, хто були їхні автори. Найімовірніше, все той же ж партійний сільський актив, що постійно писав доноси на отця.

 

Справа Валентина Мороза

Ці події знайшли відображення й у творі Валентина Мороза «Хроніка опору».

Валентин Мороз. Фото з архіву автора

У післямові до «Хроніки»., написаній у січні 1970-го, він відзначав:

«…Ухвалою Косівського райвиконкому оштрафовано близько 30-ти жителів села Космач по 50 крб. кожний за колядування на Різдво. Допитано з цього приводу близько 100 чоловік (у сільраді і в районі).

Священник космацької церкви о. Романюк усунений на місяць від виконання обов’язків. Так постановив… уповноважений в справах Церкви по Івано-Франківській області.

Що ж то за феномен, врешті-решт — ота т. зв. російська православна церква, де священника усуває від виконання обов’язків не єпископ і не митрополит, а… представник держави — тієї самої держави, яка, згідно з конституцією, відділила церкву і не втручається в її внутрішні справи?

За що ж покарали о. Романюка? За те, що закликав на проповідях носити гуцульську одежу, не продавати старих речей збирачам типу Параджанова і взагалі берегти гуцульські традиції.

«А що ж в цьому поганого: дбати про гуцульські традиції?» — запитав о. Романюк. «Это пахнет национализмом», — відповів уповноважений у справах церкви.

Все українське пахне націоналізмом… Культуркампф триває…»

Передовиця самвидаву Хроніка опору. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Після появи «Хроніки опору» у самвидаві, КҐБ почали готувавати відповідь — арешт Валентина Мороза, і притягнення Романюка. Але перед цим їм необхідно було назбирати на Мороза та його «зв’язки» додатковий компромат.

З цією метою 4 травня 1970 року в оселі отця Василя у Космачі співробітниками КҐБ провели обшук. Виявили та вилучили кілька видань «антирадянської літератури»: «Всесвітню історію» Івана Тиктора, «Історію України-Русі» Миколи Аркаса, підшивку газети «Неділя» за 1934-1936 роки тощо. Загалом у отця було вилучено 51 одиницю літератури та рукописів.

Ці книги та газети відповідно до анотацій, наданих Львівською бібліотекою АН УРСР, «…написані з реакційних, буржуазно-націоналістичних поглядів і більшість з них містять наклепницькі матеріали антимарксистського, антирадянського напрямку…». Також бібліотекарі відзначали, що переважна більшість цих видань вилучена із загального вжитку та зберігається у спецфонді бібліотеки.

Окрім літератури, у о. Романюка були вилучені й рукописи, що, як відзначали в КҐБ, «…за своїм змістом також наклепницькі, їх автор намагається очорнити радянський державний і суспільний лад, культуру, радянських людей…».

На майбутніх допитах Романюк пояснював, що рукописи належать йому, але в них він записував думки, які десь прочитав чи почув, а також не збирався їх поширювати. Водночас він пояснював: «…Я вважаю, що мої особисті записи скоріше сатиричного, ніж наклепницького змісту…».

У одному із таких рукописів слідчі знайшли згадку про те, що «теперішній світ сповнений фарисейства та лицемірства» що віднесли до радянської влади. Романюк на допиті відповів слідчому наступним чином: «…з релігійної точки зору я вважаю, що загальний сучасний світ – це світ лицемірства і фарисейства у філософо-моральному розумінні…»

Романюк у своїх записах роздумував про гуцульські традиції «…в Ленінграді на вокзалі побачили чоловіка в гуцульській одежі і назвали його бандитом…Чому людину, зодягнену в українську народну одіж, називає шовініст бандитом?…» – писав він. Власне, і  у проповідях він неодноразово закликав парафіян своєї церкви берегти народні традиції і приходити на літургію у гуцульських строях, співробітники КГБ звісно не могли пройти повз це.

Також насторожили КҐБ і колядки, що були вилучені під час обшуку. «…В коляді, в кінці, люди звертаються до Христа з просьбою, щоб він зглянувся «на наш край рідненький», послав йому долю і тримав все під своєю опікою, бо «слово бог і Україна в кожнім чоловіці…» та «В вірші є звернення до Ісуса, щоб «дав щастя Україні…», — записано в протоколі огляду літератури.

Фрагмент із огляду вилученої літератури у о. Романюка. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Окремо зацікавили спецслужби записні книжки священника, де були адреси В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Ігоря та Ірини Калинців, Ліни Костенко та інших. Романюка розпитували, як, чому і при яких обставинах він зустрічався із цими особами, чи були вони в нього в гостях та чи відвідував він їх.

Із червня о. Романюка почали викликати на допити як свідка у справі Валентина Мороза. Отець розповідав слідству лише загальні відомості про їх знайомство, його етнографічні поїздки до Космача, зацікавленість гуцульськими традиціями та побутом.

Слідчих, очевидно, цікавили зовсім інше. На одному з допитів у Романюка запитали: «Що Вам відомо про антирадянські наклепницькі висловлювання Мороза і розповсюдження ним документів «Хроніка опору», «Серед снігів» та інших?»

«Хоча я не раз зустрічався і розмовляв із Морозом, але антирадянських і наклепницьких розмов він при мені не вів. Ні про жоден із вказаних документів я нічого не знаю, і чи розповсюджував їх Мороз не можу сказати», — відповів священник.

Отець Василь Романюк був очевидно «поганим свідком» для КҐБ: це була чи не вся інформація, яку слідчим вдалося отримати у отця стосовно Мороза. Священника також допитували стосовно вилученої у нього «антирадянської» літератури та рукописів, та на цей раз все обійшлося. Романюк так і залишився у статусі свідка і не став арештантом.

 

«Дивний арешт» 1971-го

Справа Валентина Мороза завершилась для нього у листопаді 1970 надзвичайно суворим вироком – 14 років позбавлення волі. Таке рішенню обурило ряд дисидентів, в тому числі й отця Романюка, що написав заяву до суду на захист свого товариша.

КҐБ продовжував збирати на Романюка матеріали. Коли їх вже назбиралося, здавалося б, достатньо, стався «дивний арешт» 29 вересня 1971 року. Підставою для нього послугувало те, що Романюк «…займається виготовленням та розповсюдженням документів антирадянського змісту, котрі паплюжать радянський державний та суспільний лад…»

На цей час його уже не було у Космачі – з лютого 1971 року його перевели на парафію у селі Прутівка Снятинського району.

Перший після затримання допит розпочався із нагадування Романюку його попередніх «гріхів» перед радянською владою: зберігання «антирадянської» літератури та рукописів, дружби з Валентином Морозом та переписку з ним, коли той уже відбував покарання у Владімірській тюрмі та іншими дисидентами, слухання західних радіостанцій тощо.

Взимку 1963 року із міста Балаклея Харківської області на адресу двох радіостанцій у Лондоні та Женеві були відправлені листи антирадянського змісту.

У Комітеті так описували ці листи.

 «… Їх автор зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, радянську владу, називаючи Радянський Союз «найжорстокішою імперією, котра повинна відживати свій вік» та «кровавим комуністичним імперіалізмом»…».

Два листи до Великої Британії та Швейцарії були підписані Василем Чечелем-Дорошенком. Почеркознавча експертиза визнала, що насправді листи написав Василь Романюк. Для КГБ це стало  «козирем»  у справі проти священника.

Листи до Великої Британії та Швейцарії. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Листи до Великої Британії та Швейцарії. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Листи до Великої Британії та Швейцарії. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Становище отця стало небезпечним. По-перше, адреси цих радіостанцій були у його записниках. По-друге, почеркознавча експертиза для слідчих була куди більш вагомим доказом, ніж категоричні заперечення арештанта про те, що він цих листів не писав і не відправляв.

Це все, з урахуванням попередньої діяльності отця, створювало умови для передачі справи до суду. Однак через два дні після арешту сталася дивна подія. 1 жовтня відповідно до Постанови УКҐБ по Івано-Франківській області Романюка випустили з-під варти «враховуючи те, що необхідність подальшого затримання та утримання його в камері попереднього ув’язнення відпала…»

Постанова про звільнення Василя Романюка. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Враховуючи, що більшість оперативних документів КҐБ стосовно дисидентів та самого Романюка були знищені у 1990-1991 роках, можна лише припустити, що спонукало чекістів прийняти таке рішення.

Можливо, священника планували залучити до негласної співпраці із органами держбезпеки. Однак, як покажуть наступні події, якщо такий план і був, то він не дав чекістам бажаних результатів.

Можливо, що чекісти арештом та ув’язненням Романюка боялися зірвати більш серйозну операцію, яку готували проти усього дисидентського руху.

 

Операція «Блок»

Занепокоєння компартійної верхівки сплеском суспільного інтересу до «самвидаву» відобразилось у змісті постанов ЦК КПРС (від 28 червня 1971 року) та ЦК Компартії України (від 27 липня того ж року), які мали спільну назву «Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів».

На виконання вказівок партійного керівництва КҐБ при РМ УРСР влітку 1971 року почав розробку спецоперації під кодовою назвою «Блок» – заходи з нейтралізації найбільш активних і пов’язаних між собою «націоналістичних елементів»  в Українській РСР, причетних до нелегального розповсюдження «антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів (так званий самвидав)».

У рамках «Блоку» до поля зору органів держбезпеки потрапили жителі Києва, Львова, Одеси, інших населених пунктів України – Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов, Василь Стус, Євген Сверстюк та інші, у тому числі отець Василь Романюк.

Підставою для спецоперації став візит в Україну бельгійського студента – Ярослава Добоша. 24-річний турист, за походженням українець та студент Лювенського католицького університету потрапив до поля зору КҐБ, коли  намагався встановити контакт з фігурантами справи «Блок» – Іваном Світличним та Зиновією Франко. З 29 грудня 1971 року до 2 січня 1972 року він був у Києві.

Після зустрічі Добош поїхав у Львів. Там він мав провести ще ряд зустрічей, проте вже під наглядом «всюдисущого» КҐБ. Добоша було затримано.

Ярослав Добош. Фото: Музей-архів преси

У ході, як це називав КҐБ «бесід» із Добошем, було з’ясовано, що він приїздив до СРСР, виконуючи завдання представника Закордонних частин ОУН Омеляна Коваля, з метою зустрічі із рядом дисидентів, з’ясуванням долі вже засуджених представників цього руху, а також переправкою за кордон «самвидаву» для його передруку у видавництві «Пролог» у США.  

Добоша заарештували, розпочалося слідство. Цей візит став саме тим, чого бракувало КҐБ, щоб розпочати реалізацію «Блоку». Контакти української інтелігенції з закордонними націоналістичними центрами дали підстави для проведення обшуків та арештів в колах дисидентів, що увійшли в історію, як «заарештована коляда» чи «погром 1972 року».

Тільки в січні заарештували близько 20 дисидентів, серед них найвідоміші та знакові постаті – В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура.

КҐБ тріумфував, розпочинаючи із «заарештованої коляди», протягом 1972 року було заарештовано близько 100 осіб з числа дисидентів, 89 із них засуджено за антирадянську діяльність.

 

«Я вас вже 10 днів чекаю…»

Не оминув «погром 72» й Романюка. Те, що відклали у вересні минулого року, реалізували тепер.

19 січня 1972 року у Івано-Франківському  управлінні КҐБ стосовно нього порушили кримінальну справу. Підставою стали всі матеріали, які довго і ретельно збирали на на священника з початку 60-х років. Так,

«…будучи вороже настроєним до радянської влади, з метою підриву та ослаблення її, під час проживання в Харківській області в 1963 році власноручно виготовив і направив в закордонні радіоцентри два документи антирадянського змісту, в яких зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, закликає до боротьби за повалення  радянської влади та побудову так званої «самостійної України»…

…систематично прослуховуючи передачі закордонних радіостанцій, допускав наклепницькі антирадянські висловлювання, які паплюжать радянський державний та суспільний лад…

…Крім цього, мешкаючи в с. Космач Косівського району, в 1970 році Романюк зберігав у себе дома окремі книги старого видання антирадянського наклепницького змісту…»

Наступного дня отця Василя заарештували вдома у селі Прутівка. Коли на порозі з’явились співробітники КҐБ, він заявив: “Я вас вже 10 днів чекаю…”. Очевидно до Романюка дійшли звістки про арешти дисидентів у Львові та Києві, і свого арешту він чекав із дня на день.

Під час обшуку в оселі Романюка також було вилучено книжку Михайла Грушевського «Культурно-національний рух», різні зошити із власноручними записами, в яких був гімн України, а також листи Романюка до Валентина Мороза та Бориса Антоненка-Давидовича.

Окрему увагу чекістів привернула листівка із малюнком Опанаса Заливахи та прихованим «антирадянським» змістом. На ній чекісти помітили напис «Бий ворогів» та зображення тризуба.

Листівка Опанаса Заливахи. Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Розпочалася вже знайома для Романюка система допитів та обвинувачень. Йому нагадали про Швейцарію та Британію, слухання закордонних радіостанцій, ведення «антирадянських» записів, зберігання такої ж літератури, дружбу та знайомство із багатьма дисидентами, зокрема з засудженим Валентином Морозом тощо.

Як і на попередніх допитах у 1970-1971 роках, Романюк своєї вини не визнавав та давав ті самі ж пояснення, що й раніше.

Коли спитали про його вірш «Велике п’ятдесятиліття», який на думку слідчих був антирадянським, то Романюк відповів: «…Особисто я не вважаю цей вірш антирадянським, наклепницьким. Я цей вірш давав читати одному письменнику, який мені сказав, що там немає нічого наклепницького. Прізвище цього письменника назвати не бажаю з своїх міркувань, щоб його через мене не тривожили з цього питання. От і все…»

Вірш «Велике п’ятдесятиріччя». Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Вірш «Велике п’ятдесятиріччя». Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

Слідчого також цікавило листування Романюка із В. Морозом, коли той відбував покарання.

 – Мороз Валентин засуджений і відбуває покарання за антирадянську діяльність. Із змісту написаного Вами листа вбачається, що Ви підтримуєте його погляди, даєте пораду «не падати духом». Покажіть, що Вас зближує з Морозом? – спитав слідчий під час одного з допитів.

–  Я вважаю, те, що зблизило мене і Валентина Мороза, являється моєю інтимною справою і я не бажаю слідству давати відповідь на таке питання.

Слідчого також цікавила заява, яку Романюк написав на захист засудженого та направив її у листопаді 1971-го до Верховного Суду УРСР. Але ще більше його цікавило, як вона потрапила за кордон, де була зачитана в ефірі «Радіо Свобода» і передрукована у журналах «Визвольний Шлях» та «Сучасність».

Священник запевняв слідство, що йому невідомо, як це сталося, але після надокучливих запитань, відповів:

«Я вважаю, що тут винна не моя заява, а ті обставини, які спонукали для її написання…»

Занотована КҐБ програма Радіо Свобода під грифом «Секретно». Фото з матеріалів справи Архіву СБУ

У справі Романюка допитували інших дисидентів  – Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Ірину Калинець та В’ячеслава Чорноволу. Ніхто з них не дав свідчень, які можна було б  використати проти отця Василя. Чорновіл на допиті і зовсім відмовився відповідати на будь-які запитання.

 

Суд, або «…батьківщина до мене ще не проявила гуманності…»

Слідство у справі Романюка велося майже пів року. Коли усе було готово, у червні 1972-го Судова колегія в кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду, за участі адвоката, прокурора та свідків розпочала розгляд справи.

Саме засідання розпочалося 8 червня і тривало п’ять днів. Одним із перших клопотань, яке заявив сам Романюк,  щоб справу слухали у відкритому судовому засіданні із виїзною сесією у селі Космач. Суд відхилив це клопотання, посилаючись на збереження державної таємниці.

На суді Романюк своєї вини не визнав і пояснення давав ті ж самі, що й на попередньому слідстві, фактично використовуючи засідання як трибуну для виголошення заяв.

Прокурор та судді декілька разів відверто старалися спровокувати Романюка. Коли мова йшла про Ярослава Добоша та закордонні центри ОУН, у нього запитали про особисте ставлення до ОУН.

«Чи оунівці друзі, чи вороги нашого народу? – це провокативне питання і я конкретну відповідь на нього давати не буду. Я не хочу, щоб моє ім’я було використано комуністами і націоналістами. Я священик і хочу бути осторонь від політики…», відповів на це Романюк.

«…Мене переслідують як священника, що не догодив владі. Батьківщина до мене ще не проявила гуманності. Чи я проявив гуманність до Батьківщини? – я йшов на фронт, мене заарештували, вбили брата, загинув батько. Тут є почуттів більше, ніж треба…», – виступав священник на суді.

«…Я вважаю, що українська радянська республіка, якщо офіційно взяти, то незалежна. Але якщо подивитися на русифікацію, переслідування, національний одяг, то якщо Україна суверенна держава, то навіщо чіпляти націоналізм до чого попало…», – висловився він про радянську владу в Україні.

За п’ять днів суд добіг кінця. Прокурор вважав, що вина підсудного доведена повністю та просив суд визнати його особливо небезпечним рецидивістом та засудити до 10 років позбавлення волі, з відбуттям перших 5 років у тюрмі, решту – у виправно-трудовій колонії суворого режиму, а також із подальшим засланням на 5 років.

Адвокат у свою чергу просив невелику міру покарання підсудному, «щоб він міг обдумати допущені ним помилки».

«…Я пробував захистити себе і мене арештували. Мій арешт і суд є залякуванням, щоб всі зрозуміли, що коли хтось підніме голос, то і йому буде те, що і Романюку…», – казав священник у останньому слові.

12 червня Романюка визнали винним у всіх пред’явлених йому обвинуваченнях, зняли тільки зберігання «антирадянської» літератур, та засудили як особливо небезпечного рецидивіста за антирадянську агітацію та пропаганду (частина 2 статті 62) до 7 років позбавлення волі, з яких 2 роки він має провести у тюрмі та 5 – у колонії особливого режиму із подальшим засланням на 3 роки.

Після оголошення вироку о. Василь пробував оскаржити його в касаційній інстанції, але отримав відмову. Свій термін він відбув повністю та звільнився лише у січні 1979 року.

 

Життя в таборах та після них

Перші роки ув’язнення отець відбував у Владімірській тюрмі – тій, куди писав листи своєму товаришу Валентину Мороза. Як відзначено у його тюремних характеристиках, він не став на шлях виправлення, бо й у тюрмі проводив антирадянську агітацію та відправляв релігійні обряди.

На початку 1974 року його етапували у Мордовію, у табір особливого режиму в селі Сосновка, неподалік залізничної станції Потьма.

“Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР – країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права”, – писав Романюк весною 1976 року у зверненні до Всесвітньої Ради Церков, Міжнародної амністії та  Міжнародної організації юристів.

Василь Романюк. Фото: Харківська правозахисна група

Після закінчення основного терміну ув’язнення на Романюка чекало заслання, яке він відбував у Якутській АРСР. Тоді ж у 1979 році він долучився до правозахиної організації – «Української Гельсинської Групи».

Після відбуття і цього 3-річного заслання отець нарешті повернувся на рідну Гуцульщину. Однак служити священником йому не довелося КҐБ старався запобігти цьому всіма методами, тож Романюк був змушений певний час працювати сторожем та двірником при Косівській районній лікарні.

Після смерті Брєжнєва у 1983 році отцеві усе-таки дали можливість повернутися до служіння у церкві і певний час він правив на різних парафіях Косівського району.

З потеплінням політики, яке відбулося після приходу до влади Михайла Горбачова,  Романюк відновив свої старі контакти у дисидентських колах, а також почав займатися питанням українізації православної церкви. У 1987 році він написав відкритий лист тодішньому екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом сприяти українізації церкви.

Постійний тиск з боку КҐБ на отця та його сина Тараса, що теж обрав собі священичий шлях, сприяли тому, що вони вирішили емігрувати до Канади. На той час дружина отця уже померла. В еміграції Романюк все більше почав розвивати думку про Українську незалежну православну Церкву.

Отець Василь повернувся назад до УРСР у 1989 році. На той час тут вже розпочалися процеси національно-культурного відродження. Із підпілля почала виходити Українська греко-католицька церква, також починала відроджуватись і Українська Автокефальна православна Церква.

У травні 1990 року Василь Романюк був висвячений в сан єпископа Ужгородського та Хустського. За декілька днів перед цим він постригся в чернецтво та обрав собі монаше ім’я Володимир. Хіротонія єпископа відбулась у знаковому для нього селі Космач.

«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – сказав він на хіротонії.

Після цього єпископ займався втіленням своєї мрії. 14 травня 1993-го він був піднесений до сану митрополита Чернігівського і Сумського та обраний місцеблюстителем Патріаршого Престолу УПЦ КП, а у жовтні цього року Волею Всеукраїнського Православного Собору обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України.

Патріарх Володимир. Фото з архіву автора

14 липня 1995 Патріарх раптово помер під час прогулянки в Ботанічному саду та зустрічі з двома невідомими жінками. Офіційний діагноз, який і тоді викликав сумніви у багатьох, у тому числі сина Тараса — хронічна ішемічна хвороба.  

Керівництво УПЦ КП вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи відмову тим, що Собор — історико-архітектурний пам’ятник, який перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі.

Патріархат УПЦ КП з цим погодився, однак в останній момент відмовився від такого рішення. В результаті траурна процесія повернула на Софійську площу. Бійці спецпідрозділу «Беркут», намагаючись перешкодити похованню, жорстокого побили учасників похорону —постраждало багато  священиків та мирян.

Цей день в історії української Церкви дістав назву «чорний вівторок». Було ідкрито кримінальну справу, у результаті якої, однак, слідство прийшло до висновку про відсутність у діях  «беркутівців» ознак злочину.

Патріарх Володимир був похований біля стін Софії Київської – Української Церкви, якій він мріяв служити. У грудні 2018 року отримала Автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія та стане Православною Церквою України. Могила Патріарха Володимира і досі залишається під стінами храму.

Могила Патріарха Володимира. Фото з архіву автора

 

Стаття підготовлена на основі матеріалів Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Віртуального музею «Дисидентський рух в Україні».

57880 випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації
57880

випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги «Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

«Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів