Ерцгерцог та шпигун у київській тюрмі. Справа Василя Вишиваного

Ерцгерцог та шпигун у київській тюрмі. Справа Василя Вишиваного

Вільгельма Габсбурга, або Василя Вишиваного, вже навряд чи можна віднести до незаслужено забутих постатей вітчизняної історії. Фігура австрійського ерцгерцога, який відчув себе українцем, останніми роками привертає чимало уваги. Йому присвячені не лише наукові публікації, а й художній роман та навіть опера на лібрето Сергія Жадана, прем’єра якої запланована на кінець 2019 року. При цьому якщо про Вільгельма на чолі Українських січових стрільців у 1918-му пишуть багато, то про Вільгельма як київського в’язня 30 років потому – значно менше.

“Ґрати” детально розібрали розсекречену кримінальну справу Габсбурга та його соратника Романа Новосада.

 

Арештант із двома іменами

У грудні 1947 року у внутрішній тюрмі Міністерства держбезпеки УРСР (нині всім відома будівля СБУ на вулиці Володимирській у Києві) з’явився непростий арештант. Його привезли на літаку з Відня з зупинкою у Львові. Чоловікові було трохи за п’ятдесят, але виглядав він старшим за свої роки. На невеликому тюремному фото привертає увагу не лише його втомлений та приречений погляд, а й брудний край сорочки – ймовірно, ті кілька місяців, які він провів у неволі, можливості міняти чи прати одяг у нього не було. 

Попри те, що прізвище, яке носив арештант, ще років 30 тому знала вся Європа, на знімку його вказали з помилкою: “Габзбург”, літера “з” замість “с”, ще й повернута чомусь в інший бік. Вільгельм Габсбург-Лотрінген походив із давнього монаршого роду, що на момент його народження правив могутньою Австро-Угорською імперією. Щоправда, сам він походив з периферійної гілки Габсбургів, представники якої не могли претендувати на віденський престол. Як і всі, хто належав до династії, Вільгельм носив титул ерцгерцога (архікнязя). 

В МГБ з часом підпишуть окрему постанову: у всіх документах зазначати і друге ім’я Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена – Василь Вишиваний (російською в документах – “Вышиванный”). Воно виникло як прізвисько, яке нашому герою дали українці, але пізніше навіть потрапило до його паспорту.

Василь Вишиванний. Постанова про уточнення прізвища. Фото з матеріалів справи

З анкети арештованого можна дізнатися, що він – уродженець італійського міста Пола (зараз Пула, Хорватія – Ґ ). На момент народження Вільгельма Габсбурга в 1895 році це була територія Австро-Угорщини, але з відчутним італійським впливом внаслідок тривалого панування тут Венеціанської республіки. Після Першої світової війни Пола відійшла Італії. Приблизно за рік до описуваних подій місто стало належати соціалістичній Югославії. Очевидно, по старій пам’яті Вільгельм сказав чекістам, що це Італія).

Австрієць, громадянин Австрії. Соціальне походження – з “поміщиків”. Фаху та професії не має. Це неправда – на той момент він був підприємцем. Не судимий, що також не відповідає дійсності: визнаний винним у шахрайстві на території Франції. Член Австрійської народної партії (яка існує досі, маючи третину місць в обох палатах парламенту нинішнього скликання). До арешту жив у Відні, на вулиці Фазангассе – це поруч із палацовим комплексом Бельведер, у британському секторі* (*після Другої світової війни Відень, як і вся Австрія, був поділений на окупаційні зони, які контролювали країни-союзники – Велика Британія, СРСР, США та Франція).

Анкета Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена. Фото з матеріалів справи

На допиті підозрюваний перерахував мови, якими добре володіє: німецька, українська, англійська, французька та італійська. Ще одну або забув назвати, або не назвав принципово – польську.

Відбиток пальця Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена. Фото з матеріалів справи

У справі є точна дата затримання Вільгельма (яке більше було схожим на викрадення) – 26 серпня 1947 року. Чоловік нібито пішов обідати з офісу своєї фірми, що знаходився поруч із квартирою – теж у британському секторі. А насправді він попрямував до найближчого вокзалу Зюдбангоф (це вже зона під контролем СРСР) – вірогідно, боявся арешту та вирішив виїхати з міста. Тут, на вокзалі, його і схопили троє радянських військових із червоними пов’язками на руках. Австрійська поліція, до якої згодом звернулися знайомі Габсбурга, розуміла, хто це зробив, але втручатися не стала. Зрештою, це був далеко не одиничний випадок – подібним чином в окупованому Відні зникли тисячі людей, і про подальшу долю багатьох із них взагалі нічого не відомо.

Навіть постійне перебування в британській зоні не гарантувало б Вільгельму-Василю безпеку. Двома місяцями раніше саме звідти радянські “товариші” в цивільному на машині викрали його друга та соратника – 30-річного українця Романа Новосада.

Роман Новосад. Фото з матеріалів справи

До України Габсбурга та Новосада везли разом, вони проходили по одній справі. Міністерство державної безпеки підозрювало їх у роботі на французьку розвідку та зв’язки з Організацією українських націоналістів. Проте за Василем Вишиваним тягнувся набагато довший “шлейф” – ворогом радянської влади він був вже давно.

 

Ерцгерцог та “розбишаки”

Та спочатку Вільгельм став другом українців. Він зростав у батьківському маєтку в польському містечку Живець у західній Галичині (у ті часи це були землі Австро-Угорщини). Батько нашого героя був патріотом Польщі* (*незалежної польської держави на початку 20 століття не існувало, але були перспективи її відродження), і в його оточенні не дуже любили українське населення імперії – зокрема як потенційних конкурентів у боротьбі за Галичину. Юний ерцгерцог був начуваний про українців як про бандитів, “розбишацьке плем’я”. У 1912 році Вільгельм, якому виповнилося 17 років, вирішив на власні очі побачити той загадковий народ. Він сідає на потяг та інкогніто їде у Ворохту, а далі мандрує гуцульськими селами, так і не знайшовши ніяких розбійників. Тоді у ньому й народилася любов до всього українського, що зберігатиметься все життя. 

Поки Вільгельм Габсбург вчився у військовій академії у Відні, почалася Перша світова війна. У 1915 року, після випуску, він іде служити на фронт та очолює роту 13-го уланського полку австро-угорської армії. Бійцями полку були переважно українці з Золочівщини. Українських солдат ерцгерцог вважав одними з найкращих у світі.

У цьому оточенні Вільгельм вчить українську мову та починає читати твори Грушевського, Франка, Шевченка та інших. Солдати його роти носили синьо-жовті стрічки та подарували командиру вишиванку, яку той став носити під одностроєм. Габсбург просить називати себе Василем, а трохи пізніше за сорочку отримує прізвисько Вишиваний. У цей період неодноразово йому доводилося захищати галицьких українців, яких місцеві адміністрації, що складалися переважно з поляків, арештовували за підозрою в нелояльності до Австро-Угорщини.  

У 1916-му Вільгельма-Василя відкликають з фронту. Досягнувши 21-річного віку він, як і будь-який Габсбург чоловічої статі, автоматично став депутатом австро-угорського парламенту. Тепер Вільгельм знайомиться з багатьма українськими політиками (а також із митрополитом Андреєм Шептицьким) та лобіює українські інтереси на високому політичному рівні. Зокрема перед новим імператором Карлом, якого знав з дитинства, і в якого на початку 1917-го побував на аудієнції.

Найбільш прийнятним шляхом вирішення українського питання Вільгельму в цей час здавалося створення автономного Великого князівства України у складі реформованої на федеративних засадах габсбурзької монархії. До цього князівства могли увійти не лише Східна Галичина (а Західна, відповідно, Польщі) з Буковиною, а й українські землі, що належали Росії, і які ще треба було відвоювати.

Частина дослідників вважає, що сам Вільгельм у майбутньому бачив себе на чолі цього князівства. Він дійсно виглядав ідеальним претендентом на цю роль: з одного боку – член правлячої династії, з іншого – знає мову і вже здобув авторитет серед українців. До речі, коли в 1916 році було створено Королівство Польське, першим кандидатом на корону вважався батько Вільгельма Штефан. На думку інших істориків, Василь Вишиваний особисто не претендував на український престол. Пізніше він сам писав про це, підкреслюючи, що погодився б очолити Україну лише тоді, коли б цього забажала більшість її мешканців.

Тим часом Російська імперія зникає, а в українців, що жили на її землях, з’являється шанс збудувати власну державу – було створено Українську народну республіку. За Берестейським мирним договором 1918 року Австро-Угорщина та Німеччина мали підтримати її в боротьбі з більшовиками, надіславши свої війська, що невдовзі і сталося. 

Василь Вишиваний очолив “Бойове утворення Ерцгерцог Вільгельм”, до якого увійшов зокрема легіон Українських січових стрільців* (*українське військове формування, створене в складі австро-угорської армії на початку Першої світової війни), і вирушив на південь України, де йшли бої з більшовиками. Загони на чолі з Вільгельмом спочатку увійшли у щойно звільнений Херсон, а потім на два місяці затрималися в Олександрівську (нині Запоріжжя). Тут ерцгерцог розгорнув бурхливу діяльність: налагоджував мости між стрільцями-галичанами та місцевими мешканцями, співпрацював з “Просвітою”, для підняття духу відвідував разом із підлеглими знакові місця козацької історії. Зблизилися бійці Василя Вишиваного і з військовими-“східняками”, зокрема бійцями Запорізького корпусу армії УНР. 

У квітні в Україні стався державний переворот – почалася епоха Гетьманату Павла Скоропадського. Гетьман, ставленик Німеччини, не подобався запорожцям та січовим стрільцям. У колах офіцерів Запорізької дивізії визрів план: влаштувати ще один переворот і поставити на чолі держави Вільгельма Габсбурга. Найактивніше цю ідею відстоював знаменитий полковник Петро Болбочан. Ерцгерцог на таку пропозицію відповів непевно й став радитися з імператором. Той добро не дав – такий розвиток подій неодмінно розсварив би Австрію з німцями.

Гетьмана непокоїло зростання популярності Вільгельма. Занепокоєння виливалося у скарги, які Скоропадський регулярно відправляв до Берліна. 

Восени 1918 року, після кількох місяців суперечок та інтриг, Вишиваного нарешті відкликають з Української держави та посилають до австрійської Буковини, де він невдовзі потрапив у госпіталь. Ерцгерцог взагалі не відрізнявся міцним здоров’ям. Найсерйознішою з його хвороб був туберкульоз.

Поки Вільгельм лежав у чернівецькій лікарні, змінилася епоха. Австро-Угорщина програла війну та розпалася, Габсбурги втратили трон. На Галичині проголосили Західноукраїнську народну республіку. Українці Буковини намагалися приєднати її до ЗУНР, однак край захопила румунська армія – Вільгельм, аби уникнути арешту, втік до Львова. Невдовзі довелося їхати і звідти – місто захопили поляки. Згодом був повалений режим Скоропадського, але на зміну Гетьманату прийшла відновлена УНР, трон Габсбургу вже ніхто не пропонував.

Приблизно півроку Вільгельм пробув у західноукраїнських монастирях, а у червні 1919-го, під час мандрівки Карпатами, був арештований румунськими військовими. Після трьох місяців полону в Румунії його відпустили – цьому посприяло керівництво Української народної республіки. Вишиваний їде до тодішньої столиці республіки, Кам’янця-Подільського, і очолює відділ закордонних зв’язків головного управління Генерального штабу Армії УНР. Але для нього була настільки неприйнятна угода з поляками (за якою Польщі відходила Галичина), що у 1920-му він іде у відставку та їде до Відня. Наступного разу Україну він побачить вже у неволі.

Формально Василь Вишиваний якийсь час лишався полковником Армії УНР і навіть отримував платню. Але невдовзі це припинилося: після його різких антипольських заяв, які надрукувала австрійська преса, уряд УНР, який теж перемістився за кордон, розриває з ним відносини. З тих самих причин його публічно зрікся батько. 

Вільгельм писав вірші українською – у цей час у Відні виходить його збірка “Минають дні”. 

В колах українських політемігрантів ще жевріла надія на те, що поразка ще не остаточна, і радянську владу вдасться здолати. У Відні Габсбург зближується з монархістами, які все ще бачили в ньому привабливу фігуру. Проте ніякого результату це зближення не принесло. 

За законами Австрійської республіки кожен із Габсбургів міг отримати громадянство та взагалі право на проживання в країні тільки в разі офіційного зречення від будь-яких претензій на правління. Вільгельм на таке зречення не пішов, тому не мав жодного громадянства та де-юре мешкав у Відні нелегально.. У 1922 році він роздобув порожній австрійський паспорт, куди вписав нове ім’я: Василь Вишиваний.

Політика на деякий час зникає з життя Василя. Він залишає Відень та оселяється в Мадриді в гостях у дядька – короля Іспанії Альфонсо ХІІІ. У 1931-му Іспанія стає республікою, і Габсбург переїжджає до Парижа. 

У Франції Вишиваний поновлює спілкування з українцями – зокрема на нього вийшли люди з нещодавно створеної Організації українських націоналістів. Двічі відбулися його зустрічі з головою ОУН Євгеном Коновальцем. За допомогою Вільгельма націоналісти спробували отримати нові джерела фінансування.

У Парижі добре знали, ким насправді є людина з паспортом на ім’я Василя Вишиваного. Його походження все ще дозволяло заводити корисні знайомства та знаходити гроші на життя. Він, зокрема, особисто знав промисловця Генрі Форда та банкіра Джона Моргана-молодшого. В Іспанії та Франції Габсбург намагався влаштувати різні комерційні оборудки, та успішного бізнесмена з нього не вийшло. У 1933 році помер батько, і брати Вільгельма, успадкувавши володіння у Живцю (броварню та земельні угіддя), погасили його борги та призначили щомісячну стипендію.   

У 1934-му Вишиваний раптово став фігурантом кримінальної справи. Його коханка, авантюристка Полетт Куйба, намагалася за допомогою фальшивого банківського чеку ошукати заможного француза, виробника алкоголю. На їхню зустріч був запрошений Габсбург – напевно для того, аби викликати довіру потенційної жертви махінації. Сам Вільгельм пізніше стверджував, що не розумів, що коїться. Арештована незабаром жінка спочатку визнала свою провину, а пізніше стала “перекидати” її на Василя Вишиваного, заявивши, що отримані нечесним шляхом гроші мали піти на повернення Габсбургів до влади (що в ті часи здавалося цілком реалістичним сценарієм). Цю версію підхопили впливові французькі ліві газети, яких дратувало саме монарше прізвище австрійця. “Вирок” преса винесла ще до суду. Вважаючи, що вердикт буде несправедливим, Вільгельм тікає до Австрії. Судді дали йому п’ять років в’язниці, а Куйба лишилася на волі.

Американський історик Тімоті Снайдер, автор книги про Вільгельма Габсбурга “Червоний князь”, вважає його невинуватим у тому злочині. Дослідник, як і деякі сучасники Вишиваного, не виключає, що це була спланована акція спецслужб (польских, чехословацьких або радянських), яка мала вдарити по репутації Габсбургів та не допустити їхньої реставрації. Цю версію підтверджує і те, що Куйба невдовзі намагалася під чужим іменем та вигаданим приводом потрапити до Австрії – ймовірно, для того, щоб про це скандал дізналися вже у Відні. До країни її не пустили.

Австрійська влада тепер стала більш прихильною до Габсбургів, ніж у 1920-х, і вже не вимагала від них зречення. Наш герой отримав громадянство справжній паспорт – вже на ім’я Вільгельма Габсбурга, а не Василя Вишиваного.

Якийсь час Вільгельм вважав себе прихильником австрійських та італійських фашистів. Але наприкінці 1930-х його симпатії переходять до німецьких нацистів, яких всі інші Габсбурги не любили (що було взаємно). Справи в Європі йшли до нової великої війни, і тільки ця війна могла дати українцям ще один шанс на побудову власної держави. Серед всіх провідних держав тільки Німеччина, як здавалося, була зацікавлена у виникненні незалежної України. 

Василь Вишиваний вітав захоплення Австрії Третім Райхом (аншлюс) та офіційно визнав свою приналежність до німецької нації. Проте коли з’ясувалося, що створити українську державу (нехай навіть маріонеткову, як Словаччина чи Хорватія) гітлерівці не дозволять, його прихильність зійшла нанівець. До того ж німці ув’язнили брата Вільгельма, поляка Альбрехта, а його самого допитували в гестапо. І за деякий час Габсбург, лишаючись у Відні, долучається до антинацистського підпілля.

 

Французи, англійці, бандерівці

Ми не знаємо точно, коли і як Вільгельм почав працювати проти гітлерівців. Снайдер припускає, що на початку 1942 року він вже був агентом однієї з західних спецслужб – ймовірно, британського Управління спеціальних операцій, яка організовувала та підтримувала рухи опору по всій Європі. 

У 1944 році Габсбург знайомиться з молодим французом на ім’я Поль Маас. В деяких протоколах його прізвище звучить трохи по-іншому – “Массе”, але, ймовірно, це взагалі був псевдонім. Німці вивезли Мааса з Франції до Відня та примусили працювати на військовому авіазаводі – робити креслення. Поль мав зв’язки чи то з англійською розвідкою, чи то з французьким рухом Опороу (а може і з тими, і з тими), і передавав кураторам копії заводських схем деталей.  

Вільгельм прийняв пропозицію Поля боротися з окупантами разом. Завдяки знайомствам з німецькими офіцерами він став цінним джерелом інформації. Від нього француз отримував дані про пересування гітлерівських військ та військову індустрію німців у Австрії. Пізніше на допитах Габсбург казатиме, що ним керувала виключно ненависть до нацизму. 

У роки війни у Вишиваного з’явився новий близький друг – українець, студент Віденської музичної академії Роман Новосад. Він жив поруч, теж знав Мааса і іноді допомагав виконувати деякі прохання француза. Якось у 1944-му Вільгельм почув від Романа, що той познайомився з українкою Лідою Тульчин, яка виявилася зв’язковою керівництва “бандерівської” фракції Організації українських націоналістів (справжнє ім’я – Ганна Прокопович).

Роман Новосад, фото з посвідчення особи, 1946

Наприкінці війни українські націоналісти розуміли, що перед обличчям радянської загрози їхній шанс на порятунок – це союз із західними країнами-переможцями. Американців, британців та французів такий союз теж міг зацікавити – їх непокоїло небачене зміцнення СРСР за результатами війни. І Вільгельм вирішив стати посередником між ОУН та тими, хто стояв за Маасом. 

За допомогою Новосада Габсбург познайомив Ліду з французом. Той погодився на співпрацю з українськими націоналістами та дав жінці перше завдання – дістати якісь німецькі документи для британського льотчика, якого збили в Австрії. Ліда все зробила. 

Від зв’язкової стало відомо, що до Відня прибув якийсь українець, що посідає важливе місце в ОУН. Вільгельм спочатку зустрівся у квартирі Новосада (яка знаходилася в одному будинку з тою, яку винаймав він сам) з цим чоловіком, який називав себе Дмитром та Володимиром, а дали звів його з Маасом. Справжнє ім’я “Дмитра-Володимира” – Мирослав Прокоп, він був одним із керівників ОУН та Української головної визвольної ради.

Мааса в 1945-му арештував Абвер, але він, попри тортури, нікого не видав. Невдовзі до Відня увійшла Червона Армія, і Поль опинився на волі. Щоправда, невдовзі його затримала радянська контррозвідка, але невдовзі відпустила. Поль Маас поїхав до рідної Франції. 

Ліда теж залишила Відень та опинилася в таборі переміщених осіб у Баварії, яку займали американські війська. А от Вільгельм та Роман лишилися, хоча неабияк ризикували потрапити до рук контррозвідки СРСР. Але невдовзі місто поділили на окупаційні зони, і їхній будинок опинився у британській. Вони раділи – можна було почуватися у відносній безпеці.

Під час війни Габсбург отримав від Райху велику грошову компенсацію за конфісковане нацистами родинне майно в Живці, і тепер на ці кошти заснував три невеликі фірми з виробництва фарб, лаків та штучних смол. А ще вступив до правоцентристської Австрійської народної партії, яка виграла перші вибори в оновленій Австрії та сформувала уряд. У справі є також посвідчення члена якоїсь Австрійської антифашистської організації на ім’я Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена (явно післявоєнних років), але що це за структура та звідки у нього був такий документ, незрозуміло.

Посвідчення члена Австрійської антифашистської організації на ім’я Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена. Фото з матеріалів справи

Маас якось познайомив Вільгельма зі своїм колегою Жаком Брієром. А той, у свою чергу, в 1946 році вивів на Габсбурга французького офіцера Жана Пелісьє (або Пеліссі). Останній повідомив, що має завдання від влади Франції – поновити контакт з українськими націоналістами, що продовжували боротися з радянським режимом. Протистояння між вчорашніми союзниками, Заходом та СРСР, ставало все більш очевидним, і згодом переросло в те, що ми називаємо Холодною війною. Французи обіцяли допомогу – літаками закидувати на радянську територію агітаційні матеріали та десанти українських бійців, які приєднаються до УПА. При цьому спочатку вони висловили бажання поговорити особисто зі Степаном Бандерою, але, оскільки це було занадто складно, погодилися на зустріч з кимось із його оточення.

Вислухавши Пелісьє, Вільгельм у першу чергу згадав про Ліду – але та була десь у таборах, зв’язок із нею втратився. Тоді Габсбург та француз вирішили відправити Новосада на її пошуки. Хоч це й було небезпечно, той погодився. Від Пелісьє він отримав перепустку до французької окупаційної зони на заході Австрії. У документі вказувалося, що Роман їде в Інсбрук диригувати на концерті. 

Новосад впорався – не лише дістався Мюнхена, не привернувши увагу радянських військових, а й знайшов Ліду-Ганну в таборі. У результаті за деякий час в готелі в передмісті Інсбрука на два дні зустрілися Пелісьє, відомий ОУНівець Микола Лебідь, Роман, Ліда та Брієр. Безпосередньо переговори вели перші двоє. Новосад не знав, які конкретно домовленості були досягнуті, однак почув від французів, що вони задоволені.  

Микола Лебедь. Фото з матеріалів справи

Приблизно тоді ж за допомоги Вільгельма французька розвідка завербувала українця Василя Качоровського. У березні 1947-го у квартирі в американській зоні Відня він занадто гучно святкував день свого народження. Роздратовані сусіди викликали поліцію. Австрійські правоохоронці передали затриманого радянським військовим (або чекістам). Управління контррозвідки МГБ по Центральній групі військ, яке базувалося в Австрії, вже цікавилося Качоровським та кількома місяцями раніше намагалося затримати його, але кремезний чоловік тоді відбився і втік. 

Після допитів у МГБ знали, хто такі і чим займаються Роман Новосад і Василь Вишиваний (останній, очевидно, потрапляв у поле зору спецслужб СРСР не вперше). І після кількох місяців “полювання” затримали спочатку першого, потім другого. Фактично Новосада схопили 14 червня, а Габсбурга 26 серпня. У більшості документів фігурують дати не затримання, а арешу, коли їм вже обрали запобіжні заходи – 26 червня та 22 вересня відповідно. У деяких публікаціях плутають ці дати, стверджуючи, що Вільгельма затримали у вересні.

Снайдер пише, що Качоровського невдовзі стратили, хоча незрозуміло, з якого джерела ця інформація.

 

З Відня до Києва

Тримали Новосада та Вишиваного в тюрмі МГБ у Бадені неподалік Відня, допитували тут же. Проти них порушили кримінальну справу (одну на двох), яка сьогодні і зберігається в київському архіві.

Роман пізніше згадував: “…ставлення до Вільгельма Габсбурга, як для чекістів, було досить коректне” – із цього можна зробити припущення, що його не катували (про ставлення до себе самого Новосад нічого не писав). Ерцгерцогу дали власну миску для їжі, тоді як інші арештанти тієї тюрми мали по одній на двох. 

У Вільгельма були хворі серце та легені – і, звичайно, жодної потреби нормально лікуватися. Те, як на стан нашого героя вплинуло тримання під вартою, стає зрозумілим, якщо порівняти його віденські (до арешту) та тюремні фотографії.

Вільгельм Габсбург до арешту. Фото: з матеріалів справи

Вільгельм Габсбург-Лотрінген у в’язниці. Фото: з матеріалів справи

Перший зафіксований протоколом допит Романа відбувся за 5 днів після його арешту, Вільгельма – за 9.

Допитували їх кілька офіцерів МГБ, але найчастіше – капітан (з серпня 1947 року майор) Гончарук. Іноді слідчі дії починалися о 22-й годині – тобто відбувалися вночі.

Василь Вишиваний на питання про бажану мову показів відповів, що “може давати українською”. Однак протоколи все одно писалися російською. Кілька ранніх протоколів завершуються фразою “Протокол записан с моих слов верно, мне прочитан на понятном русском языке”, але пізніше замість “на русском” стали писати “на украинском”. Новосад заявив, що може свідчити російською або українською, і слідчі обрали перший варіант.

У перших двох протоколах Габсбург розписувався на німецькому та вказував при цьому повне ім’я.

Підпис Вільгельма Габсбурга на німецькому. Фото з матеріалів справи

А починаючи з третього, коли допитувати почав Гончарук – кирилицею і тільки з прізвищем.

Підпис Габсбурга кирилицею. Фото з матеріалів справи

Слідчих неабияк цікавили далеке минуле Вільгельма та його особисті контакти з діячами Перших визвольних змагань – Петром Болбочаном, Симоном Петлюрою, Павлом Скоропадським. Але найбільше уваги приділялося співпраці з Маасом, Пелісьє та Лідою Тульчин. 

Вишиваний на перших допитах намагався применшити свою роль в Українській революції – наприклад, стверджував, що за Директорії в Кам’янці-Подільському в 1919-му був лише перекладачем (нагадаємо, насправді він керував відділом закордонних зв’язків головного управління Генерального штабу Армії УНР). Слідчий прямо сказав, що не вірить. Так само в ранніх протоколах Габсбург говорить, ніби зустріч під Інсбруком була присвячена не налагодженню контактів французів з ОУН, а долі українців із таборів переміщених осіб. Але з часом визнав все те, про що вже встиг розповісти Роман.

Хоча підозрювані щоразу ставили свої підписи під фразою “з моїх слів записано вірно”, деякі відповіді у протоколах явно формулювали самі слідчі. “Мое пребывание на Украине являлось следствием захватнической политики австро-венгерских империалистических и правящих кругов” – навряд чи Габсбург говорив такими радянськими пропагандистськими штампами. Така особливість є характерною для багатьох протоколів сталінських часів.

У листопаді чекісти Центральної групи військ вирішили передати справу та арештантів українським колегам, і перед Новим роком їх перевезли до Києва. Допити поновилися вже у січні, після свят. 

Київські слідчі не починали все з початку, а одразу перейшли до теми, яка, здається, цікавила їх найбільше – англійців. Чекісти наполягали, що під час війни Роман з Вільгельмом через Мааса свідомо працювали саме на спецслужби Великої Бритації, а не на розвідку французького Опору. Габсбург спочатку опирався і переконував: про британські зв’язки Поля почув від Новосада вже тоді, коли Маас повернувся у Францію. Але врешті решт зізнався (або “зізнався”), що знав про роботу Мааса на англійську розвідку Secret Intelligence Service (SIS, вона ж MI6) від нього самого і був не проти допомагати в цій справі.

У Києві допити вів здебільшого капітан Лімарченко. Слідство тривало до травня 1948 року. Згодом фігурантів перевели із Внутрішньої тюрми МГБ до Тюрми МВС №1 – вона ж Лук’янівська.

Окрім свідчень Габсбурга, Новосада та Качоровського до справи у якості доказів підшили покази кількох інших арештованих націоналістів (один із них, наприклад, чув про контакти Василя Вишиваного з ОУН) та виписку з виданої у Львові в 1935 році книжки “Українські січові стрільці” зі згадкою про перебування Вільгельма на півдні України в 1918 році.

 

До етапу не дожив

У обвинувальному висновку Вільгельму Габсбургу-Лотрінгену інкримінували наступне:

  • Під час Першої світової війни “здійснював загарбницькі плани австро-угорських правлячих кіл та готувався стати гетьманом України”;
  • Воював з Червоною армією (в документі вказано назву назву, актуальну на момент процесу – Радянською армією) у 1918 році;
  • Служив у Петлюри;
  • Розгорнув націоналістичну діяльність в еміграції;
  • У 1944 році був завербований англійською розвідкою та виконував її завдання. Це дивний пункт – адже в обвинувальному висновку нічого не сказано про роль Габсбурга у налагодженні контактів Мааса з ОУН – лише про боротьбу з німцями. Тобто фактично одним зі “злочинів” Василя Вишиваного визнали боротьбу проти нацистів із “неправильним” союзником.
  • З 1945 року був агентом французької розвідки, вербував агентів, організовував переговори з ОУН та Австрійською народною партією.

Обвинувальний висновок Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

 

Обвинувальний висновок Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

 

Обвинувальний висновок Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

 

Обвинувальний висновок Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

 

Обвинувальний висновок Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

 

Обвинувальний висновок Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

“Совєтське законодавство було ретроактивним та позатериоріальним, воно сягало через десятиліття до часу перед заснуванням Совєтського Союзу і через простір до земель, над якими Москва ніколи не мала суверенітету”, – слушно зауважує з приводу звинувачень Тімоті Снайдер.

У Новосада список вийшов меншим: приналежність до націоналістичної організації “Січ” (у дійсності це товариство українських студентів у Відні, засноване ще у 1868 році), зв’язки з Габсбургом та ОУН, робота на англійську та французьку розвідки.

В обвинувальному висновку вказано статті одразу двох кримінальних кодексів: на КК РСФСР спиралися чекісти у Відні, на КК УРСР – в Києві. Роману “шили” шпигунство та участь у контрреволюційній організації, Вільгельму – те ж саме плюс “збройне повстання або вторгнення в контрреволюційних цілях на радянську територію”. Це все були різні пункти однієї і тієї ж “контрреволюційної” статті. В українському кодексі це була стаття 54, у російському – стаття 58.

Як і в більшості “контрреволюційних” справ того часу, долю Габсбурга та Новосада мав вирішити не суд, а Особлива нарада при МГБ СРСР. Це був позасудовий орган, що виносив рішення в режимі “конвеєру” – без самих фігурантів, свідків, адвоката. Фактично рішення прийняв Лімарченко, який підписував обвинувальний висновок: він просив Особливу нараду дати обом по 25 років таборів. На той момент це було максимальне покарання – роком раніше радянська влада на деякий час скасувала смертну кару. Тоді ж Лімарченко видав постанову, згідно якої Роман та Василь мали сидіти в особливому таборі МВС. Такі табори в системі ГУГАГу з’явилися кількома місяцями раніше, до них замість каторги (яку водночас скасували) відправляли політв’язнів. 

Особлива нарада, яка засідала в липні 1948-го, зробила так, як просило слідство – обидва отримали по 25 років ув’язнення.

Вирок Роману Новосаду. Фото з матеріалів справи

 

Вирок Роману Новосаду. Фото з матеріалів справи

При цьому Роман мав відбувати покарання в у таборі, а Вільгельм – у тюрмі, що значно важче. 12 серпня чекісти у Москві вирішили, де саме він сидітиме – у сумнозвісному Володимирському централі (ця тюрма якраз мала статус особливої). 

Відправка Вільгельма Габсбурга до Володимирського Централу. Фото з матеріалів справи

Якби героям цієї статті судилося відбути весь термін, на волю вони б вийшли у 1972 році. Новосаду б виповнилося 55 років, Вишиваному – 77.

Але Вільгельму навіть не встигли офіційно оголосити рішення Особливої наради. 1 липня з 17-ї камери Лук’янівської тюрми його доставили до тюремної лікарні. Арештант скаржився на слабкість, запаморочення, кашель та біль у грудях і серці. Лікарі виявили двосторонній кавернозний туберкульоз легенів у відкритій формі. О 23-й годині 18 серпня 1948 року, пробувши в лікарні півтора місяця, Вільгельм Габсбург помер від туберкульозу.

 Акт про смерть Вільгельма Габсбурга. Фото з матеріалів справи

 

Рішення Особливої наради Вільгельму Габсбургу не повідомили через смерть. Фото з матеріалів справи

Де поховали Василя Вишиваного, документи не повідомляють. Є припущення, що безіменна могила знаходиться на подвір’ї тюрми або на Лук’янівському кладовищі. 

Австрія відправляла до СРСР запити стосовно долі свого громадянина. У відповідь прийшла лише довідка про вирок – смерть в’язня приховували. Віднем навіть ширилися чутки, ніби Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена бачили в Союзі живим. У 1952 році влада Австрійської республіки вирішили: паспорт у 1930-х йому видали неправомірно (адже він не відмовився від прав на трон) та анулювала його громадянство.

“Фіделіс”

Романа Новосада відправили спочатку у Норильський, а потім у Озерний табір (Озерлаг) в Сибіру, де він працював на будівництві Братської ГЕС.

Тюремное фото Романа Новосада. Фото из материалов дела

Якщо рахувати з моменту викрадення у Відні, в неволі він пробув трохи більше дев’яти років. У 1956 році радянський лідер Микита Хрущов публічно засудив свого попередника Йосипа Сталіна за створення культу особи та репресії, і невдовзі у таборах з’явилися комісії з пересмотру політичних справ. Саме така комісія Озерлагу в липні того року вирішила звільнити Новосада, як “безпідставно засудженого”.

Виписка рішення комісії з перегляду політичних справ. Фото з матеріалів справи

У виписці з протоколу, яка є у справі, не пояснюється, чому саме засудження Романа вважають безпідставним. Рішення комісії здається дещо дивним. Попри те, що деякі пункти обвинувачення дійсно були “притягнуті за вуха”, в цілому справа Габсбурга-Новосада не виглядає сфабрикованою. Пізніше Роман у спогадах підтверджував контакти з ОУН та розвідниками – а це з точки зору СРСР було злочином як за Сталіна, так і за Хрущова.

Відповідь може критися у раніше невідомому фактів з біографії Новосада, про який у 2018 році повідомив запорізький історик Юрій Щур. У архіві Служби безпеки України він знайшов відомості про те, що у 1956-му, незадовго до звільнення, Роман був завербований Комітетом держбезпеки та отримав агентурний псевдонім “Фіделіс” (“Вірний” у перекладі з латини). Напрошується висновок: згода на співпрацю зі спецслужбою була умовою звільнення. Напевно в’язню обіцяли, що у разі відмови він сидітиме всі 16 років, які лишилися.

Після звільнення Новосад оселився в Братську. Щур цитує характеристику, яку пізніше дало “Фіделісу” місцеве управління КГБ: “…більше схильний до участі у чисто контррозвідувальних заходах, а до перевірки антисовєтських елементів всередині країни відноситься пасивно, оцінюючи їх як такі, що не несуть загрози для Совєтської держави”.

Наступного року агент отримав перше серйозне завдання: його підставили до двох австрійських гостей московського Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, яких підозрювали у шпигунстві. Очевидно, саме австрійців колишньому мешканцю Відня доручили невипаково.

У 1962 році Новосад переїжджає до Запоріжжя, де влаштовується працювати за фахом – у музичне училище. 

“Я переглядав повідомлення про ситуацію в регіоні, які Запорізьке управління КГБ відправляло до Києва, і саме серед них натрапив на згадку про Новосада. І зрозумів, що раніше вже чув це прізвище”, – розповів дослідник “Ґратам”.

Згодом від агента “Гомера” запорізькі чекісти дізналися, що Роман дозволяє собі антирадянські висловлювання та спілкується з націоналістами, зокрема з одним із колишніх керівників підпілля ОУН(р) Петром Дужим, який теж жив у Запоріжжі. 

У КГБ вирішили, що колишній в’язень знову взявся за старе. Запорізьке управління хотіло перевербувати його та використовувати в роботі проти націоналістів за кордоном. Але чи вийшло щось із того, незрозуміло – у тих документах, які знайшов Щур, про це нічого немає.

Коли перебудова принесла нову хвилю переглядів справ жертв репресій, військова прокуратура повністю реабілітувала і Габсбурга, і Новосада. Це був 1989 рік, Роман тоді жив у Сімферополі. 

Довідка про реабілітацію Романа Новосада. Фото з матеріалів справи

Саме Новосад став автором першої публікації про Василя Вишиваного у незалежній Україні – в 1992 році його спогади надрукував журнал “Україна”. До того ім’я ерцгерцога було забуте.

В середині 1990-х років Роман брав участь у діяльності кримських патріотичних організацій, іноді його бачили на заходах у Києві. Подальша доля другого героя цієї статті невідома.

Розсекречену справу Габсбурга та Новосада у 1994 році передали з архіву СБУ до Центрального державного архіву громадських об’єднань України. У 2005 році особисті документи та фотографії Василя Вишиваного, які зберігалися у справі, через німецького посла передали його племіннику, громадянину ФРН Лео Габсбургу-Лотрінгену. У справі лишилися копії тих паперів. 

Під час написання статті були використані архівна слідча справа Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена та Романа Новосада, опубліковані спогади обох героїв, книжки “Червоний Князь” Тімоті Снайдера і “Український патріот із династії Габсбургів” Юрія Терещенка та Тетяни Осташко, стаття Юрія Щура “Справи запорізького УКГБ 1964 року: Роман Новосад – товариш Василя Вишиваного, агент КГБ”.

57880 випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації
57880

випадків перевищення швидкості зафіксовано в Києві за першу добу роботи камер автофіксації

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги «Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

«Скільки пасажирів побито, скільки провідників порізано»

Начальник поїзда про кишенькових злодіїв, дебоширів і повернення поліції в потяги

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів