«Дивляться на обличчя і кажуть: у поїзд ви не проходите». Як роми втікають на Закарпаття від війни і страждають від дискримінації

Діти переселенців у ромському поселенні Іванівка, 2 червня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати
Діти переселенців у ромському поселенні Іванівка, 2 червня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

На Закарпатті живе третина українських ромів –  близько 100 тисяч Такі дані «Ґратам» озвучив начальник Управління національностей і релігій Закарпатської обладміністрації Олександр Лях. За останнім переписом населення, який проводився ще 2001 року, на Закарпатті живе 14 тисяч ромів. Але за даними влади та ромських організацій, їх у кілька разів більше, оскільки під час перепису роми вказували себе як українців чи угорців. . Від початку російського вторгнення сюди, в одну з найбезпечніших областей, тікають сотні ромських сімей із зони бойових дій. На відміну від інших переселенців, вони рідко звертаються за безкоштовним житлом до держави, і, зазвичай, селяться в ромських громадах, домовляючись зі знайомими. Закарпатські роми відчиняють їм двері, хоч і самі здебільшого живуть небагато. Дорогою ромські переселенці часто стикаються з дискримінацією — волонтери відмовляються їх годувати, а провідники не пускають в евакуаційні поїзди.

«Ґрати» побували у ромських поселеннях на Закарпатті та розповідають, як переселенці там обживаються і, попри стереотип щодо кочового народу, мріють повернутися додому.

 

Мир, а не бутерброди

До війни мешканець Донецької області Володимир Бурлуцький займався торгівлею і накопичив на будинок у рідному Мирнограді . Наприкінці лютого він переїхав у нове житло з дружиною та трьома дітьми, але сім’я встигла прожити там лише три дні.

«У Донецьку — із 2014 року війна, а в нас у Димитрові, неподалік Донецька, був мир, нормально все було. А зараз, як почалася війна, магазини закрили, вже нічого не продавали і сказали, що війна до нас дійде, — згадує Володимир, брюнет середніх років із густою бородою. — У мене діти почали плакати: «Ми що, тату, помремо?». Я говорю: «Ні, ми не помремо! Ми поїдемо».

Бурлуцькі швидко зібрали речі і вирішили втекти на захід країни.

Володимир — із багатодітної ромської родини. У поїздку він вирушив разом із родичами: мамою, сестрою та двома братами, у кожного з яких також по п’ять-шість дітей. Спочатку дісталися електричкою до Дніпра, а звідти — евакуаційним поїздом до Львова.

«Потяг був забитий, навіть дихати не було чим. Хтось стояв, хтось на підлозі. Але, дякувати Богу, ми доїхали. Приїхали до Львова, там нам допомагали, годували. Два дні ми були на вокзалі — дуже важко, сісти ніде було», — згадує Володимир.

Сім’я Володимира не знайшла, де облаштуватися у Львові, і вирушила на Закарпаття. Вони знали, що там живе багато ромів, і розраховували на їхню допомогу.

На вокзалі в обласному центрі — Ужгороді — у нього виник конфлікт. Волонтер, який роздавав їжу переселенцям, прогнав його сина. Володимир обурився, і волонтер почав провокувати його на бійку.

«Каже: «Йдемо вийдемо!». Кажу: «Йдемо, мені байдуже, я не боюся тебе!». Хотів уже з ним битися, бо він нахабно вчинив. Там написано: безкоштовна їжа. Мій син Імануїл до нього підходив, а він сказав: іди звідси!» — злиться Володимир.

Переселенець Володимир Бурлуцький і його син Імануїл. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Так, погано ставляться, ще й морду лізуть бити, — приєднується до розмови його дружина. — Нам їхні бутерброди сто років не потрібні. Головне, щоб мир був, а не бутерброди, щоб були! Діти підбігають, а їм не дають, як до собак звертаються! Тільки психіку дітям ламають! Як дикуни, ще гірші за дикунів!».

За їхніми словами, волонтера і Володимира розбороняла поліція, до бійки справа не дійшла.

Згадуючи те, що трапилося, Бурлуцький наголошує: це все ж таки одиничний випадок, не всі волонтери ставилися до них погано, багато хто допомагав і піклувався. Так само й роми: більшість — порядні люди, але є й ті, хто краде і соромить їхній народ, вважає чоловік.

«Молоді пацани вкрали телефон на вокзалі, і поліція почала всіх ромів допитувати. Через двох хлопців почали весь табір [карати]. А мені це не треба. Я можу дозволити собі купити: і своїй дитині, і ще допомогти комусь. А через таких людей ми страждаємо», — скаржиться Володимир.

Ми розмовляємо з ним у будівлі «Церкви Живого Бога» — ромської протестантської організації у передгірному селищі Середнє в Ужгородському районі. Сім’я Володимира приїхала сюди з ужгородського вокзалу і мешкає тут уже три місяці.

Переселенки розбирають гуманітарну допомогу в ромському поселенні Іванівка на Закарпатті, 2 червня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Просторою залою церкви бігає галаслива юрба дітей. Жінки у яскравих сукнях перебирають одяг у коробках із гуманітарною допомогою. Загалом тут мешкає близько 50 переселенців, переважно з Донбасу. У кутку — купка матраців. Увечері постояльці розкладають їх на підлозі і сплять. Володимир каже, що для нього не проблема так жити.

«Багато — звикли. У кожного по сім-вісім дітей. Коли росли, багато людей було», — пояснює Бурлуцький.

Володимир розраховував відправити дружину з дітьми за кордон, але не вдалося — дружина, як і багато ромів, не має паспорта. Нині сім’я намагається оформити документи.

 

Пастор Дучу

Бурлуцькі невипадково оселилися саме у церкві. У кожному ромському поселенні церков зазвичай кілька. Це не лише місця для релігійних обрядів. Церкви займаються благодійністю, освітою, допомагають ромам вирішувати побутові проблеми. Пастори, як правило, одні з найактивніших і найавторитетніших людей у ​​ромській громаді.

Сам Володимир на запитання, як його сім’я опинилася у Середньому, відповідає: «Бог знайшов нас тут через пастора Дучу».

Пастор Дучу Адам (в центрі) із сім‘єю. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Дучу — молодий настоятель «Церкви живого Бога» організатор притулку для ромських переселенців. За паспортом він — Віталій Адам. У ромів часто два імені: одне — для своїх, інше для «гаджо» — представників інших народів.

«Ви можете називати мене Дучу, мені буде приємно. Віталіком мене мало хто знає, а як Дучу — все Закарпаття. Всі знають: це той, хто співає», — представляється нам пастор, великий веселий бородач.

На шиї у нього висить великий хрест, з-під рукава виглядає вицвіле татуювання. До служби в церкві Дучу займався музикою — співав на весіллях, грав на гітарі, клавішних та акордеоні. Пастору лише 36, але в нього вже вісім дітей. Старшій дочці — 20.

У Середньому Дучу живе змалку. Ромське поселення Іванівка стоїть окремо від села. Тут одна дорога, по обидва боки якої під лісистими пагорбами розкидані акуратні будинки.

«Саме тут у нас взагалі немає проблем із українцями. Вони нас поважають, ми їх поважаємо. Тут ті, з ким ми виросли. Нас не судять: ром ти, не ром», — розповідає Дучу дзвінким голосом.

На в’їзді в Іванівку височіють два багаті особняки — барона та його сина.

«Барон — це як голова сільради, всі питання через нього вирішуємо. Барон у нас взагалі даний Богом! — Дучу, як і всі мешканці Іванівки, відгукуються про свого лідера шанобливо.

Допомагати переселенцям пастор почав із перших днів війни. За його словами, тоді на ужгородському вокзалі збиралися десятки ромів, яким не було, куди йти.

«Прийшли люди на вокзал. День живе, два, три. Вони (влада — Ґ) що взагалі сліпі? Українців беруть — із Києва, Харкова, розкидають по хороших місцях. А циган — ні, цигани всі на вокзалі були», — обурюється Дучу.

Депутат ужгородської міськради Мирослав Горват. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Тоді лідер закарпатських ромів, депутат Ужгородської міськради Мирослав Горват обдзвонив усіх ромських пасторів, і вони забрали людей у свої поселення. Як розповів Горват, притулок на Закарпатті, за його підрахунками, знайшли від трьох до п’яти тисяч ромів.

Одна з мешканок табору пастора Дучу — 39-річна Рая Білоус із Маріуполя. Вона жила там, на лівому березі, з п’ятьма дітьми та онуками.

«Приватний дім, слава Богу. На базарі торгували товаром, як годиться, як усі люди — торгують і продають. Бог допомагав», — так жінка описує своє життя до 24 лютого.

Коли війська Росії та «ДНР» оточили і почали обстрілювати місто, Рая зі сім’єю сховалась у підвалі. Через постійні бомбардування вони більше місяця не виходили назовні.

«Крупу сиру їли, дітей так годували. Не встигали готувати. Тільки вийдемо — бах, бах! Одразу у підвал тікали. Онуки мало не повмирали з голоду», — зітхає Рая.

Одна з її дочок, 19-річна Крістіна, жила окремо з двома дітьми і чоловіком. Рая не знала, що з ними — у Маріуполі не було ні світла, ні мобільного зв’язку.

«Російський зять у мене був», — розповідає жінка, показуючи сімейне фото з телефону.

Переселенка з Маріуполя Раїса Білоус. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

11 квітня вона вийшла на вулицю зварити картоплю і дізналася від сусідів, що військові відкрили коридор для евакуації місцевих мешканців. Сім’я Раї швидко зібрала речі і виїхала на автобусі до Запоріжжя. Там вона дізналася від сусідки доньки, що Крістіни більше немає в живих.

«10 березня у неї закінчилася вода. У нас там є криничка, і вони поїхали набирати воду. В сім годин ранку. Снаряд прямо в машину потрапив, і вона розірвалася… Нема тепер доньки. Цілком голови відірвало і зятю, і доньці», — каже Рая.

Діти її дочки — дворічний Давид і однорічна Рима — залишилися живими. Родичка зятя вивезла їх у Польщу. Рая скаржиться, що та не відповідає на її дзвінки і нічого не повідомляє про долю онуків. Разом із пастором Дучу вона подала заяву до поліції, але там, за її словами, нічим не допомогли «Ґрати» направили запит до Закарпатського облуправління поліції щодо заяви Раїси Білоус. На момент виходу статті відповіді не було .

 

Радванка

Рано-вранці 24 лютого пастор баптистської церкви «Авен Езер» Януш прокинувся від телефонного дзвінка у себе вдома в Ужгороді. Дзвонив знайомий з Херсонської області. Він повідомив, що туди вторглися російські війська.

«Мені сказали: пастор Януш, ми виїжджаємо до вас. Чи приймете ви нас? Я говорю: наші серця великі, не має значення, скільки вас. Ми всіх вас приймемо», — каже пастор хрипким голосом.

Януш згадує, як поклав трубку, підвівся з ліжка і розплакався.

«Не те, щоб це було для мене несподіванкою, я знав. Я став навколішки і почав молитися, — розповідає він. — Помолився. А потім пішов наплив: Харків, Миколаїв, з Маріуполя до нас їхали, з Одеси».

Януш, він же Іван Балог — не лише пастор, а й соцпрацівник Департаменту соцзахисту населення мерії Ужгорода. Він один із найвідоміших і найшанованіших людей на Радванці — найбільшому ромському поселенні Ужгорода.

Пастор Іван Балог. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

На п’яти вулицях тут мешкає близько трьох тисяч ромів. Частину Радванки займають трущоби. Уздовж залізниці тісняться самоскиди, що похилилися, дороги розбиті і неасфальтовані, навколо сміття.

Але є на Радванці і впорядкована частина з більш охайними будинками. В одному з таких мешкає Балог. Всередині людно і тісно, ​​на стінах — портрети Януша, його дружини і численних родичів. У Балога —десять дітей і 40 онуків.

«Я все зіставляю зі своїм життям — якби я був переселенцем, а мене не прийняли, не дали притулок, як би мені тяжко було», — міркує Януш, виблискуючи золотими зубами.

За його підрахунками, за час війни мешканці Радванки прийняли близько 250 сімей переселенців — у церквах і власних будинках. Частину людей поселили у двох школах, де навчаються переважно роми. Балог допомагає приїжджим стати на облік, щоб ті могли отримати грошову допомогу. Тричі на тиждень його церква безкоштовно годує дітей.

Пастор скаржиться, що не всі приїжджі добре поводяться. Деякі випивають і влаштовують бійки. Днями він зібрав переселенців і пригрозив, що за таку поведінку з Радванки виселятимуть.

«Моє серце плаче, бо мої двоюрідні брати воюють. Я як капелан неодноразово був у таких точках. А вони так поводяться, ніби у них не війна, а гулянка, — сердиться Балог. — Ми попередили: якщо так буде ще раз, я як пастор візьму їх — і на вокзал. А з вокзалу можуть їхати, кудись хочуть. Тому що їх уже ніхто не прийме. Якщо ми, роми, відмовимося від [представників] своєї нації, які неслухняні, їх ніхто не прийме».

На події в країні пастор дивиться з надією та оптимізмом, він переконаний, що війна закінчиться перемогою України. Пояснює це по-богословськи.

«Путін, як нам уже відомо, — це антихрист. Людина, яка діятиме проти народу навіть більше, ніж Гітлер. Ми вже це знаємо, було пророцтво, — переконаний Януш. — Я вірю, що буде мир, буде перемога, і Бог благословить. Хоча Росія, може, й у 20 разів більша. Але якщо Бог за нас, то хто проти нас? Ніхто».

У ромському мікрорайоні Радванка в Ужгороді, 1 червня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

По сусідству з Янушем — будинок його тітки, яка поїхала в Угорщину на заробітки. Порожню будівлю тимчасово займає сім’я іншого ромського пастора Дантеса Ковача, що втекла від війни. До 2014 року вони мешкали у Слов’янську. Коли там розпочалася війна, перебралися у Валки Харківської області.

У лютому війна дійшла туди. Сім’я пастора злякалася вибухів і тікала в паніці. Дев’ятеро людей набилися у старенький «Форд Скорпіо» і вирушили на Закарпаття. Через пробки вони добиралися до Ужгорода 12 днів, спали прямо в машині біля заправок.

На Закарпатті вони кілька місяців жили у готелі, а тепер їх прихистили роми на Радванці. Сім’я вдячна за допомогу, але зізнається, що їм важко у таборі. У їхньому будинку — дві кімнати: в одній оселилися Дантес із дружиною, а в другій тулиться його дочка Суардеса із шістьма дітьми.

«Тут не холодно, але я задихаюсь від вогкості, — бідкається Суардеса, показуючи на пляму чорної цвілі на стелі. — Бачите, у дітей руки всі покусані. Клопи».

До війни Суардеса працювала прибиральницею. Дітей вона виховує сама. Чоловіка мобілізували у Слов’янську ще шість років тому, там він і загинув. Сім’я не отримала грошової допомоги — Суардеса не була в офіційному шлюбі з чоловіком, всі діти записані на неї.

Переселенка Суардеса Ковач. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

Нині вона оформляє соцвиплату як переселенка собі та дітям. Поки що на Харківщину повертатися небезпечно, і родина Суардеси хоче зняти будинок десь під Ужгородом.

«Шукаємо, але поки що немає. Куди цигани пускають — це аварійні будинки. Самі розумієте. Квартиру не хочу, куди з дітьми у квартиру? Потрібно приватний. Наші всі, хто шукають, не можуть знайти, тільки ті, куди цигани пускають», — зітхає жінка.

 

Ізоляція продовжується

В іншому будинку на Радванці навколо столу розсаджуються хлопці і дівчата — молодь із ромської «Церкви Святої Трійці» готується до вечірньої служби. Донедавна вони жили у Харкові, де організували проект із збереження та популяризації ромської культури. Один із присутніх — 19-річний Родіон. Поруч гладить кошеня його наречена Ельвіра, студентка Харківського економіко-правового університету.

Родіон має велику сім’ю — у його батьків семеро дітей, п’ятеро з яких — прийомні. Він працював із 13 років, продавши сільгосптехніку. У Харкові тренував молодіжну ромську футбольну команду.

Переселенці з Харкова в ромському мікрорайоні Радванка в Ужгороді, 1 червня 2022 року. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

На п’ятий день війни його сім’я втомилася від бомбардувань і вирішила втекти в Ужгород. На залізничному вокзалі було чути, як неподалік падають ракети, перони були заповнені людьми. Сім’я намагалася пробратися до евакуаційного поїзда, але провідники відмовилися їх пускати. Родіон упевнений: причина була в тому, що вони — роми.

«З нами було ще дві дівчинки української національності, вони з нами до церкви ходили. Вони залишилися самі, і ми вирішили взяти їх із собою. Ми всі стоїмо, просимося до поїзда. Їх пропускають. Дивляться на наші обличчя — одразу видно, що ми роми. І кажуть: ви не проходите. І пропускають інших людей», — згадує Родіон.

У поїзд його сім’я таки пробралася. Родіон пояснює це дивом.

«Ми взялися за руки, почали молитися. І перед нами відчинилися ті двері, які апріорі не відкриваються. Просто взяли і відкрилися, самі по собі. Провідник стояв біля інших дверей, а ці відчинилися самі, і ми зайшли», — стверджує юнак.

За його словами, в Ужгороді його родина також стикалася з дискримінацією. Вони зверталися до місцевого волонтерського центру за їжею та засобами гігієни, але їм відмовили. За словами Родіона, волонтери послалися на те, що вони вже отримували гуманітарну допомогу, хоч це не так. Харків’янин упевнений, що насправді до них вкотре поставилися з упередженням.

Обласна влада Закарпаття визнає, що дискримінація існує і засуджують її. Але заявляють, що реагувати на такі випадки можуть тільки, якщо роми писатимуть скарги.

Начальник управління національностей і релігій Закарпатської обладміністркції Олександр Лях. Фото: Ганна Соколова, Ґрати

«Якщо є таке порушення, то це, на хвилиночку, — кримінальний злочин. Якби були відповідні заяви, то, відповідно, правоохоронці мали б на них реагувати… Можливо, і ми могли б вплинути, але на рівні чуток влада не працює», — каже «Ґратам» начальник управління національностей і  релігій Закарпатської обладміністрації Олександр Лях.

Він додав, що хоч проблема дискримінації існує, на Закарпатті найменший рівень нетерпимості до ромів. Лях вважає, що тому в область їде стільки ромських переселенців.

«Ми звикли тут жити так, що на будь-якій вулиці, у кожній хаті люди різних національностей. Ми говоримо двома-трьома мовами. Я сам говорю, якщо російську не вважати за мову, трьома мовами без проблем. Єдине — по-ромському не говорю. Але кілька слів уже знаю, відколи на цій посаді», — посміхається Лях.

Лідер ужгородських ромів Мирослав Горват погоджується, що в інших областях ситуація з дискримінацією справді гірша. За його словами, центри реєстрації переселенців у Львові відмовлялися селити ромів і відправляли їх на Закарпаття.

«Я був, звісно, ​​здивований. Мені неприємно таке чути. Роми зазнають дискримінації. Відчутно, що ця ізоляція продовжується: ромів — до ромів. [Вважається, що] нехай вони будуть між собою», — обурюється він.

Ромська акція до Дня захисту дітей в Ужгороді, 1 червня 2022 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Горват — політичний лідер закарпатських ромів і перша людина на Радванці. Вже двічі він обирається до ужгородської міськради та паралельно працює у мерії заступником директора Департаменту праці і соцзахисту населення.

«Ми — патріоти, ми хочемо, щоб війна закінчилася. Це для нас дуже важливо, — заявляє він. — Ми ніколи не були такими патріотами, як сьогодні. Це ви побачите у кожному ромському поселенні. Ніколи стільки українських пісень не співали роми, як сьогодні… Але я не хочу, щоб про ромів згадували, коли роми вкрали танк. Я хотів би, щоб про нас говорили: на війні були роми, серед героїв України є роми».

Прапор ромів і України над будинками в мікрорайоні Радванка. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

За словами Горвата, близько ста ромів лише із Закарпаття воюють за Україну. Дехто вже загинув або був поранений. Але, на жаль, до цього народу, як і раніше, ставляться, як до людей другого сорту.

«Роми хочуть жити в Україні та піднімати своїх дітей на території України, — каже Горват. — Майбутнє України — це справа кожної людини. Ми маємо бути як сім’я. Особливо під час війни ми не повинні розділятися за національностями, релігіями. Це неправильно. Це наша спільна біда».

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів