«Це просто концтабір». Мешканці Харківщини пережили затримання, тортури та терор під час російської окупації

Відділ поліції у Балаклії, де тримали полонених, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати
Відділ поліції у Балаклії, де тримали полонених, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Під час окупації Харківської області російські військові проводили зачистки, затримували і катували місцевих мешканців. Докази цього знаходять у відділках поліції та підвалах інших будівель, де базувались російські військові.

Після звільнення регіону «Ґрати» побували в облаштованих росіянами в’язницях в Ізюмі й Балаклії та поговорили з людьми, які пройшли через тортури та полон. Вони та інші мешканці Харківщини розповіли про терор, що пережили під час окупації.

 

«Сидітимеш як талісман»

Поряд із центральною площею у Балаклії — тією, над якою 10 вересня українські військові та особисто командир Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський підняли український прапор — знаходиться балаклійський відділ поліції. Навіть після звільнення міста люди все ще оминають його: тут базувалася окупаційна міліція, а в камерах тримали полонених.

Центральний вхід будівлі — закритий, вікна закладені мішками з піском, і зайти всередину можна лише з двору через ворота, де, судячи з порожніх дерев’яних коробок боєкомплектів, був блокпост. На першому поверсі та у підвалі знаходяться житлові приміщення. В них брудно. У кількох кімнатах на підлозі лежать старі матраци. У їдальні на дерев’яному столі все ще стоять чашки з недопитим чаєм, а на дошці маркером розписаний розклад приймання їжі. Всюди лежать консерви, залишки армійських сухпайків, порожні пляшки з-під російської горілки та розкриті картонні коробки посилок з дому. В одній із кімнат, ймовірно, робочих, зі столами та стільцями серед документів лежать газети «Красная звезда» (Червона зірка) — офіційне видання російського міноборони.

У камерах слідчого ізолятора тримали полонених. Вони помічали дні свого ув’язнення маркерами на стіні та видряпували слова молитви. На двох залізних нарах іноді тулилися до дев’яти осіб.

У другій камері три місяці провів 29-річний Олександр Рянський, археолог та геймер із Балаклії. Через тиждень після звільнення він розповідає, за яких обставин його затримали та як йому вдалося вибратися на волю. За першої нагоди, він поїде з міста, щоб швидше забути про жахи полону. Наразі живе у приватному будинку разом із матір’ю.

Олександр Рянський з Балаклії, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Після того, як російські війська захопили Балаклію, вони заборонили цивільним виїжджати на підконтрольні Україні території. Як і багато чоловіків в окупованому місті, Рянський намагався не виходити з дому і переміщався, обминаючи блокпости та військові патрулі. Але увечері 8 червня його затримали. Він повертався додому з будинку друга — коли той поїхав, залишив ключі і попросив перевіряти помешкання. До Олександра на вулиці під’їхала машина, з якої вийшли п’ятеро військових. За його словами, це були чеченці.

Вони вже знали, що Олександр ходив дивитися квартиру. Його затягнули до авто та почали розпитувати, навіщо він туди ходив. Потім його скрутили і повели до тієї ж квартири, там почали бити. Після того відвезли до відділу поліції, де чоловіка закрили в камері.

Через тиждень Олександра повели на допит. Його звинуватили в коригуванні вогню ЗСУ та намагалися змусити підписати зізнання: погрожували, катували і надрізали вухо. Він відмовився і його знову закрили в камері.

«Я нічого не робив! Сенс мені щось підписувати?» — обурюється Рянський.

Одного разу Олександра переодягнули в форму української армії та повезли на центральну площу Балаклії і там записали відео для ТікТоку, ніби із військовополоненим. До скроні приставляли пістолет і били по голові дерев’яною битою. Це були ті ж самі люди, які його затримували. Олександр запам’ятав позивний одного з них: «Ірбіс».

Побитого Рянського привезли назад до відділу поліції та кинули в підвал, де він пролежав два дні без жодної медичної допомоги.

«Я знайшов там їжу якусь: вона була вже з пліснявою, — згадує Олександр. — Видно, когось уже тримали [тут]. Як я зрозумів, хтось не дожив… Вони приходили, дивилися на мене: чи живий я, чи ні, думали, що просто помру, і все. Бо бачили, як із голови текла кров. Я був увесь у крові».

Олександр Рянський з Балаклії демонструє сліди тортур, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Через три тижні Олександру знову влаштували допит. Та проводили його вже інші — як він вважає, то були працівники ФСБ. Йому ставили ті ж самі питання про квартиру, а потім почали катувати.

«Спочатку шокером, потім ТАП Польовий телефон моделі 57. Він забезпечений невеликою динамо машиною, за допомогою якої виробляється струм. Працівники ФСБ масово використовують ТАП-57 для тортур, у тому числі в Криму . Вони чіпляли мені на пальці два дроти і подавали струм. Потім знову посадили в камеру. Знову на допит десь через тиждень. Подивилися татуювання — у мене нічого не було такого».

За словами Олександра, тортури, щоб отримати зізнання, були звичайною практикою у відділу поліції. Він не підписував зізнання про коригування вогню і його продовжували тримати в камері.

«Як вони говорили: сидітимеш як талісман, якщо не хочеш нічого підписувати», — каже Олександр.

«Хлопець сидів. Каже: мене били дуже сильно, що довелося підписати — просто не витримав. Після цього його забрали і відвезли. Куди — невідомо», — продовжує Олександр.

Він припускає, що ув’язнених, швидше за все, вивозили в Росію. При ньому з його камери забрали двох, з інших — трьох полонених.

Але декого просто відпускали після кількох днів чи тижнів ув’язнення. Перед цим у них могли відібрати машину, квартиру чи інше майно.

Стіна в камері, де тримали полонених у відділі поліції у Балаклії, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У камери разом з цивільними іноді садили росгвардійців чи мобілізованих із Луганська та Донецька.

«24 роки, хлопець звичайний, — згадує Олександр одного з таких ув’язнених. — Говорив — через тиждень додому їхати, а таким чином змушують продовжувати строк служби. Бо нема кому воювати… Як він розповідав, був на навчанні, приїхали — просто без комісії, без усього — забрали іпривезли сюди. Росгвардійців садили. Як вони казали: це не наша війна, що ми тут робимо. Хотіли додому поїхати та, мабуть, їх не пускали. Сиділи до останнього у камерах. Потім відпускали — що робити. Під кінець залишилися [тільки] місцеві мешканці, ані військових РФ не було, ані ополченців».

Олександру вдалося вийти лише після того, як російські військові відступили з міста внаслідок прориву ЗСУ з 7 на 8 вересня. Напередодні ввечері ОМОНівці, які виходили останніми, роздали полоненим їжу і зачинили залізні шторки на дверях камери. Було чути, як вони сіли в машини і поїхали. А потім стало тихо.

«Напевно, нас покинули», — сказав Олександр іншим ув’язненим. І запропонував, якщо вранці нічого не зміниться, спробувати вибратися.

«Встав я близько 4 ночі. Було тихо. Потім трохи покурив і ліг, думаю, відпочину ще трохи. Близько 6 години прокинувся, розбудив усіх хлопців і кажу: «Давайте бити скло, якось вибʼємо. П’ять хвилин перекуру зробимо, якщо нікого не буде, жодних рухів, то продовжуємо далі вибивати скло». Ми почали вибивати скло. Вибралася спершу третя камера, відкрили нас, другу камеру. Потім я взяв лом, побіг і відкрив ще дві камери: першу та четверту. Там були жінки, їх також відкрили. Потім нульову камеру», — згадує Олександр.

Розбите вікно у камері у відділі поліції у Балаклії, де тримали полонених, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Загалом у в’язниці тоді перебувало 25 людей — усі вони вранці 8 вересня вибралися на волю.

«Відчуття, звісно, ​​наче з печери виліз», — каже Олександр.

Він показує шрами на голові, спині та шиї, які залишилися від побиття та тортур.

Окрім балаклійської поліції, полонених тримали у будівлі напроти —  поліграфії «Балдрук». У ній розташовувалась військова комендатура. Тут виявили «акваріуми» — приміщення камери з прозорого пластику для обвинувачених, яких сюди з місцевого суду перенесли росіяни.

Після звільнення Балаклії прокурори Харківської області разом з поліцейськими оглянули всі будівлі, де тримали полонених. Там знайшли документи, речі та зняли відбитки пальців — докази воєнних злочинів російських солдатів. Вони також збирають свідчення очевидців. Рянський вже свідчив слідству.

 

«Наглядачі з «ЛНР» приводили, а росіяни катували»

Автостанція в Ізюмі, 16 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Ізюм звільняли через кілька днів після Балаклії. Про те, що російські війська розпочали відступ, ізюмський бізнесмен Максим Максимов дізнався у полоні. Його тримали у центральному відділі поліції Ізюма.

За два дні до звільнення міста до камери, де перебував Максимов, привели чоловіка із зав’язаними бинтом очима. Він був українським дезертиром: розповів, що у лютому здав зброю і пішов з військової частини разом із товаришем. Вони ховалися у селі під Балаклією, а після окупації спробували вибратися на підконтрольні Україні території та потрапили в російський полон. До Ізюма їх тримали в камерах балаклійської поліції. Проте вони працювали на кухні і могли вільно пересуватися. Планували отримати російські документи. ОМОНівці, коли відступали з Балаклії, забрали їх із собою. Довезли до Ізюма і там знову кинули в камери.

Олександр Рянський із Балаклії згадував у своїй розповіді про полонених українських дезертирів Андрія та Володимира, які розносили їжу по камерах і мали кращі умови ув’язнення. Обом — приблизно 21 рік.

«Все було добре, поки не стався форс-мажор», — сказав дезертир іншим полоненим у камері ізюмської поліції. 

«Ну, знаєте, форс-мажор, форс-мажор — ми не спитали, — каже Максимов з посмішкою. — Тільки наступного дня почалася розмова. Він [дезертир] каже: ну, Балаклію ж українці… Тоді стало зрозуміло, що означає форс-мажор».

10 вересня ЗСУ зайшли в Ізюм. До цього Максим пробув у полоні тиждень, його катували.

Максим Максимов, бізнесмен із Ізюму, 20 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Його затримали четверо автоматників у балаклавах — приїхали до нього додому на «УАЗ Патріот». Максима поставили до стінки, одягли кайданки, а в будинку провели обшук. Забрали особисті речі, паспорти та телефони.

«Навіть у мами забрали 100 доларів, які я залишав їй про всяк випадок. Забрали, сказали: «Вони фальшиві, ми забираємо їх на перевірку», — каже з огидою Максим.

З будинку його повезли до відділу поліції, де господарювали мобілізовані з «ЛНР». Вони називали себе народною міліцією. У коридорі на першому поверсі будівлі залишилось висіти друковане на принтері оголошення з фотографією чоловіка з підбитим оком, йморівно, місцевого мешканця, із текстом: «Народна міліція діє. Затримано за крадіжку, у скоєному покаявся. Крадене майно повернуто законному власнику. Жоден злочин не залишиться безкарним».

«ЛНРівці» були наглядачами за полоненими.

У камерах слідчого ізолятора тримали кримінальних злочинців. А Максима посадили в камеру у підвалі, де тримали «політичних»: ветеранів АТО, тероборонівців, колишніх силовиків та підозрюваних у співпраці з українськими спецслужбами. Максима віднесли до останніх, хоч він усе заперечував. Катуваннями у нього вибивали зізнання.

Він показує підвал, де його тримали. Чоловік не вперше повертається сюди, щоб розповісти журналістам, що йому довелось пережити.

«Ми сиділи в цій камері, чотири людини, тут було двоє АТОвців», — пояснює він та заводить у кімнату три на три метри з матрацами на підлозі і маленьким віконцем з ґратами, з якого не видно неба.

Місце утримання полонених в ізюмському відділі поліції, 20 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Максим підіймає з підлоги залізну миску, з якої ще тиждень тому їв місцеву юшку: законсервований у трилітрових пляшках розсольник чи борщ, розбавлений холодною водою. За шість днів полону він лише двічі отримав хліб.

Після цього він веде у катівню, де був під час свого полону кілька разів. Наступного дня після звільнення він захотів знайти та зняти її на відео. Це йому не одразу вдалося: полонених водили на допити з пакетом на голові.

«Я тільки пам’ятав сходи, поріжки, поворот ліворуч, праворуч, — каже Максим і додає. — Наглядачі з «ЛНР» тебе приводили сюди, і тут катували росіяни».

Максим Максимов показує «тапік», яким його катували, 20 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

За його відчуттями, це була велика кімната — виявилося, що колишній тир за масивними залізними дверима. Приміщення майже порожнє — лише кілька стільців і стіл. Стіни оббиті лотками з-під яєць для звукоізоляції. Знаряддя тортур: залізний ланцюг, що звисає зі стелі, дерев’яна палиця, протигаз. У шухляді столу лежав «тапік» — польовий телефон із пристроєм, що генерує струм, але його вже забрали слідчі.

У кімнаті суцільна темрява, як було під час допитів. Максимові на очі натягували шапку, і крізь неї він бачив, що у ті, хто його катував, мали на лобі ліхтарики.

«От так садили на стілець, сковували руки кайданками і під‘єднували до пальців електроди, — розповідає він. — Найважчим був перший день, коли катували. Це десь пів години тривало. Я кілька разів падав зі стільця, мене на нього садили, одягали кайданки на ноги, під‘єднували до пальців на ногах електроди, я їх рефлекторно скидав з ніг. З мене здерли кросівки, шкарпетки і потім одягли протигаз, і я відключився».

Перші два дні, за словами Максима, його просто катували струмом, нічого не питали. На третій озвучили питання.

«Поговорімо нормально, — згадує Максим допит. — Посадили, не приєднували струм, нічого, почали ставити запитання: коли тебе завербувало СБУ, хто був твоєю контактною особою? Я казав: з чого ви взяли, з якого дива? Чому ви так вирішили? — «З кимось зв’язувався на Кременці. Чому ти їздив туди, на Кременець, на гору? — Тут телефонний зв’язок… «Чому в тебе карти?»  — Карти звичайнісінькі, розкладні, Харківської та Донецької області».

«На СБУ не працював», — повторював Максим.

І зараз він каже, що не був пов’язаний із українськими спецслужбами, але допомагав державі «як міг». Як — не уточнює: «ще рано про це говорити».

Місце тортур у відділі поліції в Ізюмі, 20 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Допит того дня не завершили — Максим був у поганому стані, і росіяни відпустили його в камеру, пообіцявши наступного дня продовжити розмову.

«Але «завтра» ніхто не приїхав, післязавтра теж. А потім ще кілька днів і, дякувати Богу, ЗСУ», — каже Максим.

Полонених звільнили 10 вересня вранці їхні ж наглядачі. Максим називає цей день щасливим. «ЛНРівці», одягнені в цивільне перед втечею, порадили полоненим рятуватися, «доки не прийшли інші та не розстріляли їх». Під «іншими» мали на увазі росіян.

Тепер, коли Максим на волі, а Ізюм повернули під контроль ЗСУ, він намагається переосмислити пережите та пише книгу. А також думає про те, щоб знайти тих, хто його катував: він хоче, щоб цих росіян засудили.

«Я не маю особистої ненависті до них, я просто хочу, щоб зло було покаране, бо це зло системне, — каже Максим і додає. — Я би подивився в очі Путіну, так. Подивився би не для того, щоби зрозуміти — я не хочу його розуміти…».

Максим показав слідству катівню, яку знайшов наступного дня після звільнення, коли повернувся сюди за своїми документами. Окрім засобів для тортур у будівлі знайшли журнали зі списком полонених.

«Ми приїжджатимо через день»

Майже в кожному звільненому місті та селі Харківської області знаходили місця, де росіяни тримали та катували людей. Впродовж місяця поліція виявила вже понад 20 катівень. Полонених нерідко тримали в місцевих відділах поліції, але також використовували інші місця. У Липцях знайшли катівню в дитячому садку. У Козачій Лопані людей катували в овочесховищі, де для полонених встановили клітку. У селі Піски-Радьківські катівню влаштували у підвалі житлового будинку. Місце катувань виявили на території одного із підприємств у Вовчанську.

Звільнена Харківщина: Козача Лопань біля самого кордону

За свідченнями місцевих мешканців, через такі в’язниці пройшли десятки людей у ​​кожному населеному пункті. Перших, кого затримували та кидали у застінки, були ветерани АТО, бійці тероборони та мисливці. Росіяни могли отримати доступ до списків таких людей із документів, що зберігаються в місцевих адміністраціях, або їх здавали місцеві колаборанти.

Так у список на зачистку потрапив 33-річний Олександр Пальчик, мешканець Ізюма та тероборонівець. До російського вторгнення він не мав відношення до військових: був робочим на будівництві і працював охоронцем. Але пішов захищати Ізюм, коли росіяни почали наступ. Після того, як російські військові взяли місто під свій контроль, вони розпочали зачистку.

26 квітня до воріт будинку Олександра у приватному секторі південної частини Ізюма під’їхали три машини і БТР. З них «висипалися» росіяни, зайшли у двір до Олександра і повідомили, що за їхніми відомостями, він був у теробороні. Його будинок обшукали, забрали телефони, а Олександра попередили, щоб він нікуди не виїжджав.

«Вони сказали, ми через день приїжджатимемо», — розповідає Людмила, яка весь цей час була поряд із сином.

Людмила Пальчик (праворуч), мати тероборонівця з Ізюма Олександра, який потрапив у полон, 17 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

29 квітня — нова перевірка. Цього разу Олександра забрали з дому. Людмила згадує, що його відвезли із зав’язаними очима та мішком на голові.

Він повернувся через п’ять днів і розповів матері, що росіяни відпустили його, оскільки «він більше їм не цікавий». Йому навіть віддали паспорт. Людмила припускає, що його тримали у місцевій школі №2.

Але 13 травня військові знову нагрянули додому до Олександра та затримали його. Цього разу він провів в неволі три дні, і згодом його побитого викинули на трасі. Олександр дістався додому лише наступного дня: довелося ночувати у знайомих, до яких встиг дійти перед початком комендантської години.

Син не розповідав матері, що з ним робили у полоні. Але від інших полонених, кого, як Олександра, відпустили, вона знала, що їх катували струмом і не давали їсти.

За словами Людмили, до її сина постійно приїжджав один і той самий російський військовий. Він допитував Олександра та схиляв до співпраці.

«Іди в місто, гуляй, може когось там… Щоб доповідав, доносив. Щоб на нього працював», — каже жінка.

Син відмовлявся. І після зустрічі з росіянином на початку червня Олександр різко почав збиратися в Польщу, до брата. Єдиною можливістю виїхати була дорога через Росію.

«Ну, і раніше він хотів їхати. У нас то грошей не було, то ще щось. Та й боялися, що списки є на блокпості. А потім він вирішив, що якщо блокпост він пройде, то на кордоні є списки лише АТОвців, тероборонівців немає, — розповідає Людмила і додає. — Чого він так вирішив, я не знаю».

30 червня, у четвер, Олександр виїхав із дому. Людмила зателефонувала йому в суботу, впевнена, що синові вдалося доїхати, але слухавку ніхто не взяв. Те саме в неділю. Згодом вона дізналася, що Олександра затримали на російському кордоні.

«Ті поїхали, а він залишився», — розповідає Людмила, не стримуючи сліз.

Пізніше вдалося дізнатись, що сина забрала валуйська військова поліція. Жінка від розпачу звернулася до окупаційної комендатури в Ізюмі. Їй там пояснили, що син у полоні. На гарячій лінії ФСБ та Міноборони Росії, на яку зателефонував другий син Людмили, це підтвердили. Та сказали, що Олександра тримають в Старому Осколі.

Після того, як син поїхав, військові до Людмили додому більше не приїжджали. Олександр і досі перебуває у полоні.

 

«Вони просто займалися свавіллям»

Вкрадена російськими військовими машина, Ізюм, 16 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Мешканці Харківщини, яким пощастило не потрапити до російських катівень, все одно порівнюють життя в окупації з в’язницею. Росіяни ввели комендантську годину, але могли постійно змінювати час, і якщо помічали когось на вулиці під час комендантської години, затримували. Скрізь стояли блокпости, на яких перевіряли документи. Якщо знаходили не місцеву прописку, могли затримати за підозрою в роботі на Україну. У чоловіків перевіряли татуювання, вишукуючи докази причетності до військових чи просто українську символіку. Людей грабували посеред вулиці.

Мешканець Яковенкова Сергій згадує, як приїхав на ринок до Балаклії на своїй «десятці», і її мало не відібрали військові.

«Знайомі пішли скуплятись. Я біля машини — відійшов на метри чотири, стою, курю. Вони (росіяни) ж на ринку тут постійно ходять. Підходять до машини, починають смикати за ручку… Чия машина? Стою на морозі. Під’їжджає чоловік на «Фіаті Добло». Мені пощастило! Вони забирають «Фіат Добло» у чоловіка та їдуть з ринку. А що ти зробиш? Реально п’ятеро людей з автоматами», — розповідає Сергій.

Крім того, він каже, що росіяни могли затримати «за будь-яким принципом».

«Ну, ось не подобається обличчя людини: мішок на голову — і вперед. Чоловіків переважно. Здавали списки АТОвців — навіть по галимих селах. Мисливці — те саме. У Яковенковому тричі проходили по тих же дворах. Конкретно: адреса, список, прізвище. І забирали», — каже чоловік.

Особливо завзято проводили зачистки у перші тижні окупації та перед відступом.

«Проникли в магазин з секондом, переодягалися у цивільне. Коли наступ пішов, прийшли до мого знайомого додому чоловік п’ять з автоматами: жени тачку! І все — поїхала машина», — розповідає Сергій.

У будинки, чиї господарі евакуювалися з міста, одразу заселялися військові. Потім вони ці будинки грабували.

Наталя, мешканка Балаклії, згадує, як її з дому вигнали солдати.

«Прийшов з автоматом до мене в будинок: «Ми тут житимемо»… Я п’ять днів ночувала у сусідів. Була ще якось вдома, а вони на веранді. Машини ставили. Це ж неможливо: натовп їх усіх, пляшки, пиятика. Ми із сином за подушку — і до сусідів. Кажу, я на ніч не залишатимуся, страшно. Ми п’ять днів так побігали, побігали — переселилися в інший будинок. А вони там повним ходом. Будинок пограбували. У вікно залізли. Скло все побите», — розповідає жінка.

Мешканка Балаклії Наталія виходить із території поліграфії «Балдрук», де розташовувалась російська військова комендатура, 19 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«Нас наче в зону якусь поселили, концтабір. Могли забрати телефон. Бігаєш перебіжками, щоб тебе не побачили. Вони просто займалися свавіллям тут. Ми звикли до іншого життя — бути вільними. І те, що вони тут нав’язували нам, — це просто концтабір», — описує Наталя пів року окупації.

Відрізавши інформаційно від України мешканців окупованих територій переконували, що російська армія проводить успішний наступ, і що Росія прийшла надовго.

«У них було завдання придушити моральний дух населення», —  вважає Наталія.

У звільнених містах залишається страх, що окупація повториться. І не всі готові пережити її знову — люди зізнаються, що наступного разу тікатимуть.

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів