«Чому Росія не хоче віддати тата?». Історія захисників острова Зміїний

Острів Зміїний. Фото: Офіс президента
Острів Зміїний. Фото: Офіс президента

24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення, російські військові захопили острів Зміїний та його гарнізон — 28 прикордонників застави, 50 морських піхотинців і двох цивільних. Усього 80 людей.

Через два дні росіяни взяли в полон 21 людину з рятувального судна «Сапфір». Його відправили на Зміїний забрати трупи захисників острова. У перші дні війни вважалося, що весь гарнізон острова загинув від артобстрілу після того, як послав за відомим напрямом «російський військовий корабель».

Пізніше з’ясувалося, що гарнізон пережив не лише артилерійський обстріл, а й авіаналіт, хоча в результаті все ж таки потрапив у полон.

Із того часу українці змогли потопити крейсер «Москва», який обстрілював острів, звільнити Зміїний та обміняти частину його захисників. Але щонайменше 48 прикордонників і морпіхів досі залишаються в полоні.

«Ґрати» поспілкувалися з тими, хто повернувся з полону, родичами їхніх товаришів, які ще там залишаються, та членами рятувальної місії, що також побували у російському полоні, і розповідають історію захисників острова Зміїний.

 

Загроза

О пів на сьому ранку 24 лютого у «вартівню» маяка острова Зміїний зайшов командир прикордонної застави Богдан Гоцький. У званні капітана він командував 27 прикордонниками, які служили на заставі практично через стінку від будівлі маяка. Начальник маяка 59-річний Сергій Рильський лише заступив на вахту.

«Богдан спитав: «Ти чув? Я говорю: «Ні, не чув. Що трапилося?», — згадує у розмові з «Ґратами» Рильський. Командир застави порадив йому включити 16 канал — відкритий міжнародний судноплавний канал зв’язку. Рильський включив радіостанцію і почув в ефірі російською мовою вимогу здати острів.

«Ви перебуваєте у повній ізоляції у зоні бойового ураження. У разі опору будете знищені. Шанси вижити нульові», — говорив в ефірі невідомий чоловік. Він радив захисникам острова подумати про своїх дітей і близьких: «Вони чекають на вас вдома живими та здоровими. Це незабаром закінчиться, і ви продовжите своє звичне життя. Прийміть правильне рішення, залиштеся живим».

«Ось така історія», — згадує начальник маяка слова Гоцького.

Прикордонник порадив йому зайти на заставу й отримати каску та бронежилет. Рильський кивнув і зв’язався з одеською філією Держгідрографії — держпідприємства, яке керує маяком на Зміїному.

Командир прикордонної застави острова Зміїний Богдан Гоцький. Фото з архіву Гоцького

«Я отримав рекомендації, що мені робити, і все виконав», — не вдаючись в деталі, згадує Рильський. Тим часом Гоцький повернувся назад на заставу.

Він уже кілька годин був на ногах — ще вночі гарнізон піднявся по сигналу тривоги. Спочатку Гоцький не думав, що розпочалася повномасштабна війна. Потім почув в ефірі того ж таки 16-го каналу звернення росіян до цивільних суден, що район острова закритий для судноплавства. Після цього прозвучало звернення до гарнізону.

«Пропозиції здатися звучали з самого ранку з періодичністю 30 хвилин. Пропонували службу на їхньому боці, найкращі умови життя, велике грошове забезпечення», — розповідає «Ґратам» Гоцький. На світанку він побачив на обрії обриси корабля.

 

Острів

Острів Зміїний. Фото: Микола Роженко

Острів Зміїний — це 20 гектарів скелястої породи у Чорному морі. Він знаходиться за 60 кілометрів від Вилкового — селища на південному заході Одеської області на кордоні з Румунією. Острів має форму неправильного чотирикутника і нагадує Крим.

Розташований на височині в глибині острова 12-метровий маяк — місцева пам’ятка. Його збудували ще 1843 року. Останні сім років начальником маяка був Рильський.

Сергій і троє його підлеглих — два наглядачі та технік — працювали в будівлі технічних служб — одноповерховій споруді 12 на 30 метрів, а мешкали в будівлі, яка прибудована до маяка. На Зміїний вони заїжджали позмінно, на три-чотири місяці.

У дворі маячного дворика працівники посадили сад, і з гордістю показували відвідувачам.

«У нас ріс виноград, яблуні, вишня, слива, айва, гранат, квіти. Коли хтось заходив у маячний двір, — був шокований», — згадує Рильський.

Торік він проводив по маяку екскурсію президенту Володимиру Зеленському. На майданчику неподалік маяка глава держави розповідав журналістам про стратегію деокупації Криму.

У лютому двоє підлеглих Рильського поїхали зі Зміїного. Один пішов у відпустку, другий подався на материк до родини.

Наглядачі маяка були не єдиними цивільними на острові. Двоє працівників комунального підприємства «Зміїний» Одеської ОДА обслуговували комунікації та споруди, а береговий матрос Одеського порту швартував судна на пірсі.

Неподалік пірсу в казармах розташувалися 50 морських піхотинців 35-ї окремої бригади під командуванням капітана Олександра Крикливого. Вище дорогою до маяка — прикордонна застава.

Прикордонники та морські піхотинці також заїжджали на острів позмінно. Богдан Гоцький приплив у грудні минулого року і перебував на Зміїному вже третій місяць.

«Завданням було не допустити порушення державного кордону, відстежувати рухи суден на нашій ділянці та обороняти острів», — розповідає капітан застави.

 

Атака

О 7 ранку прикордонники та морпіхи побачили, що до острова наближається не один, а одразу два кораблі. Трохи пізніше вони розпізнали ракетний крейсер «Москва» та патрульний корабель «Василь Биків» Чорноморського флоту РФ.

Сергій Рильський згадує, що до 10-ї ранку обидва кораблі підійшли до острова впритул. В ефірі того ж 16-каналу чоловічий голос представився російським військовим кораблем і двічі запропонував гарнізону Зміїного здатися, інакше по острову буде завдано бомбово-штурмового удару.

«Як зрозуміли мене?» — запитали на кораблі.

Захисники острова коротко порадилися. В ефірі було чутно, як один із них запитав: «Ну що?» і додав: «Нахуй також треба». Його співрозмовник погодився: «Про всяк випадок», і після цього крикнув: «Російський військовий корабель, йди нахуй!»

Пізніше, 29 березня, голова Черкаської обласної військової адміністрації Ігор Табурець заявить, що автор відомої фрази, — морпіх Роман Грибов. На той час він уже повернеться з полону. Табурець зустрінеться з Грибовим і вручить йому відзнаку «За заслуги перед Черкащиною».

Сам Грибов прямо себе автором знаменитої фрази не називав.

«Оскільки ця фраза надихнула наш народ, мама підтримала. Я вже дорослий, можна так висловлюватись», — сказав Грибов телеканалу ICTV.

Голос Грибова справді дуже схожий на голос людини, яка сказала «Нахуй також треба».

Богдан Гоцький стверджує, що в ефірі російський військовий корабель послав його підлеглий прикордонник.

«Він уже повернувся з полону і проходить службу. Як тільки це стане можливим з міркувань безпеки, його ім’я назвуть», — каже Гоцький. Сергій Рильський також стверджує, що то був прикордонник, але не називає його ім’я.

Обіцяного удару по острову відразу після відповіді не було.

«Струна, як то кажуть, натягнулася, але через 15 хвилин в ефірі знову зазвучала вимога здатися», — згадує Рильський.

Приблизно о першій годині дня до Зміїного причалили два катери Морської пошуково-рятувальної служби України. Сергій Рильський згадує, що з ним зв’язався Гоцький і повідомив, що він із підлеглим може виїхати зі Зміїного «зеленим коридором».

«Я відправив підлеглого на рятувальному кораблі додому, а сам, як керівник, вирішив залишитися, щоб по можливості обслуговувати обладнання», — розповідає Рильський. Він зв’язався зі своїм начальником в Одесі, і той схвалив це рішення.

За годину рятувальні судна, розраховані на двадцять осіб, відвезли з острова лише трьох цивільних — наглядача маяка та двох співробітників КП «Зміїний». Швартувальник, як і начальник маяка, вирішив залишитися.

«Тільки наші рятувальники відійшли, тут уже понеслося. Почалися перші обстріли — спочатку кілька попереджувальних пострілів з кораблів, потім авіація налетіла та відбомбилася», — розповідає начальник маяка і додає, що йому пощастило.

Буквально за пару хвилин до авіанальоту він вийшов із житлової будівлі, в яку «прилетіло». Вибухом у ній вибило всі двері і вікна.

«24 лютого — це мій другий день народження. Таке відчуття, що мене хтось узяв та вивів із цього маяка. А так би… Все летіло прямо у моє вікно, навпроти стіни кімнати зруйнувало», — згадує Рильський.

Вибух наполовину зруйнував будинок технічних служб маяка.

Капітан Гоцький підрахував, що острів бомбили п’ять або шість літаків. Ракетний удар припав по пірсу, росіяни розбомбили дизельну підстанцію і вежу зв’язку. Після цього до Зміїного попрямували три десантні кораблі.

 

Берег

Родичі прикордонників і морпіхів зі Зміїного розповідають, що більшість із них зателефонували додому рано-вранці. Побачивши російські військові кораблі, вони вирішили попередити, що почалася війна і що це — серйозно. Хтось переписувався з рідними протягом дня, хтось навпаки скидав виклики. Але ближче до вечора всі подзвонили додому ще раз — попрощатися.

Прикордонник В’ячеслав Палієнко зателефонував дружині Карині о 15:45.

«Чоловік розповів, що їх обстріляли, що вони перебувають у бункері. «Я або з тобою прощаюсь, або виживу. Бери малого, документи і йди в очерет», — згадує вона. Більше на зв’язок В’ячеслав не виходив.

Карина Палієнко живе із сином у Вилковому — селищі на березі Дунаю, відомому своїми вулицями-каналами, які місцеві мешканці називають «єріками». Ми розмовляємо з нею і дружинам трьох товаришів по службі В’ячеслава в кафе перед річковим причалом. Саме звідси їхні чоловіки вирушили на острів за два тижні до вторгнення.

Карина Палієнко, Вилково, 30 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

— Їм щось не давало туди їхати. Спочатку зламалося судно, і вони повернулися, — згадує Карина.

— Наступного дня був шторм. «Касатка» дійшла, а «Метис» повернувся Судна, які доставляють на Зміїний людей і вантажі , — приєднується до розмови її подруга Світлана, дружина прикордонника Олександра Кривицького.

— У деяких відправилися лише речі, інші, навпаки, добралися без речей. Чоловік доїхав без сумки, — продовжує Карина і киває у бік ще однієї подруги. — Таніного чоловіка за два дні до вторгнення на острів викликали.

— Зенітник зламав руку. Викликали мого чоловіка, бо він зенітник. Два дні і почалася війна. Усі думали, що Марік у місті, а Марік у полоні, — лаконічно пояснює Тетяна.

Жінки розповідають, що на прикордонній заставі Зміїного служили переважно місцеві — мешканці Ізмаїла, Вилкового та Кілії. На острів заїжджали позмінно — на два місяці.

«Збирали, проводжали, зустрічали. Зідзвонювалися. Бувало, до морпіхів судно йде, ми їм передачі, вони нам назад. Крабів у вільний час ловили і нам передавали», — згадує Карина з усмішкою, але потім стає хмурою.

До 2014 року, коли у них із чоловіком народився син, вона теж була військовослужбовцем, але 24 лютого не могла повірити, що почалася повномасштабна війна.

«Ти навіть плакати не можеш, бо не хочеш показувати ці сльози, ці емоції дитині. Тим паче у них тоді школу закрили, син був удома. У тебе сльози, розгубленість, ти в це не віриш, у тебе просто голова не сприймає, а дитина сидить поруч і питає: «Мамо, чому ти плачеш», — згадує перший день вторгнення Каріна.

Її подруга Світлана стверджує, що о 18:00 приблизно через дві години після того, як з гарнізоном Зміїного зник зв’язок, їй зателефонував невідомий чоловік. Він повідомив, що захисників острова розстріляли.

«Я так кричала», — тихо каже Світлана.

Світлана Кривицька, Вилково, 30 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Вона вирушила до будівлі прикордонної застави Вилкового. Начальник застави про розстріл нічого не знав, але підтвердив, що з островом зник зв’язок.

Близько 22:00 Держприкордонслужба публічно повідомила, що після обстрілу корабельною артилерією та авіацією інфраструктуру Зміїного зруйновано, а зв’язку із захисниками острова втрачено.

Держприкордонслужба підпорядковується МВС, і ніхто не здивувався, що за годину радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко опублікував запис звернення російського військового корабля до гарнізону Зміїного та їхню відому відповідь.

«13 українських прикордонників загинули. Можливо, загинув і той сміливий герой, який послав переважаючого супротивника нахуй, як посилали Запорізькі козаки ворогів України», — прокоментував запис Геращенко.

«Ґрати» звернулися до Геращенка з проханням уточнити, звідки він отримав інформацію, що захисники Зміїного загинули та що на острові було лише 13 прикордонників. Він прочитав запитання, але не відповів.

Богдан Гоцький каже, що запис переговорів корабля та гарнізону міжнародним каналом судноплавства зробив береговий підрозділ прикордонників і передав його начальству.

Чому Геращенко повідомив, що на острові було 13, а не 28 прикордонників і взагалі не згадав про морських піхотинців, а також цивільних, — в Ізмаїльському прикордонному загоні не знають.

Після півночі, підбиваючи підсумки першого дня оборони України, президент Володимир Зеленський також заявив про загибель прикордонників на Зміїному. Скільки саме людей загинуло, президент не уточнив, але пообіцяв, що всім їм буде присвоєно звання Героя України.

Дружини прикордонників зі Зміїного острова. Тетяна, Світлана Кривицька, Карина Палієнко, Вилково, 30 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Богдан Гоцький вважає, що захисників Зміїного вважають загиблими через те, що вони перестали виходити на зв’язок.

Вранці 25 лютого дружини прикордонників із Вилкового знову зібралися біля будівлі прикордонної застави. Командир повторив, що з островом немає зв’язку, але повідомив, що на Зміїний відправлять рятувальне судно «Сапфір».

 

Місія  

Одразу дістатися острова рятувальникам не вдалося. Старший помічник капітана «Сапфіра» Олександр Мутичко згадує, що спочатку вони вирушили гасити молдавський танкер Millennial Spirit, з якого надійшов сигнал SOS. Він горів за 17 кілометрів біля порту «Південний».

Крім «Сапфіру» на допомогу танкеру вирушили ще два рятувальні судна.

«Ми йшли гасити танкер, коли ми підійшли, наші колеги якраз евакуювали екіпаж, — розповів «Ґратам» Мутичко і додав, що в результаті від ідеї загасити танкер, що горить, команда «Сапфіра відмовилася.

«На борту була величезна кількість палива. У таких умовах судно або повністю вигоряє, або вибухає. Ми не ризикували», — пояснює старший помічник капітана «Сапфіра».

Пізніше з’ясувалося, що більшість із 12 членів екіпажу танкера були росіяни. Їх розмістили у Южному на території місцевої протестантської громади. Її священник Олександр Чоков — капелан 35-ї бригади морської піхоти, а також його колега Леонід Болгаров та настоятель Свято-Троїцького храму Одеси, священник Православної церкви України (ПЦУ) Василь Вірозуб, вирушили на Зміїний разом із екіпажем «Сапфіра».

Капелани Леонід Болгаров, Василь Вірозуб та Олександр Чоков, Одеса, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Капітан Дементій Бурлаєнко попросив їх допомогти зібрати і забрати з острова тіла його захисників — тоді він був впевнений, що всі загинули. Із собою священники взяли ще одного добровольця — дитячого лікаря Івана Тарасенка.

Усі четверо їхали на острів в одній каюті. Василь Вірозуб згадує, що по дорозі переживав, як правильно забрати тіла на судно, щоб фрагменти одного тіла не переплуталися з іншим.

Добравись до острова, розповідає Мутичко, рятувальники отримали з Одеси наказ розвернутися і йти на дозаправку в Чорноморськ. Тільки після опівночі 26 лютого, поповнивши запаси палива, «Сапфір» знову вирушив до Зміїного.

О 7-й ранку команда побачила острів, але близько до нього судно не підійшло. Капітан Дементій Бурлаченко почув по рації вимогу кинути якір. До рятувального судна підплив російський військовий катер. На палубу піднялося до десятка озброєних військових. Отець Василь Вірозуб згадує, що капітан сказав усім членам екіпажу вийти на палубу та постаратися не провокувати військових.

Вийшовши з каюти, священники побачили, що члени екіпажу стоять на палубі навколішки і тримають руки за головами. Військові були у зеленій формі без погонів, у масках і балаклавах. На формі вони мали шеврони у вигляді російського прапора, а на бронежилетах написані позивні. Наступні чотири години вони оглядали судно.

Вірозуб розповідає, що росіяни розпитували їх, хто вони такі та навіщо прийшли на острів. Особливо здивувалися, дізнавшись, що «Сапфір» відправили забрати тіла загиблих захисників Зміїного. Священник переказує свій діалог із російським військовим із позивним «КАС». Він спитав: «Навіщо вам тіла? Ви або божевільні, або безсмертні». Я відповів, так, ми безсмертні».

«КАС» сказав Вірозубу, що українських військових на острові ніхто не атакував, вони самі здалися в полон. Щоб переконати рятувальників, що вони не обстрілювали Зміїний, «Сапфіру» дозволили підпливти ближче до острова. Щоправда, з того боку, де погано видно будівлі маяку та прикордонної застави.

«На острові ми не бачили росіян, але на пірсі були пришвартовані їхні кораблі.

Стіни споруд були зі слідами обстрілів. Але серйозних руйнувань не було. Біля нас кружляв їхній військовий катер, а неподалік стояла «Москва», — розповідає Вірозуб і додає, що «КАС», дивлячись на крейсер, сказав йому: «Подивися, яка сила. Сім-вісім днів і України не буде».

Настоятель Свято-Троїцького гарнізонного храму Одеси, священник ПЦУ Василь Вірозуб, Одеса, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Загарбники дозволили капітанові зв’язатися з Одеським координаційно-рятувальним центром. Його працівники записали переговори із «Сапфіром» (запис є у розпорядженні «Ґрат»).

— Доброго ранку, Сергію Анатолійовичу, — звернувся капітан «Сапфіра» до начальника координаційно-рятувального центру Сергія Дубина. — Ситуація така: на борту — «зелені чоловічки», судно захоплене, перебуваю під «стволами». Остання інформація: судно знімається з якоря і прямує до Севастополя. Прийом.

— Інформацію прийняв. Дементію Анатолійовичу, я вас чую. Зараз ведеться робота з усіх структур, ведуться переговори щодо повернення вас, надіслано листи до Міжнародної морської організації щодо захоплення вас, захоплення цивільного судна, — відповів Дубін і потім уточнив, хто саме дає команду йти до Севастополя.

— Головний їх, прізвища не знаю. Вони зв’язалися з флотом. Команда їм прийшла згори, — відповів капітан Бурлаченко.

— Я сподіваюся, що ті, хто це роблять, усвідомлюють усю серйозність та помилку? Це міжнародний злочин. Це піратське захоплення судна. Як представник судновласника, ми наполягаємо на тому, щоб судно повернулося до місця базування, а саме, слідувало до порту «Одеса», — сказав Сергій Дубін, ймовірно розраховуючи, що його почують загарбники.

— Сергію Анатолійовичу, я думаю, що всі все усвідомлюють. Тут на борту перебуває командир корабля. Його відправили, він прийняв командування на себе, — відповів Бурлаченко і додав. — Я ніби судном не розпоряджаюся зараз.

Після цього зв’язок із «Сапфіром» перервався. Вірозуб згадує, що росіяни заперечували, коли капітан сказав, що екіпаж арештований, і наполягали, що їх просто затримали до з’ясування обставин.

«Цей хохол нам ще й погрожує». Монолог православного священника Василя Вірозуба, що 68 днів був у російському полоні

Через деякий час працівники Одеського координаційно-рятувального центру в ефірі 16-го каналу звернулися до загарбників рятувального судна і вимагали негайно його звільнити.

«Російські військові кораблі та позивні «Бугель 490», «КАС», «Аргумент», «Бульба», «Гусар», «Метал», вами незаконно захоплено та утримується цивільне рятувальне судно «Сапфір», яке знаходиться у територіальних водах України, — звернувся до російських військових працівник Одеського СК. — Захоплення цивільного судна вкотре підтверджує, що російські військові не мають честі і, розв’язавши війну, ви прикриваєтеся цивільними. Це ще одна ганебна сторінка вашого військово-морського флоту. Вам не змити його ніколи».

Відповіді не було.

Екіпаж «Сапфіра» просто в морі пересадили на російський військовий катер, який вирушив у бік Криму. Василь Вірозуб згадує, що росіяни сказали екіпажу, що їх відвезуть до Севастополя для перевірки, а після закінчення спеціальної військової операції відпустять додому. У відповідь він сказав, що війна може тривати й рік, на що росіяни розсміялися і відповіли, що це питання трьох-чотирьох днів.

За кілька годин екіпаж «Сапфіра» знову пересадили. Цього разу на буксир «Шахтар».

Василь Вірозуб згадує, що на буксир їх пересаджували біля бурових платформ «Петро Годованець» та «Україна», відомих як «вишки Бойка» Юрій Бойко — міністр енергетики часів президентства Януковича. РФ захопила вишки у 2014 році і перемістила їх з Одеського газового родовища на Голіценське родовище біля узбережжя Криму .

«На вишках була величезна кількість військових і чимало зброї», — стверджує священник.

У кубрику на борту буксира він знайшов шеврон українського прикордонника. Тоді священники переконалися, що, як мінімум, хтось із захисників Зміїного вижив.

 

Полон

Капітан Богдан Гоцький не розповідає, як саме гарнізон острова потрапив у полон. Начальник маяка Сергій Рильський також не вдається у подробиці. Він каже, що після авіаційного нальоту до острова підійшли російські катери. На той час начальник маяка був в укритті.

«Коли пішла здача, я спустився [на пірс] останній. Це було десь о 17:00-17:15, — каже Рильський. — Якби ми цього не зробили, нас би «розкатали», там просто нічого не залишилося б».

Він згадує, що морпіхи та прикордонники лежали на пірсі обличчям донизу, їх оточили російські військові з автоматами.

Рильський, на якому були каска і бронежилет, пояснив загарбникам острова, що він — цивільний, йому дозволили залишитися стояти. Начальнику маяка та швартувальнику дозволили переночувати в будиночку неподалік. Прикордонники і морпіхи пролежали на пірсі всю ніч.

Вранці 25 лютого російські військові розпочали садити захисників острова на буксир «Шахтар». Ближче до обіду росіяни вимагали, щоб начальник маяка і швартувальник до них приєдналися. Після чого «Шахтар» із полоненими вирушив до Севастополя.

Про те, що захисники Зміїного — живі, їхні сім’ї дізналися лише 26 лютого. Світлана Кривицька згадує, що після шостої години вечора побачила по одному з російських каналів сюжет про те, як український гарнізон Зміїного привезли до Севастополя.

«Ми там усіх впізнали. Усі були живими. Навіть поранених не було. Один хлопець ногу підвернув. Показували, як вони сходили з судна, як їх садили до автобусів. Потім було відео — вони у їдальні. Принаймні ми дізналися, що вони — живі», — каже Кривицька.

Карина Палієнко додає, що у сюжеті хтось із російських військових сказав, що захисники Зміїного скоро вирушать додому.

«Ми з Оленою Пастир сиділи і години рахували — за скільки можна доїхати із Севастополя до Вилкового», — згадує Палієнко.

Разом із дружинами інших прикордонників вона зателефонувала до Ізмаїльського прикордонного загону і запитала, чи бачили там російський сюжет.

«Нам спочатку не повірили. Кожна з нас підтверджувала, що це на відео її чоловік. Потім нам визначили старшу дівчинку, яка допомагала», — каже Палієнко.

За її словами, дружини прикордонників зробили скріншоти із зображенням чоловіків, роздрукували знімки і підтвердили, що на них саме вони.

Тим часом до Севастополя привезли й екіпаж «Сапфіра», саме судно росіяни також перегнали до Криму. У порту полонених пересадили в «бобік» і відвезли до будівлі гауптвахти військово-морських сил РФ — згадує отець Василь Вірозуб.

«Почалися допити, допити, допити. По три-чотири допити на день», — каже священник.

У Севастополі екіпаж «Сапфіра» був 11 днів. 12 березня трьох священників і доктора Івана Тарасенка посадили в автозаки і перевезли в будівлю морського училища. Тут їх помістили в окреме приміщення, поряд із казармою, де було кілька десятків людей.

«Ми колись піднялися на другий поверх і побачили наш український піксель — просто вау! І звідти крик: «Венедиктовичу, привіт!» — згадує Вірозуб.

Капелан 35-ї Окремої бригади морської піхоти Олександр Чоков, Одеса, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

У казармі опинилися морпіхи з 35-ї окремої бригади, капеланом якої був Олександр Чоков.

«Вони розповіли, що їх бомбили, крейсер «Москва» зробив кілька залпів, пошкодив антену, ще якісь споруди. А хлопцям що робити? Їм нема чим воювати, одні автомати і стрілецька зброя. Все. А проти них крейсер, «сушки» Російські літаки-винищувачі СУ прилетіли. Як ти воюватимеш? — розповідає «Ґратам» Чоков. — Командир прийняв рішення, взяв на себе відповідальність, щоби зберегти всім життя. Там їх 80 людей було. Вони підняли прапор і здалися».

Увечері того ж дня українських полонених посадили в автозаки і відправили в Сімферополь. У міському аеропорту їх помістили у військовий літак «Іл-76». Вірозуб нарахував на борту близько 200 людей. Серед них були не лише захисники Зміїного та екіпаж «Сапфіра», а й українські військові, яких окупанти захопили на Херсонщині.

Начальник маяка Сергій Рильський, який також був серед полонених, згадує, що літак спочатку приземлився у Курську, а звідти всіх відвезли в наметовий табір. Вірозуб каже, що табір знаходився у селищі Шебекіне, Білгородської області. У таборі полонені провели тиждень, а 18 березня їх відправили в СІЗО міста Старий Оскол.

 

Обміни

Начальник маяка Сергій Рильський провів у російському полоні рівно місяць. Додому він повернувся 24 березня. Сергій підрахував, що тоді поміняли 30 осіб, переважно цивільних. Крім Рильського, з полону звільнили маячника, морпіха Романа Грибова, а також команду судна «Сапфір». Священники та лікар залишилися в полоні.

Старший помічник капітана Олександр Мутичко розповідає, що команду «Сапфіра» поміняли на екіпаж танкера «Millennial Spirit», більшість із яких були громадянами РФ.

За три дні після цього обміну президент Володимир Зеленський дав інтерв’ю російським незалежним журналістам. Серед іншого його запитали про долю захисників Зміїного. Цього разу президент сказав, що загинула лише частина з них, а решту Україна вже повернула з полону.

«Росія вийшла з цією пропозицією. Ми, не замислюючись, їх обміняли. От і все. Ті, хто загинули, вони, щиро кажучи, герої. А ті, хто вижив — хлопці, ми обміняли, і все», — сказав президент.

Насправді, практично всі захисники Зміїного на той час залишалися в полоні.

У березні їхнім родичам дзвонили з Державного інформаційного бюро Орган при міністерстві інтеграції тимчасово окупованих територій, який з березня цього року займається збором інформації про полонених .

«Мені повідомили, що Росія підтвердила — чоловік знаходиться на їхній території», — згадує Карина Палієнко.

У квітні частину захисників острова повернули у рамках двох обмінів полоненими. 19 квітня офіцерів міняли на офіцерів — із полону повернувся капітан прикордонної застави Богдан Гоцький. Він каже, що у російському полоні досі залишаються 19 його підлеглих.

«Я сподіваюся, що їх звільнять. Прошу всі компетентні органи включитися до цього процесу, тому що вони перебувають у полоні вже понад півроку», — каже він.

Священники Олександр Чоков, Леонід Болгаров і дитячий лікар Іван Тарасенко провели у полоні 44 дні, отець Василь Вірозуб — 68. Додому він повернувся лише на початку травня.

Капелани Олександр Чоков, Леонід Болгаров та Василь Вірозуб, Одеса, 29 серпня 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

5 вересня родичів всіх полонених захисників Зміїного запросили приїхати до Києва — в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, який діє при ГУР. Після зустрічі родичі морських піхотинців із 35 окремої бригади розповіли «Ґратам», що із 50 морпіхів, які захищали острів, у полоні залишається 29 людей. З урахуванням 19 прикордонників ув’язненими залишаються 48 захисників острова. За всі сім місяців полону більшість із них не виходили на зв’язок із рідними.

«Напередодні у нас народився хлопчик. Йому було півроку, коли тато поїхав на острів, — розповідає Тетяна Миколаївна, мама морського піхотинця Олександра Кардашева. — Він навіть не знає, що дитина зробила перші кроки, що вона починає говорити, що в нього з’явилися перші зубки. Мій онучок весь час кричить: «тато-пу» — немає тата», поїхав. Дуже важко чекати. Хочеться скоріше, щоб вони повернулися. Щоб побачили своїх дітей маленьких, обійняли їх. Ну і ми, звичайно, щоби обійняли своїх дітей».

Тетяна Миколаївна каже, що зверталася до багатьох інстанцій, але відповідь завжди одна: «чекайте».

Тетяна Миколаївна, мати морпіха Олександра Кардашева, Київ, 5 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

21-річна Любов Лунгу, дочка полоненого морпіха Олександра Лунгу, розповідає, що разом із родичами товаришів по службі батька два місяці домагалася, щоб морським піхотинцям зі Зміїного надали статус військовополонених. Лише у травні вона отримала відповідний документ.

«У кожного є футболка з маркою і кожен клеїть наклейку на машину про «російський військовий корабель», але я досі зустрічаю людей, які думають, що на острові було 13 людей, що вони всі загинули, або їх усіх обміняли, — з жалем каже вона. — Зміїному потрібен розголос. Тому що це люди, котрі потрапили в полон у перший день вторгнення».

Дівчина згадує, що у квітні з полону повернувся товариш по службі батька і розповів, що Олександра везли на обмін разом з ним. Їх доставили до Запорізької області, але в останній момент відмовилися міняти і відправили назад в ув’язнення.

 «Я не уявляю, які це емоції», — каже Любов і розповідає, як її молодші брат і сестра часто запитують: «Чому Росія не хоче віддати тата?».

«Батька дуже не вистачає. Тому що у нас все життя тато — це справжній глава сім’ї. Завжди був поряд. Був і буде», — каже Любов.

Любов Лунгу (ліворуч), дочка морпіха Олександра Лунгу, Київ, 5 вересня 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

У координаційному штабі Любові повідомили, що її батько написав листа додому. Його доставили за три дні «Новою поштою».

«Батько написав від руки, що нас дуже втішило. Написав, що з ним все добре, він живий і здоровий, поки що він у Росії. Написав — тримайтеся і дочекайтеся мене», — розповідає Любов.

Родина Олександра вже написала йому відповідь і відправила її до українського представництва «Червоного хреста».

Дружини прикордонників Карина Палієнко та Світлана Кривицька листів від чоловіків не отримували. Написати їм вони також не можуть — кажуть, що захисників Зміїного більше не тримають в одному місці і розкидали по різних регіонах РФ.

Щоб нагадати, що їхні рідні вже восьмий місяць перебувають у полоні, сім’ї захисників Зміїного записали звернення дітей, у якому ті просять повернути їхніх батьків додому.

На відео є і молодші діти Олександра Лунгу.

«Привіт, мене звуть Саша, мене назвали так на честь батька, він був на острові Зміїний, — каже хлопчик — разом із сестрою він тримає фотографію батька — і додає. — Поверніть, будь ласка, тата додому».

2 місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання
2

місяці. В середньому стільки українці очікують від подання позову до першого судового засідання

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду «Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

«Мене жбурляли, кричали матом, а я сміялася їм в обличчя — 12 років в’язниці!»

Розповідь Галини Довгополої, засудженої в Криму за держзраду

Раз на тиждень наші автори діляться своїми враженнями від головних подій і текстів