«Так ми драпали від війни». Репортаж з львівського вокзалу, звідки тисячі українських біженок з дітьми намагаються поїхати до Польщі

До 2 березня понад 800 тисяч біженців залишили Україну від початку російського вторгнення. Здебільшого, це жінки та діти. Через оголошену мобілізацію українські прикордонники не випускають чоловіків від 18 до 60 років. До того, як вирушити за кордон основна частина біженців приїжджає до Львова. Люди потрапляють сюди в переповнених поїздах, вокзал вщент забитий батьками з дітьми, багажними сумками та тваринами у переносках.

Журналіст «Ґрат» 28 лютого провів останній день зими на львівському вокзалі та розповідає, як місто зустрічає біженців, і наскільки важкою є їхня дорога до безпечних країн. 

Історії втечі

У переповненому холі львівського вокзалу десятки пасажирів не відводять очей від табло. За півтори години має відправлятися найближчий потяг до Польщі — у місто Хелм. Поки що на екрані не вказано, з якого перону, і люди чергують біля табло, щоб встигнути першими зайняти чергу.

Одна з них — Валентина з Торецька, міста на кордоні з «ДНР». Вона щойно приїхала з чоловіком та сином потягом, який евакуював жителів Донецької області до Львова.

«У Торецьку чоловік таксистом працював, я — в інтернеті. Все покинули, — зітхає вона. — Господарство було, хата була. Дім, правда, залишився, але не знаю, чи доживе з цим усім».

Чим займатися у Польщі та де саме жити, жінка ще не знає. Наразі головне для неї опинитися у безпечному місці.

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 28 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

Поруч із Валентиною черга до квиткової каси. Через бойові дії та масову втечу українців у більш-менш спокійні західні регіони розклад поїздів збився і постійно змінюється. Каси працюють як довідкові бюро. Там можна дізнатися, як, коли і куди потрапити.

Про те, як легше дістатися до Польщі, прийшла дізнатися Людмила — невисока сива жінка у прямокутних окулярах. Донедавна вона працювала швачкою в Маріуполі, але коли російські війська разом з армією «ДНР» почали обстрілювати місто, терміново перебралася до Львова.

«Ледь-ледь вибралися. Автобуси організувала міська влада, привезли до Запоріжжя автобусами, бо все місто вже було оточене з боку Бердянська і там ще [з боку «ДНР»], — каже тремтячим голосом Людмила, ледве стримуючись, щоб не розплакатися.

У Запоріжжі жінка сіла на прямий поїзд до Львова.

«У поїзді так [було]: весь час люди підсідали. На кожній полиці сиділо по чотири людини внизу, а на верхніх полицях — по троє діток. А на третій теж, хто з дорослих зміг, той заліз. А потім уже набилося стільки, що в проході сиділи люди, стояли. Це жахливо! Так ми драпали від війни», — бідкається біженка.

Дорогою тривали бої, і поїзд часто змінював напрямки і йшов в обхід. У результаті Людмила їхала 30 годин, хоча у мирний час дорога займає максимум 20 годин.

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 28 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

Ще одна проблема, з якою стикаються переселенці у Львові, — нестача житла. Через великий попит зняти щось подобово неможливо. Але Людмилі пощастило — її донька навчалася у Львові 10 років тому та зберегла номер телефону жінки, у якої винаймала кімнату. Тепер вона дала притулок матері колишньої квартирантки.

Як пробиратись далі до Польщі, Людмила не знає. На поїзд занадто багато охочих, а якщо їхати машиною чи автобусом, доведеться довго стояти на кордоні — аж до кількох діб. Що робити у Польщі, Людмила теж гадки не має.

«Поки що туди, потім повернемося в Україну. Сподіваємося, що незабаром тут закінчиться це неподобство і все налагодиться. Слава Україні!» — каже мені жінка на прощання.

Поїзди прибувають, і зали дедалі більше заповнюються людьми. Багато хто з дітьми, з котами в кошиках та собаками на повідках.

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 28 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

У натовпі багато іноземців, особливо студентів з Африки та Азії. Кокоріта з Нігерії розповідає мені, що донедавна навчалася у Дніпрі у медичному університеті. Коли місто почали обстрілювати, вона зрозуміла, що залишатися небезпечно і треба їхати з країни.

«Нам би дістатися до будь-якого кордону, можливо, польського, — каже вона. — Я сподіваюся отримати інформацію про рейси, але не впевнена, що вийде. Якщо ні, то на якийсь час доведеться лишитися у Львові. Здається, що тут зараз більш-менш безпечно». 

Суперсила

На вокзальній площі люди обліпили намет волонтерів, які безкоштовно роздають гарячий чай та тістечка.

— Насамперед жінки та діти! — командує хлопець у жилеті «Червоного Хреста».

Таких наметів біля вокзалу біля десяти. Поруч пункти обігріву — просторі намети із щільної тканини.

Львів активно допомагає приїжджим, які зазнали лиха. Стовпи обклеєні оголошеннями про безкоштовне житло та харчування для переселенців. Тимчасовий притулок пропонують районні адміністрації.

Координатор «Червоного хреста» інструктує групу чоловіків. Судячи з розмови, це місцеві автомобілісти, які приїхали, щоби безкоштовно розвозити переселенців у гуртожитки.

Волонтери на пункті пропуску «Краковець» на польському кордоні. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

Отримати консультацію про ночівлю, харчування та пересування можна у волонтерів — молодих людей у ​​помаранчевих жилетах. Одна з них — Іванна — рудоволоса дівчина з татуюванням та пірсингом на обличчі. Вона сама переселенка: лише вчора приїхала з Харкова. Там дівчина кілька днів ховалась по підвалах від обстрілу. А приїхавши до Львова, за її словами, «вирішила допомагати іншим, бо тут безпечно та хотіла бути корисною». Вибиралася з Харкова вона теж із пригодами.

«Коли я їхала сюди, доїхала нормально, але потім на Деміївській ми застрягли, бо в поїзді розпочалася дуже сильна бійка між темношкірими та українцями, — розповідає волонтерка. — Було одне вільне місце, і була бійка за те, кому воно дістанеться: вагітній темношкірій жінці чи українці з немовлям. Почалася дуже сильна сутичка. Просто люди волосся одне одному виривали, доки не втрутилася поліція».

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 27 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

Коли Іванна проїжджала центральний вокзал у Києві, у неї виникли нові проблеми. Неподалік почалися обстріли, і «Укрзалізниця» вирішила знеструмити станцію та потяги. Цілих п’ять годин Іванна провела в зачиненому задушливому вагоні, забитому вщент людьми.

«Всі панікували. Тому що ми сиділи в темряві і чули постріли всякі. У жінок почалися панічні атаки. Я взагалі і так тривожна, але відчула прямо якусь суперсилу і допомагала іншим», — розповідає дівчина.

Тепер цю суперсилу вона використовує на львівському вокзалі. За її словами, найпопулярніше питання до неї та інших волонтерів: як потрапити до Польщі, але Іванна не знає, що на це відповісти.

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 27 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

Тим часом сотні пасажирів, як і раніше, чергують біля табло — поїзд до Польщі так і не подали. У натовпі знайомлюсь із В’ячеславом — стоматологом із Києва. Він, на відміну від більшості, не втікає на захід, а навпаки повертається додому, до столиці. В’ячеслав їде із Закарпаття, куди він перевіз сім’ю машиною.

У Києві вони мешкали на вулиці Лобановського, біля аеропорту Жуляни. У перший день війни в їхньому районі оголосили повітряну тривогу, і півдня сім’я ховалась у підземному паркінгу.

«Кілька разів туди спускалися. А потім зрозуміли, що туди-сюди бігати незручно і краще поїхати до тітки на Київщину», — розповідає чоловік.

Його родина перебралася на околицю Василькова, де невдовзі почалися запеклі бої за місцевий аеродром. Два дні В’ячеслав із дружиною, тещею та дітьми просиділи у підвалі та врешті вирішили виїздити на Закарпаття. Дорогою йому прийшло повідомлення про сигналізацію, що спрацювала в київській квартирі.

Будинок на вулиці Лобановського у Києві, куди потрапила ракета, 27 лютого 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

«[Було вказано]: у вас вибили вікно. Я ще так подумав: 17 поверх, як воно може бути вибите? Дівчаткам кажу: альпіністи зараз не полізуть. Напевно, щось впало», — згадує чоловік.

Він не помилився: у його будинок потрапила ракета. Удар знищив з 17-го по 21-й поверх, будинок у будь-який момент може зруйнуватися. В’ячеслав поки що не знає, чи залишилося щось від його квартири. 

Тиснява

На табло нарешті спалахує номер перону, від якого йтиме потяг до Польщі — 5-й. Натовп хапає сумки, рюкзаки, дітей та тварин і біжить до перону. Мене також несе людським потоком кудись до платформ. У підземному переході біля виходів до пронів натовп раптом зупиняється. Виникає тиснява. Над переходом повисає гул із сотень голосів та дитячого плачу. Натовп застиг і нікуди не рухається.

— Всі зробіть крок назад, — чути попереду.

— Крок назад не вийде — купа дітей, — відповідають ззаду.

— Крок назад! — наполягає голос.

Натовп дорослих, дітей, тварин у переносках та валіз рухається назад, намагаючись звільнити простір. Але люди натикаються один на одного і власні речі, і тиснява тільки посилюється.

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 27 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

За 10-15 хвилин попереду з’являється волонтер у помаранчевому жилеті і, насилу перекрикуючи натовп, оголошує: поїзд уже поїхав, але незабаром подадуть наступний. Чоловік просить зробити живий коридор для людей, які не потрапили до вагонів та залишилися на пероні — чоловіків та іноземців, яких чомусь теж не пустили.

Біженці не слухаються. Хтось намагається розступитися і створити простір для проходу, але це роблять не всі, і невдовзі натовп знову замикається. Тільки хвилин за 20, після наполегливих умовлянь волонтерів люди все ж таки створюють вузький коридор вздовж стіни. По ньому з похмурим виглядом повертаються до виходу іноземці та кілька українських чоловіків.

— Ви маєте тут стояти, нас захищати. Куди ви претеся! — кидає їм навздогін невдоволена біженка.

Її шестирічна донька плаче.

— Соня, тобі не соромно? Подивися, ніхто, крім тебе, не плаче! — застерігає її мама.

— А Дарина? — реагує донька, вказуючи на дівчинку, що плаче поруч.

— Я в туалет хочу, — бідкається Дарина.

У її мами здають нерви, і вона з доньками виходить із черги. Сім’я йде коридором за чоловіками.

Біженці на львівському залізничному вокзалі, 27 лютого 2022 року. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

Волонтер попереду знову робить оголошення: спочатку у поїзд посадять жінок із малолітніми дітьми, потім із дітьми-підлітками, а згодом — без дітей. Чоловік просить пропустити вперед пасажирів із малюками. Батьки з дітьми на шиї намагаються прорватися до перону, але мало що виходить — це тільки посилює тисняву.

У малюка, що стоїть у живому коридорі, істерика — він кричить, закочує очі і трясеться.

— Що не так?! Що з тобою таке? — сама мало не плаче його мама.

Вона каже, що малюк уперше без соски, він загубив її десь у натовпі. Волонтер зглянувся над жінкою та через коридор провів її з дитиною на перон.

Поруч у жінки справи ще гірші — вона загубила 11-річну доньку з речами. На її обличчі відчай, вона каже щось безладне. Волонтери з’ясували, як звати дитину, і гукають її на ім’я та прізвище. Люди з натовпу роблять те саме, але дівчинка не відгукується.

Волонтери коридором проводять мене до перону. На сходах між натовпом біженок та коліями чергує біля десяти поліцейських з автоматами.

На пероні багато поліції, волонтерів та десь 10-15 сімей, яких уже пропустили. Двоє жінок у напівпритомному стані сидять на бордюрі, загорнувшись у ковдру. Над ними кружляють рідні, намагаючись допомогти.

Серед пасажирів впізнаю Валентину з Торецька із сім’єю. Вона щось ховає під курткою. На моє запитання, що це, жінка дістає пластиковий бокс, у якому сидить ящірка, яку звати Захар. Валентина не могла кинути його на Донбасі і тепер гріє, щоби той не замерз.

Біженці на польському кордоні. Фото: Тарс Гіпп для «Ґрат»

До пасажирів виходить волонтер із мегафоном та повідомляє невтішну новину: потяг скасували через черги на залізниці. Наступний буде лише за три години. Волонтер пропонує всім повернутися на вокзал, бо холодно.

Родина Валентини залишається чекати на пероні.

— Іти назад, щоб потім знову прориватися? Ми краще померзнемо, — пояснює вона, ховаючи Захара назад під куртку.

Я пробираюся до виходу із вокзалу через живий коридор у переході. Натовп не розходиться. Дорогою зустрічаю злякану жінку, яка загубила 11-річну доньку. Вона досі шукає дитину та показує всім її фото у телефоні.